Сердечна терапія

45

Цього разу Антоніна зустрічалася з Тарчинським у невеличкій, майже порожній кав’ярні-підвальчику. Роман виманив її з дому напередодні Різдва «хоч на годинку», сказав, що хоче побачити вдень, якщо вже вона зайнята у Святвечір. Антоніна не стала питати, де і як той планує провести свій вечір — чи піде до когось, чи вдома втупиться у плазмовий екран на стіні його не дуже затишної, хоч і сучасного дизайну квартири. Може, сидітиме за комп’ютером, а може, вип’є чарку і ляже спати без якихось переживань. Не настільки вже він сентиментальний, щоб перейматися самотністю у святкові дні. Хоча... Роки беруть своє, і, може, зрілому чоловікові хотілося б мати коло себе родину, дітей, онуків... А воно ж бо десь є, але він там «збоку здрасьтє», хіба що грошей може їм підкинути. То і йому навзаєм так само — всміхаються за гроші та дякують. А самі десь непогано існують паралельно і без нього. Звісно, а чого ти хотів, коли донька виросла без тебе? Взагалі щастя, що хоч онуків тобі показує!

Не сказати, щоб Антоніна у своїх роздумах дуже жаліла Тарчинського (саму би хтось пожалів!), але з того часу, як зустрілися, не могла про нього не думати. Так уже влаштовані жінки. А тепер знайомець її молодих літ ще й напирає з конкретними пропозиціями і чекає якихось рішень.

Власне, йому легко: намалював собі в голові «план-схему», як у бізнесі, й очікує, чи вона прийме його гру, чи ні. Але ж у будь-якому разі він сам нічого не втрачає. Просто може не знайти. Не знайти такого партнера в справах та в ліжку, як вона. Хоча... Звісно, пошукавши, знайде. Навіть дивно, що він так наполегливо пропонує спільне майбутнє. Може, просто довіряє їй? Але ж має розуміти, що його плани спільного поступу вперед — то все ж таки авантюра. А їй для цього доведеться зруйнувати все, що власноруч ліпила та міцно тримала в руках три десятки літ... А як не склеїться нове життя? Звісно, вона, як ніхто, вміє тримати контроль над чоловіком, який поруч, і її обранець у канаві не опиниться, й «у гречку не стрибне», бо ж вона пильнує... А Роман — ласий шматок, того сторожити, ще і як!...

Антоніна, ще не визначившись із відповіддю, вже чітко усвідомлювала, що у спільному майбутньому з Романом їй розслаблятися не доведеться. Але, може, саме це її і бентежило, вабило, хоч і лякало. Он, пильнувала одного тихого... І здавався таким вірним та закоханим у неї та в роботу, а тепер нате вам — виникла Соня Тю! Ото б і дати йому «по морді чайником» за це, махнути хвостом, хай знає... Але ж і шкода трохи. І його, і себе, і сина, і тих літ разом... І навіщо він поперся на той сайт?..

Антоніна сиділа у своїй машині, занурившись у роздуми, як раптом у скло постукали і дверцята тут же відкрилися.

— Мадам, дозвольте запросити вас на каву! — урочисто промовив Роман.

— Ой, Господи... Я й не помітила, коли ти під’їхав...

— А я не під’їхав, я пішки прийшов, у мене тут за два квартали була зустріч, таке гарне місце зайняв на тротуарі, то тільки з’їду — вкрадуть, — засміявся Роман, — а мені ще туди повертатися у справах.

— Так, Київ стає для водіїв усе страшнішим.

— Та ні, Москва куди як страшніша, — усміхнувся Тарчинський і подав Антоніні руку. — Київський рух після неї — то провінційне катання.

— Недарма ти звідти й утік! — хмикнула Антоніна, вийшла з автівки і пікнула сигналізацією.

