Сирітський потяг

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Коли Моллі приїжджає, Вівіан чекає її біля вхідних дверей.

— Готова? — питає вона, обертаючись до сходів, щойно та переступає поріг.

— Заждіть, — дівчина поспіхом знімає свою армійську куртку й вішає її на чорний металевий вішак у кутку. — А як щодо чашки чаю?

— Ні´коли! — гукає через плече Вівіан. — Сама розумієш, я вже немолода. Будь-коли можу дати дуба. Мусимо братися до справи!

— Справді? Не буде чаю? — бурчить Моллі, йдучи за нею.

Відбувається цікава річ. Історії, які Вівіан починала розповідати, лише коли її підштовхнути, лише щоб слухняно відповісти на певні запитання, розгортаються самі собою, одна за одною, та їх стільки, що й сама Вівіан дивується.

— «Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові!»[14] — каже вона після однієї з таких розмов. — Це «Макбет», люба. Пошукай.

Вівіан нікому по-справжньому не розповідала про свою мандрівку потягом. Соромилася, каже вона. Занадто багато потрібно пояснювати, занадто важко повірити. Стількох дітей, зібраних з вулиць Нью-Йорка, наче непотріб, покидьки на баржі, відправили потягами на Середній Захід, якомога далі, геть з-перед очей.

І хай там що, а як розповісти про те, що втратила все?

— А чоловікові? — питає Моллі. — Ви не могли йому не розповісти.

— Дещо розповіла, — відповідає Вівіан. — Але стільки з цих спогадів було болючих, що я не хотіла його обтяжувати. Іноді легше забути.

Спогади Вівіан виринають з кожною відкритою коробкою. Набір для шиття, загорнутий у марлю, нагадує про похмурий дім Бернів. Пальто гірчичного кольору з військовими ґудзиками, плетені рукавички з підкладкою, брунатна сукня з перловими ґудзиками, дбайливо запакований чайний сервіз із трояндочками. Незабаром Моллі вже має образи персонажів: Ніїв, бабуня, Мейсі, місіс Скетчерд, Дороті, містер Соренсон, міс Ларсен… Кожна оповідка веде за собою наступну. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя». Наче клаптики тканини для ковдри, Моллі складає ці спогади в правильному порядку й зшиває їх докупи, створюючи візерунок, який неможливо побачити, якщо не зібрати все разом.

Коли Вівіан описує, як це — жити з ласки чужих людей, Моллі киває. Вона добре знає, як воно — притлумлювати свої природні схильності, видушувати з себе усмішку, коли нічого не почуваєш. За якийсь час перестаєш розуміти свої потреби. Стаєш вдячний за найменший прояв доброти, а тоді, дорослішаючи, набуваєш підозріливості. Чого це хтось буде щось для тебе робити, нічого не очікуючи у відповідь? Власне, здебільшого ніхто нічого й не робить. Зазвичай доводиться бачити найгірші сторони людей. Дізнаєшся, що більшість дорослих обманюють. Що більшість людей дбають тільки про себе. Що ти цікавий рівно стільки, скільки можеш бути для когось корисний.

Й отак формується твоя особистість. Ти знаєш забагато, і це знання робить тебе недовірливим. Стаєш боязким і настороженим. Вираження емоцій втрачає свою природність, і доводиться їх вдавати. Прикидатися. Виказувати співчуття, коли не відчуваєш його. Й отак учишся губитися в натовпі, мати такий самий вигляд, як усі, хоча всередині почуваєшся зламаним.

— Ет, не знаю, — каже якогось дня Тайлер Болдвін на занятті з американської історії, після того як вони всім класом подивилися фільм про індіанців вабанакі. — Як там кажуть — переможець здобуває все? Таке стається повсякчас, по всьому світу, правда? Одна група перемагає, інша зазнає поразки.

— Це правда, що люди захоплювали й пригноблювали одне одного споконвіку, — говорить містер Рід. — Ти думаєш, що пригноблена група має припинити скаржитися?

