Сирітський потяг

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Упродовж останніх кількох тижнів на заняттях з американської історії Моллі та її однокласники вивчали індіанців вабанакі, конфедерацію п’яти племен, що послуговуються алгонкінськими мовами, зокрема пенобскотів, які живуть уздовж Північноатлантичного узбережжя. Мен, за словами містера Ріда, — це єдиний штат у всій країні, де в школах обов’язкове вивчення культури й історії індіанців. Вони читали індіанські байки та контраверсійні сучасні інтерпретації, а також з’їздили на екскурсію в музей Роберта Аббе, музей індіанських артефактів, що у Бар-Гарборі, і тепер мають скласти науково-дослідну доповідь, за яку отримають третину балів за семестр.

Для виконання цієї роботи треба дослідити поняття «переправлення волоком». У далекому минулому індіанці вабанакі мали переносити свої каное та решту майна через сушу від однієї водойми до іншої, тож мусили зважувати, які з речей брати з собою, а які залишити. Вони навчилися мандрувати неперевантаженими. Містер Рід каже учням, що ті мають узяти в когось інтерв’ю — в когось із батьків чи дідуся або бабусі — про особистий досвід мандрування, про момент у житті, коли їм довелося відбути подорож, буквальну чи метафоричну. Треба буде скористатися магнітофоном і записати, як він каже, «усну оповідь», ставлячи вибраній людині питання, а потім транскрибувати відповіді й записати все в хронологічному порядку, щоб вийшла розповідь. Аркуш із завданням містить такі питання: «Що ви вирішили взяти з собою на нове місце?», «Що вам довелося залишити?», «Які висновки ви зробили для себе стосовно того, що є важливим?»

Моллі до вподоби ідея цього проекту, але їй не хочеться інтерв’ювати Ралфа чи — Боже борони — Діну.

Джека? Надто молодий?

Террі? Вона навідріз відмовиться.

Соціальну працівницю, Лорі? Пфе, ні.

Отож залишається лише Вівіан. Моллі по дрібочці дізналася дещо про неї: що її вдочерили, що вона виросла на Середньому Заході країни й успадкувала сімейну справу від заможних батьків, і що вони з чоловіком розширили її й врешті продали з таким зиском, що змогли на пенсії жити в маєтку в штаті Мен. А найголовніше — що вона дуже, дуже стара. Може, буде перебільшенням шукати трагічність у подорожах Вівіан — про щасливе, стабільне життя не буває цікавих оповідок, хіба ні? Але у багатих є свої негаразди, принаймні так Моллі казали. І її завданням буде ці проблеми виявити. Якщо, звісно, їй вдасться вмовити Вівіан на інтерв’ю.

Дитячі спогади самої Моллі — мізерні й уривчасті. Вона пам’ятає, що телевізор у вітальні ніколи не вимикався, що в їхньому трейлері стояв запах сигаретного диму, котячого лотка та плісняви. Вона пам’ятає, як мама лежала на дивані й курила сигарети одну за одною в кімнаті з заштореними вікнами, перш ніж піти на роботу в магазин. Вона пам’ятає, як розшукувала їжу — холодні сосиски чи тост, — коли мами не було вдома, а іноді й коли була. Вона пам’ятає велетенську калюжу розталого снігу просто від дверима трейлера, таку велику, що доводилося її перестрибувати з горішньої сходинки, щоб дістатися до сухого.

А є й інші, кращі спогади: як вона смажила з батьком яєчню, перевертаючи її великою чорною пластиковою лопаткою. «Не поспішай, Моллі Мелесіз, — казав батько. — Легенько. Інакше розбризкаєш олію». Як ходила на Великдень до церкви Святої Анни й вибирала розквітлий крокус у зеленому пластиковому горщику, вкритому фольгою, срібною з одного боку і яскраво-жовтою — з другого. Кожного Великодня вони з мамою саджали ці крокуси біля паркана, і незабаром їх уже була ціла галявина, білих, бордових і рожевих. Вони виростали щороку з голої квітневої землі, наче завдяки магії.

