Смерть ходить по музею

X

— Звучить досить-таки переконливо, — підсумував я, сидячи навпочіпки перед своєю гарною кахляною грубкою і підкладаючи ще два березових полінця. — Ваші теорії самі по собі цікаві, та чи не надто далеко вони заходять? Вчинено крадіжку із зломом. Найбільшу крадіжку з усіх, які траплялись у Швеції, а ви тут як уродились: зразу підозрюєте бідного іноземця, іммігранта, який року не прожив у Швеції. І це на підставі того, що він намагався затягти вас у ліжко, коли ви привели його додому після обіду в ресторані… А коли не вийшло, як він задумав, ваше місце зайняла Грета Лінд. Якби це був злочин, то такі злочинці заполонили б усі шведські тюрми. Запевняю вас.

— Не в тім річ, Юхане. Він надто вже цікавився музеєм і нашою роботою, надто багато розпитував. Наприклад, коли ми ходили в ресторан. За обідом мало не обценьками витягував з мене, які картини найцінніші, найвідоміші. Розпитував, як їх охороняють, і ще всяку всячину.

— У такому разі, до списку його злочинів, крім інтересу до вас, слід іще додати інтерес до своєї роботи. Все це звучить якось не дуже переконливо.

— Можливо, — відрубала вона. — Я тільки намагаюся допомогти чим можу. От і розповіла вам, що знаю. І ще думаю. Про людину, яка всього рік у музеї і перебував в зв'язку з Гретою — службовою особою, в якої зосереджено всі відомості про охорону й сигналізацію. Та коли ви вважаєте, що мої думки не заслуговують на увагу, не стану вас більше турбувати. А все ж неприємно, коли приходиш до людини зі своїми сумнівами, а у відповідь чуєш тільки глузування.

— Голубонько, я зовсім не глузую з нас! Аніскілечки. І якраз дуже добре, що ви все це розповіли. Щоб розв'язати нашу крутиголовку, саме й потрібні такі відомості. Я лише думаю, що ви робите з мухи слона, принаймні аж надто великого слона. Ви розмовляли з Андерсом про Діка, про ваші підозри?

Вона завагалась.

— Ні, не розмовляла.

— Чому б вам цього не зробити? Адже він ваш шеф і перебуває в центрі всіх подій.

— Він би не схвалив… того, що я була з Діком у ресторані, — тихо сказала вона. — А якщо я помиляюсь і Дік тут ні до чого, мені згодом було б дуже прикро. І я вирішила краще поговорити з вами. Ви ж знаєте того поліцейського і можете обміркувати те, що я вам розповіла.

— Гаразд, зрозумів. Я поміркую. Не хочете чого-небудь випити?

— Ні, дякую. Тепер мені треба йти.

І вона підвелася й легенько почухала Клео за вухом. Кицька лагідно замуркотіла й потерлась об ногу Карін.

Коли дівчина пішла, коли я почув, як унизу, біля кам'яних східців, грюкнули двері, я ще довго стояв і дивився на сніжинки за вікном.

Не могло ж усе пояснюватися просто ревнощами Карін! Не приходила ж вона сюди тільки відплатити Дікові за те, що він віддав перевагу Гроті? Що жив із жінкою, в якої очі зляканої пташки й несмілива усмішка? І я відкинув це припущення. Не можна так невтримно фантазувати. Життя й так досить складне, отож не варт додавати нові штрихи до заплутаних стосунків між службовцями Національного музею.

Наступного ранку світило сонце. Капало з крижаних наростів, що звисали, наче бороди, з ринв і загрожували життю перехожих, а вбрана в жовту жилетку синиця вже виводила свою нехитру мелодію, яка провіщала весну.

До обіду день видався клопітливий. Дивно, адже на початку січня торгівля рідко буває жвавою. Подарунки до різдва вже куплено й роздано, і починає гнітити думка про несплачені податки. Проте, мабуть, це пояснюється чистою випадковістю. Хай там як, але за ці години я виторгував більше, ніж за весь попередній тиждень. У житті трапляється й таке. Тож гріх на нього нарікати.

