Сердечна терапія

24

Поки Олександра з Вадимом сиділи на концерті, на вулиці пішов справжній лапатий сніг. Вони добігли до машини, Вадим пікнув сигналізацією, обережно відчинив одні дверцята і з силою знову зачинив. Сухий сніг скотився додолу. Те саме він зробив і з дверцятами з іншого боку. Після цього швиденько пропустив Олександру в салон, вона всілася і ще кілька хвилин спостерігала, як Вадим, мов чарівною паличкою, обмахував щіткою вікна машини, відкриваючи їй панораму нічної Контрактової площі у новорічно-різдвяних вогниках. Просто перед нею через площу стояв на своєму постаменті засніжений Григорій Сковорода, голомозий, у свиті та лаптях, із торбою через плече. Людей біля пам’ятника було небагато, не те що зазвичай удень. Тупцювала якась компанія молоді з гітарою, а ще видніла незворушна чоловіча фігура з квітами в руці. «Місце зустрічі змінити не можна!» — подумала Олександра й усміхнулася.

Відчинилися дверцята, Вадим потупав ногами, рукою струсив сніг із голови, швиденько пірнув у салон та вмостився за кермом. Він помітив усмішку на вустах Шурочки, і це було приємно, навіть якщо вона насміхається над його манерою обстукувати ноги й обтрушуватися перед тим, як сісти в машину. Ну, ось він такий. Який вже є. Ось такий... Зате справжній. Не випендрюється, щоби вдавати з себе розпальцьованого мажора... Йому було приємне відчуття, що поруч із Шурочкою не потрібно ставати в позу, щось демонструвати, заробляти бали, думати, як ти виглядаєш і на скільки тягнеш сьогодні. Подобалося бути собою, всміхатися, жартувати, роздивлятися її та Стасю, робити для них щось приємне, хотілося піклуватися про обох... А ще його знов огорнуло бажання поцілувати її в губи, на яких іще грала легка усмішка, незбагненно вабило Вадима доторкнутися до цієї жінки. Як лікар, він, звісно, знав і про міжстатеву «хімію», і про гормони, і про діда Фройда був у курсі. Єдине, чого не розумів, то цієї «обраності», — чому з однією людиною тебе «вмикає» просто так, а для утримування балансу з Анжелою, наприклад, доводилося докладати чималих зусиль.

Наразі ситуація ніби й дозволяла піддатися хвилюючому бажанню торкнутися, поцілувати її: вдвох у машині, навколо падає сніг, ще трохи — і знов доведеться виходити обмітати його... Але якесь підсвідоме відчуття прошепотіло Вадимові, що зарано, і він знову стримався.

Завів двигун. Зітхнув. Піймав на собі здивований погляд Шурочки. А далі його понесло без сценарію. Він сказав те, що саме собою вирвалося:

— Я хотів запросити тебе десь повечеряти... — Пауза, погляд очі в очі. — Але така погода... Ще замете нас десь до дідька, поки сидітимемо... — Пауза, стримувана усмішка, серйозний вигляд. — Тож у мене є пропозиція, дещо банальна, але набагато безпечніша... — Пауза, питання в очах жінки навпроти. — Давай зараз заїдемо в найближчий супермаркет, візьмемо якоїсь їжі, пляшечку вина і, щоб не спокушати людину за кермом, поїдемо до мене вечеряти, а?

Олександра якісь секунди дивилася йому у вічі — без здивування, спокійно і витримано, потім знизала плечима і без набору фраз, які могли би видатися доречно-типовими в таких обставинах, просто кивнула:

— Давай.

Вадимова квартира не скидалася на холостяцький барліг, хоч і не було в ній слідів жіночої присутності. Вже не було. Двокімнатний «хрущ» із сучасним ремонтом: невеличкий коридорчик, одну кімнату об’єднано з крихітною кухнею в «студіо» — це розширювало простір помешкання. У стіні, що навпроти вікна, двері в другу кімнату. Жовто-золотаві штори, сучасні меблі на кухні і в кімнаті — без зайвих важких шаф, комодів та великих столів для традиційних святкувань. Біля дивану з подушками-думочками — скляний столик на низьких ніжках, навпроти на стіні — пласка панель телевізора, під нею на етажерці — музичний центр. Полиці з книжками, сучасна підлога з ламінату, без килимів. На кухонному вікні пузатий кактус.

Вадим енергійно виймав пакунки, розкладав на тарілки вже нарізану в магазині буженину та ковбасу, зелень петрушки. Вправними рухами відкривав залізні баночки з кукурудзою, оливками, дрібними огірочками... Хліб теж уже був нарізаним. Зручна, хоч і невеличка кухня, певне, не дуже обтяжена клопотанням на ній господаря, спостерігала за його рухами десятком блискучих вічок-ручок на дверцятах вбудованих меблів. Так само здивовано стежила здалеку за шаманством лікаря на кухні Шурочка, пропозицію якої про допомогу було однозначно відкинуто:

— На цій кухні двом робити нічого, хіба що штовхатися! Гуляй, відпочивай, можеш увімкнути телевізор, не напружуйся. Ти, мабуть, втомилася за день, розслабся!

