Смерть ходить по музею

XI

«Національний скандал» — проголошував заголовок передової статті, на яку я зразу ж натрапив, коли, снідаючи наступного ранку, знехотя розгорнув над столом газету. Обіцяне в заголовку відповідало змістові. Здирали шкуру з уряду. І з поліції. Всіх звинувачували в некомпетентності. Подію розглядали з усіх боків, винні діставали по заслузі. Котились голови й лилася кров.

Ну й цькують, похмуро подумав я, наливаючи гарячої кави з мого червоного емальованого кавника. Газети весь час виявляли інтерес до крадіжки в музеї, але центр уваги поступово зміщувався. Спершу в усіх подробицях описували саму крадіжку. Із захватом смакували, як усе відбувалось і що, власне, сталося. На розвороті вечірніх газет вмістили креслення музею в поперечному розрізі. В детальних статтях знайомили читачів з украденими скарбами й давали розлогі інтерв'ю з усіма, з ким тільки можна. Потім добрались і до питання, що за цим приховано, куди могли подітися цінності. Називали міжнародні злочинні синдикати, мафію, всіляких містерів іксів, і гіпотези ставали дедалі фантастичнішими.

Тепер ми вступили в стадію пошуків винних, відзначив я. Хто ж буде винний? На кого все зіпхнуть? Чия провина найтяжча? Питання порушили в риксдазі, і не дивно, бо ж це справа державної ваги. Неабияка частка шведської історії просто зникла. Через ненадійну охорону й недбале ставлення. Відповідальні особи розраховували на недоторканість експонатів. І дуже прорахувалися.

Цікаво, як змінюється настрій преси. Від ажіотажу та сенсаційності перших сторінок до детального, ділового аналізу на розворотах. І ось уже дійшли до передових статей та дискусійних шпальт, до листів до редакції і полемічних виступів.

Мені було шкода Андерса Бруна та його музей. І Калле Асплундові я не заздрив. А от як їм допомогти, я досі не мав найменшого уявлення.

— Поживемо — побачимо, — глибокодумно звернувся я до Клео. Та її не зацікавила моя невибаглива філософія.

Після різдва й Нового року квартира стала заростати брудом. Щоразу, як я заглядав під високу шафу-барокко, я помічав, що кавалочки пилюки робляться дедалі товщі, і їх стає чимраз більше. Були й інші ознаки занедбаності. Зарадити в цьому могло лише добре генеральне прибирання. Мій друг фру Андерсон з одинадцятого будинку по Чемпангатан взагалі мала прийти десь у четвер, але, мабуть, варто спробувати викликати її раніше.

Фру Андерсон, Рут Лінна Андерсон — то наша з Клео опора в житті, наш єдиний вірний друг. Вона робить у мене практично все, хіба що не веде справ у крамниці. Іноді я подумую: а чи не краще було б узяти їй на себе й цей обов'язок? Вона вільна від моєї сентиментальності, мого чуття прекрасного. На речі вона дивиться завжди тверезо, по-діловому. Як і належить торговцеві антикваріатом. А моя вада — одна з багатьох моїх вад — це те, що я не годен продати річ, яка здається мені гарною, до якої я прихилився. Я забираю її додому і лишаю в квартирі, щоб милуватися, втішаюся нею. І, зрозуміло, справи тільки занепадають від того, що найкращий товар припадає пилюкою в квартирі, замість красуватись у вітрині крамниці й приваблювати покупців. Та що вдієш, таке життя, а живеш тільки один раз.

Перед виходом на пенсію Рут Андерсон працювала в пароплавній компанії. Останні роки — буфетницею на суднах, які курсували між Стокгольмом і Обу, але це стало їй не до снаги, й вона покинула роботу. Живеться їй тепер непогано, у неї пристойна пенсія і квартира з двох кімнат та кухні в Старому місті. Вона вдова й мати двох милих, вихованих дітей, хлопця та дівчини. «Не те щоб від чоловіка було багато користі, — казала вона іноді, — та все-таки без нього якось порожньо в домі». За життя він, здається, працював десь у митниці.

