Сирітський потяг

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1940–1943 роки

У присутності інших людей я називаю його Люком, але для мене він завжди буде Голландчиком. Він називає мене Вів — за його словами, це звучить трохи як Ніїв.

Ми вирішуємо, що житимемо в Геммінгфорді, щоб я могла керувати магазином. Орендуємо невеличкий будиночок у провулку за кілька кварталів від Нілсенів, з чотирма кімнатами на першому поверсі й однією на другому. Випадково — можливо, з невеликою допомогою від місіс Нілсен, яка, напевно, щось шепнула директорові на зборах клубу «Ротарі», — геммінгфордська школа шукає вчителя музики. Також Голландчик не кидає свої виступи на вихідні в «Ґранд-готелі», в Міннеаполісі, і я їжджу з ним у п’ятницю та суботу вечеряти й послухати, як він грає. Тепер у неділю він грає на орга`ні в лютеранській церкві Милості Божої, замінивши незграбного органіста, якого переконали вийти на пенсію.

Коли я сказала місіс Нілсен, що Голландчик мені освідчився, вона нахмурилася.

— Я думала, ти й слухати не хочеш про шлюб. Тобі тільки двадцять. А як же навчання?

— А що таке? — спитала я. — Це ж обручка, а не кайданки.

— Більшість чоловіків хочуть, щоб їхні дружини були вдома.

Коли я переказала цю розмову Голландчикові, він розсміявся.

— Звісно, ти довчишся. Податкове законодавство таке складне!

Більших протилежностей за нас із Голландчиком не придумаєш. Я практична й розсудлива, він імпульсивний і відкритий. Я звикла прокидатися до сходу сонця, він тягне мене назад у ліжко. Він взагалі не розуміє математики, тож, окрім ведення бухгалтерського обліку в магазині, я стежу за нашими рахунками й сплачую податки. До зустрічі з ним я могла порахувати, скільки разів пила щось алкогольне, на пальцях однієї руки, йому ж подобається випивати по коктейлю щовечора, він каже, що це його розслабляє й мене теж розслабить. Він уміє поводитися з молотком і гвіздками, чого навчився, живучи на фермах, але часто залишає справу незакінченою — другі віконні рами стоять у кутку, доки надворі сипле сніг, дірявий кран випотрошений, запчастини розсипані підлогою.

«Не можу повірити, що знайшов тебе», — повторює він мені знову й знову, і я теж не можу в це повірити. Як наче повернулася частина мого минулого, з усіма почуттями, з якими я так боролася, — з горем такої великої втрати, самотності, коли немає кому розповісти, потребою стільки всього приховувати. Голландчик це бачив. Він знає, ким я була. Мені не треба прикидатися.

У суботу зранку ми лежимо в ліжку довше, ніж я звикла, — магазин відчиняється аж о десятій і Голландчикові теж нікуди поспішати. Я роблю каву на кухні, приношу дві гарячі чашки в ліжко, й ми проводимо разом кілька годин у м’якому світанковому світлі. Я шаленію від пристрасті й від її задоволення, від бажання торкатися його теплої шкіри, проводити пальцями вздовж м’язів, що так близько пульсують життям. Я примощуюся в нього на руках, кладу голову йому на коліна, його тіло обгортає моє, він дихає мені в шию, проводить пальцями по контурах мого тіла. Я ще ніколи так не почувалася — повільною, млявою, сонною, неуважною, забудькуватою, зосередженою лише на теперішньому.

Голландчик каже, що коли жив на вулицях, то ніколи не почувався таким самотнім, як коли ріс у Міннесоті. У Нью-Йорку хлопці завжди розігрували один одного й разом діставали їжу й одяг. Йому бракує натиску натовпів, шуму й хаосу, чорних «фордів», що з гуркотом мчать бруківкою, солодкого запаху з возиків вуличних продавців, що смажать горішки в цукрі.

— А тобі? Тобі коли-небудь хотілося повернутися? — питає він.

Я хитаю головою.

— Наше життя було таке важке. У мене звідти небагато хороших спогадів.

Він притискає мене до себе, проводить пальцями по м’якому білому передпліччю.

