Сирітський потяг

Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Бредучи, наче сновида, на пронизливому холоді, я дістаюся до шляху, а тоді звертаю ліворуч і добираюся розбитою ґрунтовою дорогою до напіврозваленого мосту. Місцями мені доводиться пробиратися крізь горішній шар снігу завтовшки з палець. Його кострі краї дряпають мені кісточки. Я задираю голову й дивлюся на ясні зорі, що виблискують на небі, від холоду стає важко дихати.

Коли я виходжу на основну дорогу, залишивши ліс позаду, повний місяць заливає поля навколо мене мерехтливим, перловим світлом. Гравій голосно потріскує в мене під чоботами; я відчуваю кожен гострий камінчик через тонкі підошви. М’яка вовна всередині рукавичок така тепла, що навіть пучки не мерзнуть. Мені не страшно — у тій халупі було страшніше, ніж на дорозі, коли все освітлене місяцем. Пальто в мене тоненьке, але під нього я надягнула все, що змогла схопити, а швидко ступаючи, я починаю зігріватися. Я складаю план: треба дійти до школи. Це лише шість з половиною кілометрів.

Темна лінія небокраю далеко попереду, над нею — світліше небо, наче шари породи в камені. У мене перед очима стоїть будівля школи. Я маю до неї дійти. Ідучи в рівному темпі, шкрябаючи чоботами по гравію, я відраховую сто кроків і починаю заново. Мій тато любив казати, що добре час від часу випробовувати свої межі, дізнаватися, на що здатне тіло, що можеш витерпіти. Він це казав, коли нас мучили спазми нудоти на «Агнес Пауліні» і потім у холодну першу нью-йоркську зиму, коли ми вчотирьох, разом із мамою, злягли з пневмонією.

Випробовувати свої межі. Дізнаватися, що можеш витерпіти. Саме це я і роблю.

Ідучи вперед, я почуваюся невагомою й крихкою, наче аркуш паперу, якого вітер котить дорогою. Я думаю про те, як неодноразово нехтувала те, що було в мене перед очима, якою сліпою, якою дурною була, що не пильнувала. Я думаю про Голландчика, який був досить кмітливий, щоб боятися найгіршого.

Попереду на небосхилі з’являється перше рожеве світанкове світло. А якраз перед тим з-над невеликого пагорба вималювалися обриси білої, обшитої дошками будівлі. Тепер, коли мені видно школу, сили покидають мене, й мені тільки й хочеться, що опуститися на дорогу. Мої ступні наче свинцеві й болять. Моє лице задубіло, ніс наче замерз. Я не знаю, як доходжу до школи, але якось доходжу. Діставшись до вхідних дверей, виявляю, що вони замкнені. Огинаю будівлю, ступаю до її прибудови, де тримають дрова для печі, відчиняю двері й падаю на підлогу. На купі дрів лежить складена попона, я загортаюся в неї й провалююся в неспокійний сон.

Я біжу по золотому полю, через лабіринт із копиць сіна, й не можу знайти вихід…

— Дороті? — Я відчуваю руку на плечі й миттю прокидаюся. Це містер Пост. — Що, заради Бога?..

Якусь мить я й сама не знаю. Я піднімаю погляд на містера Поста, на його круглі червоні щоки й здивований вираз обличчя. Я озираюся навкруги на купу напиляного дерева, обшиті широкими планками стіни прибудови. Двері шкільної будівлі широко прочинені, і ясно, що містер Пост зайшов по дрова, щоб розпалити вогонь, як, напевно, робить щоранку перед тим, як їхати нас забирати.

— У тебе все гаразд?

Я киваю, переконуючи себе, що це так.

— Твоя сім’я знає, що ти тут?

— Ні, сер.

— Як ти дісталася до школи?

— Дійшла.

Якусь мить він дивиться на мене, а тоді каже:

— Ходімо, досить сидіти на холоді.

Містер Пост веде мене до стільця у класі, кладе мої ступні на інший стілець, а тоді знімає з моїх плечей брудну попону й заміняє її чистою картатою ковдрою, яку знаходить у шафі.

Він розшнуровує мені чобітки й ставить їх поруч зі стільцем, цокає язиком, побачивши дірки в моїх шкарпетках. А тоді я спостерігаю, як він розгнічує вогонь. У кімнаті вже стає тепліше, коли за кілька хвилин приходить міс Ларсен.

— У чому річ? Дороті? — Вона знімає свій бузковий шарф, капелюх і рукавички. У вікні в неї за спиною я бачу, як від’їжджає авто. Довге волосся міс Ларсен скручене в ґульку на потилиці, а карі очі ясні й блискучі. Рожева вовняна спідниця, в яку вона вбрана, підкреслює рум’янець на її щоках.

Опустившись на коліна біля мого стільця, вона питає:

— Святий Боже, дитино. Ти тут віддавна?

Містер Пост, виконавши свої обов’язки, вбирає капелюха й пальто, щоб їхати по учнів.

— Вона спала в прибудові, коли я приїхав. — Він сміється. — Налякала мене до чортиків.