Вона пам’ятає, як вчилася в третьому класі у школі на Індіан-Айленді, де дізналася, що назва племені пенобскот походить від назви регіону Панавапскек, що означає «місце, де розкинулися камені», біля гирла племінної річки, просто там, де вона тепер живе. І що «вабанакі» означає «земля світанку», що ці племена живуть у регіоні, де зорі з’являються найпершими на всій землі США. Що люди племені пенобскот жили на території, яка стала штатом Мен, упродовж одинадцяти тисяч років, переїжджаючи залежно від сезону, шукаючи їжі. Вони заманювали в пастки й полювали на лосів, оленів карибу, видр і бобрів; ловили рибу, молюсків та мідій. Індіан-Айленд, просто над водоспадом, став їхнім місцем зустрічі.

Моллі дізналася, що деякі індіанські слова стали частиною американської англійської, такі як лось, пекан та кабачок. Що пенобскоти жили у вігвамах, а не юртах, що вони робили каное з кори однієї білокорої берези, знятої так, щоб не убити дерево. Що пенобскоти й досі роблять кошики з березової кори, трави, чорного ясена — матеріалу, який росте на болотах Мену, і під керівництвом учителя Моллі навіть зробила собі маленького кошика.

Вона знає, що її назвали на честь Моллі Мелесіз, знаменитої індіанки з племені пенобскот, що народилася за рік до того, як Америка проголосила свою незалежність від Англії. Моллі Мелесіз прожила понад дев’яносто років, то їдучи, то повертаючись на Індіан-Айленд, і, подейкували, мала m`teoulin, силу, яку Великий Дух дає небагатьом заради загального добра. Ті, хто мають цю силу, казав її батько, можуть розгадувати сни, відганяти хворобу чи смерть, повідомляти мисливців, де знайти здобич, і посилати духів-помічників шкодити ворогам.

Але вона тільки цього року дізналася, на занятті у містера Ріда, що в 1600-х на східному узбережжі жило понад тридцять тисяч індіанців вабанакі і що дев’яносто відсотків їх вимерло до 1620 року, переважно в результаті контактів з колоністами, які привезли іноземні хвороби й алкоголь, виснажили ресурси й воювали з племенами за контроль над землею. Вона не знала, що індіанські жінки мали більше влади й авторитету, ніж білі, — деталь, яку переповідають в історіях про поневолення. Що індіанські фермери мали більше вмінь та урожаїв, ніж більшість європейців, які обробляли ту саму землю. Ні, вони не були «примітивні» — вони мали дуже добре розвинуті соціальні зв’язки. І хоч їх і називали дикунами, навіть видатний англійський генерал Філіп Шерідан був вимушений визнати: «Ми забрали їхню землю та засоби виживання. Тільки через це та проти цього вони почали війну. Чи могли ми очікувати інакшого?»

Моллі завжди думала, що повсталі індіанці поводилися, як головорізи, знімаючи скальпи й грабуючи. Дізнавшись, що вони робили спроби вести перемовини з колоністами, вбираючись у костюми в європейському стилі й звертаючись до Конгресу в сподіванні на справедливість, а їх неодноразово обманювали й зраджували, вона відчуває злість.

У класній кімнаті містера Ріда є фото Моллі Мелесіз, зроблене під кінець її життя. Вона сидить виструнчившись, вбрана в розшитий бісером головний убір, з двома великими срібними брошками на шиї. Її обличчя темне, вкрите зморшками, вираз його розлючений. Сидячи в порожньому класі після занять якогось дня, Моллі довго вдивляється в її обличчя, шукаючи відповіді на питання, які не знає, як поставити.

Увечері того дня, коли їй виповнилося вісім, з’ївши морозиво у вафлях та кусень торта, що її мама принесла з того магазину, в якому працювала, заплющивши очі та задувши крихітні свічки в рожеву смужку, загадавши палке бажання (отримати велосипед, пригадує вона, рожевий із рожево-білими розмаяними стрічками, такий, як одна дівчинка, що живе з іншого боку вулиці, дістала на іменини кілька місяців тому), Моллі сиділа на дивані, чекаючи, доки її татко повернеться додому. Її мама ходила кімнатою туди-сюди, безперестанку набирала його номер на телефоні, тихо бурмочучи: «Як можна забути про іменини власної доньки?» Але він не брав слухавку. Незабаром вони здалися й пішли спати.

