Сирітський потяг

Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік

У понеділок я прокидаюся рано й умиваюся над кухонною раковиною ще до того, як прокинуться місіс і містер Берни, а тоді акуратно заплітаю волосся у дві кіски й зав’язую стрічки, які знайшла в купі обрізків у кімнаті для шиття. Вбираю найчистішу сукню й фартух, який вішала сохнути на лавці біля дому після недільного прання.

За сніданком — грудкуватою вівсянкою без цукру, — коли я питаю, як дістатися до школи й о котрій я маю там бути, місіс Берн зиркає на чоловіка, а тоді знову на мене. Вона туго обгортає плечі своїм темним візерунчастим шарфом.

— Дороті, ми з містером Берном вважаємо, що ти не готова до школи.

Вівсянка на смак мов затверділий тваринний жир. Я дивлюся на містера Берна, що захилився зав’язати шнурівки на черевиках. Його пишні кучері опускаються на лоба, закриваючи лице.

— Що ви маєте на увазі? — питаю я. — Товариство…

Місіс Берн сплескує в долоні й скупо мені всміхається.

— Ти більше не вихованка Товариства допомоги дітям, правда ж? Тепер ми вирішуємо, що для тебе краще.

Серце тьохкає в моїх грудях.

— Але ж я маю піти.

— Ми подивимося на твої успіхи в наступні кілька тижнів, але поки ми вважаємо, що тобі варто дати собі трохи часу пристосуватися до свого нового дому.

— Я… пристосувалася, — відповідаю, відчуваючи, як щоками піднімається тепло. — Я зробила все, що ви мені казали. Якщо ви непокоїтеся, що в мене не буде часу на шиття…

Місіс Берн упирається в мене поглядом, і мій голос змовкає.

— Заняття в школі тривають уже понад місяць, — каже вона. — Ти безнадійно відстала й цього року точно не зможеш наздогнати. Та й лише Господь знає, в яку школу ти ходила в тих нетрях.

Мене обсипає морозом. Навіть містер Берн ошелешений цими словами.

— Що ти, що ти, Лоїсо, — каже він тихо.

— Це не були… нетрі. — Я заледве вимовляю це слово. А потім, бо вона не спитала, бо ніхто з них не спитав, додаю: — Я ходила в четвертий клас. Мою вчительку звали міс Уріг. Я співала в хорі, ми ставили оперету «Гладенькі камінці».

Вони обоє на мене дивляться.

— Мені подобається в школі, — веду далі я.

Місіс Берн підводиться й починає забирати тарілки зі столу. Вона бере мою тарілку, хоч я ще не доїла свій тост. Її рухи уривчасті, і столові прибори дзвенять об порцеляну. Вона пускає в раковину воду й складає тарілки з гучним брязкотом. А тоді обертається, витирає руки об фартух.

— Яка ти нахабна! Більше й слова не хочу чути. Ми тут вирішуємо, що для тебе найкраще. Тобі ясно?

І на цьому кінець. Більше про школу ніхто не згадує.

Кілька разів на день місіс Берн матеріалізується в кімнаті для шиття, мов привид, але ніколи не бере до рук голки. Її обов’язки, з того, що я бачу, полягають у записуванні замовлень, передаванні завдань Фенні, яка потім розподіляє їх між нами, і забиранні готових виробів. Вона питає Фенні, як просувається шиття, і водночас оглядає кімнату, аби переконатися, що ми всі занурені в роботу.

У мене повно питань про Бернів, які мені страшно ставити. У чому саме полягає бізнес містера Берна? Що він робить з одягом, який шиють жінки? (Я могла б сказати «який ми шиємо», але моя робота, наживляння й підшивання, — це як чистити картоплю й називати себе кухарем). Куди місіс Берн ходить і як проводить свій час? Іноді я чую, як вона щось робить нагорі, але неможливо збагнути, що саме.

У місіс Берн багато правил. Вона сварить мене в присутності інших дівчат за дрібні порушення та помилки — за те, що склала постільну білизну не досить акуратно або ж залишила кухонні двері розчиненими. Усі двері в будинку мають бути завжди зачинені, хіба що хтось заходить або виходить. Така його зачиненість — двері в кімнату для шиття, двері в кухню, навіть двері згори на сходах — робить його зловісним і загадковим. Уночі, коли я лежу на своєму матрацику в темному передпокої біля підніжжя сходів, тручи ступнями одна об одну, щоб зігрітися, мені страшно. Мені ще ніколи не доводилося отак бувати на самоті. Навіть у Товаристві допомоги дітям, лежачи під наглядом на металевому ліжку, я була оточена іншими дівчатами.

