Смерть ходить по музею

IV

— Як це безглуздо, — голосно сказав я самому собі. — Страшенно безглуздо.

Виделка повисла в повітрі, застигла на півдорозі. Яєчний жовток тоненькою цівкою потік у тарілку.

Отже, сталося те, про що ми розмовляли жартома учора ввечері. Зникли королівська корона, скіпетр і держава. А заразом і інші експонати. Незважаючи на сигналізацію, яка могла засікти муху на вітрині. Незважаючи на патрульні поліційні автомобілі та внутрішню охорону. Як це сталося? Чому? Навіщо? Злодії мали б розуміти, що жодна з тих речей не дасть їм прибутку, якщо вони не переплавлять золото й не виколупають перлини та коштовне каміння. І знати, що вся шведська поліція підключиться до цієї справи. Порти й аеропорти закриють, Швецію наглухо закоркують, аж поки все це добро знайдеться.

Проте людина, яка зуміла, незважаючи на охорону та всі перестороги, здійснити крадіжку такого масштабу, напевне, хитріша й підступніша, ніж більшість її колег. Про це свідчить і вибір часу. Різдвяна ніч — саме той момент, коли один раз на рік уся Швеція віддасться безтурботним радощам.

Я проковтнув рештки сніданку, виніс тацю в кухню, налив молока для Клео і збіг униз по крутих кам'яних сходах. На Чепмангатан, потім далі під укіс, і ось я вже на Корабельному мосту.

Сонце сяяло, проте мороз щипав за носа. У Швеції сьогодні ранок настав пізно, пізно для всіх, крім поліції та службовців музею.

Я дивився на воду, пара від якої пливла до Національного музею, що виблискував шибками вікон на протилежному березі Стремму.

Старовинна будівля виглядала як і завжди, ніби нічого й не сталося. Вона стояла на Бласлехольмені, наче на таці, обтяжуючи міський краєвид своїми безформними обрисами, і, як звичайно, здавалася на кілька розмірів більшою за своє оточення. Щось неправильне було в її лініях, якась неспівмірність. Можливо, винен у цьому був дах?

Але навіть здалеку я роздивився чорно-білі поліційні машини, які наче взяли музей в облогу. Тільки ви трохи запізнилися, думав я, швидко йдучи по мосту через Стремм і видихаючи перед собою білі хмаринки пари. Вам би вночі тут бути.

Унизу, на набережній, ближче до музею, я побачив верх сірого телевізійного автобуса. «Рапорт» і «Актуельт»[3] розгорнули своє устаткування, готуючи пікантний додаток до вечірньої програми.

Біля музею, спиною до нього, стояв Андерс Брун без пальта й без капелюха і говорив перед телекамерою. Репортер тримав у випростаній руці мікрофон із надітою на нього великою пуховою рукавичкою. То й мікрофони мерзнуть? Але це роблять, мабуть, заради звуку.

Я проштовхався між цікавих ближче до музею. Бліде сонячне світло тремтливими зблисками мерехтіло на воді, яка ще не встигла замерзнути. Течія була надто сильна.

— Ми довідалися про крадіжку сьогодні вдосвіта, — почув я похмурий голос Андерса Бруна.

Він здавався заклопотаним, стомленим і невиспаним. Його можна було зрозуміти. Попри всі заходи перестороги, сталося у що ніхто не вірив. По ньому, як відповідальному за виставку, це вдарить насамперед. Принаймні він так вважав.

— Злодії зайшли, певне, крізь двері чорного ходу. Вони зуміли приспати двох сторожів, які чергували цієї ночі. Чому так сталося, ми поки що не знаємо, але охоронці поснули, і коли вранці, близько четвертої, з ними спробували зв'язатися із центра охорони, ніхто не відповів. Приїхала поліція, і сторожів знайшли на підлозі непритомними. Багато найцінніших експонатів виставки зникло.

— І серед них корона та скіпетр короля Еріка? — запитав репортер.