Я спустився сходами, насвистуючи якусь пісеньку, і ступив у снігову квашу на Чемпангатан. Клео сиділа в мене на плечі, і на нас озирались, коли ми простували вулицею. Та нам і не звикати. Зате старожили кварталу зупинялися на хвилинку — погомоніти про погоду, погладити Клео.

Фру Андерсон була вдома, з-за її дверей долинали голоси і чувся запах кави. Ніжний і збудливий аромат, який став ще сильніший, коли вона відчинила двері.

— Диви-но, пан Хуман. І киця. Ви гуляли? Заходьте, я щойно зварила каву. Ага, у мене гостює мій хлопець, Леннарт. Ви з ним раніше не зустрічалися, пане Хуман?

Ми увійшли в маленьку кухоньку з начищеним до блиску посудом на стінній полиці, з червоними різдвяними тюльпанами на картатій цератовій скатертині. Ошатно й гарно, наче в ляльковому будиночку.

З-за столу підвівся хлопець років двадцяти п'яти. Відсунув стілець і міцно потиснув мені руку.

— Це Леннарт, — сказала фру Андерсон. — А це господар антикварної крамниці пан Хуман, якому я час від часу допомагаю. І кицька Клео. Ходімо, кицю, я тебе почастую. У мене є для тебе печиво, ласунко.

Клео, яка вже вискочила на табуретку, збуджено перебирала лапками і, нетерпляче муркаючи, пасла очима синю лаковану цукерницю, що велично височіла на розі столу, велику, з округлими боками, повну ласощів домашнього приготування.

— Прошу, сідайте, пане Хуман, випийте чашечку кави. Ви ж не дуже поспішаєте? З крамницею нічого не станеться. Хочете, щоб я прийшла трохи раніше? Бачу, що хочете. При вашому способі життя я мала б щодня приходити. Якщо хочете знати мою думку, то я вам скажу: недобре отак світом нудити, без жінки. Та ще й кицька… Ні, не годиться чоловікові жити самому. Це суща правда.

Моє сімейне становище, тобто те, що я не мав на собі шлюбних пут і кайданів, служило фру Андерсон невичерпною темою для розмов. Вона не могла збагнути, як я взагалі вижив, позбавлений жіночого догляду і лагідного, проте рішучого жіночого керівництва.

Виголошуючи свій монолог, вона чаклувала над чашками та блюдцями, наливала чорну запашну каву й відбирала для мене печиво, щонайменше семи різних гатунків, крім того, поклала ще й шматок золотистого цукрового кексу. Свіжого-пресвіжого.

— Ну от, панові Хуману це має сподобатись, — вдоволено сказала вона й сіла.

Позад неї на табуретці сиділа Клео і жадібно хрумтіла кардамоновим печивом.

— Непогано, — похвалив я. — Тут у вас справжній бенкет. Шкода, що я вже поснідав.

— Дарма, подужаєте, — добродушно сказала фру Андерсон. — Жодного разу не бачила, щоб пан Хуман відмовлявся від солодкого. Отож, думаю, якось упораєтесь. До того ж у мене в гостях Леннарт, є нагода влаштувати невелике свято. Він усе ще нездужає, бідоласі треба поласувати смачненьким.

— Так, невесело, — сказав я, глянувши на Леннарта, ясноволосого й блакитноокого, з відкритим і прямодушним поглядом. Він здавався трохи наївним, по-справжньому ще не сформованим, але начебто непоганим хлопцем. Веселим і сміхотливим.

— А… ага, — озвався він, надкусуючи велике тістечко, притрушено горіхами. — Не щастить же декому. Але матуся, певне, вже розповідала.

— В усякому рані, не мені.

