Сирітський потяг

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

— Нарешті весна! — широко всміхається Ралф, надягаючи робочі рукавички на кухні, доки Моллі насипає собі в миску пластівців. Сьогодні й справді є відчуття весни — справжньої весни, з вкритими листям деревами й розквітлими нарцисами, і повітря таке тепле, що й светра не треба. — Я піду, — каже він, рушаючи надвір чистити кущі. Працювати у дворі — це Ралфова улюблена діяльність, йому подобається виривати бур’ян, саджати, доглядати за рослинами. Усю зиму він був як той пес, що шкрябає двері, аби його випустили.

У той же час Діна дивиться телевізор і фарбує нігті на ногах, сидячи на дивані у вітальні. Коли Моллі заходить туди зі своїми пластівцями, вона підводить погляд і супиться.

— Тобі чогось треба? — Вона вмочає крихітного пензлика в червону пляшку, обтирає його об краєчок, щоб стік зайвий лак, і майстерно фарбує ніготь на великому пальці, підправляючи краї. — Не забувай, у вітальні не їсти.

І тобі доброго ранку. Не проронивши й слова, Моллі обертається й іде на кухню, звідки телефонує Джекові.

— Привіт, — голос у нього холодний.

— Чим займаєшся?

— Вівіан найняла мене зробити весняне прибирання в саду — позрізати старі гілки й усе таке. А ти?

— Я збираюся в Бар-Гарбор, у бібліотеку. Мені за кілька днів треба здати дослідницький проект. Я сподівалася, що ти поїдеш зі мною.

— Вибач, не можу, — відказує він.

Джек отак поводиться від тієї обідньої розмови минулого тижня. Моллі знає, що він не може довго ображатися — це так не відповідає його вдачі. І хоч їй і кортить перепросити, виправити їхні стосунки, вона боїться, що будь-які її слова тепер будуть пусті. Якщо Джек дізнається, що вона інтерв’ювала Вівіан, що прибирання на горищі перейшло в оці тривалі розмови, він розізлиться навіть більше.

Вона чує шепіт у голові: «Задовольнися самотнім життям. Відпрацюй свої години й закрий це питання». Але вона не може жити самотнім життям. Та й не хоче.

Екскурсійний автобус майже порожній. Кілька пасажирів, киваючи, вітаються одне з одним, коли заходять. Моллі знає, що в навушниках скидається на звичайного підлітка, але насправді вона слухає запис голосу Вівіан. У записі вона чує те, чого не чула, коли жінка сиділа перед нею…

«Знаєш, час то пришвидшується, то уповільнюється. У нього не завжди однакова вага. Якісь моменти затримуються у свідомості, якісь зникають. Перші двадцять три роки мого життя мене сформували, й те, що я відтоді прожила ще майже сімдесят, абсолютно не важить. Ці роки не мають нічого спільного з твоїми питаннями».

Моллі розгортає нотатника, проводить пальцем по іменах і датах, які записала. Вона прослуховує запис то на початку, то в кінці, зупиняє й вмикає, шкрябає ключові слова. Кінвара, графство Голуей, Ірландія, «Агнес Пауліна», острів Елліс, «Ірландська троянда», Делансі-стріт, Елізабет-стріт, Домінік, Джеймс, Мейсі Пауер. Товариство допомоги дітям, місіс Скетчерд, містер Курран…

Що ви вирішили взяти з собою? Що залишили позаду? Які висновки для себе зробили?

Життя Вівіан було тихе й звичайне. Доки минали роки, її втрати нашаровувалися одна на одну, наче глина: навіть якби її матір вижила, то її б уже не було на цім світі; померли люди, які її вдочерили; помер її чоловік; дітей у неї немає. Окрім товариства жінки, що отримує гроші за свою роботу, вона цілковито самотня.

Вівіан ніколи не пробувала дізнатися, що сталося з її сім’єю — з матір’ю чи родичами в Ірландії. Але, знову й знову слухаючи записи, Моллі починає розуміти, що Вівіан усе повертається до ідеї, що люди, які мають значення в нашому житті, залишаються з нами, супроводжуючи нас у найбуденніших моментах. Вони з нами в продуктовій крамниці, коли ми завертаємо за ріг, коли теревенимо з друзями. Вони піднімаються крізь землю, ми вбираємо їх душами.

