Сердечна терапія

51

Пан Ігор все ж таки вмовив Яну скуштувати японської кухні. Запевнив, що це дуже здорова їжа, цілком придатна навіть для прооперованих.

— Особливо суп місо! — показував він пальцем на кольорову картинку в меню. — Я куштував його колись у відрядженні в Кореї, там розповідали, що його неодмінно дають породіллям, матерям-годувальницям та хворим для відновлення сил. Начебто нічого там такого складного, але кунжутна олія, водорості, морепродукти, паста місо — все це справляє такий ефект — ух!

Професор усміхнувся до Яни, а та, зачарована його несподівано енергійною розповіддю, кивнула:

— Ну, добре, давайте вже ваше місо, бо суші та роли я куштувала й не раз, а на супи якось ще не наважувалася.

Ігор глянув на дівчину, що сиділа навпроти нього за столом, і відчув хвилю ніжності, яка охопила його. Йому хотілося піклуватися про неї, говорити із нею, десь блукати містом, слухати її розповіді, розповідати самому, кудись їздити, щось відкривати для них обох нове... А ще захотілось обійняти її, притиснути до себе і захистити від усього світу, забрати собі і ніколи більше не відпускати...

Але замість цього він поклав меню на край столу, забрав таку саму карту у Яни, взяв її руки в свої і завмер, дивлячись у вічі цій молодій жінці, якої ще місяць тому взагалі не було в його житті. І не було б, якби не Соня Тютюнникова...

Соня... Так звали старшу сестру його львівського сусіда, шкільного приятеля Жорки. У шостому класі Ігор був у неї таємно закоханий. Саме тоді, коли Соня закінчувала школу. Він ішов слідом за нею того дня, коли Соня з подружками ходила до старого фотографа зніматися на шкільний альбом. У білому фартушку, з тугими косами, з ямочкою на щоці та бісиками в очах — вона була прекрасна! В Ігоря калатало серце та стискало низ живота, коли він думав про неї... Звісно, дорослим дівчатам було байдуже до таких пацанів, як він, їм подобалися актори кіно та дорослі хлопці-курсанти з Вищого військово-політичного училища. Ігор ні з ким не ділився своїм почуттям, навіть Жорці не міг про це розповісти — той би просто висміяв його. «У кого? В Соньку закохався? Та вона ж дурна, як пробка! Чи мені цього не знати!» — сказав би він, адже який молодший брат бачить у старшій сестрі об’єкт замилування?! Але завдяки дружбі з Жоркою Ігор і зміг зухвало поцупити ту чорно-білу світлину для її випускного альбому. А Соні довелося йти до фотографа і платити за нові відбитки зі збереженого ним негатива.

Потім шляхи їхні розійшлися, родина Тютюнникових опинилася в Ізраїлі, а з Жоркою він зустрівся якось у Німеччині. Там у пабі за пивом таки розповів йому, вже товстому та лисому, про своє перше кохання і про вкрадену світлину. І тоді ж дізнався, що Соня кілька років тому померла від раку. Так і лишилися Ігореві на згадку світлина та ім’я, які згодилися в безглуздому плані пробудити непробудне...

Усі ці думки промайнули в голові професора Соломатіна за кілька хвилин, поки він тримав Янині руки у своїх долонях. Але миловида офіціантка у кімоно підійшла записати замовлення, і від її появи луснули мильною булькою спогади, Яна забрала свої руки і склала їх на колінах. І це було не тому, що їй неприємно, а просто стало незручно перед юною офіціанткою років двадцяти, яка сховала в кутиках вуст посмішку і намалювала на обличчі найвищий ступінь уваги до клієнта.

Так подумав Ігор, замовляючи їжу та каву, хоч йому загалом було вже байдуже, хто і що про нього подумає. Серце його калатало, мов у молодості, як тоді від думок про Соню чи пізніше про Антоніну, яка здавалася йому такою недосяжно далекою від його наукового світу. І як він тоді насмілився освідчитися їй? І навіщо вона тоді згодилася?

Спогад про дружину шкрябонув десь у грудях, мов пінопластом по склу, і Ігор фізично відчув дискомфорт, але всміхнувся Яні і простягнув до неї одну руку долонею вгору. Яна поклала на неї свою.