Мені заборонено допомагати на кухні — напевно, місіс Берн боїться, що я крастиму їжу. І справді, як і Фенні, я стала нишком ховати в кишеню то шматок хліба, то яблуко. Страви, які готує місіс Берн, прісні, неапетитні — м’який сірий горошок із бляшанки, крохмалиста варена картопля, водяве тушковане м’ясо — та й тих ніколи немає вдосталь. Мені важко сказати, чи містер Берн не помічає, яка ця їжа жахлива, чи йому байдуже, чи він просто думками десь далеко.

Коли місіс Берн немає поряд, містер Берн приязний. Йому подобається розмовляти зі мною про Ірландію. Його власна сім’я, розказує він мені, із Саллібрука, села на східному узбережжі. Його дядько й двоюрідні брати були за республіканців у війні за незалежність; вони воювали разом із Майклом О’Коленом і перебували з ним у Будівлі чотирьох судів у Дубліні в квітні 1922 року, коли в приміщення увірвалися брити й убили повстанців, а також тоді, коли через кілька місяців О’Колен був убитий біля Корка. О’Колен був найвизначнішим героєм Ірландії, ти ж знаєш?

Так, киваю я. Я знаю. Але я скептична стосовно того, що його двоюрідні брати воювали. Мій татко не раз казав, що кожен ірландець, якого зустрічаєш в Америці, присягається, що має родича, який воював поруч із Майклом О’Коленом.

Татко любив Майкла О’Колена. Він співав усіх революційних пісень, зазвичай на все горло і не в тон, доки мама не казала йому поводитися тихо, бо діти сплять. Він розповідав мені багато трагічних оповідок: наприклад, про в’язницю Кілменгем у Дубліні, де один із лідерів повстання 1916 року, Джозеф Планкетт, одружився зі своєю коханою, Ґрейс Ґіффорд, у крихітній церківці, лише за кілька годин до того, як його стратила розстрільна команда. Того дня стратили загалом п’ятнадцятьох, навіть Джеймса Конноллі, який так нездужав, що не тримався на ногах. Тож його прив’язали до стільця, винесли у дворик і прошили його тіло кулями. «Прошили його тіло кулями», — батько так і сказав. Мама завжди на нього цитькала, але він від неї відмахувався. «Важливо, щоб діти це знали, — повторював він. — Це їхня історія! Хай ми тепер тут, але, їй-бо, народ наш там».

У мами було багато причин хотіти це забути. Саме договір 1922 року, який привів до утворення Ірландської Вільної Держави, вигнав нас із Кінвари, вважала вона. Військові сили Британської імперії, прагнучи покінчити з повстанцями, нападали на міста в графстві Голуей і висаджували в повітря залізничні колії. Економіка розвалилася. Роботи стало мало. Мій татко не міг знайти собі місця.

Ну, через це, сказала вона, а ще через випивку.

— Знаєш, ти б могла бути моєю дочкою, — зауважує містер Берн. — Твоє ім’я — Дороті… Ми завжди казали, що колись так назвемо власну дитину, але не склалося. І ось ми маємо тебе, рудоволосу й усе таке.

Я все забуваю відгукуватися на Дороті. Але в якомусь сенсі мені подобається мати нову особистість. Так мені легше багато що відпустити. Я вже не та Ніїв, яка покинула бабуню, тіток і дядьків у Кінварі й перепливла океан на «Агнес Пауліні», яка жила зі своєю сім’єю на Елізабет-стріт. Ні, я тепер Дороті.

— Дороті, нам треба поговорити, — говорить місіс Берн якось під час вечері. Я зиркаю на містера Берна, що старанно намазує масло на печену картоплину. — Мері скаржиться, що ти не — як би це сформулювати? — надто швидко вчишся. Вона каже, що ти вперта? Зухвала? Вона не певна, яка саме.

— Це неправда.

Місіс Берн блискає очима.

— Слухай уважно. Якби моя воля, я вже сконтактувала б із комітетом і повернула тебе, аби замінити кимось іншим. Але містер Берн переконав мене дати тобі другий шанс. Однак, якщо я почую ще одну скаргу на твою поведінку чи манери, ми тебе повернемо.

Вона змовкає й робить ковток води.

— Гадаю, таку поведінку можна пояснити твоєю ірландською кров’ю. Так, це правда, що містер Берн — ірландець, власне, тільки через це ми тобі й дали шанс. Але я також мушу підкреслити, що містер Берн небезпідставно, хоч і міг, та не взяв собі за дружину ірландку.