Десь через годину вона прокинулася від того, що хтось трусив її за плече. Батько сидів на стільці біля ліжка, трохи похитуючись, тримаючи в руках пластиковий магазинний пакет і шепочучи:

— Привіт, Моллі Мелесіз, ти прокинулася?

Вона розплющила очі. Моргнула.

— Ти прокинулася? — спитав він знову, простягаючи руку й вмикаючи лампу з принцесами, яку купив їй на гаражному розпродажі.

Вона кивнула.

— Простягни руку.

Шурхочучи пакетом, він витягнув три пласкі картки, з якими продаються прикраси, з сірого пластику, з одного боку вкриті сірим пухом, з маленькими дармовисами, прикрученими посередині.

— Рибка, — сказав він, даючи їй маленьку перлову синьо-зелену рибу, — ворон, — чорну пташку, — ведмідь, — крихітного брунатного ведмедика. — Це мав би бути чорний ведмідь зі штату Мен, але продавався тільки такий, — додав він, наче перепрошуючи. — Слухай: я намагався придумати, що подарувати тобі на іменини такого, що щось означатиме, а не просто звичайну лайняну Барбі. І я подумав — ми з тобою індіанці. Твоя мама — ні, але ми індіанці. І мені завжди подобалися індіанські символи. Знаєш, що це символізує?

Вона похитала головою.

— Якась дурня, що символізує якусь дурню. Погляньмо, чи я це правильно пам’ятаю. — Сідаючи на ліжко, він узяв у неї з рук картку з пташкою, покрутив у руках. — Так, пташка — це магія. Вона захищатиме тебе від зурочень та інших дивних штук, про які ти навіть не підозрюєш. — Він обережно від’єднав маленький дармовис від картки, розкрутивши дротики, і поклав пташку на її столик біля ліжка. А тоді взяв ведмедика. — Оця люта тварина — захисник.

Вона сміється.

— Ні, чесно. Може, на вигляд і не схожий, але зовнішність оманлива. Цей товариш — безстрашний дух. І як безстрашний дух наділяє сміливістю тих, хто її потребує. — Він звільняє ведмедика з упаковання й кладе на стіл поряд із пташкою.

— Гаразд. А тепер риба. Напевно, вона найкраща з-поміж усіх. Вона надає силу не піддаватися магії інших людей. Скажи, круто?

Моллі на хвильку замислюється.

— А чим магія відрізняється від зурочення?

Він розкрутив дротик і поклав рибу поряд з іншими дармовисами, акуратно вирівнявши їх у лінію пальцем.

— Дуже добре питання. Ти напівсонна й усе одно кмітливіша за більшість бадьорих. Так, я розумію, що їхні описи схожі. Але різниця важлива, тож слухай уважно.

Вона сіла в ліжку.

— Чиясь магія може й не бути зуроченнями. Це може бути щось, на вигляд досить привабливе й на слух спокусливе. Наприклад… скажімо, хтось намагається тебе переконати зробити щось, чого тобі не варто робити. От як курити сигарети.

— Фе. Я такого ніколи не робитиму.

— Але це може бути щось не таке огидне, наприклад украсти шоколадку з магазину.

— Але ж мама там працює.

— Так, але навіть якби не працювала, ти ж знаєш, що не можна красти шоколадки, так? Але, можливо, в цієї людини багато магії і вона дуже переконлива. «Ну ж бо, Моллі, ти не попадешся, — каже він хрипким шепотом, — хіба ти не любиш цукерок, хіба тобі не хочеться, ну ж бо, лише раз!» — Взявши до рук рибу, він суворо відповідає: — «Ні, красно дякую! Я знаю, що ви задумали. Ваша магія на мене не діє, сер, я відпливу від вас, чуєте мене? Щасливо!» — Він рухає рибою в повітрі вгору-вниз, показуючи, як та пливе.

Зануривши руку в пакет, каже:

— От чорт. Я збирався купити тобі ланцюжок, щоб повісити ці брязкальця. — Він гладить малу Моллі по колінцю. — Не зважай. Буде ще й друга частина.

Через два тижні, якогось вечора повертаючись додому, він не впорався з керуванням і на тому все й скінчилося. За півроку по тому Моллі вже жила деінде. Минули роки, перш ніж вона купила собі ланцюжок.