І пообідав я в цей день на славу, хоча моєї заслуги тут не було. Один колега побажав продати мені бюро. Густавіанське. За стилем, а не за епохою, бо його виготовили трохи пізніше. Десь у другій половині XVIII століття — це напевне. Стільниця із справжнього, обробленого ручним способом кольморденського сіро-зеленого мармуру, але фанера шухляд — пізнішого виготовлення. Це мало позначитись на ціні, отож я посилено натискав на цю обставину, сидячи в «Театоргріллені» й ласуючи морським язиком, яким частував мене мій приятель. Страву ми запивали сухим вином кольору сонця. Одначе жертви колеги були недаремні. До десерту ми майже домовились, а до кави я вже капітулював, закуривши сигару, — ніби підняв білий прапор.

Колега тішився, що продав своє бюро, а я був задоволений покупкою, навіть ціною. Я точно знав, куди його прилаштую. Одного ювіляра на честь п'ятдесятиріччя мали обдарувати старовинними меблями, а його дружина в шубі з леопарда та із сумкою крокодилячої шкіри ось уже кілька місяців була моєю постійною замовницею.

— Але щоб неодмінно було густавіанське, пане Хуман! — суворо дивилась вона на мене. — Воно стоятиме у їдальні біля стіни, а Йоста такий вибагливий. У нього тонке відчуття стилю, він місця собі не знайде, якщо не влаштувати усе так, як йому хочеться.

От товариство охорони природи і справді місця собі не знайшло б, подумав я, якби там побачили твою леопардову шубу та крокодилячу сумку. Але я змовчав. По-перше, я добре вихований, а по-друге, мені потрібні гроші. Отак я ганебно поводжуся. Мовчу заради нікчемної вигоди.

— Обіцяю вам, фру Ельм, зробити все, що від мене залежить, — сказав я.

І таки зробив. Мою доброчесність було винагороджено розкішним обідом.

— Ще чарочку коньяку, Юхане?

— Ні, дякую. Мені сьогодні не так пощастило, як тобі, треба ще попрацювати. На жаль, після всієї цієї розкоші мене знову ждуть справи.

Тільки тепер я помітив його. Він сидів за колоною. Проте я не помилився. То був Дік з двома якимись добродіями. Обидва вишукано вдягнені, елегантні. На столі, у відерці з льодом, зелена пляшка з довгою шийкою.

Мене це, звісно, не обходить, думав я, але чи тут він щодня обідає? Я знову вернувся подумки до музею, до цього клубка загадок. Чи не поговорити з Діком? Що я втрачу? Нічого. А починати з чогось треба. Я вже склав собі карту місцевості. Зробив грубий ескіз. І пора наносити дрібніші деталі. Від слів перейти до діла, від здогадів до фактів. І добре б почати з Діка. Не тому, що я цілком проковтнув підозру Карін, але, можливо, в ній ховалося раціональне зерно, ниточка, за яку можна вхопитись.

— Мені пригадалася одна давня історія про табір лісорубів, — урвав колега мої думки, що крутились навколо Діка, навколо музею і вкрадених королівських регалій. — Якщо вже ти не здогадався, що треба подякувати за добрий обід, то доведеться це зробити мені. Тож слухай, як усе було. У тому таборі захворіла куховарка, і лісоруби варили собі їсти самі. Постановили, що кожен візьме на себе один тиждень з умовою: хто поскаржиться на страву, негайно стає на місце «чергового». Якось трапився їм геть негодящий кухар. І один з найстарших лісорубів не витримав. Примружившись, він подивився на кухаря і сказав: «Каша пригоріла, і молоко скисло, і масло гидке. Свинину пересолено, а картопля розварена. Але обід був смачний, з біса смачний!»

— Приєднуюся до нього, — засміявся я і підніс чарку. Обід був справді смачний, з біса смачний.

А коли я поставив склянку, Діка вже не було. Один з його знайомих розраховувався з поштивим метрдотелем біло-рожевим тисячним папірцем. Хоч би що там казали про Діка, а його приятелі нужди не знали.