— Так. Це просто трагедія… — Голос його урвався, але він провадив — І я закликаю тих чи того, хто вчинив цю безглузду крадіжку: поверніть украдене! Продати ці експонати ви ніколи не зможете. Ніхто й ніде не зважиться їх купити. Тільки не знищуйте! Такої втрати не відшкодуєш. Узяте вами — частка шведської історії. Вона належить нам усім. Якщо ви знищите ці речі, кара буде дуже сувора.

— Отже, ви бачили й чули головного хранителя Національного музею Андерса Бруна, — сказав перед камерою репортер, а Андерс Брун повільно пішов назад, до широких парадних сходів. Мені було жаль його, я розумів, як він себе почуває.

— Андерсе! — гукнув я. — Андерсе! Зачекай!

Він обернувся й усміхнувся мені жалюгідно й розгублено.

— Юхане, друже. Тут більше нема чого робити. Зайдімо до мене.

З-за скелець окулярів на мене розпачливо дивилися карі очі. Попелясто-сіре й бліде, незважаючи на мороз, обличчя свідчило про втому, близьку до шоку. Так, добряче його трусонуло.

Ми пройшли поміж поліційними машинами, поминули скляні двері до вестибюля, де нам кивнув поліцейський, піднялися широкими сходами, а далі повернули ліворуч, до виставки.

Ішли мовчки. Сходи видалися мені крутішими, ніж минулого разу. Уже між першим і другим поверхами занили мої нетреновані м'язи.

Сонце освітлювало стінний розпис Карла Лассона: просто лад нами світловолосий Густав Ваза в'їжджав, оточений радісною юрбою, в уквітчаний Стокгольм. А в залах ніхто не радів. Приходили і йшли похмурі службовці, біля кожних дверей стояли насуплені поліцейські.

Ми зайшли до центральної зали, де ще недавно було виставлено королівську корону. Велика скляна вітрина зяяла пусткою. На підлозі скалки. Блакитну оксамитову підкладку витягли, і вона, зім'ята, валялася під вітриною. Кілька поліцейських у комбінезонах, очевидно, шукали відбитки пальців, притрушували скло сірим порошком. Андерс похитав головою і перейшов до сусідньої зали. Тут деякі вітрини лишились неторканими, інші розграбили наполовину, решту підчистили цілком.

— А вони не дурні, — скрушно мовив Андерс. — Взяли тільки найцінніші і відносно невеликі предмети, які легко випести і простіше збути з рук.

— Здається, ти казав, що продати нічого не можна?

— Природно, я мусив так казати, це наша офіційна версія. Май на увазі, коли з кимось говоритимеш.

Ми пройшли довгим коридором і зупинилися перед коричневими дверима з табличкою, на якій білими опуклими літерами на веселому голубому тлі було написано: «Головний хранитель Брун».

— Зайдімо на хвильку. Мені потрібні чашка кави і телефон. Там мені однаково робити нічого.

З його простого, наповненого світлом і повітрям кабінету видно було заклади-конкуренти — Музей сучасного мистецтва і Скандінавський музей. Замок Фредріксборг височів на другому березі Стремму, красуючись білими шапками снігу на зелених схилах даху.

Увійшла дівчина. Дуже мила дівчина, та ще й з кавою.

— Вам пощастило. Я варила тільки собі, але ще на двох вистачить. А от сухариків у мене всього два.

— Дякую, голубонько, — мляво пробурмотів Андерс. — Усе чудово. Це мій добрий приятель, Юхан Хуман. Власник антикварної крамниці і знавець мистецтва. Нам треба трохи поговорити про події цієї ночі.

— Мене звуть Карін, — сказала дівчина й усміхнулась. — Карін Стенман, секретарка пана Бруна… Якщо знадоблюсь, я в себе, переписую звіт. А ваші калоші я поставила вранці на газету під теплоцентраллю в залі, вони наскрізь промокли. — І вона вийшла, причинивши за собою двері.

— Здібна дівчина, — стомлено промовив Андерс, дивлячись кудись перед собою. — Вона моя секретарка, але, крім цього, навчається в університеті. Коли закінчить курс з історії мистецтва, почне працювати асистентом. Спеціалізується на шведському образотворчому мистецтві дев'ятнадцятого століття. Ось так… — Зітхнувши, він поправив елегантну темно-синю краватку, щиглем збив з вилоги ретельно відпрасованого темно-сірого фланелевого костюма уявну порошинку.

