Сирітський потяг

Елбанс, штат Міннесота, 1929–1930 роки

Коли місіс Берн з’являється у швацькій кімнаті після обіду якогось вівторка наприкінці жовтня, стає зрозуміло — щось сталося. У неї змарнілий й ошелешений вигляд. Її кучерики, зазвичай акуратні, тепер розтріпалися й стирчать. Берніс підскакує, але місіс Берн махає в її бік рукою.

— Дівчата, — каже вона, приклавши руку до горла, — дівчата! Я маю дещо вам повідомити. Сьогодні обвалилася фондова біржа. Стався різкий спад. І багато життів… — Вона змовкає, щоб віддихатися.

— Мем, може, ви сядете? — питає Берніс.

Місіс Берн її ігнорує.

— Люди втратили все, — бурмоче вона, хапаючись за спинку стільця Мері. Її погляд блукає кімнатою, наче вона шукає, на чому зосередитися. — Якщо ми не зможемо себе годувати, то й, напевно, не матимемо змоги давати вам роботу, хіба ні? — Її очі наповнюються слізьми, і вона виходить з кімнати, хитаючи головою.

Ми чуємо, як відчиняються вхідні двері й місіс Берн збігає сходами вниз.

Берніс каже нам усім повернутися до роботи, але Джоан, одна з жінок за «Зінгером», різко підводиться.

— Я маю піти додому, до свого чоловіка. Я маю знати, що відбувається. Нащо й далі працювати, якщо нам не заплатять?

— Раз треба — іди, — каже Фенні.

Іде лише Джоан, але решта з нас нервують усе пообіддя. Непросто шити, коли трусяться руки.

Важко сказати, що відбувається, але в плині тижнів ми починаємо дещо розуміти. Вочевидь, містер Берн досить багато грошей інвестував у фондову біржу й усе втратив. Попит на новий одяг зменшився, люди стали схилятися самотужки ладнати своє вбрання — це один зі способів викрутитися й зекономити.

Місіс Берн стала неуважною та відстороненою. Ми перестали разом вечеряти. Вона відносить свою їжу нагору, залишаючи висушену курячу ногу чи миску з холодною грудниною в брунатному застиглому жирі, суворо наказуючи вимити посуд, коли доїм. День подяки нічим не відрізняється від інших днів. Я його ніколи не святкувала зі своєю ірландською сім’єю, тож мене це не хвилює, але дівчата тихо бурчать цілий день: не по-християнськи, не по-американськи не давати їм у цей день бути зі своїми сім’ями.

Може, від незнання ліпшого, але мені стало подобатися працювати в кімнаті для шиття. Я щодня нетерпляче очікую зустрічі з жінками: з доброю Фенні, простодушною Берніс та тихими Саллі й Джоан. (Тільки не Мері, яка, здається, не може пробачити мого існування.) І мені до вподоби робота. Мої пальці стають сильніші і спритніші; на те, що раніше забирало годину або й більше, тепер досить кількох хвилин. Раніше я боялася нових швів і технік, але тепер радію складним завданням: гострим складкам, блискіткам, делікатному мереживу.

Інші бачать, що я стаю вмілішою, і дають мені більше завдань. Не сказавши про це вголос, Фенні взяла на себе перевіряти якість моєї роботи.

— Будь уважна, люба, — каже вона, проводячи тонким пальцем по моїх стібках. — Не поспішай, роби їх маленькими й рівними. Пам’ятай, хтось це вбиратиме, можливо, знову й знову, аж до дірок. Будь-яка пані хоче почуватися гарною, навіть якщо вона не дуже заможна.

Відколи я приїхала в Міннесоту, люди попереджали мене про наближення великого холоду. Я починаю його відчувати. Мало не цілоріч Кінвару заливає дощем, ірландські зими холодні й мокрі. Нью-Йорк місяцями стоїть сірий, брудний і сльотавий. Але нічого не зрівняється з цим. Уже були дві великі завірюхи. Надворі холоднішає, і мої пальці дубіють так, що, коли шию, я мушу зупинятися й розтирати їх, щоб продовжувати роботу. Я помітила, що інші жінки вбирають руквички без пальців, і коли спитала, звідки вони їх узяли, то відповіли, що сплели їх самі.

