Сирітський потяг

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930–1931 роки

Оселя Нілсенів — двоповерхова колоніальна будівля, пофарбована в жовтий, із чорними віконницями й довгою асфальтовою доріжкою, що веде до вхідних дверей. Вона стоїть на тихій вуличці за кілька кварталів від центру міста. Всередині вона спланована так, що кімнати утворюють коло: сонячна вітальня праворуч веде до кухні позаду, з’єднаної з їдальнею, а звідти можна зайти у фойє.

Нагорі в мене власна велика кімната, з рожевими стінами, вікном, що виходить на вулицю, й навіть із власною ванною з великою порцеляновою раковиною, рожевими кахлями та яскравою білою завіскою з рожевим візерунком.

Містер та місіс Нілсен звикли до речей, про які я й мріяти не наважувалася. У кожній кімнаті є вентиляційне вікно з сіточкою. Навіть коли нікого немає вдома, працює нагрівач води, щоб їм не доводилося чекати, коли вона нагріється. Жінка на ім’я Бесс наводить лад у будинку й пере раз на тиждень. У холодильнику повно молока, яєць, сиру й соку, місіс Нілсен помічає, що мені смакує, й купує такого більше — наприклад, вівсянки на сніданок та фруктів, навіть екзотичних, як-от помаранчі та банани. Я знаходжу аспірин та магазинну зубну пасту в шафочці для ліків і чисті рушники в комоді в коридорі. Кожні два роки, каже мені містер Нілсен, він міняє авто на новішу модель.

Щонеділі зранку ми ходимо до церкви. Лютеранська церква відрізняється від тих храмів, у яких мені доводилося бувати: проста біла будівля зі шпилем, готично закругленими вікнами, дубовими лавами та скромним вівтарем. Тутешні ритуали мені здаються заспокійливими — перевірені часом псалми, проповіді тихого, вузькоплечого священника, який підкреслює важливість добропристойності й хороших манер. Містер Нілсен та інші прихожани нарікають на органіста, який то грає так швидко, що ми ковтаємо слова, то так повільно, що куплет звучить як панахида, і, здається, не може забрати ногу з педалі. Але ніхто по-справжньому не протестує — люди просто підводять брови, дивлячись одне на одного посеред пісні, й знизують плечима.

Мені подобається думка, що кожен докладає всіх зусиль й нам усім просто варто бути добрими одне до одного. Мені подобається зустріч за кавою з мигдальним тортом і печивом «снікердудл» у ризниці. І мені подобається, що мене асоціюють з Нілсенами, яких, здається, вважають хорошими, порядними людьми. Уперше в житті сяйво схвалення з боку інших людей поширюється та охоплює й мене.

Життя з Нілсенами спокійне й впорядковане. Шість днів на тиждень, щоранку о п’ятій тридцять місіс Нілсен готує сніданок для свого чоловіка, зазвичай яєчню та тост, і він іде з дому, щоб відчинити магазин для фермерів о шостій. Я збираюся і виходжу о сьомій сорок п’ять, щоб за десять хвилин дійти до школи — цегляної будівлі на шістдесятьох дітей, поділених на класи.

У мій перший день в новій школі вчителька п’ятого класу, міс Бучковскі, просить нас дванадцятьох у її класі представитися й назвати одне чи два своїх хобі.

Я не знаю, що таке «хобі». Але хлопець попереду мене каже «грати в стікбол», а дівчинка перед ним — «збирати марки», тож, коли настає моя черга, я кажу «шиття».

— Як чудово, Дороті! — відповідає міс Бучковскі. — І що тобі подобається шити?

— Переважно одяг, — кажу я класові.

Міс Бучковскі підбадьорливо всміхається.

— Для ляльок?

— Ні, для жінок.

— Що ж, хіба це не прекрасно! — мовить вона надто веселим голосом, і так мені стає ясно, що більшість десятирічних дівчаток, напевно, не шиють одяг для жінок.