— Як думаєш, твої батьки коли-небудь були щасливі?

— Можливо. Не знаю.

Відкидаючи волосся з мого обличчя й гладячи моє підборіддя пальцем, він каже:

— З тобою я буду щасливий будь-де.

І хоч це просто слова, я йому вірю. І я знаю, з цією нововідкритою ясністю, яку дали мої власні стосунки, що батьки ніколи не були щасливі разом, і, напевно, ніколи не стали б, хай як склалися б обставини.

Якогось тихого пообіддя на початку грудня я працюю в магазині, переглядаючи складські замовлення з Маргарет, пильною бухгалтеркою. Підлога всіяна квитанціями й формами, я намагаюся вирішити, чи замовляти жіночих штанів більше, ніж торік, і переглядаю модне вбрання в каталогах і журналах на кшталт «Вог» та «Гарпер’с базар». Тихенько наспівує радіо, грає свінг, а тоді Маргарет піднімає руки й каже:

— Чекай. Ти це чула? — Вона кидається до приймача і збільшує гучність.

«Повторюємо: це спеціальне повідомлення. Президент Рузвельт сьогодні зазначив у своїй заяві, що японці напали на Пірл-Гарбор, штат Гаваї, з повітря. Напад японців також був вчинений на всі морські та сухопутні сили на острові Оагу. Кількість загиблих невідома».

Отак, в одну мить, усе змінюється.

Через кілька тижнів Ліл приходить до магазину побачитися зі мною. В неї червоні очі й заплакане лице.

— Річарда забрали вчора, і я навіть не знаю, куди він їде. Йому дали числову адресу для листування, з якої я нічого не розумію. — Схлипуючи в зіжмакану білу хустинку, вона додає: — Я думала, ця дурна війна вже мала закінчитися. Чому мій наречений має їхати?

Коли я її обіймаю, вона притуляється до мого плеча.

Куди не глянь, скрізь плака`ти, що закликають до пожертви й роботи на потреби фронту. Розподіл багатьох товарів стає нормований: м’яса, сиру, масла, жиру, кави, цукру, молока, шовку, панчіх, черевиків; ми повністю перелаштовуємо торгівлю, коли починаємо працювати з тонкими синіми буклетами. Ми замінюємо продуктові картки та талони: червоні талони за червоні картки (на м’ясо й масло), сині талони за сині картки (на консервовану їжу). Талони зроблені зі спресованого деревинного волокна, завбільшки з монету.

У себе в магазині ми збираємо ношені жіночі панчохи, щоб передати на виробництво парашутів і канатів, бляшанки та сталь для акцій зі збирання брухту. З радіо постійно лунає «Бугі-вугі бангл бой». Я трохи змінюю асортимент товарів відповідно до загального настрою, замовляючи подарункові картки, великі партії бланків для листів авіапоштою, десятки американських прапорів усіх розмірів, в’ялену яловичину, теплі шкарпетки, колоди гральних карт для пакунків, що доставлятимуть морем. Наші складські працівники розчищають доріжки й привозять продукти та замовлення.

Хлопці з мого випускного класу вступають на службу й від’їжджають; щотижня влаштовують прощальні обіди в підвалі церкви, вестибюлі готелю чи в когось удома. Хлопець Джуді Сміт, Дуглас, один із перших. Того дня, коли йому виповнюється вісімнадцять, він іде до призивного пункту й записується в армію. Запальний Том Прайс наступний. Коли я випадково натикаюся на нього на вулиці, ще до його від’їзду, він каже, що бачить лише переваги: війна — це можливість подорожувати й мати пригоди, проводити час з іншими хлопцями та ще й отримувати платню. Ми не обговорюємо небезпеку, але те, що я собі уявляю, — це сцена з мультика: літають кулі й солдати, наче супергерої, біжать, невразливі, крізь шквал артилерійського вогню.

Четвертина хлопців з мого класу стають добровольцями. А коли починається набір, дедалі більше юнаків збираються й відбувають. Мені шкода хлопців з плоскостопістю, гострою астмою чи частковою глухотою, які, провівши товаришів, безцільно бродять у магазині поміж полиць. Вбрані в цивільне, вони мають заблуканий вигляд.