Я не вмію плести. Мама мене так і не навчила. Але я знаю, що потребую рукавичок для своїх задубілих, холодних рук. За кілька днів до Різдва місіс Берн оголошує, що на свято, в середу, буде неоплачуваний вихідний. Вони з містером Берном на цілий день поїдуть за місто в гості до родичів. Мене вони з собою не запрошують. Під кінець робочого дня в переддень Різдва Фенні нишком дає мені маленький пакунок, загорнутий у брунатний папір. «Розкрий пізніше, — шепоче вона. — Скажеш, що привезла з дому». Я ховаю її у кишеню й бреду через снігові замети заввишки з коліно до нужника, де в напівтемряві розгортаю пакунок, доки вітер дме крізь тріщини в стінах та щілину в дверях. Усередині пара рукавичок без пальців, сплетених з товстої темно-синьої пряжі, та пара брунатних вовняних рукавичок. Надягнувши рукавички, я виявляю, що Фенні підбила їх шерстяною підкладкою й зробила кінчики пальців товщими.

Як і Голландчик та Кармін у потязі, ці кілька жінок стали для мене чимось на кшталт сім’ї. Як тому покинутому лошаті, що тулиться до корів, може, мені просто треба відчувати тепло належності. І якщо я не знайду його в Бернів, то знайду, хай не зовсім чи самообманюючись, із жінками-швачками.

До січня я так схудла, що нові сукні, які я сама собі пошила, висять. Містер Берн то приходить, то йде в різний час, і я його бачу лише зрідка. Роботи в нас усе менше. Фенні вчить мене плести, й коли-не-коли дівчата приносять роботу з собою, щоб не здуріти з нудьги. Щойно швачки йдуть о п’ятій, обігрів вимикають. Світло гасять о сьомій. Я проводжу вечори на своїй лежанці, не в змозі заснути, трусячись у темряві, прислухаючись до завивань нескінченних віхол, що бушують надворі. Я думаю про Голландчика — чи він спить у хліву, з худобою, чи харчується лише помиями. Я надіюся, що йому тепло. Якогось дня на початку лютого місіс Берн заходить у швацьку кімнату тихо й неочікувано. Здається, вона перестала доглядати за собою: увесь тиждень носить ту саму сукню, вже засмальцьовану, волосся в неї задовге й сальне, а на губі болячка.

Вона просить Саллі, дівчину за «Зінгером», вийти в коридор, і кілька хвилин по тому Саллі повертається з почервонілими очима. Вона мовчки збирає свої речі.

Через кілька тижнів місіс Берн приходить по Берніс. Вони виходять у коридор, а тоді Берніс повертається й збирає речі.

Тепер залишаємося лише Фенні, Мері та я.

Якогось вітряного пообіддя наприкінці березня місіс Берн прослизає в швацьку кімнату й кличе Мері. Тоді мені стає її шкода — попри її грубість, попри все. Вона повільно збирає речі, вбирає пальто й капелюха, дивиться на мене й Фенні й киває, а ми киваємо у відповідь.

— Благослови тебе Господь, дитино, — каже Фенні.

Коли Мері й місіс Берн ідуть з кімнати, ми з Фенні дивимося на двері, силкуючись розчути за ними тихе бурмотіння. Фенні мовить:

— Боже правий, я вже застара для цього.

Через тиждень теленькає дверний дзвінок. Ми з Фенні перезираємося. Це дивно. Він раніше не дзвонив.

Ми чуємо, як місіс Берн збігає вниз, відмикає важкі замки, відчиняє скрипучі двері. Чуємо, як вона розмовляє в коридорі з якимось чоловіком.

Відчиняються двері в швацьку кімнату, я злегка підстрибую. Заходить присадкуватий чоловік у чорному фетровому капелюсі й сірому костюмі. У нього чорні вуса й обвислі щоки, як у басет-гаунда.

— Оце та дівчинка? — питає він, вказуючи на мене пухким пальцем.

Місіс Берн киває.

