— Оце й прикро, — зітхнув Калле Асплунд. — Ми законсервовуємо кожен аеропорт, кожен паршивий злітний майданчик Швеції. Ми контролюємо дороги, закриваємо порти. Підключаємо всіх своїх людей, незважаючи на різдвяні свята та відпустки. Практично вся Швеція під замком. Перекрито всі ходи й виходи. Протягом якоїсь півгодини ми будимо всіх скупників краденого. А злодії сидять собі в музеї з короною, скіпетром та іншими скарбами і спокійненько чекають, поки усе вгамується. А тоді їм лишається тільки вийти крізь двері й тихо, без шуму, зникнути. Отакої бісової душі!
— Але ви, звичайно ж обшукали весь будинок? Хіба це не входить у ваші обов'язки?
Калле знічено кивнув.
— Ясно, що обшукали. Та, мабуть, не досить ретельно. Сам подумай. Національний музей не якась там хатина. У ньому безліч комірчин і закапелків. І, звичайно, ніхто з наших і на думці не покладав, що вкрадені речі все ще там.
— Одне ми, в усякому разі, знаємо, — зауважив я. — У них були помічники в музеї. Люди, які добре знають усі закапелки. Це вони сховали і злодіїв, і коштовності. Це вони відключили сигналізацію і відчинили грабіжникам двері. І вони ж таки могли непомітно підсипати чогось у наїдки для охоронців. Тоді ясно, чому мене вдарили по голові. Бо я ставив саме такі запитання.
Трохи згодом ми перейшли до кухні й сіли за стіл. Моє нездужання минуло, ми обидва зголодніли.
— Ну, а як там з алібі? — спитав я, вирубуючи кілька рожевих, ніжних шматків із руїн різдвяної шинки. — Ви перевіряли?
— Грета Лінд і красунчик Дік начебто спали, коли ми подзвонили близько п'ятої райку. Ми, мовляв, розбудили їх. Вони сказали нам, що вляглися зразу після того, як повернулися з вечірки у твого приятеля. Здається, його звуть Густавсон, так?
— Вони пішли раніше за мене. Десь о другій. Може хвилин за п'ять або десять до другої. Дік ледве на ногах стояв.
— Карін Стенман вернулася від батьків під дванадцяту, — провадив Калле. — Зразу ж лягла спати. Рано влігся й Андерс Брун. Хоча різдвяний вечір провів сам-один, біля телевізора. Мугелс Анд сидів удома і їв свою шинку в самотині. Невесело, я б сказав.
— Виходить, ці троє були вдома самі? Чи не підозріло? Між другою і п'ятою ночі вони могли опинитися де завгодно.
— Могли, але Андерс Брун відповів нам по своєму домашньому телефону о пів на п'яту ранку. І попросив нас подзвонити його колегам, щоб ті прийшли в музей. Усі троє відповіли по домашніх телефонах, а отже, не могли в цей час ховатися в музеї.
— Ну, а якби хтось із них був уночі в музеї, а потім пішов додому, то на снігу лишилися б сліди — ти це хочеш сказати?
— Атож. Сніг перестав падати близько другої. Якби хтось пробрався в музей раніше другої години, а потім уночі пішов, на снігу залишилися б сліди.
— Ну, а Бенгт?
— Який Бенгт?
— Хеллер. Смаглявий такий, бородатий.
— А, отой похмурий тип. Та і в нього є алібі. Принаймні з його слів. Він нібито їздив на дачу й зустрічав різдво наодинці з самим собою. А телефону там немає. Це десь у шхерах. Він нічого не знав про те, що сталося, аж поки ввімкнув увечері телевізор. Так він каже. Ну, а довідавшись, поїхав до міста. Взагалі досить дивний тип. Наче аж радий, що сталася ця крадіжка. Мовляв, Брунові так і треба. Не розумію я його.
— Мабуть, у нього є на те свої причини.
Я мовчки приготував великий бутерброд із шинкою. Дістав французьку гірчицю, темне пиво й пляшку золотаво-жовтої гіркої настоянки.
— Розумієш, він хотів би влаштувати ту виставку зовсім інакше. Мовляв, вона повинна свідчити проти несправедливого суспільного ладу, його економічної структури тощо. Проте є ще одна причина… Твоє здоров'я!