Отож я починаю пристосовуватися. Діти знають, що я нетутешня, але з плином часу та завдяки старанним зусиллям я втрачаю останні залишки акценту. Я помічаю, що носять дівчатка мого віку, їхні зачіски та теми розмов і дуже стараюся позбутися своєї чужорідності, знайти друзів, не вирізнятися.

Після занять, о третій годині, я відразу йду до магазину. Універмаг Нілсенів — велике приміщення, поділене на ряди полицями, з аптекою вглибині, прилавком із цукерками біля входу, одягом, книжками й журналами, шампунями, молоком та іншими продуктами. Моя робота полягає в тому, щоб наповнювати полиці й допомагати з веденням обліку. Коли багато людей, я стаю за касу.

Зі свого місця за прилавком я бачу жагу на лицях деяких дітей — тих, що схвильовано заходять у крамницю й вештаються біля прилавка з цукерками, оглядаючи тверді смугасті льодяники з помітним голодом, який я надто добре пам’ятаю. Я питаю містера Нілсена, чи можу витрачати свої зароблені гроші, щоб давати дітям час від часу цукерку за цент, й він сміється. «На твій розсуд, Дороті. Я не братиму гроші з твоєї платні».

Місіс Нілсен іде з крамниці о п’ятій, щоб почати готувати вечерю; іноді я йду додому з нею, іноді залишаюся й допомагаю містерові Нілсену все впорядкувати перед зачиненням. Він завжди йде о шостій. Під час вечері ми говоримо про погоду, мої домашні завдання та магазин. Містер Нілсен належить до торговельної палати, тож наші розмови часто стосуються ініціатив і планів стимулювання бізнесу за умов «неслухняної» економіки, як він її називає. Пізно ввечері містер Нілсен сидить у вітальні за своїм столом зі зсувною кришкою, переглядає складські книги, а в той час місіс Нілсен готує для нас обід на наступний день, наводить лад на кухні, робить хатню роботу. Я допомагаю мити посуд, підмітаю підлогу. Закінчивши зі справами, ми граємо в шашки або в карти й слухаємо радіо. Місіс Нілсен вчить мене вишивати по канві; доки вона робить неймовірно багату на деталі подушку для канапи, я працюю над квітковою накривкою для ослінчика.

Одне з моїх найперших завдань у магазині — допомогти прикрасити його до Різдва. Ми з містером Нілсеном приносимо з комори коробки, повні скляних кульок, порцелянових фігурок, стрічок та низок блискучих намистин. Містер Нілсен з двома хлопцями-розносниками, Адамом і Томасом, їдуть за місто спиляти ялинку для вітрини, й ми проводимо пообіддя, розвішуючи зелені гірлянди з червоними оксамитовими бантами над входом у крамницю, прикрашаючи ялинку й загортаючи порожні коробки у фольгу й обв’язуючи їх стрічками й шовковими шнурками.

Доки ми разом працюємо, місіс Нілсен потроху розказує мені про своє життя. Вона шведка, хоч із її вигляду цього не скажеш, — її батьки були кароокі роми, що переїхали до Гетеборга з Центральної Європи. Вони померли, а брати й сестри розсипалися по світу. Вони з містером Нілсеном одружилися вісімнадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, а йому — близько тридцяти. Вони думали, що не можуть мати дітей, але років з одинадцять тому вона завагітніла. Сьомого липня тисяча дев’ятсот двадцятого року народилася їхня донька, Вівіан.

— Нагадай-но, Дороті, коли в тебе день народження? — питає місіс Нілсен.

— Двадцять першого квітня.

Вона обачно просовує сріблясту стрічку між гілок позаду дерева, нахиляючи голову так, що мені не видно її обличчя. А тоді каже:

— Ви, дівчатка, десь одного віку.

— Що з нею сталося? — наважуюся спитати. Місіс Нілсен ще ніколи не згадувала своєї дочки, і я відчуваю, що як не спитаю зараз, то, напевно, більше не матиму такої можливості.

Місіс Нілсен прив’язує стрічку до гілки й нахиляється по іншу. Вона прив’язує кінець нової стрічки до тієї самої гілки, щоб здавалося, що це продовження першої, й починає її обкручувати навколо ялинки.

