Сердечна терапія

53

Різдво було вчора.

Почалося з хвилювань та передчуттів. Продовжилося замість кави супом місо та паростками надії.

Закінчилося раптовою непоправною втратою.

Сльозами, що прорвали загату.

Самоїдством і докорами сумління.

Вона, Олександра та Вадим, якого Яна бачила вперше, провели разом якісь години в лікарні, де вже ніхто нічого не міг змінити. І, певне, не вона, а син Ігоря потребував тоді найбільше підтримки і розуміння, хоч усім їм було важко... Ще й Антоніна кудись зникла і не відповідала на телефонні дзвінки ні додому, ні на мобільний. Яна не знала, чи хотіла вона бачити там дружину Ігоря, але це, принаймні, було б природно, адже вони — родина. Були родиною... Але Антоніни не знайшли, і вже за північ Вадим з Олександрою вирушили машиною додому, а Яна відмовилася від пропозиції підвезти і йшла кілька кварталів пішки з порожньою головою і пустою душею. Роздивляючись сніг під ногами.

Удома вона роздяглася і випила дві чарки коньяку. Без закуски. Забралася під ковдру і провалилася в сон.

На ранок жінка ще не знала, як їй жити далі взагалі і найближчими днями зокрема, не уявляла, чи зможе після цієї історії знову вислуховувати чужі проблеми і «вирівнювати» чийсь стан неспокою та відчаю... Але вона точно знала, куди мусить сьогодні піти.

У будній день, у ранковий час зимової пори людина, яка першою купує вхідний квиток до Софійського собору і спішить зайти всередину, мабуть, виглядає дещо дивно. Але собор, якому вже майже тисяча років, бачив за своє існування стільки різного, що загалом залишався байдужим до таких дивацтв.

Яна пройшла чавунними плитами до іконостасу, підвела погляд угору на мозаїчну Марію Оранту з піднятими вгору руками.

Дивилася на неї мовчки. Не молилася. Не плакала. Не нарікала.

Золотаво-синя накидка на голові та плечах, перекинута через груди, драпіровки синього одягу, тонкі пальці на золотому мозаїчному тлі сферичної стіни... Тонкий червоний пояс і біла хустинка з червоною вишивкою, заткнута за нього.

«Навіщо їй ця хустинка?! — раптом подумала Яна. — Помітна, мабуть, лише коли Марія підіймає руки...»

Вона вперше так уважно вдивлялася не в очі жінки на величезній мозаїці, а в цей білий клаптик серед темних одеж.

«Оберіг! — раптом здогадалася вона. — Вишитий зашифрований оберіг!»

Їй забракло повітря в порожньому храмі. Яна рушила ліворуч, тим маршрутом, яким вони не так давно проходили тут із Ігорем. Торкнулася рукою мармурового саркофага Ярослава Мудрого, від якого професор жартома хотів набратися мудрості. Вийшла із собору надвір. Вдихнула морозне повітря, підвела погляд у сіре небо. Обійшла будівлю собору і зупинилася біля нетинькованої частини стіни. Поклала обидві долоні на старовинні камені і заплющила очі.

Скільки вона так простояла — не знала. Ніхто її не турбував, аж доки мелодія мобільного не повернула у сьогодення.

— Доброго дня! — пролунав у слухавці втомлений жіночий голос. — Ви Яна? Мені дала ваш телефон одна знайома... Вона сказала, що до вас можна прийти... Поговорити... У мене... у мене проблеми... Якби ви сказали, коли вам зручно і де...

Яна мовчала в нерішучості, що межувала з відчаєм. Що могла вона сьогодні сказати чужій жінці, яка сподівалася на підтримку? Що наразі й сама підкошена, знесилена і воліла б виговоритися і виплакатися комусь у плече? Що ось майже з такого самого дзвінка почалася історія, в яку вона втрутилася і яка так гірко закінчилася? Що тепер вона взагалі боїться тих чужих історій і себе в них, почувається винною і майже злочинницею, то як тепер до неї можна йти по допомогу?!

— Яно? Ви чуєте мене? То куди мені прийти?

— Я... Я не знаю, чи матиму змогу... Я не...

— Прошу! Прошу, вислухайте мене, інакше... Інакше я просто не знаю, що може статися, — зовсім тихо промовив у слухавку чужий голос.

— Добре. Приходьте сьогодні о п’ятій, — Яна зітхнула і назвала адресу дитсадка.

Невисока молода жінка у чорній трикотажній шапочці, у сірій короткій шубці та джинсах, заправлених у смішні волохаті чобітки, озирнулася на стіну зі старовинної цегли та каміння, ще раз торкнулася їх рукою, провела долонею по обличчю і повільно пішла до дзвіниці, брама під якою вела до метушливого міста та до життя, яким жінка мала йти далі.