А от Голландчик не поспішає кидатися за іншими. «Хай по мене прийдуть», — каже він. Мені не хочеться вірити, що його викличуть, — хай там як, а він працює вчителем, він потрібен у школі. Але незабаром стає зрозуміло, що це лише справа часу.

Того дня, коли Голландчик їде до форту Снеллінг в окрузі Ганнепін, щоб пройти початковий військовий вишкіл, я знімаю хрестика на ланцюжку зі своєї шиї, загортаю в шматок фетра й кладу йому в нагрудну кишеню.

— Тепер з тобою буде частина мене, — кажу я.

— Я боронитиму її ціною свого життя, — відповідає він.

Листи, якими ми обмінюємося, сповнені надії, жаги та невиразного відчуття важливості місії американських військ. І ступенями його готовності: Голландчик пройшов медичний огляд й здобув високу оцінку на перевірці рівня технічних здібностей. На підставі цих результатів його взяли у військово-морські сили на заміну загиблим у Пірл-Гарборі. Незабаром його відправляють потягом у Сан-Дієго проходити вишкіл технічних фахівців.

А тоді, через шість тижнів після його від’їзду, коли я пишу йому, що вагітна, Голландчик відповідає, що він на сьомому небі від щастя. «Думка про моє дитя, що росте в тобі, допоможе мені пережити найважчі дні, — пише він. — Просто розуміння того, що нарешті в мене є сім’я, яка чекає на мене, дає мені ще більше рішучості виконати свій обов’язок і повернутися додому».

Я весь час втомлена і страждаю від постійної нудоти. Мені хотілося б не вставати з ліжка, але знаю, що краще бути зайнятою. Місіс Нілсен пропонує мені переїхати назад до них. Вона каже, що дбатиме про мене й годуватиме мене, вони непокояться, що я стала занадто худа. Але мені хочеться жити самій. Мені вже двадцять два, я звикла жити як доросла.

Минають тижні. Я ще ніколи не бувала такою зайнятою: працюю допізна в магазині, вечорами займаюся благодійністю, влаштовую акції зі збирання брухту й організовую відправлення для Червоного Хреста. Але мене й на хвилину не полишає тихий гул страху. Де він зараз, що він робить?

У своїх листах до Голландчика я стараюся не розповідати про погане самопочуття, про незмінну нудоту, яка, за словами лікаря, означає, що дитина добре розвивається. Натомість я розповідаю про ковдру для малюка, над якою працюю, розповідаю, як вирізаю викрійку спочатку з газети, а тоді з тонкого шмергелевого паперу, який пристає до тканини. Я вибрала візерунок, що скидається на плетиво кошика, з п’ятьма смужками тканини вздовж країв. Ковдра яскрава: з жовтого, синього, персикового й рожевого ситцю, з білуватими трикутниками посередині кожного квадрата. Жінки з клубу швачок місіс Мерфі — для якого я залишаюся наймолодшою учасницею й почесною донькою; вони радіють кожній великій події в моєму житті — особливо дбайливо над нею працюють, зшиваючи клаптики винятково дрібними стібками.

Голландчик проходить свій вишкіл технічних фахівців і курси з роботи на злітній палубі авіаносця, і після місяця перебування в Сан-Дієго він дізнається, що скоро його відправлять на фронт. Враховуючи його підготовленість і безвихідну ситуацію з японцями, він думає, що потрапить у центральну частину Тихого океану допомагати силам союзників у тому регіоні, але точно ніхто не знає.

Неочікуваний напад, майстерність і потужність — ось, що треба, кажуть військово-морські сили своїм солдатам, щоб перемогти у війні.