Час відсунувся за скляні межі закладу японської їжі, люди за сусідніми столиками теж ніби розчинилися і перестали для них існувати, а дивна пара сиділа в очікуванні свого замовлення і розмовляла, здавалося б, ні про що. І їм було добре.

Потім Ігор навчав Яну їсти паличками суп місо, вибирати спочатку все, що можна звідти виловити, а потім випивати солонувату, із запахом йоду та кунжутної олії юшку. Розповідав, що в Японії голосно сьорбати вважається хорошим тоном, так ти демонструєш вдячність господарям за смачний обід. Розповів також, що чекає запрошення на наукову конференцію в Осаку з відвідуванням атомної станції у містечку Фукусіма. І додав, що мріє поїхати туди разом із нею.

Палички завмерли в повітрі, не донісши до Яниних вуст жмутик зелених водоростей, виловлених у піалі з супом.

— Не жартуйте так. Ви живете у світі ілюзій, — стримано промовила вона.

— Я не жартую. Якщо ви скажете мені, що згодні змінити ваше життя, я... я поговорю з Тонею, ми дорослі люди, вже виростили сина, що нас іще тримає? Ми зможемо культурно попрощатися, — Ігор втупив очі у круглий червоний паперовий ліхтарик, що висів біля вікна. — Я так думаю.

— Не знаю, — відповіла Яна.

— Не знаєте, чи зможемо ми з дружиною поставити крапку, чи не вважаєте мене гідним бути поруч із вами?

Щоки Яни спалахнули. «Ось і маєш вузол! Це тобі не те, що вислуховувати годинами чужі проблеми та наводити „пацієнта“ на шлях їх вирішення... Ось ти й сама, любонько, пірнула у чуже життя, вимастилася в ньому по самі вуха та ще й зачепило тебе за живе! От і спробуй тепер думати відсторонено, тверезо, ніби ти не всередині, а збоку! Чи хочеш бути з ним? Чи зможеш пройти через усе, що тому передує? Чи зможеш після цього себе поважати, ось так вчинивши зі своєю клієнткою? Ото ж! Але ж ось він поруч, такий надійний, з ним спокійно і якось захищено, мов у дитинстві. Це погано? Так, це погано...» — промайнуло у неї в голові, і Яна опустила очі.

Вона роздивлялася щось на дні тієї тарілки з японським супом, її вії тремтіли, і хотілося їй плакати від тривоги та щастя, від сорому та від бажання і самій нарешті осягнути давно забуте чи й незнане досі відчуття СВОЄЇ людини поруч.

Професор Соломатін завмер в очікуванні відповіді, почуваючись ніби на натягнутому над манежем канаті чи на стежці на краю прірви, серце у нього тремтіло і пальці раптом стали холодними.

— Дайте мені два дні, — раптом видихнула Яна.

— Два дні? — здивувався Ігор.

— Так, два дні. Хіба я багато прошу?

— Ні, звичайно, ні. Хай буде так. Але... Але знайте, мені б не хотілося вас втрачати. Я ще й досі не вірю, що знайшов. Хай і так дивно... Вибачте мене за всю цю дурню, і за Соню, і за Антоніну, і за мої розмови про неї — то все залишиться за рискою, за межею...

— Не треба про це. Я тут і сама накапостила. Не знаю, як тепер себе поважати...

— Ви все зробили правильно. Це життя. Мушу вам сказати, що зробив уже один крок до з’ясування стосунків із Тонею. Навіть не чекаючи на вашу відповідь. Я все одно більше не бачу ніякого сенсу в такому нашому житті...

Яна не стала уточнювати. Ігор не вдався до деталей. Щось зробив. Якийсь крок. Дорослий чоловік. То його справи...

Спочатку вони попрощалися на вулиці біля парковки. Яна відмовилася, щоб Ігор підвіз її додому. Громадським транспортом їй було цілком зручно. Ігор пішов проводжати її до спуску в метро. Метрів за десять попереду миготіла зеленим хрестиком вивіска аптеки.

— Ви не зачекаєте хвилинку, я зараз, — раптом зупинив її Ігор і рушив туди.

