Сирітський потяг

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Першою швидко піднімається на третій поверх Террі, Вівіан іде за нею повільніше, а Моллі замикає процесію. Будинок великий і повний протягів — аж надто великий, думає Моллі, як на літню жінку, що живе сама. У ньому чотирнадцять кімнат, більшість яких у зимові місяці закриті. Доки Террі показує шлях на горище, Моллі дізнається, що Вівіан зі своїм чоловіком володіли й керували універмагом у Міннесоті, а коли продали його двадцять років тому, домовилися про морську подорож на східне узбережжя, щоб відзначити свій вихід на пенсію. Вони побачили цей будинок, маєток колишнього корабельного капітана, з гавані, і, підкорившись імпульсові, придбали його. Це визначило їхнє майбутнє: вони спакували речі й переїхали до штату Мен. По смерті Джима вісім років тому Вівіан жила тут сама.

На майданчику вгорі сходів Террі, віддихуючись, упирається рукою в бік й озирається навкруги.

— Пфе! Звідки почати, Віві?

Вівіан доходить до останньої сходинки, тримаючись за поручень. Вона знову вбрана в кашеміровий светр, цього разу сірий, і має на шиї срібний ланцюжок із дивним маленьким дармовисом.

— Ну, погляньмо.

Роззираючись навкруги, Моллі бачить, що третій поверх будинку складається з житлового простору — двох спалень під похилим дахом і старомодної вбиральні з ванною на декоративних ніжках — та власне горища, великого й відкритого, в якому підлога з грубих мостин де-не-де вкрита шматками витертого лінолеуму. Між балками видніються вкриті утеплювачем бруси. І хоч підлога й бруси темні, на горищі на диво світло. З похилих мансардних вікон добре видно бухту й причал унизу.

На горищі повно коробок і меблів, складених так щільно, що заледве є куди ступати. В одному кутку — довгий підлоговий вішак для одягу, вкритий пластиковим чохлом на блискавці. Кілька скринь з кедрового дерева, таких громіздких, що Моллі аж цікаво, як вони взагалі сюди потрапили, стоять уздовж стіни поруч зі стосом корабельних валіз. Над головою кілька голих лампочок світять, мов крихітні місяці.

Ступаючи між картонними коробками, Вівіан проводить кінчиками пальців по них згори, вглядаючись у загадкові написи: «Магазин, 1960. Нілсени. Цінності».

— Напевно, саме тому люди мають дітей, хіба ні? — задумано каже вона. — Аби хтось подбав про те, що вони залишили після себе.

Моллі зиркає на Террі, яка хитає головою з виразом похмурої приреченості. Дівчині спадає на думку, що, може, Террі не хотіла братися за цю справу, не так намагаючись уникнути самої роботи, як отаких сентиментальних моментів.

Нишком глянувши на телефон, Моллі бачить, що на годиннику лише 4:15 — відколи вона прийшла, минуло лише п’ятнадцять хвилин. Сьогодні вона мала б залишитися до шостої, а потім приходити на дві години чотири рази на тиждень і на чотири години у вихідні, аж доки… ну, аж доки вона не відпрацює свої години чи доки Вівіан не віддасть Богові душу, залежно від того, що станеться раніше. За її підрахунками, знадобиться приблизно місяць. Щоб відпрацювати свої години, а не щоб убити Вівіан.

Однак, якщо наступні сорок дев’ять годин і сорок п’ять хвилин виявляться так само нудними, вона не певна, що зможе це витримати.

На заняттях з американської історії вони вивчали те, як Сполучені Штати були засновані на скріпленому угодою рабстві. Учитель, містер Рід, сказав, що в сімнадцятому столітті близько двох третин англійських колоністів переїхали саме так, продаючи роки своєї свободи за обіцянку колись-таки мати краще життя. Більшості з них не було й двадцяти одного.

Моллі вирішила думати про цю роботу як про скріплене угодою рабство, в якому кожна відпрацьована година наближає її до свободи.

— Буде добре розібрати ці речі, Віві, — каже Террі. — Що ж, я візьмуся за прання. Гукайте, якщо буду потрібна! — Вона киває Моллі, наче кажучи: «Вона вся твоя!», і спускається сходами.

Моллі все знає про розпорядок роботи Террі. «Ти вже, як я у спортзалі, так, ма’? — каже Джек, піддражнюючи її. — Одного дня — біцепси, наступного — квадрицепси». Террі рідко відхиляється від свого саморозписаного розкладу; вона каже, що в такому великому домі доводиться кожного дня займатися іншою ділянкою: прибирання у спальнях і прання — у понеділок, ванні кімнати й рослини — у вівторок, кухня й закупівля продуктів — у середу, наведення ладу в інших кімнатах — у четвер, а в п’ятницю — готування їжі на вихідні.

Моллі пробирається між стосами коробок, заклеєних блискучим бежевим скотчем, до вікна й трохи його відчиняє. Навіть тут, на останньому поверсі цього старого великого будинку, вона відчуває солоний запах моря.

— Ці коробки не складені в якомусь певному порядку, правильно я розумію? — питає вона Вівіан, озираючись. — Скільки вони тут простояли?

— Я не торкалася їх, відколи ми переїхали. Отож десь…

— Двадцять років.

Вівіан сухо до неї всміхається.

— Ти справді слухала.

— Вам ніколи не кортіло просто викинути це все на смітник?

Вівіан стискає губи.

