Смерть ходить по музею

IX

«Кому судилося бути повішеним, той не потоне». Я усміхався подумки, стоячи перед фасадом Нюрнберзької броварні того холодного січневого вечора. Кажіть про Скіпку що хочете, але він великий оптиміст, принаймні зовні — ані тіні зневіри. Звичайно, він не скакав від захвату і навіть застеріг мене, щоб я не стромляв свого носа куди не слід, та коди ми сиділи з ним нагорі, в його малесенькій конторі, я помітив у його очах вогники. І зрозумів, що він зацікавився. Адже десять відсотків від п'ятдесяти мільйонів — це п'ять мільйонів. Навіть жалюгідний один відсоток — це п'ятсот тисяч. Хоча страхувальні компанії і не відзначаються щедрістю, але в наставлену Скіпчину кишеню могли пролитися потоки грошей. Якби він зумів, звісно, щось винюшитн. Але ж він багато бачить, багато чує і багато знає. В тій каламутній воді, де тільки й плаває справді велика риба, він теж почуває себе як риба. А якщо він звернеться до мене як до посередника, тихо й делікатно, то ризик буде ще менший.

Я повільно йшов безлюдною вулицею. Ноги грузли в сніговій кваші, дув колючий, холодний вітер.

Хоча, міркував я, на місці Скіпки я б теж діяв обачливо. Він має рацію. Надто багато часу і грошей пішло в них на підготовку пограбування. Отож навряд чи тепер вони дозволять, щоб хтось сунув носа в цю справу, надто близько підліз до корони й скіпетра.

Але Скіпка мав унікальні можливості. Він вільно плавав у цьому акваріумі, населеному істотами, що уникають денного світла. Дивно було б, якби він не взяв сліду, як ото гончак бере слід зайця. А далі — тільки зняти телефонну трубку і ледь-ледь натякнути. Й нікому не спаде на думку, що ця ниточка через мене, торговця антикваріатом Юхаиа Крістіана Хумана, протягнеться до поліції.

Звичайно, для мене це не зовсім безпечно. Але якщо небезпека стане надто великою, я можу звернутися до Калле Асплунда.

Одначе діло зроблено. Я наживив черв'ячка й занурив його в темну глибінь, під, здавалося б, нічим не збрижену поверхню буденного життя. Нехай навіть Скіпка й не виявив ентузіазму. Проте це тільки так здавалося. А тепер треба було закинути кілька гачків у місцях трохи ідилічніших, ніж бурхливі водоверті навкруг Нюрнберзької броварні. Я подумав про Національний музей. Про суворий, закритий і укріплений замок, який підносить свої потужні мури, оберігаючи цінності та скарби. Чи нудилася там принцеса Правда? Чи ждала свого шляхетного лицаря-визволителя? У мене було відчуття, чи скоріш підсвідома думка, що ключ до розгадки десь там. У великій будівлі на Бласієхольмені.

Засунувши руки в кишені, з піднятим коміром, я йшов до метро, яке здалеку манило своїм блакитним «М», наче вогник маяка посеред чорної ночі.

Отже, насамперед треба знайти в музеї людину, яка взялася б допомогти мені. Може, Андерс Брун? Але цей варіант я відкинув. Андерс надто постраждав у цій історії, щоб дивитися на речі об'єктивно, без емоцій. До того ж усе, що знав, він уже розповів поліції. Та й те, що він вважав себе винуватцем усієї пригоди, аж ніяк не допоможе в розслідуванні. Був ще Бенгт Хеллер, похмурий соціаліст. Ні, цей, мабуть, не годиться. Надто вороже він настроєний до Андерса Бруна. А іноді навіть здається, що він його ненавидить. І не тільки тому, що вважає Андерса марнославним себелюбцем і безсоромним кар'єристом, відкидає його погляди на історію і зневажає його як музейного працівника. Все впирається в Карін. Бенгт любить цю дівчину. А вона його ні. Темноволоса секретарка, до якої Андерс не байдужий, а може, й навпаки…

Ще маємо Грету Лінд, згадав я, купивши квитка до Старого міста. Спустившись безлюдним ескалатором, я прожогом кинувся до відчинених дверей зеленого вагона.

