Смерть ходить по музею

XXVIII

Він осліпив мене своїм ліхтариком. Потім підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув світло. Проте я побачив не Андерса Бруна. Це був Мугенс Анд. Добродушний датчанин. Шеф відділу інформації і колишній учасник Опору. Він усміхався до мене.

— Цікаво, чи ви сповна розуму, — сказав він приязно і сів зі мною на канапу.

— Мугенс? — пробелькотів я, мружачись на світло. — Але… Я думав…

— Спершу ви подумали, що я Бенгт, потім — що Андерс. Ну що ж, я слухаю далі. Шерлок Холмс розповідає про свої пригоди. — Він засміявся.

— Але що ви тут робите серед ночі?

— Річ у тім, що я, як ви, мабуть, пам'ятаєте, тут працюю. А завтра в нас незапланована нарада. Ми маємо скласти бюджет. Цими грішми мені доведеться обходитись цілий рік. Я сидів удома й працював, але мені забракло деяких матеріалів, які я на час залишив у Карін. Тому я й заїхав до музею, щоб забрати свої папери. Нічого дивного в цьому не бачу. Та більш ніж дивно застати тут вас. Торговця антикваріатом, який сидить і базікає сам із собою про найфантастичніші речі.

— А ліхтарик? — запитав я. — Навіщо вам ліхтарик?

— Освітлення на сходах і в коридорі не вмикається. Таке іноді буває. Ліхтарик я ношу для того, щоб присвічувати собі, коли йду через сквер. У мої роки доводиться остерігатись, коли на вулиці слизько. А лампа на письмовому столі несправна.

— Несправна, — визнав я. — Я викрутив лампочку. Сьогодні ввечері за цим столом поранили Карін. Комусь, очевидно, потрібні були її папери. І я лишився, щоб глянути, чи не повернеться він. І він повернувся.

— Ви хочете сказати, що я виступаю як дійова особа у ваших умоглядних домислах? Щойно ви говорили про Бенгта й Андерса. Тепер і я, виходить, сподобився цієї честі.

— Вам, звичайно, моя поведінка здасться дивною, — погодивсь я. — Але мені відомо, хто причетний до крадіжки. І хто вбив Скіпку.

— Андерс?

Я кивнув.

— Скіпка займався безліччю справ. Був, між іншим, і консультантом із страхування. Як він сам себе іноді називав. Ви знаєте, що роблять ті люди?

— Не маю уявлення.

— Так от, вони таємно інформують страхувальні компанії. Скіпка, наприклад, одержував винагороду за те, що повідомляв, де перебувають украдені речі. Кілька відсотків, які можуть вирости в значну суму, коли йдеться про дорогі речі. Тому він зацікавився вашою виставкою шведських скарбів. Адже коштовніші антикварні речі навряд чи існують. Як і більш висока сума страхування. Його план був так само простий, як і геніальний. З виставки викрадають експонати. Консультант із страхування Стремберг делікатно проводить розслідування. Потім легкий натяк поліції — і все добро десь у боксі камери сховища. Експонати повертаються, виставка має рекламу, честь музею врятовано. А Скіпка одержує гроші.

— Фантастично! — приголомшено мовив Мугенс. — Геніально задумано.

— І не менш геніально здійснено. Сторожів присипляють. Злодій вичікує на горищі. Потім скрадається вниз, відключає сигналізацію, забирає регалії й повертається у свою схованку. А коли доскіпливі поліцейські розходяться по домівках, зникає і злодій. Тихо і спокійно, через чорний хід.

— Але як він увійшов? То Скіпка сам сюди забрався?

— Ось у цьому й полягає геніальність плану. Просто він знайшов собі помічника. Одного з працівників музею, хто знає сигналізацію, має ключі і кому відомо про горище та підвал. І, що найголовніше, хто захотів із ним співробітничати. Кого він підчепив на гачок, і добре підчепив.

— Ви, як я розумію, натякаєте на Андерса?

Я кивнув.

— Авжеж. Це був заступник директора музею Андерс Брун.

— Але ж це безглуздо! — здивовано вигукнув Мугенс. — Я не можу навіть уявити собі Андерса, який краде експонати з власного музею. Нісенітниця якась. Він же буде тут директором. Завтра це стане відомо.

— У цьому й розгадка. Всі ці роки Андерс мріяв стати директором Національного музею. Працював, надсаджувався. Ця посада — мета всього його життя. Використавши Андерсове шанолюбство як важіль, Скіпка й проник у музей.

— Нічого не розумію.

