Сирітський потяг

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Видужавши, я їжджу до школи з міс Ларсен у чорному авті. Місіс Мерфі дарує мені щось нове мало не щодня — спідницю, яку, за її словами, знайшла в шафі, вовняну шапку, верблюжого кольору пальто, барвінкової барви шарф і рукавички до нього. Деякій одежі бракує ґудзика, інша де-не-де трохи порвана, ще якусь треба підшити чи підрізати. Заставши мене за ладнанням сукні голкою й ниткою, яку мені дала Фенні, місіс Мерфі вигукує: «Та в тебе золоті руки!»

Їжа, яку вона готує, знайома мені з Ірландії й навіває спогади: ковбаски, що разом із картоплею печуться в печі, листочки чаю в бабусиній ранковій чашці, — а ще лопотіння випраної білизни на шворці за будинком, віддалений звук церковних дзвонів. Бабусині приказування «Оце так попоїли!» після смачної вечері. Й інші події: сварки між мамою й бабунею, татко, що п’яний спить на підлозі. Мамин крик: «Ви геть його зіпсували, йому ніколи не стати чоловіком», і різка відповідь бабусі: «Продовжуй його пиляти, й він взагалі перестане приходити додому». Одного разу, залишившись у бабусі на ніч, підслухала, як дідусь шепотів, сидячи за кухонним столом: «То що робитимемо? Так і годуватимемо цю сім’ю довіку?» Я знала, що вони сердилися на тата, але й на маму вони теж дратувалися, бо її родичі жили в Лімерику й ніколи й пальцем не поворушили, щоб допомогти.

Того дня, коли бабуня дала мені кладдахського хрестика, я сиділа на її ліжку, перебирала між пальців вузлувате біле покривало, наче чотки, й дивилася, як вона збиралася в церкву. Вона сиділа за маленьким туалетним столиком з овальним дзеркалом, злегка спушуючи волосся гребінцем, який дуже любила, — найкращий китовий вус і кінська волосінь, казала вона, даючи мені торкнутися гладенької білуватої ручки, шорсткої щетини, — і тримала в спеціальній скриньці. Вона збирала на цей гребінець, ладнаючи одяг; знадобилося чотири місяці, сказала вона, щоб заробити достатньо грошей.

Повернувши гребінця в скриньку, бабуня відчинила коробочку з прикрасами, білувату, зі штучної шкіри, з золотистою облямівкою й застібкою, всередині обшиту червоним оксамитом, повну скарбів — блискучих сережок, важких кольє з оніксом і перлинами, золотих браслетів. (Пізніше мама злорадно сказала, що то була дешева біжутерія, але тоді ці прикраси здавалися мені неймовірно розкішними.) Вона взяла пару сережок із гронами перлів на чорних застібках і защібнула їх на своїх витягнутих мочках.

На дні скриньки лежав кладдахський хрестик. Я ніколи не бачила, щоб вона його надівала. Бабуня сказала, що це їй, тоді тринадцятирічній, подарував на перше причастя батько, тепер давно покійний. Вона планувала подарувати хрестика своїй доньці, моїй тітці Бріджид, але та натомість хотіла золоту каблучку з каменем.

— Ти моя єдина внучка, тож дарую його тобі, — проголосила бабуня, защібаючи ланцюжок у мене на шиї. — Бачиш оці переплетені стрічки? — Вона торкнулася випуклого візерунку вузлуватим пальцем. — Це нескінченна дорога, що веде від дому й приводить назад. Коли його носитимеш, то ніколи не будеш далеко від того місця, де народилася.

Через кілька тижнів після того, як бабуня подарувала мені хрестика, вони з мамою вчергове посварилися. Почувши їхні крики, я забрала близнят у спальню в кінці коридору.

— Ти його заманила, він був не готовий! — почула я бабусин крик.

А тоді мамину відповідь, чітку й ясну:

— Чоловік, яким крутить матір, для дружини втрачений.

Грюкнули вхідні двері; я знала, що це дідусь, роздратований сваркою. А потім я почула гуркіт, зойк, крик, побігла у вітальню й побачила бабусин гребінець із китового вуса, розбитий об комин на друзки, й вираз тріумфу на маминому обличчі.

