Сердечна терапія

7

Яна знітилася, викладаючи на кухні з Антоніниного пакета мандарини, печиво, цукерки та мелену каву, яка миттю наповнила невеличке приміщення п’янким ароматом:

— Ой, та навіщо ж ви стільки всього принесли?! Це ж справжні іменини можна влаштувати! Не треба було!

Антоніна всміхнулася, махнула рукою та мотивувала практично:

— Не напружуйтесь! Поки поговоримо — з’їмо! Я й сама змерзла та давно не їла. А вам після хвороби тим більше не зашкодить.

Спочатку розмова крутилася навколо загальних тем, але Яна, маючи досвід, прекрасно розуміла, що ходять до неї чужі люди не для того, щоб поговорити про погоду, політику чи про її рукоділля. Людям не сиділося вдома наодинці зі своєю пекучою проблемою, їм треба було говорити й говорити, так би мовити, з терапевтичною метою. Це скидалося на те, як при отруєнні організм вибльовує зайве та токсичне, знесилюючи себе, але ж таки очищується. Нелегкі монологи пацієнток теж нерідко скидалися на акти мазохізму, сповідь ходила колом, жінка наче ятрила свої рани, не даючи їм загоїтися, безперервно ставила питання, на які не було відповідей. Принаймні на ту мить не було... Так і Антоніна, яка після кількох загальних фраз несподівано промовила:

— Як ви вважаєте, може, мені теж когось собі завести? Не для життя, а так... для зняття стресу. Звісно, я теж не була святою, Ігор у мене не перший, і, чесно скажу, були в молоді роки і кращі претенденти, та й потім... Навіть коли жили у Франції... Але ж на сьогодні він — мій депозит, я вклала в нього все своє життя... Я твердо вирішила його не відпускати. Він мені винен! Бо за нашими дурними законами він може просто мене списати, як непотріб. Були б ми в Європі — платив би мені аліменти за віддані йому роки життя...

Антоніна крутила в руках пачку з цигарками, але стримувала бажання палити. Вона, здається, зовсім не чекала відповіді від «психолога», а проговорювала вголос те, про що день і ніч думала мовчки, коли спостерігала за чоловіком, зазирала до його пошти, нишпорила по кишенях та завмирала від думки про неясне своє майбутнє...

— Я ніби в якомусь ступорі. Мій мозок не йде далі двох думок. Перша — навіщо я тоді, тридцять років тому, вийшла саме за нього? Друга — жага помсти. Я всміхаюся йому, готую їсти, слухаю його розповіді про роботу, аспірантів та всяке таке, звісно, нічого не чую та не розумію, бо в голові стукотить одне: «Скоро все це зникне!» І хочу зробити йому так само боляче, як він робить мені. Звісно, Ігор не знає, що я в курсі, думає, що професор-фізик — дуже розумна одиниця і може обдурити кого завгодно, то й не підозрює, яких мук я зазнаю. Але він і не уявляє, яка жага помсти мене пече. Постійно. Навіть коли ми займаємося сексом. А ми ж таки ним займаємося, «не пропускаючи тренувань», хочеться йому того чи ні. Звісно, може, він у той момент уявляє у своїх обіймах ту сучку у білому фартушку, але мене це не обходить. Ми займаємося цим тридцять років так, щоб ні сил, ні бажання шукати чогось чи когось на стороні у нього не залишалось. — Антоніна гупнула кулаком по столу і, наче сама злякавшись такої рішучості, глянула Яні у вічі, бо весь монолог промовила, дивлячись на маятник настінного годинника, що метлявся над кухонним столом туди-сюди, наче змахуючи миті її життя, мов крихти зі столу.

— А вам добре з ним... ну, у ліжку? — раптом спитала Яна.

— Мабуть. Я вважаю, що так утримала його в найкритичнішому віці біля себе. Ми вже звикли до цього. Звикли так, що цього не вистачає, як... як цигарки, коли ти вже втягнувся у паління тютюну, — задумливо мовила Антоніна, скрививши губи на останньому слові, — мабуть, уперше усвідомила зв’язок тютюнової залежності з прізвищем своєї конкурентки Соні...

— То виходить, все не так погано. А може... може, він просто прагне романтики, якихось молодих переживань, а не фізіології? Може, йому досить простого листування з тією Сонею, так би мовити, для душі, і нічого вашому шлюбу не загрожує? — знизала плечима Яна, підсуваючи гості горнятко кави та печиво.

