Сирітський потяг

Міннеаполіс, штат Міннесота, 1939 рік

Голландчик упускає свою валізку, доки я підводжуся, й обіймає мене. Я відчуваю жилаву силу його рук, тепло його трохи впалих грудей, доки він міцно мене обіймає, так міцно, як іще ніхто не обіймав. Довгі обійми посеред розкішного вестибюлю, напевно, недоречні, люди дивляться на нас. Але цього разу вперше мені байдуже.

Він відпускає мене, щоб зазирнути в обличчя, торкається щоки й знову міцно притискає. Крізь бавовняну сорочку я відчуваю, як його серце б’ється так само швидко, як і моє.

— Коли ти зашарілася, я відразу зрозумів. Ти зовсім не змінилася. — Він проводить руками по моєму волоссю, гладячи його долонями. — Твої коси… потемнішали. Навіть не знаю, скільки разів я шукав тебе в натовпі й думав, що помітив зі спини.

— Ти сказав, що знайдеш мене, — нагадую я. — Пам’ятаєш? Це було останнє, що ти сказав.

— Я хотів… і намагався. Але не знав, де шукати. А тоді стільки всього сталося… — Він струшує головою, не вірячи своїм очам. — Це справді ти, Ніїв?

— Ну так, але я тепер не Ніїв, — кажу я йому. — Я Вівіан.

— Я теж більше не Голландчик — чи, як на те пішло, Ганс. Я Люк.

Ми обоє починаємо сміятися — з абсурдності нашого подібного досвіду, з радості впізнання. Ми тримаємося одне за одного, як вцілілі жертви кораблетрощі, вражені, що жоден із нас не втонув.

Мені стільки всього хочеться спитати, що я не знаходжу слів. Перш ніж до мене вертається здатність говорити, Голландчик — Люк — каже:

— Це божевілля, але я мушу йти. У мене виступ.

— Виступ?

— Я граю на піаніно в цьому барі. Коли ніхто не напивається надто сильно, це навіть непогана робота.

— Я саме туди йшла, — згадую я. Мої друзі чекають усередині. Напевно, саме напиваються, доки ми розмовляємо.

Він піднімає валізку.

— Якби ж ми могли просто втекти звідси, — мовить він. — Піти кудись і поговорити.

Я теж цього бажаю, але не хочу, щоб він ризикував роботою через мене.

— Я дочекаюся, доки ти закінчиш. Ми можемо поговорити пізніше.

— Я не витримаю так довго.

Коли ми з ним разом заходимо в бар, Ліл та Ем підводять очі, на їхніх обличчях відбивається цікавість. Кімната темна й повна диму, на підлозі м’який багряний килим у квіточки, на такого самого кольору диванчиках повно людей.

— Оце правильно! — каже Річард. — Видно, що ти не гаяла часу.

Я опускаюся на стільця за їхнім столиком, замовляю за порадою офіціанта джин з тоніком і зосереджуюся на Голладчикових пальцях, що, як мені видно зі свого місця, майстерно пурхають над клавішами піаніно. Опустивши голову й заплющивши очі, він співає ясним, низьким голосом. Він грає Ґленна Міллера, Арті Шоу й Ґлена Ґрея, музику, яку знають усі, — пісні на кшталт «Маленький брунатний кухлик» і «Небеса почекають», перекомпоновані так, щоб переставити акценти, а також деякі старі, давно знані мелодії для сивочолих чоловіків, що випивають за шинквасом. Коли-не-коли він витягає з валізки ноти, але, здається, переважно грає з пам’яті чи на слух. Невелика група старших жінок із дамськими сумочками в руках, зі старанно укладеним волоссям, що, напевно, приїхали на закупи з якоїсь глибинки чи передмістя, всміхаються й туркочуть, коли він грає перші ноти «Місячної серенади».

Розмова тече повз мене, оминає мене, зачіпаючи лише час від часу, коли я маю відповісти на питання чи посміятися з жарту. Я не звертаю уваги. Як я можу? Голландчик промовляє до мене через піаніно, і наче уві сні я розумію, що він каже. Я жила так самотньо, відрізана від свого минулого. Хай як старатимуся, я завжди почуватимуся чужою й дивною. І тепер я зустріла такого самого стороннього, який говорить моєю мовою, не кажучи й слова.

Що більше люди напиваються, то більше дають заявок і повнішою стає Голландчикова банка для чайових. Річард сховав голову в Ліл на шиї, а Ем мало не сидить на руках у якогось сивого чоловіка, що прибився до нас із бару.

— «Над веселкою»! — гукає вона, випивши кілька джинів із тоніком. — Знаєш її? З того фільму?

Голландчик киває, всміхається й опускає пальці на клавіші. З того, як він грає мелодію, я розумію, що це не вперше його просять її заграти.

Йому залишається ще півгодини до кінця робочого дня, коли Річард показово дивиться на годинника.

— Ох ти, чорт, перепрошую за свою французьку, — каже він. — Уже пізно, а мені завтра до церкви.

Усі сміються.