Менш ніж за місяць ми опинилися на «Агнес Пауліні», що тримала курс на острів Елліс.

Як я дізналася, чоловік місіс Мерфі помер десять років тому й залишив їй великий старий будинок і трохи грошей. Щоб мати з будинку максимум користі, вона стала брати пожильців. У жінок є розклад, що міняється раз на тиждень: кухарство, прання, прибирання, миття підлоги. Незабаром я теж допомагаю: накриваю на стіл перед сніданком, викидаю недоїдки, підмітаю в коридорі, мию посуд після вечері. Серед усіх місіс Мерфі найпрацьовитіша: прокидається перша, щоб спекти рогалики, печиво й зварити вівсянку, й лягає остання, вимкнувши світло.

Увечері, у вітальні, жінки збираються поговорити про те, які носять панчохи, які з них кращі: гладенькі чи зі швом позаду, які найтривкіші, які найеластичніші; обговорюють найбажаніші відтінки помади (за загальною згодою, «Рітц бонфаєр ред»), улюблені бренди пудри для лиця. Я тихо сиджу біля каміна, слухаю. Міс Ларсен рідко долучається, вечорами вона зайнята плануванням занять і навчанням. Для читання вона надіває маленькі золотисті окуляри, а читає вона, здається, завжди, коли не виконує своєї частини хатніх справ. У неї в руці повсякчас або книжка, або губка, а іноді й те й це.

Я починаю почуватися тут як вдома. Але хай як сильно сподіваюся, що місіс Мерфі забула, що я тут не мала б жити, звісно, це не так. Одного пообіддя, коли я повертаюся на авті зі школи разом з міс Ларсен, у фойє стоїть містер Соренсон, тримаючи в руках чорного фетрового капелюха, наче кермо. Моє серце стискається.

— А ось і вона! — вигукує місіс Мерфі. — Заходь, Ніїв, заходь у вітальню. Міс Ларсен, будь ласка, приєднайтеся до нас. Зачиняйте двері, а то ми всі застудимося. Чаю, містере Соренсон?

— Було б чудово, місіс Мерфі, — відповідає містер Соренсон, важко проходячи через подвійні двері.

Місіс Мерфі вказує на рожеву оксамитову канапу, й він важко сідає, наче слон, якого я колись бачила в книжці з малюнками, його велике пузо нависає над повними стегнами. Ми з міс Ларсен сідаємо на крісла з високими спинками. Коли місіс Мерфі зникає на кухні, він нахиляється вперед і посміхається:

— Що, ти знову Ніїв?

— Не знаю. — Я виглядаю у вікно на вулицю, припорошену снігом, і на темно-зелену вантажівку містера Соренсона, припарковану перед будинком, яку чомусь раніше не помітила. Вигляд автомобіля, більше за саму його присутність, примушує мене здригнутися. Це те саме авто, на якому я їхала до Ґротів, доки містер Соренсон усю дорогу весело теревенив.

— Повернімося до Дороті, добре? — каже він. — Так легше.

Міс Ларсен зиркає на мене, і я знизую плечима.

— Гаразд.

Він прокашлюється.

— Перейдімо до справи. — Він витягає з нагрудної кишені маленькі окуляри, надіває їх і тримає аркуш паперу на відстані витягнутої руки. — Було зроблено дві невдалі спроби знайти тобі житло. У Бернів і в Ґротів. В обох випадках — конфлікти з господинею дому. — Він дивиться на мене поверх срібного обідка. — Мушу сказати, Дороті, починає здаватися, що в тебе є… якась проблема.

— Але ж я не…

Він махає на мене своїми пальцями-ковбасками.

— Складність ситуації, як ти маєш розуміти, полягає в тому, що ти сирота, і хай там що сталося насправді, з боку це схоже на проблему з… непокірливістю. Отож є кілька варіантів подальших дій. По-перше, звісно, можна відправити тебе назад у Нью-Йорк. Або можна спробувати знайти для тебе новий дім. — Він важко зітхає. — Що, чесно кажучи, непросто.

Місіс Мерфі, яка то заходила, то виходила з кімнати зі своїм чайним сервізом у квіточки й тепер наливає чай у делікатні чашки з пояском, ставить чайник на підставку посеред виполірованого кавового столика. Вона дає містерові Соренсону його чашку й простягає цукорницю.

