Смерть ходить по музею

XXV

— Що ви тут робите? — суворо запитав охоронець у зеленій формі.

— Мене хтось замкнув. Спершу двері зачинились від протягу, а потім хтось прийшов і замкнув мене.

Я розумів, що це звучить непереконливо. Тієї ж думки був і охоронець.

— А як ви сюди потрапили? У вас є ключі, ви тут працюєте? Ходімо зі мною.

І він рішуче взяв мене за лікоть.

— Я нічого не маю проти. Але спочатку треба зайти в кабінет фрекен Стенман. Їй потрібна негайна медична допомога. Хтось намагався її вбити. Вдарив по голові. Вона лежить унизу, на канапі.

— Вбити? Що за нісенітниця?

Охоронець, видимо, не повірив мені й міцніше стиснув мій лікоть.

— Ми домовилися зустрітись тут о дев'ятій годині. Коли я зайшов до кімнати, вона була непритомна, сиділа, поклавши голову на машинку.

— Чому ви не подзвонили в поліцію?

— Її телефон пошкоджено. Обірвано шнур.

— Тому ви й побігли на горище? Щоб подзвонити? — насмішкувато поцікавився охоронець.

— Я шукав телефон. І випадково вийшов на горище, а потім мене замкнули. Але треби поквапитись. Він може вернутися.

Він явно мені не вірив. Та все ж таки спустився зі мною на третій поверх, і ми пройшли коридором із зеленими стінами повз двері Андерса. Біля дверей до кабінету Карін він зупинився.

— Ну, то де ж ваш труп?

— Якщо відпустите мою руку, я покажу.

Але двері були зачинені. На замок.

Охоронець похитав головою і дістав важку в'язку ключів. Перебираючи їх, він уважно придивлявся до номерів і нарешті вибрав жовтуватий ключ до американського замка.

Він устромив його в шпарку і повернув. Двері відчинились. У кімнаті було темно. Він увімкнув світло. Ні Карін, ні когось іншого. Канапа була порожня. Письмовий стіл теж. Папери й документи лежали на столику поряд, складені акуратними стосиками.

— Он там вона лежала, — прошепотів я, показуючи на канапу.

Ми дивились на смугасту шовкову тканину, на поліроване червоне дерево у стилі ампір.

— Ні, краще ходім туди, куди йшли. Ви розкажете це в поліції.

Тільки-но ми підійшли до дверей у протилежному кінці коридора, як вони відчинились і з'явився Андерс Брун, у пальті й капелюсі.

Він здивовано витріщився на нас.

— Юхане? Ти що тут робиш? Чому він тримає тебе за руку?

— Я щойно затримав цього чоловіка, — стримано відповів охоронець. — Він ховався на горищі й твердить, ніби в отому кабінеті лежала поранена дівчина, яку хтось ударив по голові. Але там — нікого. Отож краще я викличу поліцію.

— Це ні до чого, — впевнено мовив Андерс. — Я можу вас запевнити, що пан Хуман не грабіжник і не вбивця. Хоча він і мав звичку з'являтися за таких дивних обставин. Я все одно ще попрацюю трохи, тож він може тут залишитися.

— Ні, так не годиться. Тут має вирішувати поліція. Ходімо.

Після п'ятихвилинної прогулянки коридорами та переходами вийшли на парадні сходи. Проминули «В'їзд Густава Вази до Стокгольма», де перший шведський монарх сидів на коні, не маючи анінайменшого уявлення ні про Еріка, ні про його корону, не кажучи вже про Національний музей. Ми спустилися на перший поверх і опинились у маленькій, зовсім порожній кімнаті поряд із рестораном. Там сидів ще один сторож і читав статтю у «Фолькет ок більд». Легко вдягнена дівчина звабливо дивилася поверх колосальних персів. Другий охоронець відірвався від журналу, з цікавістю глянув на мене.

— Цей суб'єкт лазив на горище і вигадує, ніби тут щойно хтось хотів убити дівчину. Ти нічого не чув?