Та бюро було не останньою моєю покупкою того дня. Мене чекала ще одна справа в місті. І вже через годину я йшов по Гревгатан, несучи в кишенях штанів по «чаші для узливання». Невеличкі гарні речі XVIII століття, про призначення яких, не мудруючи лукаво, говорила сама назва. А по-простому, то були чарки, тільки трохи нижчі від звичайних і срібні. Один старий самотній капітан, який пішов на пенсію і мусив час від часу поповнювати свою касу готівкою, дзвонив мені іноді й запитував, чи не цікавлюсь я тим-то й тим-то. І я часто цікавився. Ясна річ, коли мав кошти.

Спускаючись, я перетнув Нюбруплан, вийшов на Арсенальсгатан, опинившись у смердючій, загазованій ущелині з безперервним рухом транспорту, кинув злий погляд на вітрини аукціону і зібрався вже спуститися до Кунгстредгордену, коли згадав про Діка.

Я подумав, що добре б зробити два діла зразу. Від музею я був зовсім близько, і великий гак робити не доведеться.

Знайшов я його у відділі листівок. Він сидів і читав книжку. Спершу не впізнав мене. Потім усміхнувся.

— Привіт. Хочете купити листівки?

— Не зовсім, — сказав я. — Власне, я хотів би з вами поговорити.

— Зі мною? Це можна. Якщо ви п'ять хвилин почекаєте, ми зможемо посидіти он там, — і він кивнув на двері кафетерію. — Мене тут скоро змінить один приятель. А ви поки що займіть місце.

Я так і вчинив. Приніс пластмасову тацю, а на ній дві чашки кави, дві напорові пірамідки з вершками, білий пакет цукру та дні булочки з блідою, нездорового кольору цукровою поливою.

Він прийшов, сяючи своєю сліпучою усмішкою. Можна було зрозуміти дівчат. Ясно, чому вони здаються. Чужоземна красива пташка в клітці сумної шведської буденності.

— Ви хотіли поговорити, — нагадав Дік, прикурюючи сигарету й пильно дивлячись на мене крізь серпанок синього диму.

— Мова піде про крадіжку, — почав я. Напад — найкращий метод захисту. Зразу про головне — тоді він випаде із сідла. Принаймні це його ошелешить. — Отже, про крадіжку.

— Хвилинку, прошу пробачення. Навіщо вам та крадіжка? Я хочу сказати, що це справа поліції. Чи ви з них?

— Не зовсім. Але вони попросили, щоб я допоміг. Зробив їм послугу.

Звучить бундючно, та нічого не вдієш. Адже Дік мав рацію. З якого дива мав би я сидіти й базікати про крадіжку із сторонньою людиною?

— Що ж, розповісти я можу небагато, — мовив він, спрямовуючи в чорну каву білий струмінь вершків. — І те, що знаю, вже сказав поліції. Того вечора, коли тут побували злодії, я сидів у Еріка Густафсона. Ми ж там бачились, так? Потім я був — ага, потім ми а Гретою пішли додому, спати. Отож у моне… як це називається… Алібі?

Він на диво добре розмовляє по-шведському, хоча прожив у Швеції лише рік, думав я. Звичайно, з акцентом, але все-таки. Алібі він мав, з цим у нього проблем не було. На додачу так набрався, що в Грети, мабуть, виникла інша проблема: як доправити його додому. Впоратися зі шведською горілкою, видно, виявилося важче, ніж із шведською мовою.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — спокійно промовив я, відламуючи ріжок булочки. — Я аж ніяк не думаю, що ви поцупили корону та скіпетр. І ніхто цього не думає. Я лиш намагаюся з'ясувати, чи не міг хтось із працівників музею допомогти грабіжникам.

— Допомогти?

— Ну, самі подумайте. Злодії надто багато знали: про входи, виходи, сигналізацію. А снодійне, домішане до різдвяної вечері? Хіба вам не ясно, що свої люди всередині музею злодіям стали в пригоді? Ще й у якій пригоді!

Дік кивнув, колотячи пластмасовою ложечкою в чашці з кавою. Все колотив і колотив.

— Розумію, — сказав він нарешті. — Розумію. Ну звісно. Серед службовців музею мав бути їхній спільник. А може, й не один. Питання тільки — хто? І для цього ви сюди прийшли?

