Сирітський потяг

Міннеаполіс, штат Міннесота, 1939 рік

Стоїть кінець вересня дев’ятнадцятого року мого життя, і двоє нових подруг, Ліліан Барт та Емілі Ріс, запрошують мене піти з ними подивитися нове кіно, що показують у кінотеатрі «Орфеум» у Міннеаполісі, «Чарівник країни Оз». Воно довге, з перервою, тож ми спланували залишитися на ніч. Жених Ліліан там живе, й вона їздить мало не кожні вихідні, ночує в готелі для жінок. Це безпечне, чисте місце, запевняє вона нас, не дуже дороге, і вона забронювала три одиничні номери. Я бувала в Містах-близнюках[17] лише вдень, разом із Нілсенами — ми їздили святкувати в ресторані іменини, на закупи, а одного пообіддя — в художній музей, але сама — ніколи й ніколи не залишалася на ніч.

Я не певна, що хочу їхати. По-перше, я не так довго знаю цих дівчат — вони обидві вчаться зі мною на вечірніх курсах у коледжі Святого Олафа. Вони разом живуть у квартирі поблизу. Коли вони говорять про вечірки з випивкою, я не певна, чи знаю, що вони мають на увазі. Такі вечірки, де є тільки випивка? Єдина вечірка, яку влаштовують Нілсени, — це обід а ля фуршет на Новий рік для їхніх постачальників.

Ліліан, з її приязним виразом обличчя й золотистим світлим волоссям, простіше симпатизувати, ніж хитрій і практичній Емілі, з дивною напівусмішкою й простим чорним чубчиком, чиїх жартів я ніколи не можу зрозуміти. Їхній їдкий гумор, заливистий сміх і легке, недоречно близьке ставлення до мене трохи нервують.

По-друге, велика партія осіннього одягу надійде в магазин сьогодні чи завтра, і мені не хочеться повернутися й побачити, що все лежить не там, де треба. У містера Нілсена артрит, і, хоч він досі приходить рано кожного дня, зазвичай іде додому близько другої, щоб прилягти поспати після обіду. Місіс Нілсен коли буває, а коли й ні; тепер здебільшого її час забирає клуб гравців у бридж і волонтерство в церкві.

Але вона заохочує мене поїхати з Ліліан та Емілі:

— Дівчина твого віку має час від часу кудись вибиратися. У житті є ще щось, крім магазину та навчання, Вівіан. Інколи я хвилююся, що ти про це забуваєш.

Після випускного містер Нілсен подарував мені авто, білий «б’юїк» з відкидним верхом, на якому я їжджу переважно в магазин і в коледж увечері, й містер Нілсен вважає, що автомобілеві буде корисно проїхатися далі.

— Я заплачу за паркування, — каже він.

Коли ми виїжджаємо з міста, небо над нами цукрово-блакитне, наче дитяча ковдра, всіяне пухкими ватяними хмарами. Ми не проїжджаємо й п’ятнадцяти кілометрів, коли стає зрозуміло, що плани Ліліан та Емілі куди амбіційніші, ніж вони розказували. Так, ми підемо на «Чарівника країни Оз», але не вечірній сеанс став приводом залишитися на ніч. Є сеанс о третій годині, після якого залишиться ще багато часу, щоб повернутися до готелю, причепуритися й піти гуляти.

— Зачекайте, — кажу я. — Що ви маєте на увазі — піти гуляти?

Ліліан, що сидить поруч мене на пасажирському сидінні, стискає моє коліно.

— Та ну, ти ж не думала, що ми поїдемо так далеко, тільки щоб подивитися якийсь дурний фільм, правда?

Із заднього сидіння, гортаючи журнал «Срібний екран», Емілі додає:

— Ти така серйозна, Вів. Розслабся. Дівчата, ви знали, що Джуді Гарленд народилася в Ґранд-Рапідсі? Її справжнє ім’я Френсіс Етель Гумм. Певно, не досить голлівудське.

Ліліан усміхається до мене.

— Ти ніколи не бувала в нічному клубі, так?

Я не відповідаю, але, звісно, вона має слушність.

Вона повертає дзеркало заднього огляду ближче до себе й фарбує губи помадою.