— Нічого я не розповідала, звісно, — сказала фру Андерсон. — Адже ми з паном Хуманом після різдва не бачилися… До речі, дякую за гіацинт.

— І вам дякую. Мій досі стоїть.

— Та ти сам розкажи, Леннарт.

— Мій звичайний бісів талан… Я тільки-но закінчив службу в армії. Хотів піти працювати в поліцію, але до поліційної школи у цей набір не пройшов і влаштувався сторожем. І так не пощастило… Я ж мав зустріти різдво у моєї дівчини в Болмурі, з її сім'єю, і от… надала лиха година. Загалом я як новачок був у резерві. Але другий хлопець захворів. Ха! Захворів! Так я йому й повірив, — похмуро зауважив Леннарт. Він налив собі що кави, запропонував мені й поставив кавник назад на плитку. — Так от… Сидимо ми там, значить, у музеї, і наминаємо вечерю. А потім поснули. А на ранок, коли прокинулись, немов із жахливого похмілля, експонати наче вітром звіяло. Все тіло ломить, як побите, та ще й доброго прочухана дістали. А що ми, в біса, могли зробити? — І він глянув на мене, шукаючи підтримки.

— Леннарте, чому ти лаєшся? — покартала його фру Андерсон. — Негарно так поводитись при гостеві. Та й взагалі.

— Гаразд… Та хіба ми винні, що їдло було отруєне? Охайність — одна з наших чеснот, от її й винагороджено.

Якби я не подумав, що квартира геть заросла брудом, я б не побіг до фру Андерсон. І не зустрів би Леннарта. Так пощастило — запопасти одного з тих, хто був там тієї ночі. Адже я перестав копати в тому напрямку. Подумав, що це парафія моїх приятелів-поліцейських. Як приватна особа, я не міг увійти в приміщення для сторожів і вчинити їм допит. Напевне, мене просто викинули б звідти.

— Цікаво, — зауважив я, анітрохи не перебільшуючи. — То ти справді був там, коли це сталося? У Національному музеї?

Леннарт потягнувся. Роль оповідача йому явно подобалась.

— Авжеж, — сказав він і закурив сигарету. — Ясна річ, був. Хоча, звичайно, краще б мене там не було. З моєю роботою така реклама може боком вилізти: хропти в той час, коли відбувається найбільша у Швеції крадіжка.

— Як же все це сталося?

— Прийшли ми, значить, туди близько восьмої вечора, мій приятель і я. Рівно о восьмій ми вже заступили на чергування, а кінець нашої зміни теж о восьмій, наступного ранку. Спочатку все було нормально. Всередині сигналізація, а зовні патрулює на машинах поліція, і нам клопоту, власне, ніякого. От тільки що святвечір…

— Але як же ви могли там ходити, коли все було під сигналізацією?

— Не все, а тільки ті приміщення, де виставлено найважливіші експонати. Корона й таке інше. Але коридорами й сходами можна було розгулювати як хочеш. Ми й робили обходи час від часу.

— Хто вам давав їжу? І яку саме?

— Дві дівчини, коли ми прийшли. Вони влаштували нам невеликий різдвяний стіл. Харчі, мабуть, з їхнього ресторану. Шинка й медяники. Оселедці, сир, ковбаса, варення і легке пиво. Єдине, чого бракувало, то це чарочки горілки.

— Ти пам'ятаєш тих дівчат?

— Одна з них була те що треба. Висока, смаглява… Карін чи як її там. Друга — нічого особливого. На вигляд старша й сухіша.

Не така апетитна, інакше кажучи. Воно, звичайно, не дуже чемно так відгукуватися про жінку, але характеристика точна. Цікаво виходить. Отже, Дікова наречена готувала для голодних сторожів різдвяну вечерю…

— Дівчата довго пробули з вами?