Чоловік знімає капелюха й кладе його на маленького столика біля дверей. Потім витягає окуляри з нагрудної кишені пальта і надягає їх, примостивши перетинку посеред круглястого носа. З іншої кишені він дістає складений аркуш паперу й розгортає його однією рукою.

— Погляньмо. Ніф Пауер, — каже він замість «Ніїв». Зиркнувши з-під окулярів на місіс Берн, питає: — Ви змінили її ім’я на Дороті?

— Ми подумали, що їй варто мати американське ім’я. — У місіс Берн виривається здавлений звук, який я вважаю сміхом. — Звісно, неформально, — додає вона.

— Але прізвище ви не змінювали.

— Звісно, ні.

— Не думали вдочерити?

— Боже збав, ні.

Він дивиться на мене поверх окулярів, а тоді знову на аркуша. Над комином гучно цокає годинник. Чоловік згортає документ і кладе його назад у кишеню.

— Дороті, мене звати містер Соренсон. Я місцевий представник Товариства допомоги дітям і, відповідно, наглядаю за покинутими дітьми, яких привезли потягом. Часом усе іде як треба й усі задоволені. Але коли-не-коли, на жаль, — він знімає окуляри й кладе їх у нагрудну кишеню, — бувають деякі труднощі. — Він дивиться на місіс Берн. Я помічаю, що в неї стрілка на бежевих панчохах, а біля очей розмазалася косметика. — І нам доводиться шукати нове місце проживання. — Він прокашлюється. — Тобі зрозуміло, що я кажу?

Я киваю на знак згоди, хоч і не впевнена, що розумію.

— Добре. Є одне подружжя в Геммінгфорді — ну, точніше, на фермі за містом, — яке подало запит на дівчинку приблизно твого віку. Матір, батько й четверо дітей. Вілма й Джералд Ґроти.

Я переводжу погляд на місіс Берн. Вона дивиться кудись удалину. Хоча вона ніколи не була до мене особливо добра, я ошелешена її готовністю мене позбутися.

— Я вам більше не потрібна?

Містер Соренсон переводить погляд то на мене, то на неї.

— Це складна ситуація.

Доки ми розмовляємо, місіс Берн підходить до вікна. Вона відсуває мереживну фіранку й виглядає на вулицю, на молочне небо.

— Ти не можеш не знати, що настали важкі часи, — веде далі містер Соренсон. — Не лише для Бернів, для багатьох людей. І — ну, постраждала їхня компанія.

Раптовим рухом місіс Берн відпускає фіранку й різко обертається.

— Вона так багато їсть! — лунає її крик. — Мені доводиться замикати холодильник. Вічно голодна! — Вона затуляє очі долонями, пробігає повз нас, біжить у коридор, піднімається сходами й грюкає дверима нагорі.

Якусь хвилю стоїть тиша, а тоді Фенні каже:

— Цій жінці має бути соромно. На дівчині самі шкіра й кістки. Вони навіть до школи її не віддали, — додає вона.

Містер Соренсон прокашлюється.

— Що ж, — мовить він, — може, так буде краще всім. — Його погляд знову впирається в мене. — З того, що я чув, Ґроти — добрі сільські люди.

— Четверо дітей? — питаю я. — Нащо їм іще одна?

— Як я розумію, а я можу помилятися, бо ще не мав приємності з ними зустрітися, тож усе це чутки, розумієш, але нібито місіс Ґрот знову вагітна і їм потрібна нянька.

Я це зважую. Думаю про Карміна, про Мейсі. Про близнят, як ті сиділи за нашим хитким столом на Елізабет-стріт, терпляче чекаючи яблучного пюре. Уявляю білий фермерський будиночок з чорними віконницями, червоний сарай позаду, дерев’яний парканчик, курей у курнику. Будь-що краще за замкнутий холодильник і підстилку в передпокої.

— Коли вони хочуть, щоб я приїхала?

— Я зараз тебе відвезу.

Містер Соренсон каже, що дасть мені кілька хвилин, щоб зібрати речі, й іде до авта. У передпокої я витягаю свою брунатну валізу із шафи. Фенні стоїть у дверях швацької кімнати й спостерігає, як я збираюся. Я складаю три самотужки пошиті сукні, одна з яких, із синьої бавовни, ще не готова, а також інший одяг, отриманий від Товариства допомоги дітям. Додаю два нові светри, вельветову спідницю й рукавички від Фенні. Мало не залишаю негарне гірчичне пальто, але Фенні запевняє, що я про це пошкодую, бо на фермах ще холодніше, ніж у місті.