Той заперечливо похитав головою, закурив сигарету.

Через десять хвилин з'явилася поліція. Двоє здорованів у шкіряних куртках та білих портупеях хотіли взяти мене під руки, та я ввічливо, проте рішуче ухилився і пояснив, що піду сам, що я не збираюсь тікати і що я добрий знайомий комісара Асплунда. І якщо вони подзвонять йому, то непорозуміння з'ясується.

Одначе їхні кам'яні обличчя були незворушні. Наче я звертався до стіни. Лишалося тільки йти з ними.

Я сподівався, що нас ніхто не побачить. Але цього вечора в усьому мені не щастило. Біля входу я побачив Діка. Він вийшов слідом за нами.

— Юхан? — сказав він здивовано. — Що ви тут робите в такий час? І чому поліція? То злодій ви?

— А самі ви що тут робите? — запитав я стомлено. — У вас невідкладна робота у суботу ввечері?

— Я прийшов узяти для Грети книжки. У неї грип, і завтра їй доведеться працювати вдома.

І він тицьнув мені під ніс два пошарпаних томи про срібні вироби вісімнадцятого століття.

— Ну що, їдемо? — поважно мовив перший поліцейський. Другий ствердно кивнув.

— Я хочу бачити комісара Асплунда, — знову зажадав я уже в машині. — Це дуже важливо. Йдеться про замах на вбивство.

Поліцейські перезирнулись. Один знизав плечима і втупився в стару будівлю риксдагу на Хольгенсхолмені. Другий дістав мікрофон, покрутив якісь коліщатка.

— Машина двадцять дев'ята. Виїжджаємо із затриманим у Національному музеї. Його прізвище Хуман, він твердить, ніби йому негайно треба побачити комісара Асплунда. Каже, що був замах на вбивство.

— Ясно, їдьте, — зарипіло в приймачі.

І машина покотила по безлюдному, по січневому темному Стокгольму. Було десь близько десятої.

Трохи згодом знову зарипіла рація.

— Усе гаразд, — повідомив голос. — Асплунд сьогодні ввечері на службі. Можете везти затриманого до нього.

— О'кей.

Через десять хвилин я сидів на вже знайомому мені місці. На стільці для відвідувачів по другий бік письмового столу Калле. Але цього разу мені не запропонували ні кави, ні коньяку. Калле здавався вкрай роздратованим.

— Що ти, хай тобі чорт, витворяєш? — визвірився він на мене. — Раптом надходить рапорт, що тобі надало гратись у піжмурки саме в Національному музеї! Суботнього вечора! А потім намагаєшся переконати сторожів, ніби поліз на горище викликати поліцію та «швидку допомогу», бо хтось, мовляв, учинив замах на Карін Стенман, яку ти нібито лишив непритомну на канапі. А коли ви туди заходите, кімната замкнена і порожня! І прибрана, як ото церква до страсної п'ятниці! Тобі не здається, що в мене й так вистачає клопоту, а ти змушуєш мене рятувати твою шкуру що чверть години! Згадай, що сталося зі Скіпкою. Ти був у броварні саме тоді, коли його вбили. Не кожен дозволив би тобі так легко відбутись, як я. Якщо так триватиме й далі, про мене можуть доповісти в міністерство юстиції. Що я там поясню? Що все нормально? Що мій друг пан Хуман має звичку ховатися по горищах і знаходити ще теплі трупи? Оригінально, просто чудово. Ні, Юхане, пора кінчати.

— Якщо ти хоч трохи заспокоїшся, я тобі все поясню. Справа серйозніша, ніж ти думаєш. Ми домовилися з Карін, що я зайду по неї о дев'ятій годині. Коли я прийшов до музею, вона сиділа у своєму кабінеті, поклавши голову на машинку. Непритомна. Спершу я подумав, що вона мертва. По всьому столу були розкидані папери, а коли я зняв трубку, щоб викликати поліцію та «швидку допомогу», шнур виявився обірваним. У пошуках телефону я бігав по всьому музею і випадково втрапив на горище. Там мене зачинили. Хоча то був, думаю, протяг. Аж раптом, скрадаючись, з'являється якийсь тип і вилазить по драбині в комірчину нагорі. В ній вони, можливо, й провели різдвяну ніч. Потім, коли сторож мене випустив, Карін уже не було. Вона зникла. Вбивця, мабуть, вернувся, побачив, що вона жива, і… А тіло кудись затягнув. А ти тут розсівся і сиплеш дотепами. Чортзна-що!