Наступного дня місіс Берн заходить до кімнати для шиття і каже, що має для мене завдання, яке вимагає походу в центр міста, це десь кілометра з півтора.

— Це не складно, — дратується вона, коли я питаю, як туди дістатися. — Хіба ти не звертала увагу, коли ми тебе сюди везли?

— Я можу сходити з нею один раз, мем, — зголошується Фенні.

Судячи з її вигляду, місіс Берн це не подобається.

— Хіба в тебе немає роботи, Фенні?

— Я це доробила, — відповідає Фенні, опускаючи помережану венами долоню на стосик жіночих спідниць. — Підшиті й випрасувані. У мене болять пальці.

— Тоді гаразд. Лише раз, — поступається місіс Берн.

Ми йдемо повільно, бо у Фенні хворе стегно, через район, повний маленьких будиночків, що туляться один до одного. На розі з Елм-стріт ми звертаємо ліворуч у бік центру й перетинаємо Мейпл, Берч та Спрюс, перш ніж повернути праворуч на Мейн. Більшість будинків здаються досить новими й побудованими за приблизно однаковим проектом. Вони пофарбовані в різні кольори, а двори — з акуратними кущиками й квітниками. Деякі доріжки ведуть просто до дверей, інші огинають будинок. Підходячи ближче до центру, ми проминаємо будинки на кілька сімей та де-не-де комерційні заклади: заправну станцію, гастроном, теплицю, повну квітів кольорів осіннього листя: рудих, золотих, багряних.

— Навіть не уявляю, чому ти не запам’ятала цієї дороги, коли тебе везли додому, — каже Фенні. — Боже, дівчино, ну ти й нетямуща.

Я скоса зиркаю на неї, а вона хитро мені всміхається.

В універмазі на Мейн-стріт погане освітлення й дуже тепло. Мені потрібна хвилина, щоб очі пристосувалися. Звівши погляд, я бачу копчені окости, що звисають зі стелі, та полиці за полицями галантерейних товарів. Ми з Фенні купуємо кілька пачок голок для шиття, трохи розлініяного паперу, рулон марлі. Заплативши, Фенні бере цент зі здачі й пускає його мені через прилавок.

— Візьми собі льодяника на дорогу додому.

Банки з льодяниками стоять на полиці й пропонують запаморочливі поєднання кольорів та смаків. Якийсь час поміркувавши, я вибираю закруток із рожевим кавуном і зеленим яблуком.

Я розгортаю льодяника і пропоную відламати шматок, але Фенні відмовляється.

— Я більше не люблю солодкого.

— Я не знала, що це можна перерости.

— Це твоя цукерка.

Дорогою додому ми йдемо повільно. Ні їй, ні мені, думаю я, не хочеться туди повертатися. Твердий рельєфний льодяник водночас солодкий і кислий, і це поєднання смаків таке яскраве, що я мало не зомліваю. Я смокчу його, доки не добираюся до палички, дістаючи велику втіху.

— Маєш його доїсти, перш ніж ми дійдемо до будинку, — каже Фенні. Мені не треба пояснювати.

— Чому Мері мене ненавидить? — питаю я, коли ми вже майже підійшли.

— Вона не ненавидить тебе, дитино. Вона боїться, — пирхає Фенні.

— Чого?

— А як ти думаєш?

Я не знаю. Чого б це Мері мене боялася?

— Вона певна, що ти забереш у неї місце, — пояснює Фенні. — Місіс Берн грошима не розкидається. Нащо їм платити Мері за роботу, яку можна навчити тебе виконувати задурно?

Я стараюся не виказувати ніяких емоцій, але слова Фенні мене обпалюють.

— Ось чому вони мене вибрали.

Вона лагідно всміхається.

— Хіба ти ще не здогадалася? Їм підійшла б будь-яка дівчина, що вміє тримати голку. Дармова робота є дармова робота. — Піднімаючись сходами, вона додає: — Ти не можеш винуватити Мері в тому, що вона боїться.

Відтоді замість перейматися через Мері я зосереджуюся на роботі. Стараюся робити так, щоб стібки були однакові й рівненькі. Обачно прасую кожен виріб, щоб він став гладенький й охайний. Кожна одежина, що переходить з мого кошика до кошика Мері чи котроїсь з жінок, дає мені відчуття втіхи від роботи.

Але мої стосунки з нею не покращуються. Швидше навпаки: що кращою стає моя робота, то грубішою й вимогливішою стає Мері. Я кладу наживлену спідницю у свій кошик, а Мері вихоплює її, розриває шви й кидає її мені назад.

