Сирітський потяг

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Телефон дзвонить і дзвонить у просторому будинку, кілька слухавок у різних кімнатах виграють різні мелодії.

— Террі? — пронизливо звучить голос Вівіан. — Террі, ви могли б відповісти?

Моллі, що сидить навпроти Вівіан у вітальні, опускає на підлогу книжку й підводиться.

— Здається, це десь тут.

— Я шукаю його, Віві! — гукає Террі з іншої кімнати. — Телефон десь там?

— Може бути, — каже Вівіан, озираючись навкруги. — Мені важко сказати.

Вівіан сидить у своєму улюбленому кріслі, вицвілому червоному, з високою спинкою, що найближче до вікна, з відкритим лептопом на колінах і чашкою чаю в руках. У школі знову день підвищення кваліфікації вчителів, тож Моллі готується до іспитів. Хоч уже середина ранку, вікна закриті портьєрами; для Вівіан десь до одинадцятої години відблиск від екрана занадто сильний.

Забігає Террі, бурмочучи наполовину собі під ніс, наполовину до присутніх у кімнаті.

— Хай йому грець, ось чому я люблю стаціонарні телефони, не варто було дозволяти Джекові вмовити нас на бездротові. Присягаюся… ох, ось де він. — Вона витягає слухавку з-за диванної подушки. — Алло! — Вона замовкає, поклавши руку на стегно. — Так, це дім місіс Дейлі. Дозволите спитати, хто телефонує?

Вона прикладає слухавку до грудей.

— Відомство реєстрації всиновлень, — каже вона гучним шепотом.

Вівіан махає їй підійти й бере слухавку. Прокашлюється.

— Говорить Вівіан Дейлі.

Моллі й Террі нахиляються ближче.

— Так, надсилала. Ага. Так. О, справді? — Вона закриває мікрофон слухавки долонею. — Якась людина з такими даними, як я подала, вже робила запит. — Моллі чути голос жінки з того боку слухавки, металеву мелодію. — Повторіть, будь ласка. — Вівіан знову прикладає телефон до вуха й нахиляє голову, слухаючи відповідь. — Чотирнадцять років тому, — говорить вона Моллі й Террі.

— Чотирнадцять років тому! — вигукує Террі.

Якихось десять днів тому, трохи покопавшись в Інтернеті, Моллі знайшла збережену копію записів служби реєстрації всиновлень, звузивши пошук до однієї, з найвищим рейтингом. Сайт, описаний як платформа, що поєднує людей, які хочуть встановити контакт зі своїми «найближчими біологічними родичами», здавався солідним і відкритим — це неприбуткова організація, що надає послуги безкоштовно. Моллі надіслала посилання на форму заявки самій собі й роздрукувала її в школі, щоб Вівіан могла заповнити. Лише дві сторінки: назва міста, лікарні, опікунської установи. На пошті Моллі зробила копію свідоцтва про народження, яке Вівіан усі ці роки тримала в невеличкій коробочці в себе під ліжком. У свідоцтві вказане ім’я — Мей, — яким Вівіан назвала свою доньку. А потім вона поклала форми та копію в конверт, адресований агенції, й відправила, щиросердо не очікуючи отримати відповідь у найближчі тижні чи місяці, а то й, може, взагалі колись.

— Чи є в мене ручка? — бурмоче Вівіан, озираючись. — Чи є в мене ручка?

Моллі кидається на кухню й обшукує шухляду з усяким мотлохом, витягає жменю письмового приладдя, а тоді шкрябає на першому-ліпшому папірці, яким виявилася газета, щоб знайти щось, у чому ще є чорнило. Вона приносить синю ручку й газету у вітальню.

— Так, так. Гаразд. Так, підходить, — мовить Вівіан. — А як це написати по буквах? — Поклавши газету на круглого столика поруч зі своїм кріслом, вона записує ім’я, номер телефона та електронну адресу на білому полі, заплутавшись з @. — Дякую. Так, дякую. — Примружено дивлячись на слухавку, вона натискає кнопку закінчення дзвінка.