Андерс не змінився. Такий же, як колись в Упсалі. Він завжди приділяв надмірну увагу своєму одягу. І зовні такий самий приємний, незважаючи на сивину в чуприні та зморшки біля очей.

— Ти написав звіт? — запитав я.

— Так. Продиктував про все, що побачив, коли прийшов до музею сьогодні вранці, а Карін зараз передруковує. У мене є диктофон. Знаєш, такий маленький, портативний. Дуже практична річ у нашій роботі, коли весь час бігаєш по залах та поверхах.

— Як же все це сталося? Ти коли сюди прийшов?

— Гм-м… Я був удома, спав. Знаєш, як сплять на різдво. Забагато з'їв і таке інше. Отож і спав як убитий. Зненацька задзвонив телефон, десь зразу після половини на п'яту. Я прокинувся. Ніколи ще похмілля не розвіювалось так швидко. — Він стомлено посміхнувся і сьорбнув кави. — А коли приїхав сюди, поліція вже робила своє діло. Ми дійшли висновку, що злодії потрапили в музей, очевидно, крізь невеликі двері з чорного ходу. Дверей не ламали, скористалися підробленим ключем. Дублікатом.

— Виходить, вони почували себе тут як дома?

— Принаймні вони добре знали обстановку, — кинув Андерс. — Опинившись усередині, зразу подалися в контрольне приміщення й до пульта. Там вони перемкнули потрібні реле. А це може зробити лише фахівець, обізнаний із секретами нашої сигналізації. Далі лишалося тільки зайти і взяти. Ніяких перешкод.

— А охорона? Що з ними сталося?

— Охорона? Спали, як байбаки. Поліція щойно взялася до аналізу нашого чудового різдвяного столу. Хтось висунув версію, ніби злодії ввели снодійний газ у системи кондиціювання повітря, але це, на мою думку, звучить аж надто фантастично. Ні, очевидно, щось підмішали в їжу. Іронія долі. Ми хочемо зробити хлопцям приємне: хоч якась компенсація за самотність у різдвяний вечір. Готуємо їм різдвяний стіл, а хтось підмішує до страви якоїсь гидоти, і вони падають з ніг. Оце така відплата за любов до ближнього. — Андерс іронічно посміхнувся.

— То вони просто поснули?

— Атож. Близько дванадцятої повечеряли — у них, здається, так заведено, — а на початку другої відчули якесь дивне запаморочення. Один із сторожів зрозумів, що тут щось негаразд, і спробував подзвонити в поліцію, але не встиг дійти до телефону. Це виявилася сильна штука. Вони оце тільки тепер прокинулись.

У двері постукали, і, перш ніж Андерс устиг відповісти, до кімнати зайшов чоловік років шістдесяти. Побачивши мене, повернув назад.

— Заходь, заходь, Мугенсе. — Андерс помахав йому рукою, запрошуючи увійти. — Тут усі свої. Це мій давній друг Юхан Хуман. Мугенс Анд у нас шеф відділу інформації. Робить рекламу, обслуговує виставки.

— Саме час братися до роботи, так? — запитав я жартома.

Проте Мугенс не оцінив моєї спроби бути дотепним, не усміхнувся.

— Так, схоже на те, — сказав він стомленим, застудженим голосом і провів рукою по лисині. — Дзвонять з усіх можливих газет, але я відіслав офіційне повідомлення в телеграфне бюро, яким їм поки що й доведеться задовольнитись. А хто цікавиться подробицями про наших друзів-грабіжників, тому я рекомендую звернутися до поліції.

Він схожий на засмученого бульдога, думав я, дивлячись на пооране зморшками, брижувате обличчя шефа інформації. Очі були трохи вибалушені й ще дужче посилювали цю схожість. Він говорив з акцентом — не сильним, але досить помітним датським акцентом.

