Смерть ходить по музею

XXVII

Та враз двері застигли. Зупинились на півдорозі. Так, наче він передумав. Блиснув промінь світла від ліхтарика. Ковзнув у кімнату. Пробіг по столу. Майнув по стінах. Перекинувся на канапу і врешті зупинився на друкарській машинці.

Я сидів навпочіпки, із затерплими ногами, в роті у мене пересохло, а серце так калатало, аж я боявся, що він почує. Він повільно зайшов у кімнату, обережно зачинив за собою дворі. Але верхнього світла не вмикав, розуміючи, мабуть, що люди в патрульних машинах на вулиці можуть зацікавитися, чому це одне вікно на фасаді освітлене.

Я не міг роздивитися того, хто увійшов. Бачив лише його тінь. Неможливо було навіть визначити, чоловік це чи жінка. Та я відчував, що це чоловік. І чоловік, якого я добре знаю.

Він сів на стілець, що стояв біля письмового столу, й поклав ліхтарик на машинку, щоб освітлювати папери. Потім узяв стосик документів і став повільно переглядати їх.

Я розрахував правильно. Він вернувся по те, чого не встиг узяти, коли застав тут Карін. Але як діяти тепер? Про це я не подумав.

Так я й сидів, причаївшись за канапою. А поряд, за столом, сидів убивця, ладний на все. Він не дозволить, щоб хтось став йому на дорозі тепер, коли він майже біля мети, коли його задум майже здійснився. Єдиний мій шанс полягав у тому, щоб одурити його. Переконати, ніби ще кілька чоловік знають про те, про що знав я, отож убивати мене йому невигідно. Все одно його схоплять.

— Бенгте, — тихо озвався я.

Він здригнувся, погасив ліхтарик. Сидів не рухаючись.

— Я все знаю, провадив я. — Поліція теж.

Темний силует у сірому квадраті вікна лишався німим і нерухомим.

— Я знаю, ви ненавидите Андерса, ви йому заздрите. Він — здібний, дотепний, чарівливий. Його люблять жінки, він подобається чоловікам. Він швидко зробив кар'єру. Пише книжки, має науковий ступінь, його знають і за кордоном як серйозного фахівця. А ви всього цього позбавлені. У вас нічого немає. Ви — похмурий, невдоволений, брутальний. Без грошей і весь у боргах. Не дуже ведеться вам і з науковою кар'єрою. Ви тільки асистент, хоча Андерс старший за вас усього на десять років. А тепер він стане директором музею, що не поліпшує ваших перспектив на майбутнє. Я пам'ятаю одну з наших перших зустрічей. Ви тоді назвали Андерса кар'єристом і підлабузником. І сказали, що так йому й треба, — маючи на увазі крадіжку.

Він усе ще мовчав і не ворушився. А я вів далі, намагаючись виграти час. Адже сторожі іноді роблять обхід і в адміністративній частині музею.

— І ось ви зв'язуєтеся зі Скіпкою. Він частенько крутився у вас у музеї. Ви знали, що він позичає гроші й вельми охоче вдалися до його послуг. Ви купили собі літній будиночок і машину. Мабуть, і з боргами за навчання розрахувалися. Бо Скіпка був щедрий. І на позички, і на відсотки. Але то була щедрість, яка оплачується не тільки погашенням боргових розписок. Вона вимагає й зовсім іншої віддяки. Хіба не так?

Від письмового стола — ні звуку.

— Скіпка мав свої причини для такої щедрості. Йому потрібен був помічник, ось він його й купив. Того, хто мав виконати його доручення вельми делікатного характеру. Вкрасти корону, скіпетр та державу короля Еріка. Цей чоловік мав доступ до ключів і планів музею. Знав систему сигналізації, підготував схованку. І знаєте, що я думаю? Я думаю, що в тій схованці сиділи ви. Бо ви єдиний, у кого немає алібі на різдвяну ніч. Решта були вдома і відповіли на дзвінки. А потім ви вийшли через головний вхід, повз охорону. Правду я кажу чи ні?

Він відкашлявся, але сидів так само тихо.