— А яка мені різниця, що саме його тягне до тієї кривоногої тумбочки, коли він може раптом розвернутися й піти до неї?! Де гарантії, що за цим ліричним ретро вона йому теж не влаштує непоганого інтиму?

Яна помовчала, пригадавши лукаві очі Соні, силует пана професора біля Ейфелевої вежі, та подумала, що й такий варіант розвитку подій не виключений, бо секс сексом, а коли холодно в хаті — самою фізіологією не зігрієшся. Вона вирішила поки не казати Антоніні, що пройшлася сайтом та вже уявляла собі учасників інтриги. Чи якоїсь поради чекала її гостя, чи просто замислилася, розглядаючи осад меленої кави на дні горнятка, але вона замовкла.

Яна встала, підійшла до вікна, подивилася в темний уже двір, побачила відображену в склі постать Антоніни за столом і, не повертаючись, спитала:

— Скажіть, а ви його взагалі кохаєте?

Віддзеркалена у віконному склі постать повагом підняла голову й уважно подивилася Яні у спину.

— Про любов, Яночко, я розмовляла з подружками років тридцять п’ять тому. Це наївно! А зараз... Зараз — він мені винен! — підвищила голос гостя. — Я віддала йому життя, народила та виростила сина! І я його нікуди не відпущу! Я не хочу доживати самотньою старою жінкою! Не віддам! Не знаю, як утримаю ситуацію, але... все залишиться, як було! І до того ж я йому помщуся!

Жінки якийсь час помовчали. Антоніна швидко з’їла бутерброд, Яна долила собі та гості кави з пузатої металевої турки. Їй дуже хотілося спитати, навіщо ж Антоніна вже вдруге приходить до неї, коли й сама чітко розуміє, чого хоче, не стоїть же на роздоріжжі. Напевне, просто не знає, як саме зробити те, чого прагне. Але ж Яна таких порад не дає. Питання ледь не злетіло з її язика, як гостя раптом змінила тему розмови:

— А як там ця жінка, що тоді увірвалась до вашого кабінету? Олександра, здається? Ви з нею бачитесь?

— Так, Олександра. Вибачте, дійсно незручно вийшло, але вона хороша... Але я ж злягла, ось уже тиждень удома байдикую. А вона мені телефонувала, питала, як здоров’я, чи можна якось привести до мене її доньку, ту балерину. Вона, бач, дуже зацікавилась, що саме ми на заняттях робимо. Домовилися, що як вилікуюсь, то неодмінно і її чогось навчу. Щоправда, балерини зазвичай надто зайняті своїм фахом, щоб витрачати час на інше. Але якщо хоче... А чому ви спитали?

— Та щось не йде вона мені з голови з її історією. Як подумаю, що їм довелося з дитиною пережити... То, може, й справді, мої проблеми — не проблеми? — Жінка зітхнула, потім знову рішуче ляснула долонею по столу і провадила іншим тоном: — Але я так з собою не дозволю!

Яна саме вдихнула, щоб сказати щось обнадійливе, як Антоніна зненацька схрестила руки на столі, опустила на них голову і розридалася...

Яна гладила її плече та зітхала. Це були не перші сльози, що їх приносили з собою відвідувачки. І щоразу звіряли щире, наболіле, не театральне. І хай які двозначні емоції викликала сповідь цієї загалом комфортно влаштованої жінки, її теж було шкода — мучиться людина, хоч і чогось не розуміє у своєму житті, не хоче чи не може збагнути.

Антоніна ридала невгамовно і довго, наче накопичилося в ній тих сліз за ціле життя. Схлипувала і примовляла одне й те саме:

— Якби ви знали, як мені страшно... Моторошно від думки, що все зруйнується і треба буде починати спочатку, та ще й у такому віці... Чи й не починати... Поставити на собі хрест...

Яна встала і відчинила кватирку — свіже повітря, буває, заспокоює. А ще вона розуміла, що після таких відвертих ридань Антоніна може більше не повернутися, швидше за все, вона просто зникне, засоромившись того, що дозволила собі подібну слабкість на людях. Хоча Яна була людиною чужою, ненав’язливою, що звикла до жіночих сліз та проблем. Наче лікар, який урешті-решт сприймається як істота без статі, без віку, особа, яка може тобі допомогти відомим лише їй способом. І якщо для цього доведеться зняти штани — то так уже тому й бути!

Прощаючись із гостею, Яна від грошей за візит відмовилася, подякувала за гостинці та провідини. Інтуїція підказувала, що більше Антоніна не прийде. Хіба що відбудуться нові події, які треба буде виговорити назовні, вичищаючи змучене нутро.