Террі підходить до вікон і розсуває штори, закріплюючи їх з кожного боку. Світло, що ллється в кімнату, сліпуче й яскраве.

— Заради Бога, я тепер нічого не бачу, — свариться Вівіан, затуляючи екран долонею.

— Ой, вибачте! Закрити назад?

— Та нехай. — Вівіан стуляє лептоп. Вона дивиться на газету так, наче цифри, які вона на ній написала, — це якийсь код.

— Тож що ви дізналися? — питає Моллі.

— Її звати Сара Даннел. — Вівіан підводить погляд. — Вона живе в місті Фарго, штат Північна Дакота.

— Північна Дакота? Вони певні, що ви родичі?

— Сказали, що певні. В агенції кілька разів перевірили записи про народження. Вона народилася в той самий день, у тій самій лікарні. — Голос Вівіан тремтить. — Вона була названа Мей.

— О Боже мій. — Моллі торкається коліна Вівіан. — Це вона.

Вівіан кладе руки на коліна.

— Це вона.

— Це так захопливо!

— Це страшно, — каже Вівіан.

— То що далі?

— Ну, напевно, телефонний дзвінок. Або лист. У мене є адреса її електронної пошти. — Вона піднімає газету.

Моллі нахиляється вперед.

— З чого ви хочете почати?

— Не знаю.

— Подзвонити швидше.

— Це може її збентежити.

— Вона довго на це чекала.

— Твоя правда. — Здається, Вівіан вагається. — Не знаю, все відбувається так швидко.

— Після сімдесяти років, — усміхається Моллі. — У мене є ідея. Пошукаймо її спочатку й подивімося, що знайдемо.

Вівіан махає рукою так, наче тримає чарівну паличку, в бік свого сріблястого лептопа.

— Хутчіш.

Виявляється, що Сара Даннел — музикант. Вона грала на скрипці в симфонічному оркестрі міста Фарго й викладала в Університеті штату Північна Кароліна, доки не вийшла на пенсію кілька років тому. Вона належить до клубу «Ротарі» й була одружена двічі — спочатку, протягом багатьох років, із юристом, а тепер — із дантистом, що належить до колегії оркестру. Вона має доньку й сина, яким, здається, близько сорока, і принаймні трьох онуків.

На фотографіях, знайдених в Інтернеті, велику частину яких становлять знімки Сари з її скрипкою та зборів для вручення нагороди від клубу «Ротарі», вона худенька, як Вівіан, зі сторожким, стриманим виразом обличчя. І світлим волоссям.

— Напевно, вона його фарбує, — каже Вівіан.

— А хто ні, — відказує Моллі.

— Я ніколи не фарбувала.

— Не в усіх таке розкішне сиве волосся, як у вас, — мовить Моллі.

Далі події розгортаються швидко. Вівіан надсилає Сарі електронного листа. Сара телефонує. За кілька днів вона зі своїм чоловіком-дантистом купують квитки на літак на початок червня. Вони візьмуть із собою свою одинадцятирічну онучку, Бекку, яка в дитинстві читала книжку «Чорниці для Сол»[19] і, за словами Сари, ніколи не проти пригод.

Вівіан зачитує Моллі деякі її листи вголос.

«Я завжди думала про тебе, — пише Сара. — Я вже покинула надію довідатися, хто ти й чому залишила мене».

Це захопливо — спостерігати за підготуванням. Будинком проходить бригада робітників, фарбуючи оздобу, ремонтуючи зламані поруччя на ґанку, що виходить на океан, чистячи візерунчасті килими й замальовуючи щілини в стінах, які з’являються щовесни, коли земля відтає´ й будинок наново усаджується.

— Настав час відчинити всі ці кімнати, хіба ні? — каже Вівіан якогось ранку під час снідання. — Провітримо їх.