— Ні, вони тільки показали, де їжа, а потім здиміли. От молодчаги, вони ж приїхали тільки заради того, щоб приготувати нам поїсти. Потім повернулись додому святкувати різдво. Смішно було б сподіватися, що вони лишаться з нами. Не тому, звичайно, що я цього не хотів би, — усміхнувся він. — Особливо та, чорнявенька…

— Леннарте, — суворо кинула фру Андерсон. Але очі її сміялись.

— Що було потім? Коли дівчата пішли?

— Та нічого особливого. Зробили обхід. Трохи послухали радіо. Телевізора там не було, та й на роботі ж ми все-таки. Під дванадцяту годину сіли поїсти.

— Ти точно пам'ятаєш, коли ви їли?

— Ну, не зовсім точно, але близько дванадцятої.

— Хто-небудь говорив із вами про те, коли ви будете вечеряти?

— Ну, якщо вам цікаво, то таки говорили. Ота друга дівуля. Вона, здається, сказала: «Матимете святкову вечерю. Коли виб'є дванадцяту, ласкаво просимо до різдвяного столу». Чи щось на зразок цього. Схоже було на наказ, але ж вони частували, та й час нас влаштовував, удома ми поїли перед тим, як іти на службу.

— Пане Хуман!

Прозвучало це лагідно, проте в голосі фру Андерсон вчувалося щось погрозливе. Затишшя перед бурею. Я впізнав сигнал і встиг підготуватись до оборони.

— Ви знову за своє, пане Хуман?

— Про що це ви? — тоном цілковитої невинності запитав я.

— А ще доросла людина! Так, я правду казала. Всі ви великі діти. Ніколи не подорослішаєте. Леннарт спить собі й вухом не веде, поки злодії спокійнісінько виносять мільйони, а ви, пане Хуман, знову своєї. А чи знаєте ви, як вас називають на нашій вулиці? Знаменитим сищиком! Саме так. Тепер ви знову будете гратись, а крамницю зачините. «Скоро вернусь» — напишете на дверях, і бідні покупці знову вертатимуться ні з чим. Куди ж це годиться! — І вона суворо подивилась на мене. — Отож годі, Леннарте, забивати панові Хуману голову дурницями, а сам він нехай краще п'є каву та розповість нам, як святкував різдво, а ці свої штуки облишить.

— Але… — спробував заперечити я.

— Ніяких «але»!

— Ну, мамо, якщо людині так хочеться, чом би й не розповісти? Що ж тут такого?

— Смію вас запевнити, я й не думав гратись у сищика, — збрехав я, проте навряд чи переконав її бодай наполовину.

— Ну, гаразд, — підморгнула вона мені. — Я знаю те, що знаю. Та, на жаль, не можу вам перешкодити. Ви ж доросла людина!

— Ага, так от, — став розповідати далі Леннарт Андерсон. — Сидимо ми, значить, жуємо, а десь через годину мені стало недобре. У голові запаморочилось. О другій ночі захотілося в туалет. Там я й побачив свого товариша. Лежить на підлозі. А я тоді тільки поговорив із центром і сказав, що все гаразд. Товариш спав як убитий, тряс я його, тряс, не міг підняти. Отоді я збагнув: тут щось не так, треба вернутись і зв'язатися з центром. Але руки й ноги ніби свинцем налилися. Хотілося лише одного — спати. Я сповз на підлогу й відключився, як нокаутований боксер. Опритомнів тільки другого дня в лікарні.

— Про все це, звичайно, ти розповів і в поліції?

— Та звісно. Безліч разів. І з початку, і з кінця, і з середини.

— А твій товариш? Він пам'ятає не більше за тебе?

— Лассе? Пастор відключився ще до мене. Лежав у туалеті, як лантух.

— Пастор?

— Ага, ми його прозиваємо Пастор. Буде священиком. А поки що приробляє. У нічні зміни сидить читає. Старий завіт, чи як там воно називається. Смішно, правда? Можна висадити двері в нього за спиною, а він нічого не почує — сидить біблію читає.