— Чудово, Мугенсе. Так і робіть. Ми не повинні обговорювати роботу поліції. Краще хай вони самі це роблять.

— Гаразд, — сказав Мугенс — Ти знаєш, де мене шукати.

І він пішов.

— Прекрасна людина, зауважив Андерс. — Потягнувшись, він позіхнув ще раз. — Приїхав сюди наприкінці війни. Як біженець. Брав участь у русі Опору. Між іншим, був антикварним торговцем у Копенгагені. До нас прийшов за рекомендацією одного стокгольмського колеги і дістав роботу в архіві, а тепер завідує відділом інформації. Ось як буває. Так прижився в нас, що й додому не вернувся.

— Здається, ти сказав… Мовляв, злодії не зможуть продати крадене. Що такий номер у них не пройде, — сказав я, обмірковуючи одну думку. — Отже, кажеш, не пройде?

— В усякому разі, з короною. Та й з іншими, більшими речами. І хвалити бога. Але там і багато іншого. Міжнародний покупець, природно, не зможе знати всього підґрунтя цієї історії. А деякі речі з колекції мають на світовому ринку такий попит, що наша інформація через Інтерпол не дасть наслідків. Ясно, що їх не продаси на великих аукціонах — «Сотбі» чи «Крістіс», приміром. Та загалом обдурити довірливих покупців в Америці чи Європі буде не так уже й складно.

— Наприклад?

— Ну, всі оті маленькі шкатулки вісімнадцятого століття і стародавніші. Золото й каміння. Те і се — набереться потроху. Кілька картин. Невелике полотно Ватто «Італійська серенада», «Рисувальник» Шардена. Збути їх, звичайно, буде важче, але якщо вони полежать тут деякий час, а потім їх потихеньку перешлють якомусь нафтовому шейхові, то й картини, мабуть, пройдуть, — сказав він скрушно.

— Ти маєш на увазі маленькі речі й невеликі картини?

— Атож, саме їх. Усе вмістилось у кілька невеликих валіз. Їм не довелося сушити голову над проблемою перевезення. Простіше простого поскладати речі у валізи й вибратися звідси. Далі все піде тишком-нишком.

— А поліція? Ти ж казав, що довкола музею патрулюють поліцейські машини.

— Воно-то так, уяви собі: третя-четверта година різдвяного ранку. Безлюдно, тихо, ніде ні душі. Навколо самої будівлі машини не патрулювали. Адже тут була внутрішня охорона. До речі, злодії пішли тією ж дорогою, що й прийшли, — крізь чорний хід. А там і до автомобільної стоянки близько. Метрів п'ятдесят або сто. Палицею докинути. А ще ж і не розвиднялося.

— І що вони тепер робитимуть?

— Не маю анінайменшого уявлення, — сказав Андерс, підперши руками голову. — Найімовірніше, злодії ховатимуть. валізи в якомусь надійному місці. Мабуть, у центральній камері схову, — засміявся він. — Принаймні доти, доки уляжеться переполох. Потім спробують вивезти з країни. А це неважко. Поїдь-но в Данію на машині через Хельсінборг чи Мальме і якщо попадешся, то вважай, тобі страшенно не пощастило.

— Напевне. Адже митники завжди приділяють більше уваги приїжджим, аніж тим, хто залишає країну.

Ми замовкли. Андерс мляво колотив ложечкою у пластмасовому кухлику. На підвіконні стрибала синиця, внизу, на набережній, сигналила машина.

У двері постукали, і хтось увійшов до кімнати. Я обернувся і одразу впізнав його. Навіть при всьому бажанні я не зміг би не впізнати свого найщирішого друга.

— Прошу вибачити, якщо перешкодив, — відкашлявся гість. Видно було, що він не надає особливої ваги своїй ефектній появі. — Моє прізвище Асплунд. Комісар поліції Асплунд. Мені сказали, що головний хранитель тут.

Андерс підвівся, привітавсь і показав рукою на стілець поряд зі мною.

— Радий вас бачити. Хоча радості сьогодні мало… Знайомтеся, це Юхан Хуман. Мій друг. Торговець антикваріатом.