— Вам потрібні були гроші, й у вас з'явилася можливість підставити ногу Андерсові, щоб він уже ніколи не став директором у жодному з музеїв. І остання, але дуже істотна обставина. Дуже істотна обставина. Дуже істотна. Адже нічого не пропало б, усе мало повернутися назад цілим і неушкодженим. А гроші все одно з'явилися б, бо Скіпка поінформував би страхувальні компанії й одержав відсотки за те, що ви з ним украли. Підсумок блискучий: кар'єру Андерса зіпсовано, а ви розрахувалися б з усіма боргами та ще й мали б чистий прибуток. Держава, скіпетр і таке інше невдовзі знову засяяли б у вітринах, а Скіпка підрахував би свої комісійні, якими його ощасливили вдячні страхувальні компанії. Чудова картина, правда ж?

Я помовчав, а тоді провадив:

— Єдине, чого я не зрозумів: як усе-таки Скіпці пощастило спіймати вас на гачок? І навіщо ви потім убили його, та ще й наділи корону мерцеві на голову? Але тепер я починаю розуміти. Я знаю, чого ви шукаєте в тих паперах. Скіпці стало відомо, не знаю, яким чином, що ви шахрували із звітами за преміальні фонди. Якщо це вийде назовні, вашому майбутньому кінець, з музею вас попросять. А на іншій роботі ви себе й уявити не можете. Скіпка, мабуть, роздобув якісь папери, що викривали ваші махінації. Вам треба було повернути їх, так само, як і боргові розписки за свої «позички», чи, точніше, плату за зроблені послуги. Інакше він і надалі тримав би вас у руках, навіть якби ви пішли в поліцію. Але Скіпка злякався і подзвонив мені. Бо ви забули зробити одну річ.

Я підвівся з за канапи. В ногах у мене закололо. До стола я не підійшов, а зручно вмостився біля канапи, на стільці з високою спинкою.

— Ви забули повідомити Скіпку про те, що запропонували урядові обміняти вашу здобич на ув'язнених в Кумлі терористів. Ви не обумовили цього із самого початку, і він вирішив, що ви хочете його ошукати. Він не знав, що ви просто злякалися мого стеження й надумали залишити фальшивий слід, на який поліція охоче клюнула. Але Скіпка не знав про ваші хитрощі, подзвонив мені й усе розповів. А цього йому робити було не слід, правда ж? І ви застрелили його, потім узяли з сейфа свої папери, корону наділи йому на голову, а в руку вклали скіпетр. Ви ж не були зацікавлені в тому, щоб королівські регалії пропали. А решта вкрадених скарбів, мабуть, лишилася на горищі. Отож ви добре заробили на цій справі. Поправили своє матеріальне становище, дали щигля Андерсові й примусили замовкнути Скіпку. Тепер вам лишилося тільки переглянути звіти на столі, щоб завтра не сталося чогось непередбаченого.

В роті у мене було сухо, хоч серце вже билося досить спокійно. Треба тільки не мовчати, і все буде гаразд. Так мені уявлялось.

Нарешті він поворухнувся. Закурив сигарету. Сірник черкнув об коробку і спалахнув жовтим полум'ям, не освітивши, проте, його обличчя. Замість цього полум'я засліпило мене.

І водночас із спалахом сірника, який освітив темряву, мені зненацька сяйнуло: я помилився.

Ні! Той, хто сидів біля письмового стола, міг бути ким завгодно, тільки не Бенгтом. Він сидів і, певне, всміхався. Слухав мої просторікування і всміхався. Сміявся над моєю недоумкуватістю.

Я раптом зрозумів: цей чоловік мав алібі на різдвяну ніч. Справді, він теж знав усе про лабіринти музею. Знав, де сигналізація, можливо, виготовив копії ключів. Він був десь поблизу ресторану і обробив різдвяну вечерю сторожів. Проте він більше залежав від Скіпки, ніж будь-коли міг залежати Бенгт. Тому він тут і сидів, у темному кабінеті Карін, гортав папери. Існував принаймні один такий документ, який перед нарадою, що почнеться через кілька годин, йому треба було підмінити.

— Чи знаєш ти, що прагнеш недосяжного? — повільно промовив я. Зрозумівши, нарешті, хто сидить за столом, я раптом відчув цілковиту байдужість. Ніби це мене більше не обходило. Очевидно, реакція після першого нервового напруження. Я був наче вичавлений лимон, я майже співчував йому. — Якби ти був не такий вигадливий і менше думав про всі деталі, ти, можливо, і впорався б. Але тебе підвели калоші, Хіллестрем і охорона. А найдужче калоші. Мені дуже шкода, Андерсе.