Сирітський потяг

Залізничне депо в Мілуокі, штат Міннеаполіс, 1929 рік

Потяг прибуває на станцію, пронизливо скрегочучи гальмами й випускаючи стовп пари. Кармін поводиться тихенько, вражено розглядаючи будівлі, дроти та людей за вікном після споглядання сотень кілометрів полів та лісів.

Ми підводимося й починаємо збирати свої речі. Голландчик дістає наші валізи й ставить їх у проході. У вікні я бачу місіс Скетчерд та містера Куррана на платформі, які розмовляють із двома чоловіками в костюмах, краватках і чорних капелюхах, а за їхніми спинами стоять кілька полісменів. Містер Курран потискає їм руки, а тоді махає нам рукою й ми починаємо виходити з вагона.

Мені кортить щось сказати Голландчикові, але я не знаю, що саме. У мене холодні й вологі долоні. Від очікування стає страшно, коли не знаєш, що буде далі. Останнього разу я так почувалася у залі чекання на острові Елліс. Ми були втомлені, мама нездужала, й ми не знали, куди підемо і яке в нас буде життя. Але тепер я розумію, що тоді сприймала це як належне — я мала сім’ю. Я вірила: хай що станеться, ми будемо разом.

Полісмен дмухає в свисток і підносить руку, й ми розуміємо, що маємо вишикуватися. Важкенький Кармін у мене на руках, на щоці я відчуваю його гаряче дихання, трохи кисле й густе від ранкового молока. Голландчик несе наші валізи.

— Швиденько, діти, — наказує місіс Скетчерд. — У дві шеренги. Молодці. — Її голос м’якший, ніж зазвичай, і я подумки цікавлюся: це через те, що ми серед інших дорослих, чи вона знає, що буде далі. — Сюди.

Ми йдемо за нею по широких кам’яних сходах, стукіт наших твердих підошов звучить, як барабанний дріб. Піднявшись, ми ступаємо коридором, освітленим яскравими газовими лампами, в головну залу чекання — не таку пишну, як у Чикаго, та однаково розкішну. Вона простора й світла, з великими вікнами. Попереду нас чорне пальто місіс Скетчерд розвівається в неї за спиною, мов вітрило.

Люди показують пальцями й перешіптуються, і я подумки цікавлюся, чи знають вони, чому ми тут. А тоді помічаю афішу, причеплену до колони. Великими чорними літерами на білому папері написано:

ПОТРІБНІ

ДОМІВКИ ДЛЯ СИРІТ

ГРУПА ПОКИНУТИХ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ ПРИБУДЕ

НА ЗАЛІЗНИЧНУ СТАНЦІЮ МІЛУОКІ У П’ЯТНИЦЮ, 18 ЖОВТНЯ.

РОЗПОДІЛ ВІДБУДЕТЬСЯ О 10-й ГОДИНІ.

ЦІ ДІТИ РІЗНОГО ВІКУ Й ОБОХ СТАТЕЙ, ПОКИНУТІ В ЦЬОМУ СВІТІ НАПРИЗВОЛЯЩЕ…

— А що я казав? — питає Голландчик, побачивши, куди я дивлюся. — Мов свині в загоні.

— Ти вмієш читати? — дивуюсь я, і він широко всміхається.

Наче хтось повернув ключика у мене на спині, я різко рушаю. Какофонія звуків на станції стає в моїх вухах слабким шумом. Я відчуваю запах чогось солодкого — яблук у карамелі? — коли ми проходимо повз ятку. Волосся прилипає до шиї, спиною потроху стікає піт. Кармін неймовірно важкий. Як дивно, спадає мені на думку, що я там, де мої батьки ніколи не бували й не побувають. Як дивно, що я тут, а їх уже немає.

Я торкаюся кладдахського хрестика на шиї.

Старші хлопці більше не здаються аж такими бравими. Зникли маски, я бачу на їхніх обличчях страх. Деякі діти шморгають носами, але більшість дуже стараються поводитися тихенько, робити те, чого від них очікують.