Олександра і справді раптом відчула страшенну втому. Навіть подумала, чи варто було погоджуватися на продовження вечірніх подій, але в ту мить, коли Вадим поставив питання, вона завмерла і просто дослухалася до себе — чи хоче вона сама цього? Зникли питання «хто він і хто я?», «навіщо йому чужі проблеми?», ніби і їх накрило сніговою периною. Олександра просто чесно відповіла собі: «Хочу». Всі словесні ігри, які могли б у цій ситуації вестися навколо можливого продовження дорослими людьми цього зимового вечора, нічого не змінювали. Вони просто були б елементами неписаного етикету, який у даному випадку не вартував витрачання зайвих слів. Їм було спокійно і легко разом, і, направду, не хотілося прощатися. Тож вона погодилася. А як уже воно піде далі — на все воля Божа. Давно, дуже давно не відкривалася її душа чоловікам. Не було їх і біля її тіла. Помалу вгамовувався біль після загибелі чоловіка, але Олександра не шукала заміни, не мала бажання, та й не до того було — інші цілі були важливішими. Вижити. Виростити й вивчити Стасю...

Вечеряли при свічках за журнальним столиком.

Сиділи поруч на низькому дивані.

Пили потроху вино, розмовляли.

Кожен про своє, цікаве іншому.

Ніби знову знайомилися. Дивно.

Тиха музика не заважала.

Згадували маленьких балерин.

Про сумне говорити не хотілося.

Свічки тремтіли й потріскували.

За вікном валив лапатий, байдужий до людей сніг.

Вадим підвівся і пішов поставити чайник на плиту. Олександра підійшла до вікна. На диво, на вулиці не було темно. З сірого неба пухкими жменями падав сніг, вкриваючи двір, дерева, машини. Світло від ліхтарів висіло каламутно-білими колами, що здалися жінці схожими на цукрову вату на паличках, яку продають на Хрещатику.

Олександра замислилася, притулившись колінами до теплої батареї, згадала, що в дитинстві любила спостерігати з вікон батьківської квартири, як прибуває в містечко сніговий десант. Раніше сніг віщував безумовну радість — санчата, ковзанки, снігові баби, лижі, сніжкові бої після уроків... Тепер усе набагато складніше. Робота, де не знаєш, коли легше, бо взимку холодно, влітку спекотно, і при тому нічого не змінюється, і перспектив ніяких, і навіть поїздка на свята додому — то надто скупий ковток повітря: ще не встигнеш розслабитися, як час вертатися. Але таке поки що їхнє життя...

Вона відчула страшенну втому, а може, то було від вина, хоч і небагато його випила... Усвідомлення нереальності того, що відбувається, огорнуло її разом із питанням: «Що я тут роблю?». І лишень Олександра почала повертати себе думками до реальності, як відчула, що за спиною стоїть Вадим. Подихом він пестив її шию, а за мить мовчки обійняв жінку, і один за одним поцілунки вкрили спраглі чоловічої ласки вуха, вилиці, шию...

Вони цілувалися біля вікна, у теплій кімнаті зі свічками та музикою, і ці обставини теж видавалися Олександрі нереальними. На відміну від неї, Вадим цілком усвідомлював, що тримає в руках зовсім іншу жінку, не Анжелу, і що поцілунки їхні інакші, і відчуття його нові. Це розпалювало бажання йти до кінця і тим викреслити минуле, замістивши його новим. Інакшим.

— Залишишся у мене? — прошепотів він, на мить відірвавшись від її вуст.

У відповідь на нього глянули великі її очі, а потім зникли, — Олександра уперлася лобом йому десь нижче вуха, мовчки глибоко вдихнула і дуже повільно видихнула. Щойно їхні губи знову зустрілися, як обоє аж здригнулися від несподівано різкого здвоєного звуку: одночасно на плиті засвистів чайник і заграв мобільний на етажерці.

Вони глянули один на одного, й Олександра кинулася до плити, а Вадим до слухавки. За мить він стривожено подивився на жінку, кількома репліками відповів на бубоніння з телефону, вимкнув його і... І раптом Олександра побачила перед собою зовсім іншу людину. Вадим умить посерйознішав, підтягнувся, кинув оком на стіл, на кухню, на гостю, підійшов до неї майже впритул, взяв за руку:

— Вибач мені. Я мушу їхати в лікарню. Проблема там. У мого пацієнта несподіване ускладнення після операції, кровотеча, мушу бути там. Вибач...

— Так, звісно, я розумію. Зараз я зберуся.

— Ні, ти лишайся, будь ласка! Куди ж ти поїдеш серед ночі? Я тобі дам запасні ключі, раптом я не повернуся до ранку — просто замкнеш і підеш, тут метро недалеко. Залишайся. У спальні в шафі візьмеш що треба. Вибач, що так.

Олександра здивовано дивилася на Вадима, потім обвела очима кімнату, ще раз тривожно глянула йому у вічі, але він уже був не тут, думками весь біля свого маленького пацієнта, миттєво опинився в коридорі, автоматично швидко одягнувся, дзенькнули в руках ключі.

— Добре, — сказала вона, — біжи. Важка в тебе робота. А... а скільки йому років?

— Півтори доби. Я повернуся. Коли зможу, — вже на ходу гукнув він.