— Коли їй було шість, якось у неї почалася гарячка. Ми подумали, що це застуда. Поклали її в ліжко, викликали лікаря. Той сказав дати їй відпочити, багато пити — звичайні поради. Але їй не полегшало. А далі раптом посеред ночі вона стала марити, була сама не своя, й ми знову викликали лікаря. Він оглянув їй горло й побачив характерні плямки. Ми не знали, що це, але він знав. Він забрав її до лікарні Святої Марії в Рочестері й розмістив в ізоляторі. Коли нам сказали, що більше нічого не можуть вдіяти, ми не повірили. Далі все було лише справою часу. — Вона трусить головою, наче щоб прояснити думки.

Я думаю про те, як важко їй було втратити доньку. Думаю про своїх братів та Мейсі. Скільки суму в наших душах — і місіс Нілсен, і моїй. Мені шкода нас обох.

Увечері перед Різдвом, під легеньким сніжком, ми втрьох ідемо до церкви. Ми запалюємо свічки на шестиметровій ялинці праворуч від вівтаря, всі біляві лютерани: діти, батьки, бабусі з дідусями співають псалми з розгорнутих книжок, священик читає проповідь таку просту, як історія з дитячої книжки, напучування про милостиню й співчуття.

— Люди у великій нужді, — каже він парафіянам. — Якщо у вас є що дати — дайте. Проявіть свої найкращі риси.

Він називає декілька сімей у біді: свинар Джон Слеттері втратив правицю під час молотьби, його сім’ї потрібна консервована їжа й стільки робочої сили, скільки знайдеться, щоб допомогти врятувати ферму… Вісімдесятисемирічна місіс Абел осліпла вже на обидва ока й живе сама, коли ваша ласка, знайдіть для неї кілька годин на тиждень, вона буде дуже вдячна… сім’я з сімох осіб, Ґроти, потрапила в безвихідь: у батька немає роботи, четверо дітей і ще одне народилося місяць тому передчасно й тепер хворіє, а матір не може підвестися з ліжка…

— Як шкода, — бурмоче місіс Нілсен. — Зберімо кошика з продуктами для цієї бідолашної сім’ї.

Вона не знає про мій зв’язок із ними. Вони просто ще одна далека для неї біда.

Після служби ми повертаємося назад тихими вулицями. Снігопад припинився, і стоїть ясна, холодна ніч; газові лампи кидають кружальця світла. Коли ми втрьох підходимо до будинку, я вперше бачу його таким — горить ліхтар на ґанку, на дверях висить ялиновий вінок, чорні металеві перила й акуратно розчищена доріжка. Усередині, за завіскою, сяє лампа у вітальні. Приємно сюди повертатися. Це — дім.

Через один четвер, після вечері ми з місіс Нілсен збираємося з місіс Мерфі та ще шістьма жінками на зустріч клубу шиття клаптикових ковдр. Зустрічі відбуваються у вітальні найзаможнішої серед жінок, що живе у великому вікторіанському будинку в передмісті. Я єдина дитина серед дорослих і відразу почуваюся невимушено. Ми разом працюємо над однією клаптиковою ковдрою, візерунок та тканину для якої принесла одна з учасниць; щойно закінчимо цю, перейдемо до іншої. Кожна ковдра потребує десь із чотири місяці роботи. Я дізнаюся, що ці жінки пошили ковдру, що лежить на моєму ліжку в рожевій спальні. Вона називається «Ірландський вінок», чотири багряні іриси з зеленими стеблами сходяться докупи посередині на чорному тлі.

— Ми й для тебе, Дороті, колись зробимо ковдру, — каже мені місіс Нілсен. Вона починає збирати обрізки з тканини, що продається в крамниці, кожен клаптик потрапляє у валізку з моїм іменем. Ми обговорюємо це за вечерею:

— Одна пані купила десять з половиною ярдів прегарного синього ситцю, і я відклала решту пів’ярда для тебе, — говорить вона. Я вже вирішила, який хочу візерунок — «Подвійну обручку», — такий, де пов’язані між собою кола зроблені з маленьких клаптиків тканини.