Через годину вона знову сиділа в машині, дивлячись, як Роман віддаляється тротуаром. Руки тримав у кишенях довгого пальта, комір піднятий, крок упевнений, але не такий стрімкий, як завжди. Вона й сама не знала, чи правильно вчинила, обливши його холодною водою тверезих аргументів проти поспіху. Хай як їй хотілося спочатку допекти свого професора, але до таких радикальних і необдуманих дій вона була не готова. Тому, коли Роман за столиком раптом звідкись дістав маленьку коробочку з обручкою, вона спершу заклякла, а потім вдарила в нього, мов холодний «душ шарко» зі шланга:

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! Даруєш чужій дружині обручку на Різдво?! І ти справді вважаєш, що зараз надінеш мені її на палець і питання вирішено?! І як, ти думав, я її носитиму при живому чоловікові? Набрешу, що сама собі купила, чи прийду, підсуну йому у Святвечір руку з обома обручками під ніс, розповім, що маю коханця із конкретними пропозиціями і попрошу розлучення? Я не знаю, з якими хвойдами ти водився і кого купував на такі понти, але ти, Романе, не жени коней! Я ще не сказала ні «так», ні «ні». Бо я прожила все життя в одному шлюбі, не стрибала з ліжка в ліжко, як ти. — Антоніна притишила голос, щоб не привертати до себе уваги офіціантів у порожній кнайпі. — Не подобається?! А на що ти розраховував? Може, мені вже й додому не повертатися, раз ти такий сміливий? Чи заїдемо твоїм джипом по мої речі, в нього більше влізе?

— Тоню... Ти вже зовсім оскаженіла. Що ти за несамовита жінка така?! — оговтався від першого враження Роман. — Я просто хотів тебе привітати, щось таке подарувати... Звісно, я не наполягаю, щоб ти відразу вирішила, але як людина пряма, вже сказав тобі про свої плани, які можуть стати нашими.

— А ти не розумієш, що все не так просто, ні, не розумієш?! — зиркнула на нього Антоніна, трохи схвильована, чи, бува, не перебільшила з емоціями, а потім глянула на годинник.

— Розумію... Вже поспішаєш?

— Так. Я ж казала — син прийде, приведе знайомитися свою нову приятельку. Може, й правда, цього разу все всерйоз, якщо вже й додому запросив, а тобі тут одне на умі... Не ображайся, але ти б трохи думав!

— Ну... Знаєш, якби мені отаку нагінку влаштувала котрась із моїх дружин, я б не стерпів...

— То я ж тобі не дружина! — аж радісно ляснула в долоні жінка, а офіціантка здригнулася і зиркнула на них.

— Тонько, от така ти й була завжди. Здається — простягни руку й бери. А фіг!

— Забирай коробочку, — жінка показала очима на червону оксамитову кульку на столі.

— А може...

— Забирай! — тихо, але сталевим голосом промовила Антоніна.

— Ну... Тоді вона чекатиме на тебе. У спальні, — повів бровою Роман.

Антоніна провела очима Романа, він дійшов до перехрестя, раптом озирнувся, ніби відчував увесь цей час її погляд спиною. Витяг одну руку з кишені, махнув нею на прощання і пішов через вулицю разом із іншими пішоходами. Антоніна стримано всміхнулася і глибоко зітхнула.

Роман пройшов два квартали пішки, більше не озираючись. Під ногами чвакала снігова каша, розтоптана пішоходами на нечищеному після ранкового снігу тротуарі. Руки в кишенях, піднятий комір, погляд під ноги. Що коїлося з ним, і сам не надто усвідомлював. Не сказати, що в цій історії шаленіла душа чи казилося тіло, не лишаючи мозку права голосу, ні. Хоч і не без того, але не настільки. І самооцінка у нього теж була нівроку, знав, що у сьогоднішньому світі зрілий чоловік із набором його чеснот жінку собі до пари знайде. І без проблем, навіть набагато молодшу, було б бажання. Та й сам уже мав такий досвід. То чому ж його наче перемкнуло на ту Антоніну?! Якби ж іще була вільною! Ніби мало навколо розлучених жінок чи вдів? Тоді, коли впізнав її на тій виставці, він, власне, і не перебував у серйозному пошуку. І навіщо подався тоді в галерею? Зроду не ходив по таких заходах, а тут іспанський компаньйон зманив із собою, нібито для налагодження корисних зв’язків, адже час подумати про дизайнерські рішення сучасного інтер’єру готелю... Оті сходив.