Грета Лінд… Я сів на порожне м'яке сидіння. Маленька пташка з гарними очима. Та, що любить Діка. Красеня-кур'єра. Іммігранта, який, за висловом Еріка, «використовує її». Живе її коштом, поки не трапиться щось краще. Але Ерік — старий пліткар. Хоча й Дік досить темний тип. Хто він, звідки приїхав? Якщо він доклав рук до гри з короною та скіпетром, то, мабуть, Грету краще не чіпати.

З оглушливим гуркотом поїзд помчав у напрямку Старого міста. Не виключено, що в натяках Еріка є певний глузд. Зв'язок Грети й Діка, принаймні з боку Діка, міг виникнути й на іншому грунті. Можливо, він і жив з нею, і працював у музеї заради короля Еріка XIV, а не заради Грети Лінд.

Був ще Мугенс Анд. Старий боєць Опору, який дістав у музеї місце завідувача відділу реклами та інформації. Зі своєю датською добродушністю він здавався милою і сумирною людиною, за якою не можуть стояти похмурі таємниці. Крім того, він від кінця війни працював на одному місці. Якби в нього виникла думка привласнити музейні цінності, то навіщо було чекати такої нагоди понад тридцять років?.. Отже, найбільший інтерес становить Карін? Андерсова секретарка, яка, крім роботи в музеї, ще вивчає історію мистецтв. Хоч вона, звичайно, теж не ідеальне джерело інформації, міркував я, опускаючи три однокронові монети в капелюх скрипаля, який сидів у переході. Тонкі звуки скрипки металися між стін, холодний протяг щипав, за вуха. Неонове світло відбивалось на темно-синьому кахлі, за спиною чувся гуркіт поїздів, а я, перестрибуючи через приступки, поспішав до Старого міста.

Так, об'єкт не ідеальний, якщо взяти до уваги її можливий зв'язок з Андерсом. Навряд чи вона скаже або зробить щось йому на шкоду. Але в такому разі вона не пошкодує зусиль, щоб довести його непричетність до крадіжки. Отже, в неї в стимул шукати інші варіанти та мотиви злочину. Пильно стежити за всім, що відбувається в музеї.

Я мав би свого агента і зовні, в бурхливому й гуркітливому світі, і її, Карін, у прохолодних, високих залах музею.

Тільки цього й бракувало, думав я, видираючись слизьким крутосхилом у напрямі Стурторгет. Перед будівлею біржі каталися на ковзанах хлопчаки, на будівельному майданчику, за яскраво-оранжевим парканом, відпочивав перед майбутньою роботою жовтий компресор. Цього тільки бракувало. Ходиш і снуєш плани, як використати інших людей, зробити їх своїми шпигунами, інформаторами. Яким же треба бути циніком! Але ж я не збирався нікого примушувати! Зрештою, всі мають бути однаково зацікавлені в розгадці цієї історії.

Прийшовши додому, я прийняв теплу ванну. Кинув у воду жменю середземноморської солі й занурився в літепло. З кімнати долинав концерт Моцарта, а на край ванни я поставив срібний свічник із стеариновою, свічкою, яка горіла м'яким полум'ям. І відключився. Дрімав, слухав і був далеко від Нюрнберзької броварні, від Скіпки, від Еріка XIV і від Національного музею.

Задзеленчав телефон. Страшенно до речі! Можна днями чекати дзвінка, і все марно, та досить лише залізти у ванну чи зайнятися іншим важливим ділом, як негайно дзвонить телефон.

Проте ви помилитесь, якщо подумаєте, що того вечора я притьмом вискочив із своєї чудової ванни. Аж ніяк. Я неквапно обмотав купальним рушником стегна і, лишаючи на паркеті мокрі сліди, якомога повільніше пішов у кімнату, а знявши трубку, відповів, мабуть, не так приязно, як годилося б, тому що голос на тому кінці дроту прозвучав злякано.