— Нічого образливого я не хотів сказати, — пробурчав Калле, мацаючи своїми грубими пальцями щетину на підборідді. — Але рапорт мав дивний вигляд, погодься. То, кажеш, коли ти зайшов, Карін лежала непритомна, а коли вернувся, вона зникла?

Я кивнув.

— А довго ти був замкнений на горищі?

— Може, з півгодини.

— За півгодини можна багато встигнути. А чому це вона в суботній вечір була на роботі?

— Завтра вранці нарада керівництва, вона мала багато справ. Перед тим як ми пішли, приходив і Андерс. Збирався ще попрацювати. Хоча… — Я замовк.

— Хоча що?

— Та що він отак з'явився. Чи не він ото був на горищі? Та й Дік. Він теж приходив. По книжки для Грети, вона хвора. Так він принаймні каже. Дивні збіги. Знаєш, що я думаю?

Калле похитав головою.

— Так от, хтось із них навідався на горище і забрав решту вкрадених коштовностей. Я думаю, вони весь цей час були заховані на горищі. Сам подумай. Де знайти надійнішу схованку, ніж у музеї?

— У цьому, можливо, щось є… Одначе головне зараз — знайти дівчину. Може, вона опритомніла, прибрала все й пішла, але по-справжньому ще не отямилась і не в змозі дійти додому. Адже довкола музею — вода. Треба спершу подзвонити їй додому. Ти востаннє бачив її годину тому?

Я набрав номер, знав його напам'ять. Помітив, що від Калле це не сховалося. Пролунав гудок, ще один… Я вже хотів був покласти трубку, але відповів чоловік. Густий чоловічий голос.

— Пробачте, — сказав я. — Мабуть, я помилився.

— Фрекен Стенман щойно прийшла до тями, — сказав голос. — Але вона… вона не дуже добро себе почуває. Щось переказати?

— Вона вдома? Неймовірно! Це Юхан Хуман. З ким я говорю?

— Ви, Юхане? А я й не впізнав. Це Бенгт. Бенгт Хеллер. Сьогодні ввечері, після кіно, я зайшов на хвилинку до музею і побачив, що в Карін світиться. Вона, як видно, впала і вдарилась головою, лежала на дивані непритомна. Я хотів викликати допомогу, та вона відмовилась. Дуже просилася додому. Я прибрав сяк-так, а тоді відвіз її додому своєю машиною. Вона зараз лежить, випила чарку коньяку та снодійне. Я само збирався йти.

— Зачекайте, — попросив я. — Я приїду. Думаю, і Калле Асплунд не відмовиться приєднатись… Вона вдома, — сказав я Калле. — Я зараз туди їду. Може, й ти зі мною?..

— Так… так… — уголос міркував Калле, коли ми сиділи на широкому задньому сидінні поліційної машини. — Не часто бачиш таку запопадливість до роботи, як у твоїх музейних друзів. Карін проводить там суботній вечір, і Андерс залишається допізна працювати. Дік заходить по книжки, а Бенгт Хеллер забігає після кіно. Не дивно, що в них усе так добре виходить. З виставками й таке інше. Стільки ревних службовців.

Я не відповідав: я думав. Коли напали на Карін, а мене замкнули на горищі, коли «тінь» лізла по сходах до схованки під дахом, тоді й Андерс, і Бенгт, і Дік були десь поблизу. Такий збіг навряд чи був чистою випадковістю.

Нам відчинив Бенгт. Він здавався стривоженим.

— Вона лежить у спальні.