— Я так і думала. Цього разу ми по-справжньому розважимося. — А тоді всміхається, її блискучі рожеві вуста обрамляють дрібні білі зуби. — Почнемо з коктейлів.

Готель для жінок у якомусь провулку в Міннеаполісі саме такий, як описала його Ліліан, з чистим, але мало вмебльованим вестибюлем і знудженим адміністратором, який майже не дивиться на нас, коли дає нам ключі. Стоячи в ліфті зі своїми валізками, ми домовляємося зустрітися в вестибюлі за п’ятнадцять хвилин і піти в кіно.

— Не запізнися, — попереджає Емілі. — Ми маємо купити попкорн. По нього завжди черга.

Поставивши валізу в шафу у своїй вузькій кімнаті на четвертому поверсі, я сідаю на ліжко й кілька разів підскакую. Матрац тонкий, зі скрипливими пружинами. Але я відчуваю порив втіхи. Мої подорожі з Нілсенами — чітко сплановані, невибагливі мандрівки — мовчання в автомобілі, наперед визначене місце, сонне повернення додому в темряві, містер Нілсен на сидінні водія, місіс Нілсен поруч нього пильнує за центральною смугою.

Коли я спускаюся у вестибюль, Емілі стоїть там сама. На питання, де Ліліан, вона відповідає підморгуванням. «Вона погано почувається. Ми зустрінемося з нею після фільму».

Дорогою до кінотеатру, за п’ять кварталів, мені спадає на думку, що Ліліан і не збиралася йти з нами в кіно.

«Чарівник країни Оз» — магічний і дивний. Чорно-білі сільськогосподарські угіддя поступаються місцем різнобарвному пейзажеві, яскравому та непередбачуваному, на відміну від простого і звичного справжнього життя Дороті Ґейл. Коли вона повертається до Канзасу, здійснюється її палке бажання — світ знову стає чорно-білий. «Добре бути вдома», — каже вона. Коли дівчинка повертається на ферму, її життя простягається перед нею до пласкої лінії небокраю, і в цьому житті вона більше ніколи не зустріне нікого незнайомого.

Коли ми з Емілі виходимо з кінотеатру, надворі ранній вечір. Фільм так мене захопив, що справжнє життя здається трохи несправжнім; у мене дивне відчуття, наче я вийшла з екрана на вулицю. Вечірнє світло м’яке й рожеве, повітря тепле, наче купіль.

Емілі позіхає.

— Що за довгий фільм.

Мені не хочеться питати, але вихованість бере гору.

— Тобі сподобалося?

Вона знизує плечима.

— Летючі мавпи були страшнуваті. А в іншому — не знаю, як на мене, нудно.

Ми йдемо мовчки, проминаємо темні вітрини універмагу.

— А тобі? — питає вона за кілька хвилин. — Тобі сподобалося?

Мені так сильно сподобався фільм, що я не знаю, як відповісти, щоб мої слова не прозвучали безглуздо.

— Так, — відказую я, не здатна виразити словами емоції, що киплять усередині.

Повернувшись до свого номера, я перевдягаюся в інше вбрання: шифонову спідницю й блузку в квіточки з рукавами-метеликами. Зачісую волосся назад, поправляю пальцями і збризкую лаком. Стоячи на пальчиках, я оглядаю своє відображення в маленькому дзеркальці над ліжком. У надвечірньому світлі я маю акуратний і серйозний вигляд. Видно кожну веснянку на носі. Витягнувши маленьку косметичку, я спочатку мажуся зволожувальним, а тоді тональним кремом. Трохи рум’ян, трохи пудри. Я проводжу брунатним олівцем вздовж лінії повіки, фарбую вії, малююся червоною помадою, промокаю губи серветкою й наношу другий шар, а тоді кладу золотистий тюбик у сумочку. Я уважно оглядаю себе в дзеркалі. Це все ще я, але чомусь почуваюся сміливішою.