— Здається, я невчасно… Може, подзвонити трохи згодом?..

— Ні, ні, що ви, — збрехав я. — А з ким я говорю?

— Ох, пробачте. Це Карін. Карін Стенман. Я хотіла тільки…

— Ну, ну?..

— Я тільки хотіла запитати, чи можна з вами зустрітися? Я думала про цю крадіжку і знаю, що вона цікавить вас. А йти в поліцію чомусь не хочеться… Тоді ще більше все заплутається, та й не про все можна там сказати, правда ж?..

— Це залежить від…

— Я хочу сказати: коли щось підозрюєш, то, звичайно, слід би розповісти про це поліції, а не вам…

— Підозрювати, власне кажучи, нікого не можна. А надто коли немає певності. Можуть звинуватити в наклепі, — сказав я.

— Мене?

— Та ні, я пожартував, — поквапився я її заспокоїти. Тут треба купити залізо, поки гаряче. — Вам я завжди радий.

— Сьогодні ввечері, гаразд? Я затрималась на роботі і могла б заскочити до вас по дорозі додому десь через півгодини. Годиться?..

Поверх голубої у білу смужку сорочки я натягнув темно-синій пуловер з вовни лами. Краватку вдягати не став, щоб здаватися молодшим, комір сорочки лишив розстебнутий. Власне, тепер просився на шию золотий ланцюжок з акулячим або лев'ячим зубом, але це було б уже занадто. І я всміхнувся подумки, виливаючи на долоню «Ніна Річчі» та змочуючи щоки й лоба. Розумна кицька Клео пирхнула на цей запах, коли я нахилився по свої чорні штиблети, які стояли під ліжком.

— Прийде дама, Клео, — сказав я. — Молода вродлива дама, і хазяїн повинен пахнути, як джентльмен. Треба надати собі трохи шарму.

Проте Клео не спокусилась. Ще раз пирхнувши, вона залізла під високу шафу в стилі барокко, яка стояла у великій кімнаті.

Тільки-но я розпалив вогонь у грубці й поставив срібну тацю з віскі й содовою, як пролунав дзвінок у двері — і з'явилась вона. Із снігом на чорній хутряній шапочці, із снігом на чорному довгому волоссі. Здавалося, що вона вертається зі своєї першої шкільної вечірки. Така тендітна. Така молоденька й беззахисна.

— Проходьте у тепло. Я щойно розпалив у грубці. Що, знову сніг?

Вона кивнула, зняла шубку, провела гребінцем по волоссі й сіла в крісло біля кахляної грубки.

— Ні, дякую, — похитала вона головою й усміхнулася, коли я хотів налити якогось питва. — Але сигарету — залюбки. Якщо є.

Потім деякий час вона сиділа мовчки. Дивилась у вогонь. Язички полум'я мерехтіли в її очах. Білий димок від сигарети струмів угору. На вулиці білими пластівцями падав сніг, падав біля самого вікна, і всі звуки здавалися м'якими, приглушеними. Ми сиділи, наче від’єднані від усього світу, захищені від його шуму й зла. Принаймні в ту мить мене охопило само таке відчуття.

— Вибачте, якщо я вам завадила, зіпсувала ваш мирний, затишний вечір, — тихо сказала вона і подивилась на мене. — Але є одна річ, про яку я багато думала і мушу поговорити з вами.

— Ви завжди бажана гостя. І зовсім мені не завадили. Стовбичу тут зі своєю кицькою та книжками, отож хоч ви мене розважите.

Вона усміхнулась. Невловною, чарівною усмішкою.

— Це стосується крадіжки. З музею. Я так багато передумала за останні дні. Як, зрештою, і всі ми. Тут по лише корона з державою і решта речей. Але й те, що ми… що вплутаний хтось із нас. Адже вони, поліцейські, все ще допитують наших. Не можуть відчепитися. Здається, вони певні, що хтось у музеї причетний до крадіжки. Таке жахливе відчуття, що серед нас є злодій, який украв експонати з виставки.