Коли я закінчую, ми повертаємося у швацьку кімнату й Фенні знаходить маленькі ножиці, дві шпульки ниток, білу й чорну, подушечку й шпильки, а також целофановий пакетик голок. Вона додає картонку з перламутровими ґудзиками для моєї недошитої сукні. А тоді загортає все це в марлю й кладе мені у валізу.

— А ви не втрапите за це в халепу? — питаю я її.

— Та, — пирхає вона, — мені байдуже.

Я не прощаюся з Бернами. Хтозна, де містер Берн, а місіс Берн не спускається. Але Фенні довго мене обіймає. Вона тримає моє лице в маленьких холодних долонях.

— Ти хороша дівчинка, Ніїв, — каже вона. — Не слухай, якщо тобі казатимуть інакше.

Автомобіль містера Соренсона, припаркований на під’їзній доріжці за «фордом», — темно-зелена вантажівка «крайслер». Він відчиняє для мене пасажирські дверцята, а тоді обходить і сідає з іншого боку. В салоні пахне тютюном і яблуками. Він виїжджає на дорогу й звертає ліворуч, у напрямку, в якому я ніколи не бувала. Ми їдемо по Елм-стріт аж до кінця, а тоді звертаємо праворуч на іншу тиху вулицю, де будинки стоять далі від тротуарів, аж доки не досягаємо перехрестя і звертаємо на довгу, пласку дорогу, з обох боків оточену полями.

Я дивлюся на поля — темні клапті. Брунатні корови збираються в гурт, піднімають голови й проводжають поглядом шумну вантажівку, коли та проминає їх. Позирають коні. Фермерське устаткування вдалині схоже на покинуті іграшки. Лінія небокраю, низька й рівна, просто перед нами, а небо має колір брудної води. Чорні пташки пронизують небо, мов зірки, що випорскують з землі.

Доки ми їдемо, мені стає майже шкода містера Соренсона. Я відчуваю, як це на нього тисне. Напевно, це не те, чого він очікував, коли погодився бути представником Товариства допомоги дітям. Він усе питає, чи мені зручно, чи не спекотно або холодно. Коли дізнається, що я майже нічого не знаю про Міннесоту, починає розказувати: як вона стала штатом лише сімдесят із гаком років тому і тепер це дванадцятий за розміром у Сполучених Штатах; що його назва походить від слова з мови дакотських індіанців, яке означає «каламутна вода»; що в цьому штаті тисячі озер, повних різної риби: судаків, наприклад, сомів, чорних окунів, веселкової форелі, щук. Річка Міссісіпі витікає з Міннесоти, чи знала я про це? А ці поля — він махає рукою в бік вікна — годують усю країну. Скажімо-от, зернові — найбільша стаття експорту, — молотарка їздить від ферми до ферми, сусіди домовляються між собою. Цукровий буряк, солодка кукурудза, зелений горошок. А оці низенькі будівлі отам вдалині? Індичачі ферми. Міннесота — найбільший у країні постачальник індичатини. Без Міннесоти не було б Дня подяки, в цьому можна не сумніватися. І краще не говорити про полювання. Тут водяться фазани, куріпки, гуси, білохвості олені, всіх і не назвеш. Рай для мисливця.

Я слухаю містера Соренсона й чемно киваю, доки він розповідає, але зосередитися важко. Я відчуваю, як занурююся в себе. Гірко бути дитиною, коли знаєш, що ніхто тебе не любить і не дбає про тебе, і завжди перебувати на задвірках. Я почуваюся на десять років старшою за свій вік. Я надто багато знаю, я бачила людей в їхніх найгірших проявах — у моменти відчаю й егоїзму, і це знання робить мене обережною. Тож я вчуся вдавати, всміхатися й кивати, виказувати співчуття, якого не маю. Я вчуся вписуватися, бути схожою на інших, хоча всередині почуваюся надламаною.