— Ага. Ви програли. Мені ніби кортить сказати «змиріться», — каже Тайлер.

Лють, яку відчуває Моллі, так її переповнює, що перед очима починає мерехтіти. Упродовж понад чотирьохсот років індіанців обманювали, заганяли в загони, примушували жити в резерваціях, дискримінували, називали брудними, червоношкірими, дикунами. Вони не могли знайти роботу чи купити дім. Якщо вона задушить цього імбецила, чи вплине це на її випробувальний термін? Вона глибоко вдихає й намагається заспокоїтися. А тоді піднімає руку.

Містер Рід здивовано на неї дивиться. Моллі рідко піднімає руку.

— Так?

— Я індіанка. — Вона нікому ніколи про це не казала, крім Джека. Вона знає, що для Тайлера вона просто… готка, якщо він взагалі про неї якоїсь думки. — Із пенобскотів. Я народилася на Індіан-Айленді. І мені хочеться сказати: те, що сталося з індіанцями, те саме, що сталося з ірландцями за врядування Великої Британії. Боротьба була нечесна. У них украли землю, їхню релігію заборонили, їх примусили скоритися іноземному пануванню. Ірландці з цим були незгодні, й так само індіанці.

— Боже, це що, імпровізована промова? — бурмоче Тайлер.

Меган Макдоналд, що сидить за партою в ряду перед Моллі, піднімає руку, й містер Рід киває.

— Вона має слушність. Мій дідусь народився в Дубліні. Він увесь час розказує, що накоїли британці.

— Ну, а батьки мого дідуся збанкрутіли під час Великої депресії. Як бачите, я не жебракую. Лайно трапляється, перепрошую за свою французьку, — перебиває Тайлер.

— Якщо не зважати на Тайлерову французьку, — говорить містер Рід, підводячи брови, наче показуючи учням, що він цього не схвалює, але розбереться пізніше, — саме це вони роблять? Жебракують?

— Вони просто хочуть чесного ставлення, — каже хлопець із заднього ряду.

— Але що це означає? І де воно закінчується? — питає інший хлопець.

Доки інші приєднуються до розмови, Меган обертається на сидінні й дивиться на Моллі, наче вперше її помітивши.

— Оце так, індіанка. Круто, — шепоче вона. — Як Моллі Мелесіз, так?

Тепер у будні Моллі не чекає, доки Джек підвезе її до дому Вівіан. Вийшовши зі школи, вона сідає на екскурсійний автобус.

— У тебе є що робити, — каже вона йому. — Я знаю, як неприємно тобі сидіти й чекати на мене. — Але, по правді, дістаючись автобусом, вона вільна провести з Вівіан стільки часу, скільки Вівіан дозволить, і не мусить відповідати на Джекові питання.

Моллі не розповіла Джекові про проект з інтерв’юванням. Знає, що він назвав би поганою ідеєю аж так втручатися в життя Вівіан, занадто багато в неї просити. Навіть більше, нещодавно в його голосі з’явилося напруження.

— То що, скоро відпрацюєш свої години? — спитав він. А ще: — Є там якийсь прогрес?

У ці дні Моллі прослизає в дім Вівіан, нахиляє голову до Террі на знак привітання і піднімається на горище. Їй здається й важким, і недоречним пояснювати свої дедалі глибші стосунки з Вівіан. Яка різниця, що думають інші?

— Моя теорія така… — каже Джек якогось дня, коли вони сидять на галявині під час обідньої перерви між шкільними заняттями.

Стоїть чудовий ранок, повітря свіже й м’яке. Кульбаби яскравими цятками танцюють у траві.

— …Вівіан для тебе як фігура матері. Бабусі, прабабусі — байдуже. Вона тебе слухає, ти їй щось розповідаєш, вона дозволяє собі допомагати. З нею ти почуваєшся потрібною.