Вона замовкла. Погляд її знову був прикутий до вогню.

— Зрозумійте мене правильно, Юхане. Тут справа не тільки в крадіжці. Головне, що ми працюємо в одному колективі, працюємо для музею, і хтось із нас може все зіпсувати, зруйнувати це чудесне почуття.

«Яке почуття?» — подумав я, згадуючи сповнені ненависті слова Бенгта Хеллера, згадав і те, що казала Грета. Але я не перебивав, мовчав і слухав.

— Тільки не зрозумійте мене хибно. Я не захищаю злодіїв, проте мені здається, ще гірше, коли хтось із нас…

— Я розумію. Але чому б вам не піти в поліцію? Вони вас не з'їдять. А факти їм потрібні, потрібна кожна подробиця — без цього такої справи не розплутати.

— Мені немає з чим туди йти, — тихо сказала вона. — Зовсім немає з чим, крім деяких здогадів. Припущень і роздумів. І легше поговорити про це з вами. Не відчуваю себе такою скутою. Та й атмосфера неофіційна.

— Що ж це за такі жахливі здогади? — спробував я пожартувати. — Може, сам Андерс узяв корону, а скіпетр лежить у Грети вдома, в гардеробі?

— Не смійтеся. Якщо я звернуся до поліції, наша розмова піде в протокол і в архів. Почне діяти весь апарат. А потім одного чудового дня всі напери піднімуть. І якщо це помилка, всього лиш моя фантазія то який жах! Вийде, що підозра впала на повинного, і то я все заплутала, завдавши людям масу прикрощів.

— А чи не краще вам поділитися своїми підозрами та думками? Обіцяю не заносити в архів, — сказав я, наливаючи собі трохи білого мартіні. Потім кинув у склянку кілька кубиків льоду.

— Я думала багато про що, — сказала Карін, постукуючи нігтиком по зубу. Вона видимо нервувалась, говорила наче через силу, — Ті, хто вчинив це, мали добре знати музей, — повільно вела вона далі. — Вони обрізали сигналізацію біля чорного ходу, знали, як знайти перемикач до неї. Безпомилково зорієнтувались у всіх коридорах і знали, що ми готуємо різдвяну вечерю для сторожів. І найбезглуздіше тут, що це, по суті, придумала я. Мені так шкода стало тих хлопців, яким доведеться всю різдвяну ніч просидіти в порожньому музеї, без святкової вечері, із звичайним буденним настроєм. І якби не я, то ми, можливо, не втратили б корону й державу. — Вона жалібно усміхнулась.

— Думаю, ви тут ні до чого. Тоді злодії просто діяли б інакше. Може, стріляли б. Хто знає?

— Але це свідчить про те, що хтось у музеї допомагав їм. Як ви думаєте?

Вона з триногою дивилась на мене. Великі сипі очі. Немов фіалки. Як очі Клео.

— Цілком імовірно. І поліція, мабуть, дійшла того ж висновку. Тепер усіх вони мовби роздивляються під мікроскопом. Від найвищого начальства до тимчасових працівників із обслуги. І вас теж.

— Але ж є багато такого, про що поліція не знає. І не знатиме.

— Наприклад?

— Наприклад, Дік… Ви з ним знайомі.

— З Діком? Авжеж. Кур'єр. Гретин підопічний і коханець. Звичайно, я з ним знайомий.

— Гретин друг. — Вона прикурила нову сигарету. — Смішно, але спершу він був моїм «другом».

— Хто б цього не захотів?

Проте вона не усміхнулась, не оцінила мого скромного комплімента.

— Він потрапив до нас через УРП. Приїхав звідкілясь із півдня Європи. Так він принаймні каже. І через УРП влаштувався до нас на роботу. Некваліфіковану роботу, в архіві, доручення на пошту й таке інше. І досить скоро почав зазирати до мене. Запрошував у кіно, в ресторан.

— Ви з ним ходили?

Вона кивнула.