Раз на місяць, у неділю після обіду, ми з місіс Нілсен глянсуємо срібло. З глибокої шухляди комода в їдальні вона дістає важку коробку з червоного дерева, в якій тримає столове приладдя, що їй на весілля подарувала мама, — єдиний її посаг, каже вона мені. Витягаючи кожен предмет по одному, вона викладає їх на чайному рушнику на столі, доки я збираю дві маленькі срібні миски з комина у вітальні, чотири підсвічника й блюдо з серванта, а також відкидну скриньку з її іменем, Віола, написаним тоненьким шрифтом на кришці, що стоїть у її спальні. Ми користуємося густою пастою кольору мулу з мисочки, кількома маленькими, шорсткими щіточками, водою та купою ганчірок.

Якогось дня, доки я глянсую вишукано прикрашену порційну ложку, місіс Нілсен показує на свою ключицю й каже, не дивлячись на мене:

— Ми могли б почистити його, якщо хочеш.

Я торкаюся ланцюжка на шиї, проводжу пальцем до хрестика, діставши обома руками до застібки позаду, знімаю.

— Візьми щіточку. Дуже обережно, — говорить вона.

— Це мені бабуся подарувала, — кажу я їй.

Вона дивиться на мене й усміхається.

— І теплу воду.

Коли я відчищаю ланцюжок, він з тьмяного сірого перетворюється на блискучий срібний. Кладдахський хрест, деталі якого приховував наліт, стає знову тривимірним.

— Отак, — мовить місіс Нілсен, коли я споліскую і висушую ланцюжок, і знову вбираю його, — набагато краще. — І хоч вона нічого про нього не питає, я знаю, що це вона так показує, що знає, яке він має для мене значення.

Якогось дня за вечерею, після того як я прожила в їхньому домі кілька місяців, містер Нілсен каже:

— Дороті, ми з місіс Нілсен маємо дещо з тобою обговорити.

Я думаю, що це містер Нілсен збирається поговорити про мандрівку на гору Рашмор, яку вони планували, але він дивиться на дружину, та всміхається мені, і я розумію, що це щось значно, значно більше.

— Коли ти тільки приїхала до Міннесоти, тебе назвали Дороті, — каже вона. — Ти дуже прив’язана до цього імені?

— Не особливо, — відповідаю я, не певна, до чого вона веде.

— Ти знаєш, як багато для нас означала Вівіан, так?

Я киваю.

— Так от. — Долоні містера Нілсена лежать на столі. — Для нас багато означатиме, якщо ти візьмеш ім’я Вівіан. Ми вважаємо тебе своєю дочкою — ще не юридично, але ми починаємо так про тебе думати. І ми сподіваємося, що ти починаєш думати про нас як про батьків.

Вони з очікуванням на мене дивляться. Я не знаю, що й гадати. Те, що я відчуваю до Нілсенів, — вдячність, повага, приязнь — це не те саме, що любов дитини до батьків, не зовсім; однак я не певна, чи можу сказати, що таке така любов. Я рада жити з цим добросердим подружжям, чий тихий, скромний спосіб життя починаю розуміти. Я вдячна, що вони взяли мене до себе. Але також щодня я бачу, як відрізняюся від них. Вони не мої батьки й ніколи ними не стануть.

Також я не певна щодо того, чи хочу взяти ім’я їхньої доньки. Не знаю, чи витримаю вагу цієї ноші.

— Не будемо тиснути на неї, Ганку. — Звертаючись до мене, місіс Нілсен каже: — Подумай, скільки треба, і дай нам знати. Ти маєш місце в нашому домі, хай що вирішиш.

Через кілька днів, поповнюючи запаси консервованої їжі на полицях крамниці, я чую знайомий чоловічий голос, який не можу впізнати. Я ставлю решту бляшанок із кукурудзою та горошком на полицю перед собою, піднімаю порожню картонну коробку й повільно підводжуся, сподіваючись непомітно зрозуміти, хто це.

