Сердечна терапія

21

Несподіваний допит, вчинений зазвичай не надто цікавим до її життя Ігорем, дещо збентежив Антоніну, але зовсім не порушив планів на вечір, навіть додав адреналіну та куражу. Змінив її програму Тарчинський, от кому ніколи не бракувало авантюризму!

Антоніна залишила машину на парковці біля ресторану і набрала номер Романового мобільного.

— Заходь, я всередині, йду тебе зустрічати, — сказав він і, дійсно, за хвилину вже махав їй рукою від скляних дверей триповерхової будівлі, прикрашеної мерехтливими гірляндами.

Антоніна, граючи ключами від машини, зробила кілька кроків назустріч свіжим рипучим сніжком.

— Привіт! — усміхнулася йому.

— Виглядаєш щоразу краще, може, ти відьма, Тоню? — зазирнув їй у вічі Роман і струсив сніжинки з пухнастого коміру її світлого пальта.

— Всі жінки відьми, — блиснула очима Антоніна. — То ми проходимо чи триматимеш даму на порозі?

— Проходимо! Дуже правильне слово! Мабуть, таки відьма! — Роман знову з загадковим виглядом театрально зазирнув в очі жінки.

Він узяв даму за руку, провів за собою всередину, показав через прочинені вітражні двері залу. Там лунала безжурна музика, було чимало люду, і майже всі столи були зайняті. Антоніна не так уявляла собі сьогоднішню зустріч і дещо засмутилася. Адже Роман запрошував відсвяткувати Новий рік, і це мало бути хоч трохи романтично, а не у чималій залі, заповненій народом, який корпоративно святкував... Отак сидіти серед цього лементу, жувати, роздивлятися навколо? До того ж Київ, як то кажуть, — велике село: не згледишся, як нарвешся на спільних знайомих, і вилізе тобі боком цей «похід до опери»... Антоніна завмерла, розглядаючи залу, аж раптом відчула через тканину пальта чоловічу руку на талії, яка підштовхувала її в зовсім іншому напрямку — ліворуч, до сходів із дерев’яними крученими перилами, що вели нагору. Жінка здивовано озирнулася й побачила, як Роман упевнено кивнув і всміхнувся. Серце її гупнуло, відлунило десь у шлунку, і вже не було сумнівів, що далі вечір покотиться за планом Тарчинського й аж ніяк не перетвориться на банальну вечерю в закладі громадського харчування.

Давно, дуже давно не відчувала Антоніна чужого чоловічого тіла впритул до свого, розпеченого шаленою, хоч і мовчазною, грою. Чиєїсь іншої плоті, крім чоловікової, знайомої за довгі роки до останнього сантиметра. Це бентежило її непередбачуваністю нових рухів, поз, ритмів, реакцій Романа на її власні рухи, пози, ритми, єднало пошуком нової гармонії та взаємно жаданого задоволення. Її руки обіймали ще міцний Романів торс, пальці впивалися то в його спину, то в сідниці, вплутувалися в іще густе його волосся і то притискали його голову до грудей, то відштовхували її звідти, гальмуючи навалу спраглих поцілунків. Дійство було бурхливим, а чоловіче тіло — незвідано-чужим. Це цікавило, тривожило, вдовольняло жіночі амбіції й напувало жагу помсти.

Скільки себе пам’ятала, Антоніна ніколи в ліжку «не втрачала голови». Навіть не розуміла, як то у когось буває, і вважала всі ці слова про любощі «без пам’яті до втрати свідомості» літературними епітетами та метафорами, які мали прикрасити опис усім добре відомого процесу, коли двоє людей з тих чи інших причин на якісь хвилини зливаються в одне ціле. От і зараз її внутрішній комп’ютер мало того, що аналізував усе, що між ними з Романом відбувалося, то ще й видавав, ніби азбукою Морзе: «Нарвався? Знатимеш! Нарвався? Знатимеш!»

І кров шибала їй у скроні, і на зло Ігореві відлітали усі заборони, забобони та комплекси від думки, що колись у юні роки ось так, мабуть, і він втішався із Сонею, і саме про це тепер згадував та мріяв старий романтик, і за першої можливості саме так «у номерах» при якомусь ресторані гарцюватиме він на тій сучці...

Антоніна вчіплялася нігтями в гарячу спітнілу Романову спину і кусала його плечі, а він стогнав, ошаліло м’яв її тіло, ніби хотів розчавити його руками, і впивався поцілунками в губи, наче прагнув висмоктати її душу, при цьому тіла їхні билися одне об одне, як дві велетенські долоні в скажених аплодисментах. Та ось «долоні» вдарилися востаннє, сплелися і завмерли знесилені.

