Сирітський потяг

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

— Ці вигадливі овочі з’їдають всю мою платню, — скаржиться Діна. — Навряд чи ми й далі зможемо їх купувати.

Це вона каже про страву, яку Моллі приготувала після того, як повернулася з бібліотеки в Бар-Гарборі: сир тофу, червоний і зелений перці, чорні боби й кабачок. Останнім часом Моллі багато готувала, думаючи, що коли Діна скуштує кілька страв, що не складаються всуціль із тваринного протеїну, то зрозуміє, скільки є можливих варіантів. Тож минулого тижня Моллі готувала кесадилью з сиром і грибами, вегетаріанське чилі й лазанью з баклажаном. Однак Діна скаржиться: їжа дивна й не досить ситна. (Вона ніколи не куштувала баклажан до того, як Моллі приготувала його спеченим.) А тепер вона нарікає, що овочі задорого коштують.

— Сумніваюся, що вони набагато дорожчі, — каже Ралф.

— Загалом — додаткові витрати, — бурчить Діна собі під ніс.

Не реагуй, каже собі Моллі, але… до біса.

— Заждіть. Ви одержуєте гроші на моє утримання, так?

Діна здивовано піднімає погляд, її виделка зупиняється в повітрі.

— Не розумію, який стосунок це має до справи, — відповідає Діна.

— Хіба ці гроші не компенсують витрати на проживання ще однієї людини? — питає Моллі. — Навіть більше, правда? Власне кажучи, хіба це не єдина причина, чому ви берете дітей під опіку?

Діна різко підводиться.

— Та що ти таке кажеш! — Вона обертається до Ралфа. — Вона щo, справді зі мною так розмовляє?

— Слухайте, ви двоє… — починає Ралф з боязкою усмішкою.

— Не ми двоє. Не смій мене з нею об’єднувати, — відказує Діна.

— Ясно, гаразд, просто…

— Ні, Ралфе, з мене досить. Громадські роботи, та звісно! Якби моя воля, ця дівчина тепер би мала бути в колонії. Вона крадійка, поза всяким сумнівом. Вона краде з бібліотеки й хтозна, що краде в нас. Чи в тієї старої жінки.

Діна йде в спальню Моллі, відчиняє двері й зникає всередині.

— Гей! — каже Моллі, підводячись.

За мить Діна з’являється з книжкою в руках. Вона тримає її, наче плакат із написом. «Енн із Зелених Дахів».

— Звідки ти це взяла? — вимогливо питає вона.

— Тобі не можна просто…

— Звідки в тебе ця книжка?

Моллі відкидається на спинку стільця.

— Вівіан мені її подарувала.

— Та зараз. — Діна розгортає її й тицяє пальцем на обкладинку. — Тут написано, що вона належить Дороті Пауер. Хто це така?

Моллі обертається до Ралфа й повільно мовить:

— Я не крала цієї книжки.

— Ага, я певна, що ти її просто позичила. — Діна вказує на неї довгим рожевим кігтем. — Послухай, дівчино. Відколи ти з’явилася в цьому домі, від тебе самі негаразди. Я вже сита цим по горло. Я серйозно. Я. Вже сита. Цим. По горло. — Вона стоїть, розставивши ноги, повільно дихаючи, струшуючи своєю світлою гривою, наче знервований поні.

— Гаразд, гаразд, Діно, послухай. — Ралф змахує руками в повітрі, наче диригент. — Здається, це зайшло надто далеко. Може, всі глибоко вдихнемо й заспокоїмося?

— Та ти що, в біса, жартуєш? — Діна мало не сичить.

Ралф дивиться на Моллі, й у виразі його обличчя дівчина бачить щось нове. Він втомлений. Йому це набридло.

— Хай іде геть, — каже Діна.

— Діно…

— Геть!

Пізніше того вечора Ралф стукає у двері Молліної кімнати.

— Що це ти робиш? — питає він, озираючись навколо. Дві спортивні сумки стоять широко розкриті, й невеличка колекція книжок, яку назбирала Моллі, разом з «Енн із Зелених Дахів» стосиком складена на підлозі.

Запихаючи шкарпетки в пластиковий пакет із супермаркета, Моллі відповідає:

— А на що це схоже? — Зазвичай вона не грубить Ралфові, але тепер, думається їй, яка різниця? Та й не те щоб він її захищав.

— Ти ще не можеш піти. Ми маємо повідомити в соціальну службу й усе таке. На це буде треба десь кілька днів.

Моллі запихає пакет зі шкарпетками вглиб однієї з сумок, акуратно закруглюючи краї. Потім починає виставляти взуття: мартенси, які купила в магазині «Армії спасіння», чорні пляжні капці, пожовану собакою пару біркенштоків[16], які її попередня опікунка викинула в сміття, а Моллі підібрала, чорні кросівки з «Волмарта».

— Тобі знайдуть якесь краще місце, — каже Ралф.