Щоб двері в спальні не зачинялися під натиском вітру з бухти, вони підпирають їх старими ручними прасками, які Моллі знайшла в одній із коробок на горищі. Через усі ці відчинені двері й вікна на другому поверсі будинку гуляє протяг. Чомусь усе здається легшим. Відкритим природі.

Не просячи Моллі про допомогу, Вівіан замовляє собі одяг з інтернет-магазину, заплативши кредитною карткою.

— Вівіан замовила собі одяг. Зі свого лептопа. Заплативши кредитною карткою. Ти можеш у таке повірити? — питає Моллі Джека.

— Ще трохи, й жаби посипляться з неба, — відповідає він.

З’являються й інші передвісники апокаліпсису. Побачивши рекламу, Вівіан оголошує, що підпишеться на «Нетфлікс». Потім купує цифрову камеру в інтернет-магазині одним клацанням. Вона питає Моллі, чи та бачила відео на ютубі, на якому чхає маленька панда. Вона навіть реєструється на фейсбуці.

— Вівіан відправила своїй доньці запит на додавання в друзі, — розповідає Джекові Моллі.

— І та прийняла?

— Відразу ж.

Вони хитають головами.

З шафи взято й випрано два комплекти постільної білизни, а тоді розвішано сохнути на довгій шворці позаду будинку. Коли Моллі знімає простирадла, ті задерев’яніли й солодко пахнуть. Вона допомагає Террі застелити ліжка, накриваючи чистими білими простирадлами матраци, якими ще ніхто не користувався.

Коли востаннє всі вони так нетерпляче чогось чекали? Навіть Террі перейнялася цим настроєм.

— Я оце думаю, які пластівці купити для Бекки, — розмірковує вголос, доки вони розкладають клаптикову ковдру на ліжку, призначеному для дівчинки, в кімнаті з іншого боку коридору від спальні її дідуся й бабусі.

— З медом і горіхами — завжди надійний варіант, — каже Моллі.

— Мені здається, вона віддасть перевагу млинцям. Думаєш, вона любить млинці з чорницями?

— А хто не любить млинці з чорницями?

На кухні, доки Моллі наводить лад у шафах, а Джек міцніше затягує шурупи на засувці дверей-ширми, вони обговорюють, що Сарі та її сім’ї захотілося б зробити на острові. Погуляти в Бар-Гарборі, поїсти морозива, скуштувати варених лобстерів, може, зайти в «Нонну», новий південноіталійський ресторанчик у Спрюс-Гарборі, який так високо оцінили в газетному огляді…

— Вона приїде не задля туристичних розваг. Вона приїде зустрітися зі своєю рідною матір’ю, — нагадує їм Террі.

Вони перезираються й сміються.

— Точно, правду кажеш, — мовить Джек.

Моллі читає повідомлення Сариного сина, Стівена, у Твіттері. У день їх відльоту Стівен пише: «Мама їде знайомитися зі своєю дев’яносторічною рідною матір’ю. Подумати тільки. Ціле нове життя в шістдесят вісім!»

Ціле нове життя.

Стоїть «день хоч на листівку». Всі кімнати в будинку готові. Велика каструля рибного супу, фірмової страви Террі, повільно вариться на плиті. (А поруч неї — маленька каструля кукурудзяного супу, спеціально для Моллі.) На столі вистигає кукурудзяний хліб. Моллі зробила багато салату й заправу з бальзамічним оцтом.

Моллі й Вівіан бродять по дому ціле пообіддя, вдаючи, що не дивляться на годинника. О другій зателефонував Джек сказати, що рейс із Міннесоти приземлився в Бостоні, запізнившись на кілька хвилин, але літачок до аеропорту в Бар-Гарборі вилетів і має приземлитися за півгодини, і Джек уже виїхав. Він узяв автомобіль Вівіан, темно-синій пікап «субару» (почистивши його всередині й добре помивши рідиною для миття посуду в себе перед будинком), щоб забрати гостей з аеропорту.