— Мені теж уже час лягати, — додає Ліл.

Ем посміхається.

— Лягати куди?

— Ходімо звідси, мені треба забрати те, що я залишив у тебе в номері, — звертається Річард до Ліл, підводячись.

— Що саме? — питає вона.

— Ти знаєш. Ну, те, — відказує він, підморгуючи Ем.

— Він має забрати те, Ліл, — п’яно мовить Ем. — Те!

— Я не знала, що чоловікам можна заходити в номери.

Річард тре великий і вказівний палець один об одного.

— Змащене колесо краще їде, якщо ти розумієш, про що я.

— Адміністратора легко підкупити, — перекладає Ліл. — Просто щоб ти знала, на випадок якщо захочеш провести час із тим красунчиком. — Вони з Ем вибухають хихотінням.

Ми домовляємося зустрітися у вестибюлі готелю наступного дня в полудень, і вони вчотирьох підводяться йти. Аж тут їхні плани змінюються: Річард згадує про бар, відкритий до другої, і вони йдуть його шукати, дівчата хитаються на підборах і хиляться до чоловіків, що радо їх підтримують.

Трохи за північ вулиці за дверима готелю освітлені, але порожні, наче сцена до появи акторів. Байдуже, що я заледве знаю чоловіка, яким став Голландчик, нічого не знаю про його сім’ю, його юність. Я не переймаюся тим, на що це буде схоже, якщо я приведу його з собою в номер. Мені просто хочеться провести з ним більше часу.

— Ти певна? — питає він.

— Абсолютно.

Він дає мені в руку кілька купюр.

— Це для адміністратора. З банки для чайових.

Так холодно, що Голландчик накидає мені на плечі свій піджак. Йдучи, ми тримаємося за руки, і, здається, природнішого за це немає у світі. Між низьких будівель видніються зорі, що виблискують на оксамитовому небі.

За стійкою сидить адміністратор — тепер це старший чоловік, обличчя якого прикриває твідовий картуз.

— Чим можу допомогти?

Дивно, але я взагалі не нервуюся.

— Мій кузен живе в місті. Не страшно, якщо він підніметься зі мною?

Адміністратор крізь скляні двері дивиться на Голландчика, що стоїть на тротуарі.

— Кузен, так?

Я кладу перед ним на стійку два долари.

— Буду дуже вдячна.

Пучками пальців адміністратор бере гроші зі стійки.

Я махаю Голландчикові, він відчиняє двері, кивком вітається з адміністратором і йде за мною до ліфта.

У дивному, затіненому світлі мого маленького номера Голландчик знімає ремінь та сорочку й вішає їх на спинку єдиного стільця. Він простягається на ліжку в майці і штанях, спиною до стіни, і я притуляюся до нього, відчуваючи, як його тіло охоплює моє. Я відчуваю на шиї його тепле дихання, на талії — його долоню. Якусь мить я думаю, чи він мене поцілує. Мені хочеться, щоб поцілував.

— Як так може бути? — бурмоче він. — Це неможливо. І все одно я про це мріяв. А ти?

Я не знаю, що сказати. Я ніколи не наважувалася мріяти, що ще колись його побачу. Зі свого досвіду я знаю, що коли втрачаєш когось дорогого, то це назавжди.

— Якою була найкраща подія у твоєму житті за останні десять років? — питаю я.

— Оця зустріч з тобою.

Усміхаючись, я легенько штовхаю його в груди.

— А крім цього.

— Наше знайомство.

Ми обидва сміємося.

— Крім цього.

— Гм-м, крім цього. — Він замислюється, торкаючись губами мого плеча. — Чи було ще щось, окрім цього?

Він притискає мене до себе, його долоня лягає на моє стегно. І хоч я ніколи нічого такого не робила — майже ніколи не бувала з чоловіками наодинці, не кажучи вже про чоловіків без сорочки, — я не нервуюся. Коли він мене цілує, я відзиваюся всім тілом.

Згодом він каже:

— Напевно, найкращим було зрозуміти, що мені добре вдається грати на піаніно. Я був такою порожньою людиною. Зовсім не мав упевненості у собі. Гра на піаніно дала мені місце у світі. І… я міг це робити, коли був розлючений, засмучений чи навіть щасливий. Так я виражав свої почуття, коли навіть не знав, що маю їх. — Він злегка сміється. — Звучить безглуздо, так?

— Ні.

— А в тебе? Яка подія для тебе була найкраща?

Я не знаю, чому поставила йому це питання, бо ж сама не маю на нього відповіді. Я вмощуюся так, щоб сидіти в голові вузького ліжка, підгорнувши під себе ноги. Доки Голландчик переміщається так, щоб сидіти, притулившись до стіни, з іншого краю, з мене ллються слова. Я розповідаю йому про свою самотність і недоїдання в Бернів, принижене животіння у Ґротів. Розповідаю, яка я вдячна Нілсенам і якою нікчемною часом почуваюся з ними.