Попереду нас місіс Скетчерд стоїть біля великих дубових дверей, зчепивши руки. Підійшовши до неї, ми збираємося в півколо, старші дівчатка тримають малюків, молодші діти взялися за руки, хлопці запхнули руки в кишені.

Місіс Скетчерд схиляє голову.

— Марія, Матір Божа, просимо тебе, змилосердься над цими дітьми, спрямовуй їх і благослови на їхньому шляху у світ. Служимо тобі в ім’я Господнє. Амінь.

— Амінь, — швидко кажуть кілька побожних, а решта повторюють.

Місіс Скетчерд знімає окуляри.

— Ми прибули до місця свого призначення. Звідси, якщо буде воля Господня, ви розійдетеся по сім’ях, де вас хочуть мати і потребують. — Вона прокашлюється. — Пам’ятайте, не всіх заберуть одразу. Це очікувано, і цим не варто перейматися. Якщо не знайдете собі батьків тут, ви просто повернетеся на потяг зі мною та містером Курраном, і ми поїдемо на наступну станцію десь за годину звідси. А якщо ви і там не знайдете собі місця, то поїдете з нами до наступного міста.

Діти навколо мене переминаються з ноги на ногу, мов метушливе стадо. Мені крутить у животі.

Місіс Скетчерд киває.

— Гаразд, містере Курран, ми готові?

— Готові, місіс Скетчерд, — відказує той і натискає плечем на великі двері, відчиняючи їх.

Ми опиняємося вглибині просторої, обшитої деревом кімнати без вікон, повної людей і рядів порожніх стільців. Коли місіс Скетчерд веде нас центральним проходом до низької сцени попереду, натовп затихає, а потім чується перешіптування. Люди в проході розступаються, щоб дати нам пройти.

Може, думаю я, тут хтось захоче мене взяти. Може, я матиму життя, про яке не наважувалася й мріяти, затишний дім, де вдосталь їжі — теплий пиріг, чай з молоком і цукру скільки заманеться. Але, піднімаючись сходами на сцену, я тремчу.

Ми вишиковуємося за зростом, від найнижчого до найвищого, деякі з нас і досі тримають малюків. Хоча Голландчик і на три роки старший за мене, я височенька як на свій вік, тож нас у шерензі розділяє лише один хлопець.

Містер Курран прокашлюється і починає виголошувати промову. Окидаючи його оком, я помічаю, що в нього розчервонілі щоки й злякані очі, довгі й пишні каштанові вуса й жорсткі брови, пузо, що виступає з-під краю жилета, наче заледве прикрита повітряна кулька.

— Лише кілька заповнених документів, — каже він благочестивим громадянам Міннесоти, — відділяють вас від одного з цих дітей, що стоять на сцені, міцних, здорових, готових працювати на фермі й допомагати з хатньою роботою. Ви маєте можливість врятувати дитину від нужденності та, напевно, місіс Скетчерд погодиться — без перебільшення, ще й від гріха та зіпсутості.

Місіс Скетчерд киває на знак згоди.

— Отож у вас є можливість зробити добру справу з вигодою для себе, — веде далі він. — Від вас очікуватиметься годувати, одягати і вчити дитину до вісімнадцятирічного віку, а також, звісно, давати релігійну освіту, й ми щиросердо сподіваємося, що ви з часом не лише прихилитеся до дитини, а й ставитиметеся до неї, як до рідної. Вибрану дитину ви можете забрати безоплатно, — додає він, — на пробний період тривалістю дев’яносто днів. По закінченні цього терміну, якщо забажаєте, ви зможете віддати її назад.

У дівчинки, що стоїть поруч мене, виривається тихий звук, схожий на собаче скавучання, і вона бере мене за руку. Її долоня холодна й волога, мов жаб’яча спина. «Не хвилюйся, все буде гаразд…» — починаю я, але вона дивиться на мене з такою безвихіддю, що я змовкаю. Коли ми бачимо, як люди стають у чергу й починають підніматися сходами на сцену, я почуваюся, мов корова на сільськогосподарській виставці, на яку мене брав дідусь у Кінварі.