Направду вже не вперше за сьогодні йому тиснуло десь за грудиною та трохи мліла ліва рука, але було не до того, таке траплялося і раніше. Тепер ніби щось пекло в грудях та віддавало у ліве плече і навіть шию зліва. Ігор прискорив крок, взявся за холодну ручку дверей аптеки, озирнувся на здивовану Яну, яка завмерла на тротуарі, кілька разів поспіль вдихнув морозного повітря і, ніби збираючись пірнати, ввійшов до приміщення. Яна озирнулася навколо — район кипів Людьми, що гуляли ввечері вихідного дня, машинами, які, мов мурахи, вічно сунули кудись кожна за своїм маршрутом, ялинковими вогнями, гірляндами, які невтомно блимали на вітринах та змійками на деревах, — місто переживало святкові дні, гуляло і загалом не дуже відчувало різницю між Новим роком та Різдвом. Раптом немов тривожний гул дзвона вдарив Яні в груди — схвильовані голоси долинули до неї від дверей аптеки. Вона зірвалася з місця і кинулася туди.

Ігор, неприродно блідий, лежав на зіставлених у ряд стільцях, а біля нього метушилися дві аптекарки в білих халатах.

— Ігоре! Ігоре! — почала трясти його за плече Яна. — Та що ж це таке?!

— Ви його знаєте? Дівчино! Не чіпайте хворого! Облиште, чуєте? Ви знаєте його? — тягла її за руку худа сувора аптекарка в окулярах.

— Так, знаю. Що з ним?

— Це серцевий напад, ми викликали «швидку», тут недалеко, може, пришлють інфарктну бригаду. Треба подзвонити рідним.

— Так-так... — геть розгубилася Яна.

Вона дивилася на блідого і нерухомого Ігоря, і мобільний трусився в її руці. Антоніна не відповідала. Телефону Вадима у Яни, звісно, не було. Олександра! Точно! Ось кого треба шукати! Вона перекаже Вадимові, а той лікар, ще й кардіолог! Він усе владнає!

За кілька хвилин Олександра передзвонила, сказала, що Вадим зараз на операції, йому передадуть, як тільки він закінчить.

Під’їхала «швидка», хворого на ношах перемістили до машини.

— Ви родичка?

— Так.

— Тоді сідайте.

Він тримав її за руку. І в машині. І в лікарні в прийомному покої, доки його не повезли до реанімації. Яну туди не пустили. Вона ще раз набрала Антоніну — та не відповіла. Натомість Олександра сказала, що вже викликала таксі і скоро приїде, що повідомила Вадиму SMS’кою номер лікарні і попередила чергову медсестру, щоб розповіла йому, куди мчати. Все ж таки він лікар, має досвід, може, має зв’язки...

Яна знову сиділа в лікарняному коридорі, тільки вже іншої лікарні, і тепер вона була не пацієнткою, а «родичем хворого». Відчуття дежавю накрило Ті, і коли рипнув ліфт, вона ладна була побачити парочку журналістів, але з нього вийшла стривожена Олександра.

— Як він? Є шанси?

— Не знаю. Ніхто нічого не каже.

І раптом вона встала, обійняла Олександру і заплакала невтримно, гірко і щиро, як давно-давно вже не плакала у своєму дорослому житті. Не плакала вона так, навіть коли ховали матір. Тоді вона просто у це не повірила. Грала з собою в гру «мама кудись поїхала». Але тепер, коли, здавалося, у житті з’явилася нарешті людина, якій нічого від неї не було потрібно, яка, навпаки, сама хотіла огорнути її своєю увагою та турботою, дарувати любов та радість — чому?! Чому, за що і навіщо віднімати у неї це щастя? Її власне, хоч і ніби крадене, щастя?!

Чиясь рука простягнула їй маленьку пластмасову чарочку з якоюсь рідиною. Яна рвучко кілька разів вдихнула і побачила біля себе медсестру, яка співчутливо дивилася на двох стривожених жінок і простягала їй заспокійливе.

— Випийте!

— Як він? — впилася в неї очима Яна.

— Як він? — луною повторила питання Олександра. Медсестра відкрила рота, щоб щось сказати, але знову рипнули двері ліфта і з них швидко вийшов Вадим у білому халаті з курткою в руці. Він завмер перед трьома жінками й уважно глянув у вічі медсестри.

— Як він?

— Ви хто? — перепитала медсестра.

— Син.

— Пройдіть, будь ласка, до лікаря, — вказала вона рукою на двері реанімації.