Вівіан наповнила години соціально-корисних робіт сенсом для Моллі. Тепер дівчина хоче їй якось віддячити. Більше ніхто не знає історію життя Вівіан. Ні´кому прочитати документи на опіку, на вдочеріння; ні´кому визнати важливість речей, які їй дорогі, речей, які матимуть значення лише для того, кому вона небайдужа. А Моллі вона небайдужа. Прогалини в оповідках Вівіан їй здаються загадками, які вона може допомогти розгадати. Якогось дня з телевізора вона почула від фахівця зі стосунків, що неможливо віднайти душевний спокій, не склавши повної картини ситуації. Їй хочеться, щоб Вівіан віднайшла душевний спокій, хай який він може бути невловний і швидкоплинний.

Зійшовши на зупинці в Бар-Гарборі, Моллі йде до бібліотеки, цегляної будівлі на Маунт-Дезерт-стріт. В основній читальній залі вона розмовляє з бібліографом-консультантом, який допомагає їй знайти перелік книжок про історію Ірландії та імміграцію 1920-х. Вона проводить кілька годин, заглибившись у них і роблячи записи. Потім витягає лептоп і запускає гугл. Пошук різних поєднань слів дає різні результати, тож Моллі випробовує десятки комбінацій: «1929 пожежа в Нью-Йорку», «Нижній Іст-Сайд Елізабет-стріт пожежа 1929», «Агнес Пауліна», «острів Елліс 1927». На сайті острова Елліс вона переходить на «Пошук записів про пасажирів». «Пошук за кораблем. Виберіть корабель з переліку нижче…» Ось він, «Агнес Пауліна».

Вона знаходить імена батьків Вівіан у переліку пасажирів — Патрік та Мері Пауер із графства Голуей, що в Ірландії, — і відчуває запаморочливу радість, так, наче раптом ожили герої з книжки. Шукаючи імена, окремо й разом, вона знаходить невеличке повідомлення про пожежу, в якому сказано про смерть Патріка Пауера та його синів, Домініка й Джеймса. Мейсі не згадано.

Вона набирає «Мері Пауер». Потім «Мейсі Пауер». Нічого. У неї з’являється ідея: Шацмани. «Шацман Елізабет-стріт». «Шацман Елізабет-стріт Нью-Йорк». «Шацман Елізабет-стріт Нью-Йорк 1930». Знаходить блог про з’їзд родини. Така собі Ліза Шацман організовувала зустріч родичів у 2010 році в північній частині штату Нью-Йорк. На сторінці «Історія родини» Моллі знаходить брунатні фотографії Агнети та Бернарда Шацманів, які емігрували з Німеччини в 1915 році й жили на Елізабет-стріт, у будинку номер 26. Він працював продавцем, а вона лагодила одяг на дому. Бернард Шацман народився у 1894 році, а Агнета в 1897. До 1929 року, доки їм не виповнилося тридцять п’ять і тридцять два, у них не було дітей.

А тоді вони вдочерили дівчинку, Маргарет.

Мейсі. Моллі спирається на спинку стільця. Тож Мейсі не загинула в пожежі.

Не минає й десяти хвилин, відколи Моллі почала свій пошук, як уже дивиться на торішню фотографію жінки. Це, напевно, світловолоса сестра Вівіан, Маргарет Рейнолдс, у дівоцтві Шацман, віком вісімдесят два роки, оточена дітьми, внуками й правнуками в себе вдома в Райнбеку, штат Нью-Йорк. Це за дві з половиною години від Нью-Йорка й за вісім з гаком годин від Спрюс-Гарбора.

Моллі набирає «Маргарет Рейнолдс, Райнбек, Нью-Йорк». З’являється некролог із «Поукіпзі джоурнал». Йому п’ять місяців.

«Місіс Маргарет Рейнолдс, віком 83 роки, мирно померла уві сні в суботу після короткої хвороби. З нею була її любляча родина…»

Втрачена, знайдена й знову втрачена. Як сказати про це Вівіан?