Сердечна терапія

15

Олександра домила сходи в дитсадку, вилила брудну воду в унітаз тісненького службового туалету, поставила до стіни швабру, розклала долу великий старий махровий рушник, що слугував їй за ганчірку, зняла гумові рукавички, поклала їх на відро. Ще один робочий день добігав кінця, поступово наближаючи її до святкових вихідних, коли вони з донькою поїдуть у рідний райцентр до дідуся з бабусею, зустрічатимуть там невеликою родиною Новий рік. Наговоряться, відпочинуть, відіспляться, потім Стася залишиться гостювати у діда з бабою до кінця канікул, а вона знову муситиме повертатися до Києва.

Протилежні почуття сколихували Олександрину душу. І хотілося додому, і важко було рухатися назад, у своє минуле. Тим більше, що батьки її навіть не здогадувалися, що їхній проект із новобудовою «вилетів у трубу». Не знали вони й того, що після смерті чоловіка Олександрі не вистачило коштів утриматися в найманій квартирі, що Стася не лише навчається у балетній школі, а й мешкає в інтернаті при ній, а сама їхня донька взагалі ночує на дитячих ліжках у дитсадку. Зі Стасею вони домовилися не травмувати дідуся з бабусею і нібито й не брехати, а просто не все їм розповідати. Звісно, погано було вчити дитину лукавити, але що вже зробиш у такій ситуації? Стася — дівчинка розумна, свідома того, що вони з мамою поки що мусять терпляче долати труднощі, якими бажано не навантажувати старих. Тим більше, що все це відбувалося виключно задля її навчання на балерину.

Звісно, Олександра могла би повернутися додому, впасти на голову батькам зі своїм розпачем, там жити і працювати, приїжджаючи навідати Стасю раз на місяць та забираючи її до себе на канікули. Але і роботи на малій батьківщині треба було ще пошукати, і зарплатня зазвичай була мізерною, та головне — тут вона мала можливість бачити дочку кожні вихідні, а якби не дві роботи, то хоч і щодня. Після пережитих разом труднощів мама з донькою складали ніби єдине ціле, були одна для одної й радістю, і підтримкою, і, безперечно, дуже страждали б від розлуки. Тож було як було. А дідусеві з бабусею на канікулах показувалася трошки прикрашена картинка їхнього столичного життя.

Олександра піднялася до комірчини, щоб перевдягнутися, і помітила смугу світла під дверима Яниної майстерні. Вона тихенько постукала.

— Хто там? Заходьте! — відповіла з-за дверей Яна.

— Добрий вечір! — переступила поріг Олександра. — Ти вже сама? Можна до тебе?

— Звісно, що можна! Зробити тобі чаю? Ось у мене ще й печиво лишилося, дівчата поприносили. Уявляєш, така дружна група склалася, хоч і невеличка. Все встигаємо: і щось руками створити, і поговорити, і чаю випити, — всміхнулася Яна.

— Ну, давай почаюємо, якщо не поспішаєш. Я б і сама з радістю ходила на твої курси, я ж класно шию, ще вмію трохи вишивати хрестиком, гладдю і різні штуки роблю з бісеру. Люблю я ці жіночі прикрашання, але не до того зараз, так уже склалося. Треба перетерпіти. — Олександра якось винувато посміхнулася, уважно роздивляючись нові роботи аматорів, розкладені на стелажі біля стіни.

— Та я б тебе залюбки навчила всьому, що сама вмію, але ж бачу — і ніколи тобі, і після двох робіт уже й сил немає. Сідай, пригощайся.

— Ой, я зараз! У мене лимон є, хліб із салом, кілька мандаринок. — Олександра кинулася у свою комірчину так швидко, що Яна не встигла її зупинити.

— Ну, раз така гулянка, то ось, мої дівчата ще приносили за Новий рік шампанське і коньяк. Шампанське випите, а коньяк ледь почали, можемо до твого лимончика додати, — витягла Яна з шухляди столу розпочату пляшку, коли Олександра повернулася.

— Круто! — повеселішала вона. — Французи б, мабуть, застрелились, побачивши, як їхній коньяк п’ють тут із пластикових стаканчиків і закусюють чорним хлібом із салом!

Жінки дружно розсміялися. За хвилину на пластиковій тарілці було розкладено наїдки, нарізаний кружальцями лимончик стікав соком під кристалами цукру, жінки всілися, на мить завмерли, а потім піднесли вгору імпровізовані келихи.

— За що питимемо? — спитала Олександра.

— За щастя! — миттєво відповіла Яна.

— Точно! А чого ще треба? За наше просте жіноче щастя. Бо воно містить у собі все, що необхідно людям для хорошого життя.

— Однозначно! Щаслива жінка світиться зсередини, й усім від того добре!

Замість дзеленчання бокалів шурхнули боками білі пластикові стаканчики, жінки випили і почали хутенько закусювати, чим Бог послав.

— Шурочко, привела б ти якось малу до мене, хоч у вихідний. Посидимо разом, я для вас персонально зроблю майстер-клас. Безкоштовно, просто так, подружньому. А як щось гарне вийде, то можна і на реалізацію віддати, була б тобі ще копійка, — дожовуючи лимон із гіркуватою шкіркою, промовила Яна.