— А ви подумайте. Щоб здобути цю посаду, Андерс ладен на що завгодно. І раптом хтось погрожує йому. Мовляв, коли він не стане співробітничати, керівництву передадуть такі відомості про нього, що кар'єру його можна вважати закінченою.

— Які ж це відомості?

— Давня, звичайна історія. Банальні причини. Гроші, матеріальні ускладнення. Андерс двічі розлучений. Дві дружини, два виводки дітлашні, обом аліменти. Нова шикарна машина і смак до життя. А надто — жінки.

— Ви масте на увазі розтрату?

Мугенс закурив сигарету.

— Розтрат у нього не було. Він шихрував із картинами. Можливо, Скіпка давав Андерсові в борг, чудово розуміючи, як у того сутужно з грішми. Потім йому сяйнуло, що можна продавати Андерсові картини. Хіллестрема, приміром. До мене сьогодні зайшла одна літня дама і сказала, що продала музею через посередництво Скіпки картину Хіллестрема за десять тисяч. Хоча насправді Хіллестремові картини коштують набагато більше. От я й подумав, що різниця осіла у Скіпки в кишені. Але вони, мабуть, поділили гроші.

— Як це поділили?

— Дуже просто. Дама одержує свої десять тисяч. Скіпка отримує двадцять тисяч від Андерса, а квитанцію виписує на тридцять. Отож зиск вони ділять. Андерсові треба було вилучити ту квитанцію. Тому на Карін і вчинено замах.

— Ви, здається сказали про якісь калоші. До чого тут вони.

— А от послухайте! Я недаремно про них згадав. Адже як усе було? Андерс непомітно лишається в музеї різдвяного вечора. Пробирається на горище, після того як домішав чогось у страви, залишені для сторожів. Десь близько другої він спускається, відключає сигналізацію і бере що йому потрібно. Знову крадеться нагору, ховає здобич — і йде до себе в кабінет. Де й сидить, не вмикаючи світла,

— Але як же це? Адже він відповів з дому по телефону, коли подзвонили з поліції. І ніхто не виходив з музею між другою і пів на п'яту. Інакше на снігу лишилися б сліди, хіба не так?

— Все це так. Але по телефону відповів на дзвінок із поліції не Андерс.

— Хто ж тоді?

— А Скіпка. Стіг Стремберг. Адже поліцейський, який дзвонив, не знає його голосу.

— Дивовижно! Просто неймовірно!

— Але це ще не все. Тут був тонкий розрахунок. Андерс передбачив, що під час ранкового переполоху всі бігатимуть коло вітрин як очманілі й нікому не буде діла до того, чи справді він увійшов через головний вхід і якщо увійшов, то коли.

— Так, розумію. Ну, а калоші? До чого тут калоші?

— Отут він і перемудрував. Коли я вперше зайшов у кабінет до Андерса, Карін мимохідь сказала, що його калоші наскрізь промокли і вона поставила їх на газету біля радіатора. Та, згідно з поліційним звітом, ні на сходах, ні в коридорах не виявлено ніяких слідів. Отже, він був такий передбачливий, що зумисне намочив їх у туалеті, адже надворі була сльота.

— Ну, а Скіпка? Навіщо його вбили?

— Я думаю, що поліція виявилась меткішою, ніж хотілося б Андерсові. Тоді він злякався й вирішив заплутати сліди. І хитро придумав. Довідавшись, що двоє терористів із «Червоного серпня» сидить у шведській тюрмі, він і надіслав листа з вимогою обміну. Але не повідомив про це Скіпку, а той занервувався, думаючи, що його вплутують у якісь складні політичні інтриги, запідозрив підступ. Тут і з'ясувалося, що його, Скіпку, краще прибрати.

— Ви маєте якісь докази? Все це, звичайно, звучить непогано. Але ж потрібні й докази…

— Ходімо на горище, і я вам дещо покажу. А то він може повернутись і замести сліди. Якщо уже не зробив цього. Адже я бачив його там сьогодні увечері.

— Ви бачили Андерса на горищі? — різко запитав Мугенс. — Він був там сьогодні ввечері?

— Так, але він зник, перш ніж я встиг щось зробити. У мене таке відчуття, що нам треба піднятись туди якомога швидше.

Ми вийшли в коридор. Мугенс мав рацію. Електрики не було, але він присвічував ліхтариком. Ми пройшли коридором, піднялися сходами й зупинились перед залізними дверима, які вели на темне, занедбане горище.

Воно здалось мені таким же негостинним, як і минулого разу.

— Десь тут… — І я став пробиратися попід стіною. — Десь тут має бути драбина.