— Чудово, місіс Мерфі, — каже він і насипає собі в чашку чотири ложки цукру. Додає молока, шумно розмішує, кладе срібну ложечку на край блюдця й відсьорбує.

— Містере Соренсон, — говорить місіс Мерфі, коли той ставить чашку назад на стіл. — З’явилася думка. Можна поговорити з вами у фойє?

— Звісно. — Він витирає рота рожевою серветкою і йде за нею в коридор.

Коли за ними зачиняються двері, міс Ларсен відпиває чаю й ставить чашку назад на блюдце з легким дзенькотом. Мідна лампа на круглому столику між нами заливає все бурштиновим світлом.

— Мені шкода, що тобі доводиться все це переживати. Але я певна, ти розумієш, що місіс Мерфі, хай яке в неї добре серце, не може взяти тебе назавжди. Ти ж розумієш це, правда?

— Так. — У мене в горлі клубок. Я не дозволяю собі більше нічого говорити.

Коли місіс Мерфі та містер Соренсон повертаються в кімнату, вона не зводить з нього очей і усміхається.

— Тобі дуже пощастило, — каже він мені. — Ця жінка неймовірна! — Він широко всміхається місіс Мерфі, а та опускає погляд. — Місіс Мерфі звернула мою увагу на подружжя на прізвище Нілсени, з якими вона товаришує. Вони мають універмаг на Центр-стріт. П’ять років тому вони втратили свою єдину дитину.

— Здається, через дифтерію. Бідолашне дитя, — додає місіс Мерфі.

— Так, так, жахіття, — відказує містер Соренсон. — Судячи з усього, вони шукають помічницю в магазин. Містер Нілсен звернувся до місіс Мерфі кілька тижнів тому, питав, чи ніхто з її пожилиць не потребує роботи. А тоді, коли ти з’явилася в неї на порозі… — Напевно, відчуваючи, що опис того, як я тут опинилася, може здатися нетактовним, він пирхає. — Перепрошую, місіс Мерфі! Мовленнєвий зворот!

— Та нічого, містере Соренсон, я розумію, що ви не збиралися нікого образити. — Місіс Мерфі наливає ще чаю в його чашку й дає йому, а тоді обертається до мене. — Поговоривши з міс Ларсен про твою ситуацію, я розповіла про тебе місіс Нілсен. Я сказала, що ти стримана й врівноважена майже одинадцятирічна дівчинка, що ти вразила мене вмінням шити й наводити лад і що ти, безсумнівно, можеш стати їй у пригоді. Я пояснила, що хоч удочеріння й може бути найбажанішим кінцевим результатом, але воно не обов’язкове. — Вона стуляє долоні докупи. — Й отож містер та місіс Нілсен погодилися з тобою зустрітися.

Я знаю, що від мене очікують відповіді, висловлення подяки, але мені доводиться докладати свідомого зусилля, щоб усміхнутися, й кілька митей — щоб зібрати докупи слова. Я не почуваюся вдячною, я гірко розчарована. Я не можу збагнути, чому маю піти, чому місіс Мерфі не може мене залишити в себе, раз вважає мене такою чемною. Мені не хочеться йти жити в інший дім, де до мене ставитимуться лише як до прислужниці й терпітимуть тільки через те, що я там працюватиму.

— Як це шляхетно з вашого боку, місіс Мерфі! — вигукує міс Ларсен, порушуючи тишу. — Це чудові новини, правда ж, Дороті?

— Так. Дякую, місіс Мерфі, — видушую я з себе.

— Завжди рада, дитино. Завжди рада. — Вона гордо всміхається. — Як думаєте, містере Соренсон, може, нам із вами теж варто бути присутніми на цій зустрічі?

Містер Соренсон спорожнює свою чашку і ставить її на блюдце.

— Маєте слушність, місіс Мерфі. Я також думаю, що нам варто зустрітися окремо, вдвох, щоб обговорити… тонкощі цієї справи. Що ви на це скажете?

Місіс Мерфі паленіє й моргає; вона совається на стільці, бере чашку й ставить її назад, не надпивши.

— Так, це, напевно, мудре рішення, — відповідає вона, і міс Ларсен дивиться на мене й усміхається.