— Можу собі уявити.

— Каже, що прийшла сюди пішки. Шість із гаком кілометрів. — Він хитає головою. — Добре хоч не замерзла на смерть.

— Здається, ви тут її добре відігріваєте.

— Потроху відтає. Гаразд, поїду по інших. — Він гладить себе по грудях. — Скоро повернуся.

Щойно він іде, міс Ларсен каже:

— Отож. Розкажи мені, що сталося.

І я розказую. Я не збиралася, але вона дивиться на мене з таким щирим занепокоєнням, що я не можу стриматися. Я розказую про те, як місіс Ґрот лежить у ліжку весь час, як містер Ґрот на цілий день іде в ліс, про сніг на обличчі ранками й заплямовані матраци. Я розказую їй про холодне рагу з білок і верескливих дітей. Я розказую про містера Ґрота на канапі, його руки на мені, про вагітну місіс Ґрот у коридорі, що кричала мені забиратися геть. Я розказую, що боялася зупинитися, боялася заснути. Я розказую їй про рукавички, які мені сплела Фенні.

Міс Ларсен кладе свою долоню на мою й не забирає, час від часу стискаючи.

— Ох, Дороті.

А тоді:

— Дякувати Богові за рукавички. З того, що ти описала, Фенні — добрий друг.

— Так і є.

Вона тримається за підборіддя, стукає по ньому двома пальцями.

— Хто привіз тебе до Ґротів?

— Містер Соренсон із Товариства допомоги дітям.

— Гаразд. Коли містер Пост повернеться, я скажу йому знайти цього містера Соренсона. — Відкривши свою торбинку з обідом, вона витягає печиво. — Ти, напевно, голодна.

Зазвичай я відмовилася б — я знаю, що це частина її обіду. Але я так зголодніла, що від самого вигляду печива рот наповнюється слиною. Присоромлено його беру й жадібно з’їдаю. Доки я їм, міс Ларсен ставить грітися воду на чай, нарізає шматочками яблуко й викладає на блюдці, взятому з полиці. Я спостерігаю, як вона кидає розсипний чай у ситечко й наливає окріп в обидві чашки. Я ще ніколи не бачила, аби вона пригощала дітей чаєм, мене — точно ні.

— Міс Ларсен, — починаю я. — А ви… Може, ви…

Здається, вона знає, що я питаю.

— Забрала б тебе до себе? — Вона всміхається, але обличчя в неї засмучене. — Ти мені небайдужа, Дороті. Ти, напевно, це знаєш. Але я не можу…. В мене немає змоги дбати про дитину. Я живу в пансіоні.

Я киваю, відчуваючи клубок у горлі.

— Я допоможу тобі знайти дім, — веде далі вона лагідно. — Безпечне й чисте місце, де з тобою поводитимуться, як із десятирічною дівчинкою. Обіцяю тобі.

Коли одне за одним заходять привезені вантажівкою інші учні, вони з подивом на мене дивляться.

— Що вона тут робить? — питає один хлопець, Роберт.

— Цього ранку Дороті прийшла трохи раніше. — Міс Ларсен розгладжує свою гарну рожеву спідницю. — Діти, сідайте на свої місця й витягайте підручники.

Після того, як містер Пост повертається з дровами й викладає їх у відро біля пічки, міс Ларсен дає йому знак і вони виходять у вестибюль.

Через кілька хвилин він знову виходить надвір, вбраний у капелюха й пальто. Двигун гучно запускається, й скреготять гальма, коли він веде вантажівку похилою дорогою.

Десь через годину я чую віддалене гуркотіння вантажівки й виглядаю у вікно. Дивлюся, як вона під’їжджає доріжкою й зупиняється. Містер Пост виходить і піднімається сходами ґанку, міс Ларсен перепрошує й залишає клас. За якусь хвилю вона кличе мене на ім’я. Я підводжуся з-за парти під поглядами інших дітей і виходжу на ґанок.

Міс Ларсен видається занепокоєною. Вона все торкається своєї ґульки на потилиці.

— Дороті, містер Соренсон не певний… — Вона замовкає, кладе руку собі на шию й благально дивиться на містера Поста.

— Здається, міс Ларсен намагається сказати, — каже він повільно, — що тобі доведеться все детально розповісти про те, що сталося, містерові Соренсону. Як ти знаєш, бажано, щоб із розміщенням дітей не було проблем. Містер Соренсон думає, чи не могла бути справа просто в… непорозумінні.

Мені паморочиться в голові, коли я усвідомлюю, що має на увазі містер Пост.

— Він мені не вірить?

Вони обмінюються поглядами.

— Тут річ не в тому, вірить чи ні. Просто треба, щоб він почув це від тебе, — говорить міс Ларсен.

Уперше в житті я відчуваю порив протесту. На очі навертаються сльози.

— Я туди не повернуся. Я не можу.

Міс Ларсен кладе руку мені на плече.

— Дороті, не хвилюйся. Ти розкажеш містерові Соренсону, що сталося, а я додам те, що знаю. Я не дам їм примусити тебе повернутися туди.