Внизу в вестибюлі Ліліан тримається за руки з хлопцем, у якому впізнаю її жениха, Річарда, з фотографії, яку вона носить у сумочці. Він нижчий, ніж я очікувала, нижчий за Ліліан. Його щоки всіяні шрамами від прищів. Ліліан вбрана в смарагдову сукню-халат без рукавів, підрізану просто над коліном (що мало не на долоню коротше, ніж носять у нас у Геммінгфорді), і взута в чорні туфлі на маленьких підборах.

Річард притискає її до себе, шепоче щось на вухо, і в неї розширюються очі. Вона прикриває долонею рота й хихоче, а тоді бачить мене.

— Віві! — каже вона, відриваючись від нього. — Тільки поглянь! Здається, я ніколи не бачила тебе нафарбованою. Гарно причепурилася.

— Ти теж, — відповідаю я, хоча насправді без косметики ніколи її не бачила.

— Як тобі фільм?

— Цікавий. А ти де була?

Вона зиркає на Річарда.

— Мене дехто не пустив. — Вони обоє знову хихочуть.

— Можна й так сказати, — мовить він.

— Ти, напевно, Річард, — кажу я.

— Як ти здогадалася? — Він ляскає мене по плечу, щоб дати знати, що клеїть дурня. — Готова добре розважатися сьогодні, Віві?

— Ну, я точно готова! — лунає голос Емілі з-за мого плеча, і я чую запах жасмину й троянд — «Джой», впізнаю я, бо ми такі продаємо в магазині. Обернувшись, дивлюся на неї ошелешено: біла блузка з глибоким вирізом, вузька спідниця в смужку, високі підбори й нафарбовані червоним нігті.

— Привіт, Ем, — широко всміхається Річард. — Хлопці будуть дуже раді тебе бачити.

Раптом мені стає ніяково за свою скромну блузку й добропристойну спідницю, практичні туфлі і простенькі сережки. Почуваюся точнісінько як провінційна дівчина у великому місті, власне така я і є.

Річард уже обійняв обох дівчат за пояс, щипає їх за талії й сміється, коли вони вищать. Я зиркаю на адміністратора за стійкою, того самого, що стояв тоді, коли ми зареєструвалися. У нього був довгий день, думається мені. Він гортає газету й підводить погляд тільки тоді, коли чує вибухи сміху. Мені видно заголовок: «Німці й совіти маршують у Польщі».

— Щось мене мучить спрага, дівчата. Ходімо туди, де можна чогось випити, — каже Річард.

У мене бурчить у шлунку.

— Може, спочатку повечеряємо?

— Якщо ви наполягаєте, міс Віві. Хоча мені буде досить і горішків у барі. А що ви думаєте, дівчата?

— Слухай, Річарде, Вів сьогодні вперше в місті. Вона не звикла до твоїх нездорових поглядів. Повечеряймо, — каже Ліліан. — Крім цього, нам, таким крихіткам, може бути ризиковано пити на голодний шлунок.

— У якому сенсі ризиковано? — Він обіймає її міцніше, і Ліліан посміхається, а тоді відштовхує його, не відступаючи від своїх слів. — Згода, згода, — мовить він, показово демонструючи свою поступливість. — У «Ґранд-готелі» є бар з піаністом, де подають вечерю. Здається, я пам’ятаю, що в них смачна вирізка. І я точно знаю, що в них хороше мартіні.

Ми виходимо на вулицю, де тепер кишить людьми. Ідеальний вечір; повітря тепле, дерева вздовж тротуару вкриті темно-зеленим листям. Квіти перехиляються через горщики, трохи загусті й буйні, на самому краю літа. Доки ми йдемо, мій настрій покращується. Гублячись серед натовпу незнайомців, я відволікаюся від себе, такого банального об’єкта, на світ навкруги. З таким самим успіхом я могла б перебувати в іноземній країні — так це все не схоже на моє спокійне справжнє життя, з його передбачуваністю й повторюваністю: робота в магазині, вечеря о шостій, тихі вечори за навчанням, шиттям чи грою в бридж. Річард, з його хитрістю карнавального закликайла, здається, покинув ідею залучити й мене до гурту. Але я не проти. Чудово бути молодою і йти вулицями великого міста.

