Сердечна терапія

17

Невеличка кав’ярня на Подолі, яку професор Соломатін навіть не одразу знайшов. «Треба ж таке — влаштувати кав’ярню в підвалі старого житлового будинку! Вхід із двору, без пристойної вивіски, яка би приваблювала відвідувачів... І хто сюди ходить? Хіба це бізнес?!»

Він іще раз переглянув записану на папірці адресу, звірився з номером на будинку і почав спускатися сходами.

— Вибачте, це ви пан Ігор Соломатін? — почув він позаду жіночий голос.

— Я-то я, а от ви — це ви? — насторожено, але з викликом примружив очі професор, оглядаючи незнайомку чоловічим оком. Але раптом відчув, що його тривога та підозріле роздратування несподівано розчиняються у морозному повітрі.

До нього легкою ходою наближалася невисока молода жінка у сірій короткій шубці та джинсах, заправлених у смішні волохаті чобітки. Волосся її прикривала плетена чорна шапочка, притрушена мереживними сніжинками. У руці хиталася невелика сумка. Коли вона підійшла до сходів, мужчина вже спустився на дві сходинки вниз, і очі їхні були на одному рівні. Незнайома жінка, котра призначила професорові побачення, сама видавалася схвильованою, розгубленою та чомусь кумедною. Відчувши це, Ігор раптом заспокоївся. Ну чим, власне, могла йому нашкодити ця особа віку його сина?! Звісно, доволі дивно було, що приводом для зустрічі стала «Соня Тютюнникова», але ніхто ж не змушує говорити зайве. Він може просто пригостити її кавою, вислухати і розпрощатися. Що такого може сказати ця молода пані зрілому чоловікові, навіть із якогось дива зазирнувши одним оком до потаємної шухляди його життя?!

За хвилину він уже оцінив обране для зустрічі місце — видовжену прямокутну кімнату без вікон. На протилежних кінцях приміщення знаходилися вхід та барна стійка з кавовим комбайном, а п’ять невеличких столиків вишикувалися у ряд ліворуч. Усе. Хіба що на білих стінах висіло штук шість світлин у рамках, підсвічених спеціальними лампами над ними, та над господинею і її кавовою машиною світилося кілька прихованих угорі лампочок, — ото й увесь інтер’єр та вся ілюмінація закладу. Ігор вдоволено хмикнув і знову з подивом відзначив, що напруження, яке оселилося в ньому з учорашнього дня, зникає. Яна привіталася з немолодою жінкою за барною стійкою та озирнулася на Ігоря:

— Ви каву п’єте? Тут її дуже смачно готують.

— Так, мабуть, вип’ю «лате», якщо ми вже тут. А вас чим пригостити?

— А мені еспресо з вершками, — всміхнулася Яна до господині і почала розстібати шубку.

— І хто ж сюди ходить? — не втримався від запитання професор.

— Кажуть, що свої. З офісів, що навколо, народ забігає потеревенити, чи як я — одного разу випадково зайшла, то знаю вже, що є таке місце. Принаймні не на видноті, і ніхто не заважає.

— Це точно. — Ігор повісив на вішак Янину шубку, а поруч своє пальто.

Мабуть, вони втрапили на таку годину, коли всі вже напилися кави, і заклад завмер в антракті. Ніхто не заважав говорити, а тиха музика та дзюрчання міні-фонтанчика на барній стійці вберігали вуха господині від чужих секретів.

— Звісно, ви маєте право гніватися. Адже я розгадала вашу таємницю. Викрила вашу гру... І навіть не можу вибачитися, мовляв, я не хотіла. Адже я саме й прагнула розібратися в тому, що мені видалося дивним. Не всі пазли складалися в моїй голові у картинку після розповіді пані Антоніни і після того, як я знайшла ваші сторінки у соцмережі. Щось було не так.

— Я вас розумію, не виправдовуйтесь. Але... Але я тепер сам наче не у своїй тарілці. І що тепер робити? Хотів як краще...

— Я вас теж розумію. І те, що ми сидимо тут, а ваша дружина про це не відає, має підтвердити моє ставлення до вас і щире хвилювання через цю ситуацію. Звісно, я не мала права втручатись і ще менше — розкривати вам таємницю її «сповіді». Але ж ваш план спрацював проти вас!

— Не переймайтесь. Ви все зробили правильно. Адже це я заварив кашу — вигадав Соню, хотів оживити стосунки... Думав, ревнощі можуть розбудити її почуття... Тепер виглядаю старим дурнем, — знизав плечима професор.

— Ну чому ж ви старий?! — вихопилося у Яни, вона раптом знітилася, почала щось шукати у своїй сумочці, а щоки її спалахнули.

— Дякую. Дурень, але не такий уже й старий, — засміявся професор. — Але ж ми маємо з Тонею сина вашого віку!

— Ні, трохи молодшого, — винувато всміхнулася на його жарт Яна, — я в курсі, Вадим. Він лікар.

— Так, хороший хлопець, щиро захоплений своєю роботою, я за нього радий, хоча колись мріяв, щоб він пішов моїми слідами — у науку. Хороший фізик-атомник, вузький спеціаліст на межі теорії та практики, як виявилося, доволі затребуваний у світі. Хоча, може, воно й на краще. А я працював у різних країнах, бував на різних атомних станціях...

— А Антоніна казала, що ви викладали та писали дисертації...

— Ну, і це також. Останнім часом. Я просто не завжди розповідав їй про свої відрядження. Точніше, не все розповідав, — усміхнувся професор, — не хотів її хвилювати. Ось вона і думає, що прожила життя з фізиком-теоретиком... Хоча, направду, вона ніколи особливо і не цікавилася, що саме я роблю. Ходжу на роботу. Отримую зарплатню. Їжджу на конференції. Запрошують працювати за кордон. Там добре платять. Її це влаштовувало. Знаєте... Мені все життя здавалося, що десь всередині неї є ще не відкритий резервуар тепла, турботи, ніжності... Але ніби захований під саркофагом. Як той четвертий реактор на Чорнобильській атомній. Чому так сталося? Може, це моя провина, не зміг достукатись до неї, може, щось із нею було раніше не так, і складено було те жіноче у сейф... Але хіба можна вимагати від людини любові? Виставляти якісь претензії... Хоча... Найдивнішим у нашому довгому шлюбі було не це, а сам факт шлюбу. Я й досі не розумію, чому вона тоді погодилась. Обрала мене. Адже я тоді ще був ніхто. Зародок науковця. Молодий і недосвідчений...

— Вибачте, а у вас до Антоніни були інші дівчата?

Професор уважно подивився на Яну, і вона вже пожалкувала, що запитала. Але він усміхнувся самими очима і відповів:

— Була одна... Але вона про це не здогадувалася. — Чоловік хитро всміхнувся лише очима, а потім по-батьківськи накрив своєю рукою складені на столі «замочком» зап’ястя Яни і простодушно розсміявся. Молодій жінці в цю мить перехопило подих, і сльози завмерли в очах, готові підступно викрити її емоції.