Наступні кілька годин минають, мов у тумані. Я повторюю рухи Люсі, беру букваря, коли вона його бере, стаю позаду неї в черзі писати на дошці, але заледве усвідомлюю, що відбувається навколо. Коли вона шепоче: «У тебе все гаразд?», я знизую плечима. Вона стискає мою долоню, але не допитується, і я не знаю, чи вона відчуває, що я не хочу про це говорити, чи боїться почути, що я скажу.

Після обіду, коли ми повертаємося за парти, я помічаю автомобіль удалині. Торохтіння мотора заглушує інші звуки, я більше нічого не бачу, крім темної вантажівки, що під’їжджає до школи. Й ось вона вже тут, їде похилою доріжкою, зі скреготом зупиняється позаду вантажівки містера Поста.

Я бачу містера Соренсона на водійському сидінні. Якусь хвилю він просто сидить. Знімає чорного фетрового капелюха, пригладжує вуса. А тоді відчиняє двері автомобіля.

— Оце так, оце так, — каже містер Соренсон, коли я закінчую свою розповідь. Ми сидимо на твердих стільцях на задньому ґанку, де тепер тепліше, ніж зранку, завдяки сонячному світлу й теплу від печі. Він простягає руку, щоб погладити мене по нозі, а тоді, здається, передумує, й кладе її собі на стегно. Другою рукою він погладжує собі вуса. — Стільки пройти в такий холод… Напевно, ти була дуже… — Його голос стихає. — І все ж, і все ж. Я оце думаю: посеред ночі. Може, ти?..

Я дивлюся на нього невідривно, відчуваючи, як у грудях гупає серце.

— …неправильно зрозуміла?

Він дивиться на міс Ларсен.

— Дівчинці десять років… ви не думаєте, міс Ларсен, що їй може бути властива певна… чутливість? Схильність до надмірної драматизації?

— Це залежить від дівчинки, містере Соренсон, — відказує вона холодно, піднімаючи підборіддя. — Я ніколи не ловила Дороті на брехні.

Хмикнувши, він хитає головою.

— Ох, міс Ларсен, я ж про зовсім інше, звісно, ні! Я просто мав на увазі, що, коли людині довелося у своєму юному житті пережити лихоліття, то вона матиме схильність зашвидко робити висновки й ненавмисне реагувати надто гостро. Я на власні очі бачив, що умови проживання у Ґротів були, так би мовити, не оптимальні. Але всі не можуть мати ідеальні сім’ї, хіба не так, міс Ларсен? Світ не досконалий, і, покладаючись на доброчинність інших, ми не завжди маємо змогу скаржитися. — Він усміхається мені. — Я раджу тобі, Дороті, спробувати ще раз. Я можу поговорити з Ґротами й переконати їх у потребі покращити умови.

Очі міс Ларсен дивно виблискують, а шиєю піднімається червона пляма.

— Ви чули, що вона розказала, містере Соренсон? — питає вона хрипким голосом. — Щодо неї була вчинена спроба… зґвалтування. А місіс Ґрот, заставши жахливу сцену, вигнала її геть. Ви ж не очікуєте, що Дороті повернеться в ті умови, правда? Чесно кажучи, мені цікаво, чому ви не запросили поліцію навідатися туди й усе перевірити. Здається, іншим дітям там теж залишатися нездорово.

Містер Соренсон повільно киває, наче кажучи: «Що ви, що ви, це була просто думка, не варто кричати, заспокоймося». Але натомість промовляє:

— Ну знаєте, є одна заковика. Як я знаю, наразі немає сімей, які хотіли б прийняти до себе сироту. Звісно, я можу попитати ще. Сконтактувати з Товариством допомоги дітям у Нью-Йорку. Якщо до цього дійде, то Дороті, напевно, доведеться повернутися назад до прибуття наступного потяга.

— Безумовно, нам не доведеться вдаватися до цього, — каже міс Ларсен.

Він злегка знизує плечима.

— Сподіваймося. Але певності немає.

Вона кладе руку мені на плече й трохи стискає.

— Розгляньмо, які ще є варіанти, містере Соренсон. А доти, на день чи два, Дороті може пожити в мене.

Я здивовано піднімаю на неї погляд.

— Але ж я думала…

— Лише тимчасово, — додає вона швидко. — Я живу в пансіоні, містере Соренсон, куди не дозволено приводити дітей. Але у його власниці добре серце, й вона знає, що я працюю вчителькою в школі й що далеко не всі мої учні… — здається, вона обачно добирає слова, — мають достойне місце проживання. Думаю, вона матиме співчуття. Як я вже сказала, на день чи два.

Містер Соренсон гладить вуса.

— От і чудово, міс Ларсен. Я пошукаю інших можливостей, а поки що залишу Дороті у вас на кілька днів. Юна леді, я сподіваюся, що ви будете поводитися добре й чемно.

— Так, сер, — кажу я похмуро, але моє серце наливається радістю. Міс Ларсен забере мене до себе! Я не можу повірити в цей дарунок долі.