Голландчик розповідає, що сталося з ним після того, як він пішов із зали засідань. Життя з тою фермерською родиною справдило його найгірші побоювання. Вони змусили його спати на клунку з сіном у сараї й били, якщо він скаржився. Він зламав ребра під час пригоди на сінокосі, й вони не викликали лікаря. Він прожив із ними три місяці й нарешті втік, коли якогось ранку фермер розбудив його ударами, бо в курник заліз єнот. Зболений, змучений голодом, з глистами й запаленням ока, він зомлів дорогою в місто. Його відвезла в лікарню добросерда вдова.

Але фермер переконав інстанції, що Голландчик був малолітній злочинець і що йому потрібна тверда рука, й Голландчика повернули. Він втікав іще двічі — вдруге під час заметілі, коли якимось дивом не замерз на смерть. Йому трапилася мотузка для білизни на подвір’ї в сусіда, і це врятувало йому життя. Знайшовши його у своєму сараї наступного ранку, сусід домовився з фермером і виміняв Голландчика на свиню.

— На свиню? — перепитую я.

— Я певний, що, на його погляд, він ще й виграв. Свиня була величезна.

Цей фермер, удівець на ім’я Карл Мейнард, чиї син і донька були дорослі, давав йому роботу по господарству, але й відсилав до школи. І коли Голландчик виявив цікавість до запиленого піаніно, на якому любила грати покійна дружина вдівця, той запросив майстра його налаштувати й знайшов учителя, що приїжджав на ферму вчити Голландчика музики.

Коли йому виповнилося вісімнадцять, Голландчик переїхав у Міннеаполіс, де брався за будь-яку роботу, що потрапляла під руку, і грав у гуртах і барах.

— Мейнард хотів, щоб я узяв на себе ферму, але я знав, що не створений для цього, — говорить він. — Правду кажучи, я був радий мати вміння, яким міг заробляти. І жити самостійно. Це таке полегшення — бути дорослим.

Я не думала про це так, але він має слушність — це полегшення.

Він простягає руку й торкається мого хрестика.

— Ти й досі його носиш.

— Це дає мені віру.

— У що саме?

— Напевно, в Бога. Ні, не знаю. У виживання.

Коли світло починає просочуватися крізь темряву за вікном, близько п’ятої ранку, він каже мені, що має грати на орга`ні в єпископальній церкві на Баннер-стріт під час служби, яка починається о восьмій.

— Хочеш залишитися до того часу? — питаю я.

— А тобі хочеться, щоб я залишився?

— Як ти думаєш?

Він простягається біля стіни й притискає мене до себе, ще раз огортаючи моє тіло своїм, обіймаючи мене за талію. Коли я лежу поруч нього, дихаючи з ним у такт, я точно помічаю момент, коли він засинає. Я вдихаю мускусний аромат його лосьйону після гоління, слабкий запах олії для волосся. Беру за руку й переплітаю його пальці зі своїми, думаючи про вирішальні події, що привели мене до нього. Якби я не наважилася на цю мандрівку. Якби я не була голодна. Якби Річард повів нас в інший бар… У цю гру можна грати багатьма способами. Проте я не можу позбутися думки, що все, що мені довелося пережити, привело до цього. Якби мене не вибрали Берни, я не потрапила б до Ґротів і не познайомилася б з міс Ларсен. Якби міс Ларсен не привела мене до місіс Мерфі, я ніколи не потрапила б до Нілсенів. Якби я не жила з Нілсенами й не вчилася в коледжі з Ліл та Ем, я не поїхала б у Міннеаполіс провести там цей вечір, і, напевно, більше ніколи не побачила б Голландчика.

Усе моє життя здавалося мені випадковістю. Випадкові епізоди втрат і знайомств. Натомість оцей один уперше здається долею.

— Отож? — вимогливо питає Ліл. — Що було?

Ми повертаємося в Геммінгфорд, Ем розтягнулася й стогне на задньому сидінні, з чорними окулярами на обличчі. Її лице має зеленкуватий відтінок.

Я сповнена рішучості нічого не розказувати.

— Нічого. А що у вас?

— Не змінюйте тему, шановна, — каже Ліл. — Власне, а звідки ти знаєш того хлопця?

Я вже думала про те, що відповісти.

— Він кілька разів заходив до магазину.

Ліл не вірить мені.

— Що йому робити в Геммінгфорді?

— Він продає піаніно.

— Гм, — відповідає вона, явно все ще не вірячи. — Що ж, здається, ви заприязнилися.

Я знизую плечима.

— Він досить приємний.

— До речі, скільки заробляють музиканти? — питає Ем із заднього сидіння.

Мені хочеться сказати їй замовкнути. Натомість я глибоко вдихаю й безтурботно кажу:

— Хтозна? Яка різниця, я ж не збираюся за нього заміж.

Через десять місяців, повторивши цей діалог перед двома десятками гостей у підвалі лютеранської церкви Милості Божої, Ліл підносить свій келих і виголошує тост:

— За Вівіан та Люка Мейнардів. Хай вони завжди удвох грають гарну музику.