Переді мною зупиняється молода світловолоса жінка, худенька й бліда, і на вигляд серйозний чоловік із випуклим адамовим яблуком, вбраний у фетрового капелюха. Жінка робить крок уперед.

— Можна?

— Перепрошую? — кажу я збентежено.

Вона простягає руки. Он воно що. Вона хоче взяти Карміна.

Той зиркає на жінку й ховає обличчя на моїй шиї.

— Він сором’язливий, — говорю я їй.

— Привіт, хлопчику. Як тебе звати?

Він відмовляється підводити голову. Я його гойдаю.

Жінка обертається до чоловіка й каже м’яко:

— Очі можна вилікувати, як думаєш?

— Не знаю. Напевно.

Інші жінка й чоловік спостерігають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кістлявій голові тоненькі пасма волосся.

— Як тобі оця? — каже чоловік, показуючи на мене пальцем.

— Не подобається мені її вигляд, — відповідає жінка, скривившись.

— Ви їй на вигляд теж не подобаєтеся, — шпигає Голландчик, і ми всі здивовано на нього озираємося.

Хлопець між нами відступає назад.

— Що ти сказав? — Чоловік підходить і стає перед Голландчиком.

— Вашій дружині не обов’язково таке говорити, — голос у Голландчика тихий, але мені чути кожне слово.

— А ти не втручайся. — Чоловік піднімає Голландчикове підборіддя вказівним пальцем. — Моя дружина може казати про вас, сиріт, усе, що їй, у біса, хочеться.

Лунає шурхіт, мелькає чорний плащ, і, наче змія із заростів, з’являється місіс Скетчерд.

— Що тут сталося? — Її голос тихий і рішучий.

— Оцей хлопець огризнувся на мого чоловіка, — скаржиться жінка.

Місіс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика, а тоді на подружжя.

— Ганс… енергійний, — мовить вона. — Він не завжди думає, перш ніж щось сказати. Перепрошую, не знаю вашого імені…

— Барні Маккалум. А це моя дружина, Ева.

Місіс Скетчерд киває.

— Що ти маєш сказати містерові Маккалуму, Гансе?

Голландчик опускає погляд. Я знаю, що йому кортить сказати. Напевно, ми всі знаємо.

— Перепрошую, — бурмоче він, не підводячи очей.

Доки все це діялося, худенька світловолоса жінка переді мною пальцем пестила Кармінову ручку і тепер, хоч і тулячись до мене, він скоса на неї позирає.

— Милий малюк, правда? — Вона ніжно тицяє пальцем у його м’якенький животик, і він їй боязко всміхається.

Жінка озирається до свого чоловіка.

— Думаю, візьмемо його.

Я відчуваю на собі погляд місіс Скетчерд.

— Приємна пані, — шепочу я Кармінові на вухо. — Вона хоче бути твоєю мамою.

— Мама, — тепло дихає він мені в щоку. Його очі круглі й блискучі.

— Його звати Кармін.

Я забираю його чіпкі рученята зі своєї шиї.

Жінка пахне трояндами, такими, як пишні білі квітки вздовж доріжки у моєї бабуні вдома. Вона дрібненька, мов пташка. Жінка кладе долоню на Кармінову спинку, і той іще міцніше до мене притуляється.

— Усе гаразд, — починаю я, але гублю слова.

— Ні, ні, ні, — пищить Кармін. Здається, я от-от зомлію.

— Вам не потрібна дівчинка, яка допомагала б із ним? — випалюю я. — Я вмію… — Я щосили згадую, що вмію робити добре, — лагодити одяг. І куховарити.

Жінка дивиться на мене з жалем.

— Ох, дитино, — зітхає вона. — Мені шкода. Ми не можемо собі дозволити двох. Ми лише… ми прийшли сюди по маля. Я певна, що ти знайдеш… — Вона змовкає. — Ми лише хочемо маля, щоб мати повну сім’ю.

Я стримую сльози. Кармін відчуває зміну в мені й починає рюмсати.

— Іди до своєї нової мами, — кажу я йому й віддираю його від себе.

