Сердечна терапія

47

Янин Святвечір нічим не відрізнявся від решти самотніх вечорів, які вже давно стали звичними. Вона не накривала святкового столу, ні на кого не чекала, займалася своїми хатніми справами і просто раділа, що вже не в клініці, а вдома. Операція пройшла успішно, вона швидко одужувала, а тримати зайвий день без потреби в лікарнях зараз не заведено. Тож, проґавивши Новий рік, Яна тішилася домашнім Різдвом, яке для неї було надто вже символічним, хіба що телепередачі нагадували про традиційне святкування. Втомившись від телевізора, Яна раніше вляглася спати з думкою про те, що завтра пообіцяла пану Ігорю зустрітися.

Ніби пішла назустріч, дала себе умовити, хоч направду і сама давно хотіла його бачити, але то відмовляла себе, пояснюючи, що нічого пхатися у чужий город, то знову аргументувала сама собі тим, що родина Антоніни та Ігоря вже давно є ілюзією, і що тільки поява віртуальної Соні виявила трухлявість подружніх стосунків.

Проте її кава з професором запланована на завтра, а ось сьогодні, може, у цю саму мить, вони сидять усі за святковим столом — Антоніна, Ігор, їхній дорослий син Вадик, котрий привів на оглядини свою дівчину, щось обговорюють, дотримуються ритуалу, їдять-п’ють. А вона, Яна, лежить удома під теплою ковдрою і намагається заснути раніше, заснути, щоб не думати, що саме принесе їй завтрашній різдвяний день, чи змінить щось у житті, чи...

Яна вже пірнула у перший сон, як несподівано гучна мелодія мобільного висмикнула її звідти. Телефонувала Олександра.

— Слухаю! Шурочко, що трапилося? — глянула Яна на електронне табло будильника, який показував пів на одинадцяту.

— Яно, — тихо, ніби прикривши долонею слухавку, промовила Олександра. — Яно, вибач, я, мабуть, тебе розбудила?

— Та є трошки, але то нічого, щось серйозне, кажи вже? — захвилювалася Яна, бо не знала, чого вже й чекати від такого дзвінка. Лише сьогодні вдень Олександра телефонувала похвалитися, що майже влаштувалася у салон до Антоніниної приятельки, а ще розповіла, де тепер живе. Тож усе наче складалося на краще.

— Яно... Я ж тобі казала, що ми мали йти сьогодні ввечері до батьків мого лікаря?

— Так, казала, знайомитися. Святвечір — непогана нагода, — всміхнулася Яна.

— То ми щойно повернулися. Я тобі на хвилинку, бо не знаю, як я це й пережила...

— Господи, та що трапилося, не тягни вже!

— Яно... Його батьки... Його мати — це... Це Антоніна!

— Хто?!

— Антоніна! Пані професорова... Ну, як ти не розумієш?!

— Нічого собі, — миттю прокинулася і склала в голові докупи всю відому інформацію Яна.

— Ото ж!

— І що вона, як? Навіть не уявляю собі...

— Як тобі сказати... Після учорашньої протекції в салоні пані Кіри у нас були вже такі доброзичливі стосунки, ну як у Попелюшки з дорогою хрещеною, а тут таке... Звісно, яка я невістка її синові... Але, віриш, у нас з Вадимом усе так... так... по-справжньому...

— Вірю. Ти ніби виправдовуєшся, облиш! Але невже Антоніна влаштувала скандал?

— Та ні, стрималася. Щоправда, спочатку її від несподіванки понесло. Та вона дуже швидко метикує і, мабуть, подумала, що я забагато знаю, а це їй невигідно.

— Ха! Один-нуль! — хмикнула Яна.

— Та вже не знаю, з яким рахунком ми розпрощалися, але без бійки, — і собі посміхнулася Олександра. — А професор, до речі, мені сподобався, славний, хоч і Соню собі завів.

— Немає ніякої Соні, — промовила Яна і зітхнула.

— Як немає?! Але ж Антоніна... Їхнє листування...

— Немає. Він її вигадав.

— Нічого собі! А ти звідки знаєш? — майже прошепотіла Олександра.

— Вирахувала. І моя гіпотеза підтвердилася.

— Нічого собі... Отже... Недарма пан Ігор мені сподобався, — всміхнулася Олександра.

— Мені теж, — відповіла із сумною усмішкою Яна.

— Ого... — в черговий раз за сьогодні здивувалася Олександра, але рипнули двері ванної і Вадим рушив до вітальні. — Все, не можу більше говорити, добраніч, із Різдвом тебе, обіймаю!

— Добраніч! Світ затісний... Обіймаю! — відповіла Яна і вимкнула мобільний.

Сон зник. Яна час від часу позирала на блакитні цифри на електронному будильнику, хвилини спливали, а сон не повертався. Натомість у її свідомості склалась яскрава об’ємна картинка з життя родини Соломатіних, і до їхнього різдвяного застілля додалася ще й Шурочка, яка мусила балансувати цього вечора між відчуттям власної недоречності за цим столом і почуттям до сина Антоніни. Так, можна було поспівчувати бідній жінці... Та й Антоніні так само: уявити лишень, який смерч думок пронісся головою, коли вона несподівано побачила під руку із єдиним сином жінку, котра одного вечора випадково підслухала її сповідь...

Що тут скажеш, свято пройшло на славу! Як-то ще чоловіки все це сприйняли? Що, цікаво, завтра розкаже про нову невістку пан професор?

Зрештою думки втомили Яну, закружляли її, мов хурделиця чи пелюстки з квітучих дерев, які злітають від пориву вітру, заколисали і понесли у мрії та спогади, які уві сні сплітаються так, що й не відрізнити, що направду було, про що мріялося, а що просто наснилося.