Вона позирає на нього, відкидає волосся з чола.

— Так? Чекаю не дочекаюся.

— Годі тобі, Мол. Припини.

— Це ти припини. І не називай мене Мол. — Це все, що вона може зробити, щоб не вп’ястися кігтями йому в обличчя, наче дика кішка. До дідька його. До дідька його і ту курву, з якою він живе.

Вона надто доросла для цього — надто доросла, щоб сидіти й чекати, доки їй знайдуть іншу сім’ю. Надто доросла, щоб переходити до іншої школи, переїжджати до іншого міста, коритися примхам іншого опікуна. Вона така люта, що заледве бачить. Вона ворушить полум’я ненависті, спалюючи в ньому уривки думок про нетерпиму ідіотку Діну й безхребетного рохлю Ралфа, бо знає, що просто за її люттю — печаль, яка ослабляє так, що позбавляє сили рухатися. А їй треба рухатися, пурхаючи кімнатою. Вона має скласти сумки й забратися звідси подалі.

Ралф топчеться, вагаючись. Як завжди. Вона знає, що він розривається між нею й Діною і взагалі не знає, як поводитися з кожною з них. Їй майже його шкода, малодушного бідолаху.

— Мені є куди піти, не хвилюйся.

— Ти маєш на увазі до Джека?

— Можливо.

Взагалі, ні. Вона може піти до Джека не більше, ніж винайняти номер у готелі. (Так, мені більше подобається вигляд на море. І зробіть манговий коктейль, будь ласка!) Їхні стосунки й досі напружені. Але навіть якби все було добре, Террі нізащо не дозволила б їй залишитися на ніч.

Ралф зітхає.

— Ну, я розумію, чому тобі не хочеться тут залишатися.

Вона зиркає на нього. Та невже?

— Скажи, якщо я можу тебе кудись відвезти.

— Я сама, — говорить вона і, кинувши в сумку купу чорних футболок, стоїть зі складеними на грудях руками, аж доки він не виходить.

Тож куди, в біса, вона може піти?

На банківському рахунку Моллі залишилося двісті тринадцять доларів, які вона заробила, отримуючи мінімальну платню за продаж морозива в Бар-Гарборі минулого літа. Вона могла б сісти на автобус до Бангора, чи Портленда, або, може, навіть Бостона. Але що тоді?

Не вперше їй згадується мама. Може, їй краще. Може, вона виправилася й не п’є, має якусь стабільну роботу. Моллі завжди придушувала поривання її пошукати, боячись того, що може знайти. Але в такі часи відчаю… та й хто знає? Інституціям подобається, коли біологічні батьки знову стають на ноги. Це може стати можливістю для них обох.

Щоб не встигнути передумати, вона бере лептоп, розкриває його на ліжку й тисне на клавіші, щоб запустити операційну систему. В гуглі набирає «Донна Аєр штат Мен».

Перший результат — запрошення переглянути сторінку Донни Аєр у мережі Лінкдін. (Сумнівно.) Далі — перелік членів міської ради міста Ярмута, до якої належить Донна Аєр. (Ще сумнівніше.) Третій — оголошення про шлюб: Донна Гелсі одружилася з Робом Аєром, авіапілотом, у місті Маттавамег, у березні. (Гм, ні.) І, нарешті, ось і вона — мама Моллі, в маленькій замітці з «Бангор дейлі ньюз». Переглядаючи статтю, Моллі знаходить поліційний фотопортрет своєї матері. Без сумніву, це вона, хоч жінка на фото — виснажена, вузькоока і явно бувала в бувальцях. Затримана три місяці тому за крадіжку знеболювального з аптеки в Олд-Тауні, разом із двадцятитрирічним чоловіком на ім’я Двейн Бордік, Аєр перебуває, згідно зі статтею, у в’язниці округу Пенобскот, що в Бангорі.

Що ж, це було досить легко.

Туди дорога закрита.

Що тепер? Шукаючи в мережі притулки для безхатьків, Моллі знаходить один в Еллсворті, але написано, що туди приймають щонайменше вісімнадцятирічних або «в супроводі когось із батьків». «Сі коаст мішн» у Бар-Гарборі має безплатну їдальню, але на ніч залишитися нема де.

А як щодо… Вівіан? У тому будинку чотирнадцять кімнат. Вівіан займає десь три з них. Вона майже точно вдома — власне, вона ніколи нікуди не ходить. Моллі зиркає на годинник на телефоні — 6:45. Ще не надто пізно, щоб їй зателефонувати, правда? Але… тепер, подумавши про це, Моллі згадує, що ніколи не бачила, аби Вівіан розмовляла по телефону. Може, буде краще сісти на автобус, приїхати й поговорити з нею особисто. І якщо вона відмовить, що ж, може, Моллі могла б просто переночувати в неї в гаражі. А завтра, на свіжу голову, вона вирішить, що робити далі.