— Твоє.
— Отже, є ще одна причина. Бенгт закоханий у Карін, а вона, здається, любить Бруна. А Андерс Брун любить тільки себе та свою кар'єру. Він продав би й матір рідну, і бабусю на додачу, аби лише стати директором музею, коли навесні старий ніде на пенсію. Отака скандальна історія аж ніяк не в інтересах його кар'єри.
— А взагалі що він за один?
— Хто?
— Той Брун.
— Ми разом вивчали історію мистецтв в Упсалі. Честолюбний тип. Розумію його колег, які вважають його безцеремонним. Але він завжди був такий. І на додачу вічно вплутується в історії з жінками. Нині розлучений удруге. Вже й немолодий, а якийсь легковажний, нерозсудливий. Намагається вилізти вгору на чужому горбі, жінки йому потрібні як такий собі субстрат, на якому він живе, звідки черпає сили. А потім — викидає. Тепер у нього, звичайно, матеріальні ускладнення. Подвійні аліменти, дві жінки і п'ятеро дітей. А це, ясна річ, недешево коштує. Але він викручується, вишукує собі додаткові заробітки. Книжки, радіо, телебачення. Своєрідний оракул у питаннях культури, регулярно пише в «Дагенс нюхетер» і «Еспрессен».
— Он воно як! Виходить, у Андерса Бруна мало грошей, а в Діка їх забагато. Ходить по ресторанах, їздить у розкішній машині. Робимо висновок: або Брун поцупив корону, щоб роздобути грошей, або це зробив Дік, одержавши за неї плату вперед…
— Але й Бенгт Хеллер теж становить великий інтерес… До речі, покуштуй паштет. Чудо… Так от, я хочу сказати, що він єдиний, хто не підтвердив свого алібі в різдвяну ніч.
— Єдиний, єдиний! Заторочив. Може, ти й маєш рацію, якщо брати це невелике, обмежене коло людей. Але ж вони не самі в музеї, не забувай. Ясно, Хеллера ми маємо на оці. Решта з цього кола, як я вже сказав, відповіли по телефону із своїх квартир, а отже, не могли ховатися на горищі музею чи сидіти в підвалі з короною на голові.
— Ну то й що? — сказав я замислено. — Від них і не вимагалося особисто бути там присутніми. Досить було одного вечора, ще до відкриття виставки, показати своїм гостям музей. Скажімо, за місяць до крадіжки.
— Звичайно. З нашого списку ми поки що нікого не викреслюємо. І Хеллер, безперечно, лишається найцікавішою для нас особою. З одного боку, ми не знаємо, де він був у різдвяну ніч, а з другого — він терпіти не може Бруна й відчуває, так би мовити, ідеологічну втіху від того, що виставка зійшла нанівець, де «символи гноблення», як він мені сказав, зникли.
— Не дуже розумно з його боку.
Більше ми того вечора загадок не розгадували. О дванадцятій Калле пішов, а я випив велику склянку кисляку, щоб наступного дня почуватися більш-менш нормально.
Отже, все відбувалося так, як я й думав, сонно розмірковував я, лежачи в теплій постелі й погасивши лампу. У стінах музею с, співучасник. Він добув дублікати ключів від чорного ходу. Показав злодіям, як тихо й безшумно увійти до кімнати, де було реле сигналізації. Розповів про різдвяну вечерю, влаштував так, щоб у їжу сторожам підсипали снодійного. І він же показав грабіжникам, де заховатися, поки вляжеться переполох, щоб, скажімо, наступної ночі вислизнути через чорний хід. Одного вони не врахували, не могли врахувати. Того, що вночі піде сніг, який і показав, що вони лишались у музеї, а багатьом дав алібі. Проте я не міг позбутися думки, що із снодійним злодії схибили. Надто ненадійно. Хоча, якби воно не спрацювало, лишався і другий варіант. Із смертельним кінцем. Я аж здригнувся у своїй теплій постелі, згадавши про удар по голові. Мабуть, мені краще триматись якомога далі від цієї історії, нехай її розплутує Калле Асплунд. Мабуть, це найкращий вихід для всіх. Та спершу треба поговорити зі Скіпкою Стрембергом, вирішив я. І заснув сном праведника.