— Дякую, може, колись і буде нагода. Поки що збираємося додому, лишу її там на канікули, а сама знову сюди, бо я ж у графіку. Може, прихоплю скриньку з рукоділлям, похвалюся своїм.

— Важко тобі, — зітхнула Яна, — і як витримуєш? Може, пошукала б іншу роботу, хоч би сиділа десь в офісі, не мерзла...

— Побачимо. Поки що так, — теж зітхнула Олександра і задумливо подивилася в нічне вікно.

Налили ще по одній. Випили, як годиться, другу — за друзів, хоч так уже сталося, що наразі у кожної з них були лишень знайомі, а такої людини, на яку можна обіпертися в горі, з якою розділити радість, не було.

— Чуєш, Яно, а та жінка, ну, пам’ятаєш, була у тебе, коли я так по-ідіотському увірвалася? Вона як? Ще приходила? Що там із її чоловіком?

Яна уважно подивилася на гостю, зітхнула і розвела руками:

— Знаєш... Така у мене тут виникла «практика», аж самій незручно, я ж не спеціаліст. Так... терплячий слухач хіба що. Ось і Антоніна...

— Так-так! Антоніна! То що?

— Приходила навіть додому до мене, коли я хворіла.

— Ого! Мабуть, зовсім їй скрутно. То щось там зрушилося, чи як?

— Зрушилося. Та не на краще... Хоча як знати, що в нашому житті на краще? Допекла її ця ситуація, і перемкнуло її на помсту.

— Як це? — мало не вдавилася печивом Олександра.

— Вирішила помножити професора на нуль, знайти йому заміну, але не будь-яку, а щоб і собі комфортно жити далі, і щоби він себе вкусив за лікоть від того. А коли ні, то, як мінімум, теж піти в блуд і наростити йому роги, при цьому якимось чином розчавити ту Соню і з принципу зберегти шлюб.

— Ого! — знову видихнула Олександра. — Догрався професор... А ти ж їй що радиш?

— Та хіба я маю право радити? Це ж її життя, їй і вирішувати. Я хіба що даю можливість виговоритися, а поки людина годинами озвучує свою ситуацію, то й сама починає краще її розуміти, ніби підіймається над нею, бачить людей та події наче ззовні. А далі вже їй видніше, якого саме вона хоче результату. Це ж не мені, а їй жити далі. Але трапляються люди, геть нездатні приймати рішення...

— Знаєш, може, воно й погано з точки зору жіночої солідарності, але чомусь мені того професора аж трохи шкода, — зітхнула Олександра, — і тебе шкода теж, кожен приходить, зливає на твою голову свої проблеми і йде, а ти залишаєшся — вся у їхніх сльозах та шмарклях...

Яна замислено посміхнулася і знизала плечима. Ця малознайома жінка, що втрапила в Києві в таку халепу, але так мужньо трималася задля майбутнього дитини, випадково з’явилася в її житті. Яна мало знала про Олександру, чи Шурочку, як інколи називала цю молоду жінку, котра здавалася дуже спорідненою душею. Раптом захотілося розповісти їй більше — і про Антоніну, і про професора Соломатіна, і про свої підозри щодо їхньої історії, але неписаний кодекс «слухача», своєрідна таїна сповіді не дозволили їй перетнути межу, і натомість прозвучало запитання, яке змінило напрямок розмови:

— А я вчора бачила, як ти бігла до метро. Така гарна була, на підборах, у спідниці, нафарбована! Так поспішала, що мене й не помітила! Мала побачення?

Щоки Олександри спалахнули — Яна заскочила її цим питанням надто несподівано.

— Та ні, не побачення... На концерті була, у філармонії, — опанувала себе жінка, — але не сама, мене запросили.

— Нічого собі, провінційна прибиральниця з дитсадка! У філармонії! Я там єдиний раз за життя була, коли в інституті навчалася! Отака киянка! Убила ти мене наповал! — погладила схвильовану гостю по плечу Яна. — То ти ще й на класичній музиці розумієшся?! Чи приятеля маєш із музикантів?!

— Ні те ні інше! — засміялася Олександра, і за чаєм виклала новій приятельці недовгу історію про лікаря Вадима. А може, їй так само, як іншим відвідувачкам Яни, потрібно було виговоритися, оформити всі свої переживання останніх днів словами, промовити і самій почути їх, щоб розібратися...

Коли вже прибирали зі столу, заграв Янин мобільний. Вона взяла слухавку, глянула на екран, і Олександрі здалося, ніби подруга трохи знітилася, завагалася, відповідати чи ні.

«Може, то щось особисте?» — подумала вона і швиденько понесла свої пакуночки до комірчини, причинивши за собою двері. Але, як і минулого разу, їй було добре чути кожне слово — Яна домовилася з кимось про побачення на завтра.

«Ну, що ж, має право. Чом би й ні? — знову подумала Олександра. — А що не розповіла про свої сердечні справи за чаєм — теж має право, не зобов’язана. А може, то й не особисте, хіба мало у сучасної жінки може бути клопотів?»

Але коли Олександра повернулася до майстерні прощатися з Яною, та, дещо схвильована, промовила сама:

— Це не те, що ти подумала. Але це чужі секрети. Може, колись потім...