Яна замкнула двері й відчула себе геть знесиленою. Чужі біди інколи проривалися на приватну територію внутрішнього світу «терапевта» так само, як неочікувано сьогодні переступила її поріг Антоніна. Жінка пішла, але ще залишився запах парфумів, принесеної нею кави та невідчутний ніздрями паралізуючий дух чужої проблеми й непідробного страху. Яна хотіла знову сісти за комп’ютер, але якісь захисні сили організму наче тягли її до ліжка, натякаючи, що соціальна мережа та навіть немитий посуд зачекає, а відпочинок і сон мають поповнити резервуари енергії та додати сил.

Яна замоталася в ковдру, заплющила очі й міркувала, що Антоніна, яку вона спершу сприйняла як «просто жінку», приблизно того ж віку, що і її батьки. Чи хотіла б вона мати таку матір? Це був новий кут зору на «пацієнтку».

Рідну матір Яна втратила у п’ятнадцять років. На заводі, де та працювала, сталася аварія, щось там вибухнуло, кілька людей загинуло на місці, троє ще потім померло в лікарні, хтось залишився інвалідом. Мати загинула під час вибуху. Хоч не мучилася.

Коли перед контрольною з біології Яну викликала завуч і звеліла йти додому, та ще й послала в супровід подружку; дівчинка відчула недобре. Удома запам’ятала лише розгублене обличчя батька та сусідку тітку Женю, що обіймала Яну, гладила її по голові та крізь сльози щось говорила-говорила. Яна, на диво, зовсім не плакала. Матір ховали в закритій труні (якщо там узагалі було що ховати), прощання проходило в клубі заводу, чотири домовини стояли поруч, усі закриті. Лишень фотокартки з чорною стрічкою навкіс відрізняли труни одну від іншої.

Яна не плакала. Мабуть, не побачивши матір мертвою, вона не могла повірити в те, що її вже немає. Запам’яталося, як уранці мати гукнула навздогін з вікна їхньої хрущовки: «Хліба купи після школи, гаразд?» Яна озирнулася, кивнула, помахала рукою і побігла на зупинку тролейбуса. От і все.

За півроку батько привів до них у дім Надію, незграбно пошуткувавши, що Надія дає надію на нове життя і що колишнього не повернути, тому треба жити. Цим він поставив Яну перед фактом, що вони заживуть по-новому і вона мусить це прийняти. Яна не бунтувала. Вона просто існувала далі у своїй реальності, паралельній до їхньої.

Надія була років на три-чотири старшою за батька, тобто на всі сім — від покійної матері, але виглядала добре. Характер мала хвацький і неконфліктний, до Яни з вихованням не чіплялася, господарство вела, як кажуть, «вправно», та при всьому — помітно було неозброєним оком — дуже нерівно дихала до батька. Сусідки шепотілися, що небайдужа була давно, а так уже зірки стали, що і гріха на душу не взяла, і місце, що звільнилося після матері, посіла надійно.

Яна дивувалася тому, як батько слухався нової дружини, бо в парі з матір’ю зазвичай командував він. Мати не сперечалася, але це однаково не робило їхнє життя гармонійним. А тут таке. Надія мала сина, що був значно старший за Яну, вже відслужив армію та нещодавно одружився. Як виявилося, нові родичі мали сплановані перспективи, і на кухні час від часу точилися розмови про еміграцію. Але такі питання не вирішуються за раз. Коли батько спитав Яну, чи згодна вона їхати до Канади з усіма, вона подивилася уважно йому в очі і сказала, що їй і тут непогано, та й бабусю стареньку вона не залишить. Батько якось винувато розвів руками і, наче навіть із полегшенням, сказав: «Ну, ти доросла, сама вирішила. Я там улаштуюся, допомагатиму грошима. А раптом надумаєш до нас, то скажеш».

Тоді Яна вже вступила до інституту. Минув іще якийсь час, і батько, Надія, її син із дружиною та їхнім малим дійсно знялися на крило і полинули по нове життя аж на інший континент. Яна чомусь не запам’ятала деталей останнього дня, все, що відбувалося вдома, наче зтерлося з її пам’яті. Згадувала лишень чергу в Борисполі, як зважували валізи, перевіряли квитки та як батько махав їй рукою, вже пройшовши митний контроль у нове життя. Вона здивувалася, коли він витер долонею сльози. Яна і тут не плакала. Вона спостерігала за всім неначе збоку. Так само згадувала ті події й тепер, раптом поставивши собі питання, чи хотіла б вона мати таку матір, як Антоніна.