Коли ми наближаємося до важких, мідних зі склом дверей «Ґранд-готелю», портьє в лівреї широко їх відчиняє. Річард заходить, тримаючи під руки Ліл та Ем, як він їх називає, я поспішаю за ними. Портьє злегка торкається картуза, коли я дякую.

— Бар ліворуч просто через фойє, — каже він, даючи зрозуміти, що знає, що ми не зупинилися в цьому готелі.

Я ще ніколи не бувала в такому грандіозному місці — хіба що, можливо, на чиказькій залізничній станції багато років тому — і заледве стримуюся, щоб не дивитися, роззявивши рота, на всіяну лампочками люстру, що сяє в нас над головами, на блискучий стіл з червоного дерева посеред кімнати, на якому стоїть величезна ваза, повна екзотичних квітів.

Люди у фойє не менш дивовижні. Якась жінка в пласкому чорному капелюшку з вуаллю, що закриває половину її обличчя, стоїть біля стійки адміністратора поруч купи червоних шкіряних валіз, знімаючи спочатку одну довгу чорну атласну рукавичку, а тоді другу. Сива літня жінка несе пухнастого білого собачку з чорними очима-ґудзиками. Чоловік у пальті для ранкових візитів розмовляє по телефону біля стійки реєстрації; старший джентльмен з моноклем сидить сам на зеленому двомісному диванчику, тримаючи маленьку брунатну книжечку розгорнутою перед самим носом. Ці люди мають вигляд знуджений, здивований, нетерплячий, самозадоволений, але, переважно, багатий. Тепер я рада, що не вбрана в щось кричуще і провокативне, що, здається, притягує погляди й перешіптування в бік Ліл та Ем.

Вони втрьох ідуть попереду мене через вестибюль, вибухаючи сміхом, Річард тримає одну руку на плечах Ліл, а другу — в Ем на талії.

— Гей, Віві! — гукає Ліл, озираючись, наче раптом згадуючи, що я тут. — Сюди!

Річард відчиняє подвійні двері в бар, чванькувато змахує руками й супроводжує Ліл та Ем, які хихочуть і шепочуться, всередину. Він іде за ними, двері повільно зачиняються за його спиною.

Я зупиняюся біля зелених диванчиків. Мене не тягне йти всередину й бути п’ятим колесом, відчувати на собі ставлення як до безнадійно відсталої людини, старомодної й невеселої, з боку розкутого Річарда. Можливо, думаю я, варто просто прогулятися, а тоді повернутися до готелю. Від того кіносеансу відчуття реальності так і не повернулося, і я дістала досить вражень як на один день — безумовно, куди більше, ніж звикла.

Я примощуюся скраєчку на одному з диванчиків і спостерігаю, як люди ходять туди-сюди. Ось біля дверей жінка в багряній атласній сукні з водоспадом каштанового волосся, елегантно невимушена, махає портьє прикрашеною коштовностями рукою, плавно ступаючи у фойє. Прикута поглядом до неї, доки вона пливе повз мене до стійки адміністратора, я помічаю високого худого чоловіка зі світлим волоссям тільки тоді, коли він стає просто навпроти мене.

У нього яскраво-сині очі.

— Перепрошую, міс. — Я думаю, що він, можливо, скаже, як помітно, що я не на своєму місці, або запитає, чи потрібна мені допомога. — Ми з вами, бува, не знайомі?

Я дивлюся на його золотаво-світле волосся, коротке на потилиці, але довше попереду, зовсім не таке, як у провінційних хлопців, до яких я звикла, стрижених коротко, наче вівці. Він вбраний у сірі штани, свіжу білу сорочку й чорну краватку й тримає в руці пласку валізку. Пальці в нього довгі й звужені на кінцях.

— Навряд чи.

— Є у вас щось таке… дуже знайоме. — Він так уважно на мене дивиться, що я паленію.

— Я… — затинаюся я. — Я справді не знаю.

А тоді, з легкою усмішкою на вустах, він каже:

— Перепрошую, якщо помиляюся. Але чи ви… чи ви не приїхали сюди потягом із Нью-Йорка років із десять тому?

Що? У мене тенькає серце. Звідки він це знає?

— Ви — Ніїв? — питає він.

І тут я розумію.

— О Боже, Голландчику, це ти.