— Ні, — відказує Моллі роздратовано. — Це зовсім не так. Мені треба відпрацювати години, їй треба зробити діло. Усе просто.

— Не так усе просто, Мол, — говорить він з перебільшеною серйозністю. — Мама мені каже, що у вас там не дуже просувається. — Він відкриває велику пляшку холодного чаю й робить великий ковток.

— У нас є прогрес. Його просто важко помітити.

— Важко помітити? — Він сміється, розгортаючи італійський бутерброд із «Сабвею». — Я гадав, що задум був саме в тому, щоб позбутися коробок. Нехитрий план, хіба ні?

Моллі ламає навпіл морквяну паличку.

— Ми наводимо лад у речах. Щоб їх було легше знайти.

— Кому? Розпорядникам майна? Бо ж, знаєш, тільки їм це й знадобиться. Швидше за все, і сліду Вівіан там більше не буде.

Чи справді це його діло?

— Значить, ми полегшуємо життя розпорядникам майна.

Правду кажучи, хоч вона дотепер вголос цього ще не визнавала, Моллі майже облишила ідею позбутися хоч чогось. Власне, яка різниця? Чому горище Вівіан не може бути повне речей, які для неї важливі? Гірко про це казати, але так, рано чи пізно вона помре. А тоді в будинок приїдуть професіонали, акуратно й ефективно відділять цінне від сентиментального, замислюючись лише щодо того, чиє походження або цінність невідомі. Тож так, Моллі почала розглядати свою роботу у Вівіан в іншому світлі. Може, й не важливо, скільки їм вдасться зробити. Може, цінність саме в процесі — доторканні до кожної речі, називанні її, усвідомленні вагомості кофти, пари дитячих чобітків.

— Це її речі, — каже Моллі. — Вона не хоче їх позбуватися. Я ж не можу її примусити, правда?

Відкусивши бутерброд, начинка якого висипається на жовтий папір, що він тримає під підборіддям, Джек знизує плечима.

— Не знаю. Напевно, це більше… — Він жує й ковтає, і Моллі відводить погляд убік, роздратована його пасивною агресивністю[15] — про людське око, знаєш?

— Ти про що?

— Мамі здається, що ти маєш вигоду з цієї ситуації.

Моллі опускає погляд на свій бутерброд.

«Я певна, що, як скуштуєш, тобі сподобається, — безтурботно мовила Діна, коли Моллі попросила її припинити класти бутерброди з вареною ковбасою в її пакет з обідом, і додала: — Або можеш сама складати собі цей чортів обід». Отож тепер Моллі так і робить: поступившись самолюбством, вона попросила у Ралфа грошей і купила мигдальну пасту, органічний мед і хліб з горішками в крамниці здорової їжі в Бар-Гарборі. І нічого страшного тут немає, однак її продукти — наче та щойно вбита миша, принесена котом, чи, може, це не вони, а саме вегетаріанство — ізольовані на окремій полиці в коридорі. Щоб ніхто не сплутав, як каже Діна.

Моллі відчуває, як у її грудях росте злість: на Дінине небажання прийняти її такою, як вона є, на осуд Террі, на Джекову потребу її втихомирювати. На них усіх.

— Річ у тому, що… це її не стосується.

Вона шкодує про сказане тієї самої миті.

Джек пронизливо на неї дивиться.

— Ти що, знущаєшся?

Він хапає папір, у який був загорнутий бутерброд, і запихає його назад у пакет. Моллі ще ніколи його таким не бачила: підборіддя напружене, погляд жорсткий і розлючений.

— Та моя мама пішла на ризик заради тебе, — каже він. — Вона привела тебе в той дім. Нагадати тобі, що вона обманула Вівіан? Якщо щось станеться, вона може втратити роботу. Просто отак. — Він гучно клацає пальцями.

— Джеку, твоя правда, вибач, — каже вона, але він уже підвівся і йде геть.