Сидячи в кріслі-гойдалці на кухні й дивлячись на море, Моллі на диво відчуває душевний спокій. Уперше, відколи вона себе пам’ятає, її життя набуває сенсу. Те, що до цього моменту вона вважала випадковими, не пов’язаними між собою нещасливими подіями, тепер здається їй необхідними кроками в бік… просвітлення, напевно, занадто сильне слово, але є й інші, не такі величні, скажімо, самоприйняття та розуміння. Вона ніколи не вірила в долю; було б тяжко прийняти те, що її життя розгорталося згідно з якимось готовим планом. Але тепер вона сумнівається. Якби її не виганяли то з одного, то з іншого опікунського дому, вона не опинилася б на цьому острові, не познайомилася б із Джеком, а через нього — з Вівіан. Вона ніколи б не почула історію життя Вівіан, що так резонує з її власною.

Коли до будинку під’їжджає автомобіль, Моллі шурхіт гравію чує з кухні, з протилежної частини будинку. Саме цього звуку вона й чекала.

— Вівіан, вони приїхали! — кричить вона.

— Я чую, — відгукується Вівіан.

Зустрівшись у фойє, Моллі бере Вівіан за руку. Ось вона, кульмінація всього, думає дівчина. Але каже лише:

— Ви готові?

— Готова, — відповідає Вівіан.

Щойно Джек вимикає двигун, із заднього сидіння зістрибує дівчинка, вбрана в сукню в синю смужку й білі кеди. Бекка — не інакше. У неї руде волосся. Довге хвилясте руде волосся й розсип веснянок.

Вівіан, тримаючись за поруччя на ґанку однією рукою, другу прикладає до рота.

— Ох.

— Ох, — видихає Моллі позаду неї.

Дівчинка махає рукою.

— Вівіан, ми приїхали!

Світловолоса жінка, що виходить з авта, — Сара — дивиться в їхній бік із виразом обличчя, якого Моллі ще ніколи не бачила. Очі в неї великі, шукають, а коли її погляд зупиняється на обличчі Вівіан, він такий глибоко вражений, позбавлений будь-якої нещирості чи умовностей. Жага, настороженість, надія й любов… чи справді Моллі бачить це в Сари на обличчі, чи їй здається, бо хочеться це бачити? Вона зиркає на Джека, що витягає валізи з багажника. Той киває й повільно їй підморгує. Я розумію. Я теж це відчуваю.

Моллі торкається плеча Вівіан, ніжного й кістлявого під тонкою шовковою кофтинкою. Вона наполовину озирається, трохи всміхається, її очі повні сліз. Її рука тягнеться до ключиці, до срібного ланцюжка, що висить у неї на шиї, кладдахського хрестика — крихітні долоні огортають короноване серце: любов, вірність, дружба — нескінченна доріжка, що веде від дому й приводить назад. Яку подорож відбули Вівіан і цей хрестик, думає Моллі: від брукованого села на узбережжі Ірландії до квартири в Нью-Йорку, потяга, повного дітей, що їхав на захід через фермерські угіддя. Життя, проведене в Міннесоті. А тепер, у цей момент, мало не через сто років після того, як усе це почалося, вона на ґанку старого будинку в штаті Мен.

Вівіан ставить ногу на першу сходинку й злегка спотикається, і кожен кидається до неї, наче при уповільненому зніманні, — Моллі, яка стоїть просто позаду неї, Бекка, що наближається до найнижчої сходинки, Джек біля авта, Сара, що переходить гравійну доріжку, і навіть Террі, яка йде з-за рогу будинку.

— Усе гаразд! — каже Вівіан, хапаючись за поруччя.

Моллі обіймає її за талію.

— Звісно, все гаразд, — шепоче вона. У неї спокійний голос, однак серце таке переповнене почуттями, що аж болить. — І я тут, просто позаду вас.

Вівіан усміхається. Вона опускає погляд на Бекку, що дивиться на неї знизу вгору великими карими очима.

— Отож. З чого почнемо?