Тепер настала моя черга кивнути.

— І ви думаєте, це був я? — Його очі потемніли, і говорив він тихо, нахилившись над столом. — То ви подумали на мене, «бісового чужинця», так? Я пробув тут не більше року, але вже багато разів чув: «Бісів чужинцю, забирайся додому». І думаєте, стало краще відтоді, як я зустрів Грету? Я знаю, що про мене думають. І Грета знає. Іноді вона плаче вечорами, коли їй здається, що я не чую. Спробували б ви побути в моєму становищі. Приїхати сюди й розносити пошту, продавати листівки. І завжди чуєш: «бісів чужинець». І ось тепер, коли сталася крадіжка, ви приходите й запитуєте, чи не допомагав я зсередини.

Він утупив погляд у стіл. М'язи біля рота посмикувались. Я почував себе негідником.

— Та ні ж бо, — поквапивсь я затерти незручність. — Ніхто вас не підозрює. Просто ви один з небагатьох, кого я знаю тут, у музеї. І я хотів довідатись, чи немає у вас якихось міркувань, підозр. Адже завжди легше говорити з людьми знайомими, ніж із поліцією, хіба не так?

— «Кого я знаю…» — передражнив він, міряючи мене поглядом. — Ми провели разом кілька годин на святвечір. Один-однісінький раз. А ви кажете, ми знаємо один одного. Але я вас розкусив. Ви настирливий і цікавий. Грета казала, що ви цікавитеся роботою поліції, що ви відомий детектив-аматор. А тепер ви хочете стати ще відомішим, так? Потрапити на перші шпальти в газеті: «Славнозвісний пан Хуман рятує королівські коштовності!»

Він засміявся таким заразливим сміхом, що засміявся і я, хоча, власне кажучи, трохи розсердився, точніше, образився. Побачити в мені якогось дешевого любителя слави — це вже занадто.

— Ні, на жаль, я нічого не знаю, — вів далі Дік. — Нічогісінько. Хоча розумію, що злочинцям було б легше, якби їм допомагали. Проте я розумію і те, що хто здійснює такий великий наліт, той має бути готовий упоратися й без допомоги зсередини. Але в мене більше нема часу, я мушу йти. Обіцяв Греті купити продукти. Бувайте, і дякую за каву.

Він усміхнувся й пішов.

А він приємний хлопець, подумав я. Цікаво все-таки, причетний він до крадіжки чи ні? На вигляд цілком чесний хлопець. Але зовнішність оманлива, не можна оцінювати собаку по шерсті. Ні, я не мав ніяких підстав думати про Діка погано, приплутувати його до крадіжки. Єдина підстава — це те, що Дік і Грета коханці. Ми, очевидно, надто сповнені буржуазних забобонів, і тому нам важко повірити в те, що молодий, гарний на вроду кур'єр, до того ж іммігрант, без ніякої прихованої думки живе з жінкою на десяток років старшою від нього. Все це не дуже надійна основа, щоб будувати на ній звинувачення у співучасті в найбільшій за всю історію Швеції крадіжці витворів мистецтва, подумав я, усміхнувся в душі й рушив до виходу.

Та коли навіть списати з рахунку Діка як можливого помічника злодіїв, проблеми це не розв'язує, розмірковував я, стоячи на сходах спиною до музею. Сутеніло. На сірому фасаді замку світилося безліч вікон. Що воно таке? Чи не влаштовують там свято, королівський обід для міністрів та єпископів?.. Задача лишалася нерозв'язаною, навіть якщо викреслити з рівняння Діка: чи був у грабіжників помічник у музеї?

На автомобільній стоянці заревів потужний двигун, і світлий, вершкового кольору БМВ останньої моделі вислизнув із ряду вишикуваних там машин.

Спалахнули фари, на мить обличчя водія освітилось, і я впізнав Діка.

Непогано, думав я, повільно йдучи по набережній у напрямку Стренбрука. Ще й як непогано для молодого хлопця. Обідати в «Театергріллені» й кататись на новій моделі БМВ. Чи платня кур’єра в Національному музеї така ж королівська, як і виставлені там експонати, чи за цим крилась інша причина? Але яка?