Ранок видався сірий. Сірий, як вовняна шкарпетка. Відповідно таким же був і мій настрій. За сніданком у мене боліла потилиця, голова була важка. Червоними спросоння очима дивився я на сіру каламуть за вікном.
Та ще й Калле учора ввечері описав один з варіантів «таємниці зачиненої кімнати». Ніхто не заходив до музею після того, як випав сніг, і ніхто не виходив до приїзду поліції. Проте корона і скіпетр зникли, як і багато інших речей. А службовці музею тим часом лежали в своїх ліжках. Коли ж їм подзвонили, то всі примчали, мов на пожежу. Всі, крім безтелефонного Бенгта Хеллера. Однак у тім, що він не має телефону на дачі, мабуть, немає нічого дивного. Людині, яка вивчає середні віки, можливо, хочеться, щоб у вільний час їй давали спокій.
— На, а ти, Клео? Що думаєш ти? — Я налив їй молока й поставив блюдце на підлогу. — Припинити мені своє розслідування чи продовжувати? Передати всі справи дядечкові Калле з люлькою, а самому тихо-мирно сидіти з тобою перед телевізором? Чи нехай мене ще раз вгатять по голові?
Я вважав, що Калле не звернув належної уваги на цю подію. Хтось умисне викрутив в під'їзді лампочку, умисне підстеріг мене на сходах і збив з ніг. І підсунув під двері погрозливого листа. Тут не до жартів, якщо добре поміркувати. Принаймні для мене. Калле, той, звісно, загартований. Йому вигідно, щоб я став для них принадою. А сам він спостерігатиме здалеку, як розвиватимуться події.
Клео занявчала. Вона просила добавки. І таки випросила. Одну сардину, половинку печива і трохи молока. Добір страв, можливо, й не найкращий, як на обід, та вона не нарікала.
«То хто б це міг бути? — думав я. — Хто пронюхав, що я підбираюсь до нього? Тепер, очевидно, вони захочуть мене позбутися».
Я сполоснув чашку та блюдце, поставив кефір у холодильник, застелив ліжко і трохи прибрав у квартирі.
Так легко це в них не пройде, так просто вони не примусять мене здатися. Питання лише в тому, за яку ниточку тягти мені далі. Мабуть, треба розширити свій список, пошукати нові сліди. Для цього треба знову поговорити зі Скіпкою. Відтоді, як ми востаннє бачились, він, мабуть, щось розвідав. Ну, й ще Грета Лінд. Надто легко вона відкрутилась.
Славнозвісний детектив Шерлок Хуман насмішкувато й суворо усміхався мені із дзеркала у ванній, поки лезо бритви проорювало широкі борозни на зимовому ландшафті моїх покритих піною щік.
«А ось і покупець, — побачив високу постать на східцях перед своєю крамницею. — Ранні пташки — добрий знак».
Проте знак виявився зовсім не таким добрим, як мені здалось, і то була аж ніяк не пташка. На східцях спиною до дверей стояв Бенгт Хеллер. Сьогодні він здавався не тільки похмурим, але й розгніваним.
— А, ось ви, — сказав він погрозливо і рушив мені назустріч. — Мені треба з вами поговорити.
— Гаразд, гаразд. Тільки заспокойтеся, зараз я відчиню двері. Не варто зчиняти галас на вулиці.
Я дістав в'язку ключів, відімкнув двері, і ми зайшли до кабінету.
— Прошу, сідайте, — мовив я, показавши йому на один зі своїх густавіанських стільців з високими спинками.
Він похитав головою.
— Я постою — часу в мене обмаль. Та дещо я все-таки скажу. Полиште цю справу поліції. І відчепіться від Діка. Йому й так несолодко. Можете собі уявити, що почуває людина в такій ситуації. Тепер він нарешті в безпеці, познайомився з гарною дівчиною. Розпочав нове життя. А ви його цькуєте, чіпляєтесь до нього на роботі. Це гидко, коли дрібний гендляр, який ненавидить іноземців, переслідує такого хлопця, як Дік. Кінчайте. Інакше матимете справу зі мною. Ясно?
— Але ж Бенгто, друже…
Він не став мене слухати і пішов, грюкнувши дверима. Тібетський верблюдячий дзвіночок над входом несамовито задзеленчав, злякана Клео шаснула під бокате бюро.