Тихий океан. Бірма. Китай. Для мене це лише географічні назви. Я беру одну з карт світу, які ми продаємо в магазині, міцно скрученими, в тубусах, і розгортаю її на прилавку. Мій палець ковзає з міста Янгона, що біля узбережжя, до Мандалаю, темнішого гірського регіону далі на північ. Я була готова до Європи, навіть до найдальших її місць, Росії чи Сибіру, але центральна частина Тихого океану? Це так далеко — з іншого боку світу, — що мені важко навіть собі уявити. Я йду до бібліотеки й викладаю на стіл книжки: географічні дослідження, історію Далекого Сходу, журнали про мандрівки. Я дізнаюся, що Бірма — це найбільша країна Південно-Східної Азії, що вона межує з Індією, Китаєм та Таїландом. Це регіон, де буває дощовий сезон, річний рівень опадів у прибережних зонах досягає п’яти метрів, середня температура в таких регіонах близько тридцяти двох градусів. Третина її периметра — це узбережжя. Письменник Джордж Орвелл написав роман «Дні у Бірмі» й кілька есеїв про своє життя там. Прочитавши їх, я тільки й розумію, що Бірма так далеко від Міннесоти, як це взагалі можливо.

Подальші кілька тижнів кожен день перетікає у наступний, життя тихе й напружене. Я слухаю радіо, прочісую «Тріб’юн», з тривогою чекаю на пошту й проковтую листи від Голландчика, коли вони надходять, — чи з ним усе гаразд? чи добре харчується, чи здоровий? — розбираю кожне слово, шукаючи відтінки й нюанси, наче написані ним речення — це код, який я можу розшифрувати. Я підношу кожен синій тонесенький лист до носа й нюхаю. Він теж тримав у руках цей папір. Проводжу пальцем по літерах. Це його рука писала кожне слово.

Голландчик і його побратими чекають на наказ. Остання муштра на палубах у темряві, підготування матроських валіз, кожен кут заповнений, і кожна річ на своєму місці, від продовольства до боєприпасів. У Сан-Дієго спекотно, але їх попередили, що там, куди їх відправлять, буде гірше, майже нестерпно. «Я ніколи не звикну до спеки, — пише він. — Мені бракує прохолодних вечорів, прогулянок по вулиці з тобою за руку. Мені бракує навіть бісового снігу. Ніколи не думав, що це скажу». Але понад усе, каже він, йому бракує мене. Блиску мого рудого волосся на сонці. Веснянок на носі. Моїх карих очей. Дитини, що росте в моєму лоні. «Напевно, в тебе вже великий живіт, — пише він. — Я можу лише уявляти, яка ти на вигляд».

Тепер вони на авіаносці у Вірджинії. Це остання записка, яку він відправить перед відплиттям; він віддасть її священикові, що зайшов на борт їх благословити. «Палуба завдовжки двісті п’ятдесят із гаком метрів, — пише він. — Наша форма має сім різних кольорів на позначення наших робіт. А що я технік з обслуговування й ремонту, то мій комбінезон, куртка й шлем брудно-зелені, кольору перевареного горошку». Я уявляю, як він стоїть на платформі посеред води, як його гарне світле волосся приховане тьмяним шоломом.

Упродовж наступних трьох місяців я отримую кількадесят листів, іноді по два в той самий день, залежно від того, звідки їх відправлено. Голландчик розказує мені про прозу життя на борту: як його найкращий друг, з яким він познайомився ще на початковому тренуванні, ще один хлопець із Міннесоти на ім’я Джим Дейлі, навчив його грати в покер і тепер вони проводять довгі години в каютах за нескінченною грою з побратимами. Він розказує про роботу, про те, як важливо виконувати статут і який важкий і незручний шолом, як він починає звикати до гуркоту літаків, що злітають і приземляються. Він розказує про морську хворобу й спеку. Жодного разу не згадує про битви чи збиті літаки. Я не знаю, чи це через те, що йому заборонено, чи він не хоче мене лякати.

«Я люблю тебе, — пише він знову й знову. — Я не можу жити без тебе. Я рахую хвилини до того, як тебе побачу».

Слова, що він вживає, — це фрази з популярних пісень та віршів, які друкують у газетах. Слова, що їх вживаю я, не менш шаблонні. Я замислююся над аркушами, намагаючись висловити те, що в мене на серці. Але виходять лише ті самі слова, в тій самій послідовності, і я сподіваюся, що глибина почуттів, які ховаються за ними, надає їм ваги й цінності. Я люблю тебе. Мені тебе бракує. Будь обережний. Бережи себе.