Сердечна терапія

49

Великий триповерховий розважальний центр, який стоїть, мов довжелезний корабель, уздовж проспекту майже від однієї станції метро до наступної. Сюди стікаються не тільки мешканці району, а завдяки тому самому метро приїздять люди з усього міста, щоб провести якусь частину свого вільного часу та лишити там частку своїх грошей. Тут є все: довгі охайні вулиці бутіків для шопінгу, кінотеатр на кілька залів, боулінг, льодова ковзанка, роллердром, розваги для малечі, крамнички хенд-мейду та майстер-класи при них, харчевні фаст-фуду, піцерії, заклади японської кухні, невеличкі ресторанчики та кав’ярні на різний гаманець.

На парковці біля розважального центру пану Ігорю, який вийшов із машини і рішучо покрокував до входу, переступила дорогу дівчина з мікрофоном. Позаду з камерою на плечі вибирав ракурс високий хлопець.

— Скажіть, а що таке, на вашу думку, щастя? — звернулася до нього дівчина.

— Щастя? — Ігор завмер, на мить зплющив очі й усміхнувся. — Щастя словами не визначають. Його відчувають шкірою! Усім єством! Щастя — це бути поруч із близькими тобі людьми. Інколи навіть просто сидіти мовчки. Вибачте, я поспішаю.

Ігор обійшов дівчину, продовжуючи свій шлях, а вона рушила вишукувати нових респондентів. Оператор, не отримавши відмашки про закінчення зйомки, продовжував знімати, ідучи за нею.

Ігор із Яною домовилися зустрітись у великій книгарні розважального центру, там також є невеличкий бар-кав’ярня, просто поміж стелажів із книжками є кілька столиків, щоб присісти за кавою та тістечками, але немає такого натовпу, як на території загального гуляння — адже не секрет, що книжки сьогодні не такі популярні, як, скажімо, сезонні розпродажі одягу.

Вони зустрілися біля сходів на другий поверх, де і була та книгарня, Ігор притримав Яну за лікоть, допомагаючи їй піднятися сходинками. Вона не заперечувала. Пройшли повз царство духовної їжі до продавчині їжі матеріальної, але виявилося, що кавова машина несподівано вийшла з ладу через проблеми зі струмом, і кав’ярня не працює.

Ігор із Яною хвилин десять покружляли між стелажами з яскравими книжками. Посеред цього багатства Ігор почав розповідати, яким дефіцитом у радянські часи були хороші книжки, яким щастям було купувати їх хоча б за кордоном, але затнувся на цій темі, усвідомивши, що це Яна, напевне, знала від своїх батьків. Вона ж пробіглася оком по полиці з книжками із популярної психології, також угледіла чимало книжок із рукоділля, але вирішила не затримуватися, не спиняти пана Ігоря, а повернутися сюди іншим разом.

Вони ще трохи поблукали по-новорічному прикрашеними вулицями цього крамничного міста, роздивляючись вітрини, які кричали про знижки, потім подивилися, як катаються на ковзанці дітлахи та дорослі, далі побачили великий простір зі столиками, де всідалися клієнти їдалень фаст-фуду, але там було геть незатишно для розмови, яка хвилювала обох своїм наближенням і непередбачуваністю результату. Аж раптом Ігор спитав:

— А як думаєте, Яночко, чи зварять нам кави у японській харчевні? А може, і суші скуштуєте?

— Ні, я не голодна, та й ще на дієті після лікарні, дякую. А каву варять тепер скрізь, думаю, і тут не відмовлять, — усміхнулася вона до Ігоря.

— Що ж, тоді ходімо, на місці розберемося!

Антоніна зустрілася з Кірою, і за кілька хвилин приятельки вибудували власний план проведення часу — новорічні знижки в бутіках мало кого залишають байдужими, хоч тобі, здається, нічого наразі й не потрібно. Але сам процес блукання крамничками, перебирання речей на тремпелях, приміряння їх, взаємне оцінювання — це цілий жіночий ритуал, теж своєрідна психотерапія та спосіб вираження себе — перед собою самою, перед подругою та перед молоденькими продавчинями чи юними хлопцями-продавцями, які у пристойних бутіках вишколені, мов за кордоном, і догоджатимуть тобі до останнього.

При цьому між жінками паралельно ще й ведеться розмова. «Клац-клац» — стукають один об один потривожені жіночими руками вішачки, грає музика, тонізуючи та заохочуючи до покупок. «Вам допомогти?» — зазирають у вічі продавчині в уніформі, а дами, втягнуті в цей процес, ще й попутно обговорюють свої справи, проблеми та особисте... Як-то у них виходить усе одночасно, чоловікам не зрозуміти.