Листя з багряного стає кольору карамелі, а тоді матового брунатного, і я ходжу в нужник по пружному килиму, що солодко пахне. Якогось дня місіс Берн оглядає мене з голови до ніг і питає, чи є в мене якийсь інакший одяг. Я вбирала поперемінно то одну, то другу сукню, з якими приїхала: в біло-синю клітинку й у смужечку.

— Ні, — відповідаю я.

— Що ж, — каже вона. — Значить, щось собі пошиєш.

Пізніше того пообіддя вона везе мене до міста, нерішуче поставивши одну ногу на педаль газу, а другою, через випадкові інтервали, натискаючи на гальмо. Отак то смикаючись вперед, то зупиняючись, ми врешті опиняємося перед дверима магазину.

— Можеш вибрати три різні тканини. Скажімо, по два з половиною метра кожна? — Я киваю. — Матеріал має бути міцний і недорогий, тільки такий підходить для… — Вона змовкає. — Дев’ятирічної дівчинки.

Місіс Берн веде мене до відділу, повного рулонів тканин, вказуючи на полицю з дешевшим товаром. Я вибираю бавовну в синьо-сіру клітинку, делікатний зелений візерунок і рожеві «огірки». Місіс Берн схвалює перші два вибори й кривиться щодо останнього.

— Боже борони, не для рудого волосся.

Вона витягає рулон синьої бавовни.

— Я думаю, має бути простий корсаж, поменше рюшів. Простий і невигадливий. Спідниця з брижами. Зможеш вбирати фартух поверх, коли працюватимеш. Маєш іще один фартух?

Коли я хитаю головою, вона каже:

— У нас в кімнаті для шиття багато простої матерії. Пошиєш собі з неї. А пальто маєш? Чи светра?

— Монахині дали мені пальто, але воно замале.

Після того як тканину відміряно, відрізано, загорнуто в брунатний папір і перев’язано шворкою, я йду за місіс Берн до магазину жіночого одягу. Вона простує одразу до відділу розпродажу вглибині й знаходить вовняне пальто кольору гірчиці, на кілька розмірів завелике на мене, з блискучими чорними ґудзиками. Коли я його вбираю, вона насуплюється.

— Ну, ціна на нього хороша, — розмірковує вона. — Немає сенсу купувати річ, з якої ти виростеш за кілька місяців. На мою думку, не страшно.

Мені пальто страшенно не подобається. Воно навіть не дуже тепле. Але мені лячно перечити. На щастя, светрів на розпродажу багато, тож я знаходжу два светри свого розміру: темно-синій грубого плетіння і брудно-білий з трикутним вирізом. Місіс Берн додає недолугу, завелику вельветову спідницю, на яку пропонують сімдесятивідсоткову знижку.

Того дня на вечерю я вбираюсь у новий білий светр і спідницю.

— Що це в тебе на шиї? — питає місіс Берн, і я розумію, що це вона про мій ланцюжок, зазвичай приховуваний комірцем сукні. Вона нахиляється ближче подивитися.

— Ірландський хрестик, — відповідаю я.

— Він дуже дивний. Що це таке, руки? Чому на серці корона? — Вона відкидається на спинку стільця. — Мені він здається святотатством.

Я розповідаю їй, як моїй бабуні дали цього хрестика на її перше причастя і як вона подарувала його мені, коли ми збиралися до Америки.

— Стулені долоні символізують дружбу. Серце — любов. А корона означає вірність, — пояснюю я.

Вона пирхає, перекладає серветку на колінах.

— А я гадаю, він дивний. І наказую тобі його зняти.

— Годі тобі, Лоїсо, — втручається містер Берн. — Це дрібничка з дому. Вона нікому не шкодить.

— Може, якраз час залишити позаду ці речі, привезені з дому.

— Вона нікому не заважає, хіба ні?

Я зиркаю на нього, здивована, що він за мене заступається. Він мені підморгує, наче це така гра.

— Мені заважає, — відповідає вона. — Нащо їй одразу весь світ повідомляти, що вона католичка?

Містер Берн сміється.

— Подивися на її волосся. Неможливо не помітити, що вона ірландка, правда?

— Для дівчинки це так неподобно, — каже місіс Берн тихо.

Пізніше містер Берн говорить мені, що його дружина загалом не любить католиків, хоч і вийшла за одного з них заміж. Ситуацію покращує те, що він не ходить до церкви. «Нам обом так добре», — пояснює він.