— Один раз. Мені просто стало цікаво. Почасти тому, що він симпатичний, та й справ у мене того вечора не було. І я подумала, що коли можна зробити людині приємність, то чом би й ні?

— Атож, чом би й ні.

Вона не відчула іронії в моєму тоні. Та й які в мене були підстави іронізувати? Одначе Дік починав мені не подобатись. Він не тільки обдурював Грету, він підбирався й до Карін. А це мені вже зовсім не подобалось.

— Ми ходили в кіно. Дивилися якийсь примітивний детектив. Потім… ага, потім ми пообідали в маленькій піцерії. І пили каву в мене вдома. Він багато теревенив про політику. І про своїх батьків. Про те, як він допоможе їм виїхати, перебратися сюди, у Швецію. Як він підкупить різне начальство. Але це, мовляв, коштуватиме недешево. Сотні тисяч крон. І що він повинен зібрати, ці гроші. Позичити, а потім виплачувати частинами, коли його справи підуть на краще. Одначе з мого боку було безглуздо запрошувати його до себе. Він, природно, спробував… захотів переспати зі мною. Проте в нього нічого не вийшло. А не пізніше як через тиждень після цього я побачила його на вулиці з Гретою.

— По-вашому, це так дивно? Молодий іноземець приїздить до Швеції. Тут йому доводиться виконувати осоружну й низькооплачувану роботу. І жодної знайомої людини. Нема нічого дивного, що він намагається зійтися з дівчатами. А він, звичайно ж, досить наслухався про шведських дівчат, щоб неправильно вас зрозуміти, коли ви запросили його додому.

— Я не це мала на увазі, — відказала Карін. — Мені здалося, наче він хотів завести знайомство з ким-небудь із музею. Ближче, аніж просто спілкування в робочий час. І наче йому щось було від мене потрібно. А через Грету він може дістати безліч відомостей. Ніби цілком випадково запитає про се, запитає про те, про охорону, про сигналізацію — і так поступово довідається про все, що йому треба. І не забувайте про ще одну річ.

— Яку саме?

— Гретина посада дає їй доступ до всіх ключів у музеї. До кожного ключа. Крім того, на ній лежать важливі адміністративні обов'язки. Вона складає плани евакуації на випадок, скажімо, війни. А це означає, що в її розпорядженні всі карти, всі плани та креслення. Вона повинна знати, де кожен вимикач у будинку.

— На жаль, у ваших міркуваннях є одне вразливе місце. — Я виловив із своєї склянки напіврозталий кубик льоду і вкинув туди новий. — Річ у тім, що в такому разі Дікові слід було б відразу взятися за Грету, а не підбивати спершу клинці до вас. Адже ви не маєте ключів до секретних шаф?

— Ні, не маю. Але я секретарка Андерса. А він друга людина в усьому музеї. В його сейфі — всі креслення, всі ключі й усілякі плани, між іншим. Отож через мене Дік теж міг дістати все, що йому треба.

— А ви не забули про одну річ? Коли Дік почав працювати в музеї, піхто не знав про цю виставку. Крім вузького кола керівних працівників.

— Може бути. Але, крім королівської коропи та інших скарбів, виставлених цього разу, в музеї безліч творів мистецтва та художніх цінностей, які не мають такої міжнародної слави і збути які не так уже й важко.

— І ви хочете сказати…

— Авжеж, — перебила вона, гасячи в попільничці докурену майже до фільтра сигарету. — Саме так. Я хочу сказати, що він пішов до нас працювати, маючи намір чимось поживитися. Добратися до ласого шматка. І, можна сказати, йому це вдалося. Отак!

Я погодився. Справді, дуже ласого, подумав я. Незалежно від того, хто само його вхопив — Дік чи хтось інший. Я подивився на Карін, міркуючи про те, що вона сказала. Про її висновки. Але й про дещо інше. Чому вона подзвонила саме мені, а не в поліцію? І чому так швидко прийшла? Здається, для неї це було важливо. Дуже важливо. Чому?