— У мене є кілька гарних речей на обмін, якщо ви не проти, — чую я слова чоловіка, який звертається до містера Нілсена, що стоїть за прилавком.

Щодня до магазину приходять люди й називають причини, чому не можуть заплатити, просячи в борг чи пропонуючи товари на обмін. Здається, щовечора містер Нілсен приносить щось додому від клієнта: десяток яєць, м’який норвезький плаский хліб, що називається лефсе, довгий плетений шарф. Місіс Нілсен закочує очі й каже: «Боже мій!», але не скаржиться. На мою думку, вона пишається ним, за те, що він добросердий, за те, що їм є на що жити.

— Дороті?

Я обертаюсь і з невеликим шоком усвідомлюю, що це містер Берн. Його рудувате волосся тонке й недоглянуте, а очі червоні. У мене майнула думка, чи він, бува, не п’є. Що він тут робить, в універмазі за п’ятдесят кілометрів від свого міста?

— Оце так несподіванка. Ти тут працюєш?

Я киваю.

— Власники, Нілсени, взяли мене до себе.

Попри лютневий холод, по скроні містера Берна стікає піт. Він стирає його зворотним боком долоні.

— То що, тобі в них добре?

— Так, сер. — Цікаво, чому він так дивно поводиться. — Як місіс Берн? — питаю я, намагаючись перевести розмову на щось приємне.

Він кілька разів моргає.

— То ти не чула?

— Перепрошую?

Хитаючи головою, він каже:

— Вона не була сильною жінкою, Дороті. Не могла витримати приниження. Їй було нестерпно просити про послуги. Але що я міг зробити? Я щодня про це думаю. — Його обличчя кривиться. — Коли Фенні пішла, вона…

— Фенні пішла? — Я не знаю, чому дивуюся, але це так.

— Через кілька тижнів після тебе. Зайшла якогось ранку й сказала, що її донька з Парк-Рапідса кличе її до себе жити і що вона вирішила поїхати. Ми втратили всіх інших, ти знаєш, і, напевно, Лоїса просто не могла витримати думки… — Він проводить долонею по обличчю, наче намагаючись стерти його риси. — Пам’ятаєш страшну бурю, що пронеслася минулої весни? Наприкінці квітня. Ну, Лоїса вийшла надвір і йшла, йшла. Її знайшли замерзлою на смерть десь за шість кілометрів від дому.

Мені хочеться мати співчуття до містера Берна. Мені хочеться відчувати хоч щось. Але я не можу.

— Мені шкода, — кажу я, і, напевно, мені справді шкода — його, його розбитого життя. Але я не можу знайти в собі жалю до місіс Берн. Я думаю про її холодні очі й незмінний сердитий погляд, її небажання бачити в мені щось іще, крім пари рук, крім пальців, що тримають голку й нитку. Я не радію її смерті, але й не шкодую, що її більше немає.

Того дня за вечерею я кажу Нілсенам, що візьму ім’я їхньої доньки. У цей момент моє старе життя закінчується й починається нове. Хоч мені й важко сподіватися, що ця удача супроводитиме мене ще довго, я не маю ілюзій стосовно того, що залишаю позаду. Тож за кілька років, коли Нілсени кажуть, що хочуть мене вдочерити, я радо погоджуюся. Я стану їхньою донькою, хоч так ніколи й не зможу примусити себе називати їх мамою й татом — наші стосунки для цього здаються занадто формальними. І все ж відтоді стає ясно, що я їхня; вони за мене відповідають і дбатимуть про мене.

З плином часу стає важче й важче згадувати свою справжню сім’ю. У мене немає ні фотографій, ні листів, ні навіть книжок з попереднього життя, лише ірландський хрестик, подарований бабусею. І хоч рідко його знімаю, дорослішаючи, я не можу не усвідомлювати, що єдина пам’ятка про сім’ю, в якій народилася, дісталася мені від жінки, яка заштовхала свого єдиного сина та його сім’ю на корабель, чудово розуміючи, що, напевно, більше ніколи їх не побачить.