— Якби не махнув тоді на це рукою, домігся б тебе, забрав би з собою в Москву, може, так і прожили б разом до цього часу, як ти зі своїм... А я, бач, все кидався від хорошого до кращого, — посміхнувся Роман, розливаючи решту коньяку по келихах.

— Не дуже ти й набивався, — хмикнула Антоніна, — хіба то любов була? Ой, не бреши та не вигадуй! Ми ж ледве зналися тоді! Хіба що перетиналися в коридорах чи в роздягальні спорткомплексу. Тобі, комсомольський лідере, хотілося перемог та загонів закоханих у тебе дівчат!

— Як знати, як знати... — знов посміхнувся Роман і підняв свій келих. — Хіба міг я передбачити, що Мага відступиться... До речі, забув тобі сказати! Я ж його бачив!

— Як? Кого? Магу?! Де?! — округлила очі від несподіванки все ще гарна жінка, що сиділа в чорній мереживній білизні з червоною вишивкою за круглим столиком зі святковими наїдками. Келих тіпнувся в її руці, але коньяк втримався берега й опустився на дно, тільки лишив на склі візерунок вертикальних патьоків.

— Та якось давно вже життя закинуло з Москви в Дагестан, у Махачкалу. Бізнес, справи, проблеми, конкуренти. Союзу давно не стало, а зв’язки лишилися, та й ментальність наша радянська нерідко дозволяє вирішувати питання на особистих контактах там, де в цивілізованих краях проблема давно зайшла би в глухий кут.

— Нічого не зрозуміла. То про Магу розкажи! Що ж він робить? — допитувалася Антоніна.

— Бач, як загорілася! А я ж ревнивий! — грайливо надув губи Роман.

— Кажи вже, бо вкушу! — тицьнула його кулаком у голе плече Антоніна.

— Та й так увесь подряпаний-покусаний, добре, що дружини не маю, нікому ревнувати!

— Так... Ти довго будеш дурня клеїти? Сказав «А», то кажи вже й «Бе»! Чи ні — не кажи. Нічого не хочу чути. От не хочу! Все! Яка мені різниця?

— Хочеш-хочеш! Бач, як спалахнула! Я й не думав, що у тебе направду до нього були почуття. Надто вже ви були різні. Здавалося, що тобі було до нього по цимбалах. Ніби ти просто дозволяла себе боготворити. А тепер он які пристрасті!

— Дурний ти. Просто цікаво мені. Тридцять років минуло, інше століття надворі. Різні країни, кордони. Просто цікаво стало. Ну, й не кажи.

— Та не дуже є, що казати. Він мене навіть не одразу впізнав. Я й не знав тоді, на краще це для мене чи навпаки. Потім я сам зізнався. Львів нагадав йому.

— Тобто? А що він робить? У спорті? Власне, він нічого більше й не вмів. От поїхав родині допомогти, підтримати. Мужик! Поважаю.

— Тебе не взяв чи не схотіла?

— Сам вгадай, — хитро посміхнулася Антоніна.

— Та, мабуть, ти й рада була — зістрибнула з п’єдесталу і не забилася, га? — так само хитро зазирнув їй у вічі Роман. — То будемо пити чи дивитися на коньяк?

— За Магу! — дзенькнула Антоніна своїм бокалом об Романів.

— За Магу! Хороший він мужик. Міг мене під асфальт закатати, а відпустив.

— Що?! — ахнула Антоніна, навіть забувши закусити.

— Бандит він.

— Хто?!

— Бандит. Але не просто урка, а авторитетний бандит. Під ним мало не все місто ходить. Кришує чужий бізнес, вирішує питання, дружбу водить із бізнесменами, політиками, важливими людьми. Такий собі Дон Корлеоне у своїх краях. Багатий, якщо цікаво. Дуже багатий.

— Нічого собі, — прошепотіла дійсно здивована Антоніна, — нічого собі...

— Та що тут дивного? Хіба мало хлопців із силових видів спорту подалися в «буремні дев’яності» на такі заробітки? Факт не новий. А нас життя дивом звело. До речі, питав про тебе. Та нічого мені було відповісти. Хіба що знав від когось, що заміжня та по закордонах їздиш. Бачив по його очах, що й досі тебе любить. Чи хоче. Тепер розумію чому. Бо ти ж таки, Тонько, відьма. Бувають відьми лісові, а ти відьма ліжкова, — засміявся Роман, піднявся з-за столу, підійшов ззаду до Антоніни, нахилився, обхопив її руками і, відшукавши її губи, знову вп’явся у них своїми. Смак коньяку став їхнім спільним, у Антоніни потягло внизу живота, але попри це голова все одно перебирала факти: ось таке життя, Мага — крутий мафіозі, а вона — пані професорова...