— Я не хотіла… перепрошую. — Моллі здригається, усвідомлюючи, що зайшла трохи задалеко.

Гаразд, слід визнати, що їй треба трішки змінити ставлення. Чого вона така неприязна? Вівіан нічого їй не зробила. Їй варто бути вдячною. Без Вівіан вона скочувалася б темним схилом у чорну прірву. Але це аж наче приємно плекати в собі неприязнь, ростити її. Це те, чим вона може володіти й насолоджуватися, — оце відчуття несправедливого ставлення з боку світу. Те, що вона виконала свою роль злодійкуватої представниці нижчих прошарків суспільства, а тепер має допомагати цій інтелігентній білій пані, для цього підходить якнайкраще.

Глибоко вдихнути. Усміхнутися. Як Лорі, приставлена судом соціальна працівниця, з якою Моллі зустрічається двічі на місяць, завжди каже їй робити, вона подумки складає перелік усіх позитивних моментів цієї ситуації.

Отже. По-перше, якщо вона протримається, інцидент із крадіжкою не занесуть до її справи. По-друге, їй є де жити, нехай навіть вона там почувається напруженою й незахищеною. По-третє, якщо вже вона мусить провести п’ятдесят годин на неутепленому горищі в штаті Мен, напевно, весна — найкраща для цього пора року. По-четверте, Вівіан стара, але, здається, не маразматична.

По-п’яте — хтозна? Може бути, що в цих коробках виявиться щось цікаве.

Нахилившись, Моллі оглядає наліпки на коробках навколо себе.

— На мою думку, варто їх розбирати в хронологічному порядку. Ось на цій написано «Друга світова». Це найстаріші речі?

— Ні. — Вівіан протискається між двох стосів і пробирається до кедрових скринь. — Здається, найстаріші речі отут. Однак ці скрині такі важкі, що їх не зрушиш. Тож доведеться почати з цього кутка. Ти не проти?

Моллі киває. Унизу Террі дала їй дешевий зазубрений ніж із пластмасовим руків’ям, кілька слизьких білих пластикових мішків для сміття і записник на пружині з прикріпленою ручкою, щоб вести «перелік інвентарю», як вона його назвала. Тепер Моллі бере ножа і проколює ним скотч на коробці, яку вибрала Вівіан, «1929–1930». Вівіан терпляче чекає, сидячи на дерев’яному ящику. Відкривши коробку, Моллі витягає пальто кольору гірчиці, й обличчя Вівіан набуває похмурого вигляду.

— Боже мій! — каже вона. — Невже я й справді зберегла це пальто?! Воно мені ніколи не подобалося.

Моллі розправляє пальто й оглядає його. Взагалі воно цікаве, крій схожий на військовий, великі чорні ґудзики. Сіра шовкова підкладка струхлявіла. Обшукуючи кишені, Моллі вивуджує складений аркуш розлініяного паперу, майже до дірок витертого на згинах. Вона розгортає його й бачить охайний дитячий похилий почерк, одне й те саме речення, написане знову й знову: «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя. Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя…»

Вівіан забирає в неї аркуш і розгладжує на коліні.

— Я це пам’ятаю. У міс Ларсен був найгарніший почерк.

— Це ваша вчителька?

Вівіан киває.

— Хай як я старалася, у мене не виходило виписувати літери так, як у неї.

Моллі дивиться на ідеальні закруглення й поєднання ліній.

— На мій погляд, досить гарно. Бачили б ви мої кривулі.

— Я чула, що тепер чистописання майже не вчать.

— Ага, все на комп’ютері. — Раптом Моллі вражає те, що Вівіан написала слова на оцьому аркуші паперу понад вісімдесят років тому. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя…» — Багато що змінилося, відколи ви були мого віку, так?

Вівіан підводить голову.

— Напевно. Але більшість цих змін мене не стосуються. Я й досі сплю на ліжку. Сиджу на стільці. Мию посуд у раковині.

Точніше, це Террі миє посуд у раковині, думає Моллі.

— Я мало дивлюся телевізор. Ти знаєш, що комп’ютера в мене немає. Багато в чому моє життя точнісінько таке саме, як двадцять чи навіть сорок років тому.

— Мені шкода це чути, — випалює Моллі, а тоді відразу ж жаліє про це. Але, здається, Вівіан не образилася.

З байдужим виразом вона каже:

— Навряд чи я багато пропустила.

— Бездротовий Інтернет, цифрові фотографії, смартфони, фейсбук, ютуб… — Моллі загинає пальці. — Увесь світ змінився за останнє десятиліття.

— Але не мій світ.

— Ет, ви багато чого себе позбавляєте.

Вівіан сміється.

— Навряд чи фейстуб, хай що це таке, покращить якість мого життя.

Моллі хитає головою.

— Фейсбук. І ютуб.

— Однаково! — безтурботно каже Вівіан. — Мені байдуже. Я задоволена своїм тихим життям.

— Але ж буває й рівновага. Чесно, я навіть не знаю, як ви можете жити в цій… бульці.

Вівіан усміхається.

— А ти не соромишся висловлювати свою думку.

Моллі вже не вперше це чує.

— Чому ви не викинули це пальто, якщо воно вам не подобалося? — питає вона, змінюючи тему.

Вівіан бере пальто й розглядає його, тримаючи перед собою.

— Це дуже хороше питання.

— То що, покласти його до речей, призначених на пожертвування?

Складаючи пальто на колінах, Вівіан відказує:

— Ага… мабуть. Погляньмо, що там ще в цій коробці.