Жінка незграбно його бере, обхопивши руками. Вона не звикла тримати дитину. Я простягаю руку й заправляю його ніжку за її руку.

— Спасибі, що доглядала за ним.

Місіс Скетчерд проводжає подружжя зі сцени до столу з документами. Кармінова темна голова лежить на жінчиному плечі.

Одного за одним дітей навколо мене забирають. Хлопець, що стояв поруч, іде з низенькою, круглястою жінкою, яка каже йому, що тепер якраз час мати чоловіка на господарстві. Дівчинку, яка скавучала, забирає стильна пара в капелюхах. Ми з Голландчиком стоїмо разом і тихо перемовляємося, коли підходить чоловік з обличчям таким засмаглим та обвітреним, що скидається на стару шкіру на черевикові, а за ним — сердита жінка. Чоловік стоїть перед нами якусь хвилю, а тоді стискає Голландчикове передпліччя.

— Що ви робите? — питає Голландчик здивовано.

— Роззяв рота.

Я розумію, що Голландчикові хочеться відступити й ударити його, але містер Курран уважно за нами спостерігає, тож він не наважується. Чоловік запихає брудного на вигляд пальця йому в рота. Голландчик смикає головою.

— Працював на сінному пресі? — питає чоловік.

Голландчик дивиться поперед себе.

— Чуєш мене?

— Ні.

— Ні — не почув, що я спитав?

Голландчик дивиться на нього.

— Ніколи не працював на сінному пресі. Навіть не знаю, що це таке.

— Що скажеш? — питає чоловік у жінки. — Впертий, але нам саме треба хлопця його статури.

— Пристосується. — Підходячи до Голландчика, вона повідомляє: — Ми об’їжджаємо коней. Хлопці не так уже й відрізняються.

— Забираймо його, — пропонує чоловік. — Нам іще далеко їхати.

— Вибрали? — питає містер Курран, наближаючись до нас із нервовим смішком.

— Ага. Візьмемо цього.

— Гаразд! Ідіть за мною, підпишемо документи.

Усе так, як передбачав Голландчик. Грубі селяни, що шукають помічника на роботу в полі. Вони навіть не супроводять його зі сцени.

— Може, буде не так і погано, — шепочу я.

— Якщо він підніме на мене руку…

— Тебе відправлять деінде.

— Я робоча сила, — каже він. — Така моя доля.

— Вони мають віддати тебе до школи.

Він сміється.

— А як не віддадуть, то що буде?

— Ти їх примусиш. А тоді, за кілька років…

— Я тебе знайду, — каже він.

Мені складно контролювати свій голос.

— Ніхто мене не хоче. Мені доведеться повертатися на потяг.

— Гей, хлопче! Годі гаяти час! — гукає чоловік, плескаючи в долоні так гучно, що всі обертаються на звук.

Голландчик іде зі сцени, спускається сходами. Містер Курран потискає чоловікові руку, поплескує його по плечі. Місіс Скетчерд проводжає подружжя до дверей, Голландчик тягнеться позаду. У дверях він оглядається й ззирається зі мною. А тоді зникає з очей.

Важко повірити, але ще навіть не полудень. Дві години минули, відколи наш потяг прибув на станцію. В залі тупцяють десь із десяток дорослих, залишилося шестеро сиріт — я, кілька хворобливих на вигляд хлопців-підлітків та кілька непоказних дітей, худезних, косооких, похмурих. Не треба довго думати, чому нас не вибрали.

Місіс Скетчерд піднімається на сцену.

— Гаразд, діти. Мандрівка продовжується, — каже вона. — Неможливо визначити, що саме робить дитину підхожою для кожної окремої сім’ї, але, чесно кажучи, нащо вам жити в родині, де вас не приймають усім серцем. Отож, навіть якщо це й не здається бажаним результатом, я переконана, це на краще. І якщо за кілька спроб стане ясно, що… — Її голос тремтить. — Поки що переймаймося лише вашою наступною зупинкою. Доброчесні мешканці Елбанса, що в штаті Міннесота, чекають на вас.