Навряд чи це було коханням. Та й пристрастю ледве стало, хоча тіла їхні грали в унісон, і спогади про ліжкові безумства щоразу проганяли по Романовому тілу гарячу хвилю. Мабуть, Антоніна виринула з їхнього спільного минулого у слушну мить, коли Тарчинський раптом гостро відчув відсутність поруч людини, яка піде з ним поряд до останньої межі, і не тільки для того, аби подати немічному водички, а щоб чимало устигнути разом на цьому кінцевому відрізку шляху. Йому потрібний був партнер. Але не в офісі, не на будівництві, не в установчих документах. Необхідна була людина, яка була б із ним одним цілим, ділила би все 24 години на добу. А він натомість мав якихось випадкових дівчат у ліжку і бізнес-партнерів, яким не надто довіряв і для яких був таким самим партнером...

І от поміж бездоганним їхнім сексом та розмовами, залишаючись наодинці, Роман дедалі чіткіше розумів, що саме Антоніна, як ніхто, зможе «закрити вакансію» чи навіть декілька вакансій у його загалом налагодженому житті. При всьому позитивному іміджі буття, одного він не розумів до кінця — навіщо і задля кого він усе це робить. Найімовірніше, просто за звичкою бути на коні, бути першим, помітним, шанованим. А далі?

Так розставивши уявні фігури по клітинках свого життя, він не знав лише одного — як усунути з дороги того професора. А як уже той це переживе, турбувало Романа умовно — кожен бореться за себе, за свій шмат хліба, за свою жінку, задля свого зручного існування. Не те щоб його гризло сумління, але шкода було Антоніни, яка поставала перед необхідністю обирати спосіб рубати хвоста. У глибині душі Роман вірив у те, що Антоніна погодиться на його пропозицію, хоч і не перший рік живе сито і комфортно. Але хіба то життя? Хіба то життя для Антоніни?! Сита і стильно вдягнута тінь професора Соломатіна... Як вона такою стала? Тьху!

Роман емоційно сплюнув собі під ноги, підвів погляд і раптом побачив перед собою молоду струнку дівчину з мікрофоном у витягнутій до нього руці, а позаду неї хлопця з відеокамерою на плечі.

— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — спитала дівчина здивованого Романа.

— Ви до мене?

— Так. До вас, — усміхнулася вона і кумедно нахилила голову набік, чекаючи відповіді.

— Щастя? Ну ви й спитали... — Роман на мить «завис». — Знаєте, що я вам скажу... Щастя — це не забувати, яким ти був у молоді роки! А ще — не забувати, ким і яким ти тоді хотів, мріяв бути! Зрозуміло?

— Наче так, — звабливо всміхнулася дівчина, — тобто ви хочете сказати, що коли людина не зраджує мрію своєї юності, вона щаслива, я правильно зрозуміла?

— Так. Хоча це не єдина складова щастя. Щастя — це ж вам не цукерка чи, наприклад, — Роман озирнувся навколо, — наприклад, автомобіль. Це речі, предмети, їх так-сяк можна визначити. А ЩАСТЯ — це стан, коли у тебе розгортається душа і хочеться літати. Чи то від усвідомлення себе, чи від почуття до когось. Це складно визначити, як... як НЕБО.

Роман підвів очі вгору і вказав пальцем над собою, а коли знову опустив погляд, широко усміхнувся — дівчина з мікрофоном розглядала зимове сіре небо, наче вперше його бачила, а оператор ще й знімав його.

Роман повернув до сходів в офісну будівлю, а дивна парочка все ще стояла горілиць на тротуарі.