— Друг, он як? — Калле Асплунд усміхнувся й міцно потис мені руку. — З різдвом тебе, Юхане. Шкода, що ми зустріли його не разом. Добре, хоч тепер здибалися. Можна сказати, різдвяна зустріч. Отак воно…

І він заходився нишпорити в кишенях свого піджака. Його пальці снували, як меткі звірятка, аж поки знайшли потрібне. Коротку люльку, коробку сірників та пластиковий пакет. Довгі волохаті пальці натоптали люльку жовтими волокнами тютюну, і він закурив. Я знав, що зараз відбудеться таке, до чого Андерс зовсім не готовий. Тільки добре виховання допомогло йому зберегти витримку, коли хмара ядучого диму оповила кімнату.

Не знаю, який тютюн курить Калле Асплунд, але він жахливий. Саме жахливий. Одначе той факт, що він курить бридкий тютюн і має, м'яко кажучи, трохи оригінальні манери, аніскільки не применшує переваг Калле, людини безумовно обдарованої і проникливої.

— Мушу сказати, ми з Юханом чудово знаємо один одного. У нас навіть два вбивства на спільному рахунку. — І він привітно всміхнувся враженому Андерсові.

— Це було кілька років тому, — сказав я збентежено, хоча для збентеження не мав підстав. І все-таки згадувати про те, що тоді сталося, було мені неприємно. Не варто зараз про це говорити.

Калле Асплунд рішуче ляснув долонею по столу. Вона важко впала на стільницю і завмерла, тільки пальці посіпувалися, відбиваючи безгучний дріб.

— Я сам займуся цією справою, — сказав він твердо. — Перед різдвом я виїздив з міста й оце тільки зумів добутися назад. Їздити по засніжених дорогах — нема нічого гіршого.

— Я щойно продиктував звіт про все, що нам відомо, — стомлено мовив Андерс. — Він зараз буде готовий. У вас є щось нове?

— Ні, поки що нічого, — почувся голос Калле Асплунда з-за нової смердючої хмари. — Пальців море, але кому вони належать, — достойним відвідувачам виставки чи злодіям, — ми не знаємо. Такі хлопці, мабуть, не лишають по собі очевидних слідів.

— Мабуть. Але що мене найдужче тривожить… — І Андерс замовк, дивлячись поверх Корабельного мосту. Сизі струминки підіймалися з димарів прямовисно вгору. Сонячний безвітряний день з іскристою памороззю на дахах. — … Що мене найбільш засмучує, — провадив він, не відриваючи погляду від покритих інеєм корабельних щогл, — це те, що у злодіїв, певно, знайшовся помічник тут, у музеї.

Калле Асплунд кивав головою, ліниво посмоктуючи свою люльку.

— Інакше яким чином вони відключили б сигналізацію? І як змогли б виготовити дублікати ключів?

— Не виключено, — сказав Калле Асплунд. — Цілком можливо. І ми це, природно, спробуємо з'ясувати. Треба буде перевірити кожного службовця і ще тих, хто працював тут зовсім недавно. Але злодії могли дістати креслення десь у іншому місці. Наприклад, у фірмі, яка обладнала сигналізацію. А виготовити дублікат ключа не так уже й складно. Поживемо — побачимо.

Задзвонив телефон. Андерс подав трубку Калле Асплундові. Той з цікавістю слухав. Попахкував люлькою, іноді щось бурчав, даючи комусь зрозуміти: він дуже уважно слухає.

— Чудово, — сказав він, поклавши трубку. — Чудово. Щойно знайшли машину «вольво», вкрадену за день до різдвяного вечора. Машина стоїть між двома ялинами на Ловені, за стежкою, прокладеною товариством охорони природи та муніципалітетом до Китайського замку. Там вона й стоїть. А в багажнику — велика порожня валіза. Звичайна собі валіза.

— Це може мати якесь відношення до нас? — запитав Андерс.

— Побачимо…

Асплундова люлька, хвалити бога, згасла, і він більше її не запалював.

— Побачимо. Але у валізі знайшли буклет з виставки.