Там ми її й побачили, бліду як крейда. Чорне волосся, наче темний німб, обрамляло обличчя. Вона кволо усміхнулась, коли ми зайшли.

— Люба, — сказав я, сідаючи на край ліжка. — А я вже думав найгірше. Телефонний шпур у тебе в кабінеті був обірваний, а мене замкнули на горищі, коли я побіг дзвонити в поліцію та в лікарню.

— Бідолашний Юхан. Ну, дарма, все скінчилося добре.

— Я ось що думаю, — замислено мовив Калле. — Зателефоную я про всяк випадок лікареві. Із струсом мозку жарти погані. — І він вийшов у другу кімнату до телефону.

— Ну, розповідай, — сказав я, взявши її тендітну руку й не звертаючи уваги на Бенгта, який невдоволено втупився в мене. — Розкажи, що сталося.

— Я майже нічого не пам'ятаю. Я сиділа й друкувала. Двері за моєю спиною відчинились, і я, не обертаючись, сказала: «Привіт, Юхане, ти вже тут?» — чи щось таке. А потім — тільки пекучий біль, оце, власне, і все, що я запам'ятала, поки не прийшла до тями по-справжньому. Тут, удома.

— Ти впала на стіл, голова на машинці, а на столі — купа паперів. Телефонний шнур був обірваний.

— Зараз прийде лікар, — сказав Калле. — З головою не жартують. Із вашого столу чи з шухляд щось пропало?

— Не знаю. — Вона заплющила очі. — Не маю найменшого уявлення. Але я не розумію, що це могло означати. Адже в мене зберігається тільки купа старих протоколів та рахункових книг. Квитанції та всяке таке інше, що стосується фондів Андерса. Книги Віри Перссон, звіти за останнє півріччя.

— Віри Перссон? — перепитав Калле.

— Це наша головна бухгалтерка. Завідує грішми, веде книги тощо. Але все це навряд чи могло зацікавити грабіжника. Невже він напав на мене тільки для того, щоб поглянути на документи?

— Хто знає… — Калле глянув на Бенгта Хеллера. — Всю цю крутиголовку складено з таких неймовірних конструкцій, що саме тут, і може ховатись відсутня ланка. Коли ми довідаємося, навіщо комусь знадобилися ваші папери, то, здається мені, розв'язання буде готово.

— А в шафі? — запитав я. — У сейфі в тебе щось було?

— Нічого особливого. Всякі відомості про наших працівників. Андерс, як заступник директора, відповідає і за кадри. Тому в мене зберігаються документи на всіх наших службовців, починаючи із заяви про прийом на роботу і таке інше. Але кого вони могли зацікавити?

— Виходить, могли, — сказав я. — Тут точно нічого не можна знати. А той сейф, він завжди замкнений, це правило?

— Так, адже там зберігається багато паперів, у яких не можна дозволити порпатися першому-ліпшому.

Лікар прийшов і пішов. Підтвердив, що Карін треба кілька днів полежати, виписав якісь таблетки й обіцяв подзвонити.

Бенгт Хеллер пішов разом з лікарем, Калле Асплунд — за п'ять хвилин після них.

— А ти знаєш, — сказав він у передпокої, надягаючи пальто, — що Скіпку застрелили з дев'ятиміліметрового «люгера»? Угадай, що це за пістолет?

— Німецький, якщо мені не зраджує пам'ять. Був на озброєнні в гітлерівській армії під час війни.

— Ти диви, вгадав. — Калле навіть трохи здивувався моїй обізнаності. — І це вказує на «Червоний серпень», хіба не так?

— Це може вказувати на кого завгодно, — заперечив я. — А тепер угадай ти. У кого нема алібі на різдвяну ніч? Хто позичав у Скіпки гроші й залежав від нього матеріально? Хто симпатизує «Червоному серпню» і хто перебував за сто метрів від місця вбивства в четвер увечері? І хто потім несподівано з'явився в музеї, коли я заблукав на горищі, а Карін торохнули по голові?

— Тут нема чого вгадувати, — пробурмотів Калле і взяв свого капелюха.