І все ж таки Антоніна втрималася від розповіді Кірі про новий статус своєї протеже-рукодільниці. У глибині душі вона все ще сподівалася, що це у Вадима ненадовго, може, вловила дурня на хороший секс, а мине трохи часу, і зрозуміє синок, що та провінціалка з базару запроста для нього... Антоніна промовчала. Чим їй було хвалитися перед Кірою? Що син знайшов собі партію з дитиною, без приданого, без статусу, хоч і не без талантів? Тож розмова хоч і торкнулася Олександри, але пройшла мілиною, не заглиблюючись.

Коли приятельки вже збили першу охоту до полювання на бренди, вийшли до зони відпочинку і почали вирішувати, де б посидіти, Антоніна помітила японський ресторанчик, відокремлений скляною стіною від заставленого столиками простору недорогих харчевень. Вона кивнула Кірі, яка саме говорила по телефону, і зробила кілька кроків до мети, як раптом серце її тіпнулося, жінка хапнула повітря і вмить заклякла. За столиком біля прозорої, прикрашеної ієрогліфами стіни сидів її чоловік і трепетно тримав над столом у своїх долонях жіночі руки. Самої жінки не було видно за малюнком на склі.

«Соня?! Оце так сюрприз! — пронеслося в голові в Антоніни і, не надто обдумуючи план дій, вона зробила ще два рішучих кроки. — Ну, побачимо, якої ви мені зараз заспіваєте!» Але не так сталося, як гадалося. Лишень жінка змінила кут зору на пару за столиком, як їй удруге забракло повітря, і навіть на мить потемнішало в очах. Навпроти Ігоря за столиком сиділа... Яна!

«Як це?! Як же це можливо?! Яка підлість! Яка непрофесійність! Це ж просто зрада й останнє свинство!» — промайнуло в голові у Антоніни, вона рвучко розвернулася і рушила в зворотному напрямку.

— Тоню, з тобою все гаразд? — спитала Кіра, вимкнувши слухавку. — Ти якась... ніби перелякана. Може, десь таки присядемо? Воно і правда втомлює, те ходіння по бутіках.

— Усе гаразд, я згадала, мені треба додому, вибач. Не вийде сьогодні посидіти, — відповіла Антоніна, позираючи навколо себе, неначе заблукала.

— Ну, як знаєш... Якщо так... — відповіла приятелька і побачила в руці Антоніни ключ від машини. — Точно все гаразд?

— Так-так. Вибач. Не ображайся, ок?

Не встигла Кіра кивнути, як Антоніна вже крокувала до виходу.

Думки змішалися в її голові в єдиний смердючий коктейль. Чого-чого, а цього ніяк вона не могла ні передбачити, ні навіть уявити.

«Яка падлюка! Які ж вони обоє!.. Годі б Ігор, але ця психіатр-недоучка?! І як я могла взагалі їй довіритися?! Хто вона така?! Самозванка з дитсадка! Аморалка! Викрадачка чужих чоловіків! — гнівалася, сидячи вже у своїй машині Антоніна. — Може, це вона звела ту Олександру з Вадиком? Отак випитує чужі секрети, а потім сама ними користається! Яка сволота! А цей старий козел — туди ж! Молодого тіла захотілося?! Ну-ну! Я вам цього не пробачу! Не знаю ще, що утну, але довго мене згадуватимете! Я вам покажу, як насміхатися за моєю спиною!»

Антоніна трохи заспокоїлася і завела двигун. Вона недовго думала, куди їхати. Знала це напевне. Як і те, що там їй однозначно будуть раді. Звісно, за весь час спілкування з Романом вона жодним словом не обмовилася про проблеми з чоловіком, про його віртуальний роман, про Соню Тю та про свої переживання з цього приводу. Навіщо Романові було знати, що з нею, з Антоніною, можна вчинити ТАК?! Він знав, що вона понад тридцять років у шлюбі, наразі сита і задоволена, що її чоловік — поважна персона в науковому світі, професор міжнародного рівня, змолоду до нестями закоханий у свою Тоню. Вона була жінкою, яку можна було бажати, як у тій пісні: «Ах, какая женщина, мне б такую!» І годі. Ось такий «лейбл» мала приятелька Романових юних років, а не статус обдуреної старіючої дружини.

«Що ж, — натиснула педаль акселератора Антоніна, — раз ви так, то і я вам так само!» Її біла машина вирвалася з парковки біля розважального центру і помчала прямим, мов стріла, проспектом.