— Не смійся з цього, — серйозно сказала мати. — Тобі б хоч крихту шанолюбства та до книжок інтересу. Не сторожувати ж тобі все життя в музеї.

— Не турбуйся, мамо, — похмуро відповів Леннарт. — Після такого, як у нас сталося, женуть геть або переводять на охорону порту в нічну зміну.

— Ніхто не каже, що тут твоя провина, — спробував я його втішити.

— Так, в очі не кажуть, але це відчувається. А лягаві присмоктались, як п'явки. Ніби приставили до тебе пилосос, щоб висмоктати хоч що-небудь. Наче не злодії, а ми з Пастором пограбували музей.

— Така вже їхня робота. Підозрювати всіх. Адже зникли цінності, які ніколи й нічим не заміниш. Тут ніякі мільйони не допоможуть.

— Авжеж, нічого не вдієш, — похмуро сказав Леннарт. — Після такої халепи на тобі лишається пляма. І змити її з біса важко.

— А сам ти щось думав? Хто міг це зробити і як їм пощастило так усе підготувати?

— Звісно, що думав. Безнадійна справа. Мабуть, іноземці. Обрізують проводку сигналізації біля чорного ходу, заходять і відключають головну сигналізацію. Подбали, щоб ми ввалилися з ніг, а тоді вже тільки пакуй валізи, дякуй і йди собі… Хоч одного я не розумію.

— Чого саме?

— Та от із їдлом. Вони туди чогось підмішали. Лікар сказав, як це називається, але я забув. Якусь гидоту. В усякім разі, вона виявилася сильною. Такою сильною, що могла звалити коня. А якби та штука не подіяла? Або ми з Пастором не захотіли вечеряти? Або з'їли б не дуже багато і вибрали те, в чому снодійного було найменше, наприклад шинку? Як би тоді все обернулося?

— Певне, сталося б іще гірше, — висловив я припущення. — Тоді вони пустили б у хід важку артилерію. Вам, думаю, пощастило, що ви зголодніли.

— Та певно, краще заснути на кілька годин, ніж на все життя. Але хто впорснув у їжу снодійне? Може, оті кралі? Та чи не надто це ризиковано? Навіщо воно їм? В поліції нам сказали, що стіл накрили ще о другій годині, коли ресторан зачинявся. До холодильника поклали лише частину закусок. Отже, це міг зробити кожний, хто проходив повз ту кімнату, де стояв стіл.

— Ні, далі так не піде, — рішуче втрутилася фру Андерсон. — Панові Хуману пора йти в крамницю, а в тебе є свої справи.

— Не забудь тільки про свою обіцянку, мама, — ніяково поглянувши на мене, сказав Леннарт.

— Ну звісно, звісно.

Фру Андерсон узяла свою сумочку, витягла звідти пухкенького гаманця і швидко відлічила синові кілька стокронових папірців.

— Це в борг, — сказав Леннарт, ніби виправдовуючись переді мною. — Після різдва завжди трохи не вистачає.

— Пусте, — заспокоїла сина фру Андерсон. — Тут нема чого соромитись. Та й з боргами ти точний, як годинник. От тільки б узятися тобі до чогось. Читав би потроху в нічні зміни, як той ваш Пастор.

Я подякував за себе й за Клео, посадив кицьку на плече, і ми покинули затишну кухоньку, вийшовши на вузенькі кам'яні сходи.

Тепер я більш-менш точно знаю три речі, міркував я, відчиняючи двері на вулицю. По-перше, підкласти щось у наїдки могли Грета й Карін. По-друге, це міг зробити кожен з тих, що були в музеї після другої години. І по-третє, Леннарт Андерсон, який чергував у музеї в різдвяну ніч, до крадіжки причетний не був. Той, хто брав участь у пограбуванні тридцяти-сорока мільйонів, не пішов би до своєї старенької матері на Чепмангатан позичати кількасот крон.