Ми оглядались, шукали — і знайшли: вона лежала на підлозі, впираючись у стіну, довга й хитка драбина. Я глянув угору. Там, у темному закутні між кроквами, причаїлась маленька дерев'яна комірчина. Якщо не знати про неї, то знизу її й не помітиш.

— Там, — показав я нагору. — Він піднімався туди.

Ми приставили драбину, і перший поліз Мугенс. Почулося скрипіння, драбину захитало, але він, наче ніде нічого, піднімався далі.

— Лізьте за мною, — сказав він десь на півдорозі. — Вона витримає.

І я поліз слідом. Дуже повільно. Не був певний у міцності драбини, як Мугенс.

Раптом, коли я дістався вже до середини, світло згасло.

— Мугенсе, — покликав я, — засвітіть-но ліхтарика.

Він не відповів і запалив тонку сигару. Я побачив його обличчя, спотворене у світлі сірника.

— До речі, ви знали, що Скіпка — старий нацист? — провадив я, піднявшись ще на щабель, — Під час війни він перекуповував у німців антикваріат і продавав у Стокгольмі. А застрелили його з «люгера». Чи не ваша робота? — пожартував я, мружачись від спрямованого мені в обличчя ліхтарика.

— Звідки ви знаєте? — тихо запитав він. — Як ви можете знати, що Скіпка був нацистом?

— Від Калле. Комісара поліції. Вони знають більше, ніж ми думаємо. У них давні архіви, про які ми й гадки не маємо.

І враз мене вдруге за цю піч осяяло. Я завмер, мов загіпнотизований. Що там казала Карін?.. Документи у неї в шафі… Відомості про всіх службовців музею. А що, як це був не Андерс, а хтось інший? Я отримав сигнал із найглибших закапелків підсвідомості, це сяйнуло, як блискавка в пітьмі. Хто допоміг Мугенсові дістати посаду в музеї?

— А чому ви ніколи не розповідали про ті часи, про свою боротьбу з фашистами? — сказав я, дивлячись нагору. — Може, й не були таким уже непримиренним ворогом нацизму? Ви приїхали до Стокгольма в кінці війни, і один ваш колега порекомендував вас, допоміг влаштуватись у музеї. Андерс мені розповідав. А колега цей — Скіпка. Може, все пояснюється тим, що ви були датським постачальником Скіпки? Збували йому конфісковані у єврейських родин витвори мистецтва та срібло? Ви ж торгували антикваріатом, чи не так? Андерс і про це розповідав. Тому ви й сиділи у Скіпки на гачку. І він примушував вас виконувати все, що наказував. Отож усе збігається. Замінимо лише ім'я Андерс на Мугенс — і неважко здогадатися, що серед документів можуть бути папери, які б ви охоче вилучили, перш ніж вони потраплять до рук поліції. Рекомендаційний лист Скіпки, напевне? Або щось інше в такому роді?

Ліхтарик погас, лише тьмяний вогник жеврів під стелею. Червона цятка на кінці його тоненької сигари.

— Яким же треба бути дурнем! Який же ви йолоп, Юхане, — долетіло раптом згори. Який же ви йолоп, коли думаєте, що я не використаю свого шансу тепер, коли майже все зроблено. Коли немає більше Скіпки, Скіпки, який присмоктався до мене, мов п'явка, доїв мене всі ці роки. І коли, нарешті, я знову можу вільно зітхнути, якийсь жалюгідний гендляр стає в мене на дорозі. Ні, ви сказали своє останнє слово. А крадіжка — ваших рук діло. Це й буде вашою епітафією.

— Ви про що? Яка епітафія?..

— Я сказав те, що сказав. Вас застали з убитим Скіпкою в броварні. І ви були тут, коли Карін ударили по голові. Вас сторож захопив на горищі. Але ви не встигли зробити все, для чого приходили, і пробралися сюди знову. Тільки цього разу це для вас погано скінчиться. Бо тепер пильний сторож не відчинить дверей, і вас знайдуть у залі Рембрандта.

— У залі Рембрандта?..

— Авжеж, ви правильно почули. На горищі є великі засклені отвори, які пропускають світло згори. Розташовані вони над демонстраційними залами. Довкола них — невисокі дерев'яні загорожі, щоб ніхто, бува, не впав униз. Але якщо станеться нещасливий випадок і ви в темряві спіткнетеся, то скло не витримає, і ви пролетите метрів десять чи й більше і гепнетеся на підлогу. А після цього не виживають.

— Ви хочете сказати…

— Авжеж. Ви були на горищі в оцій комірчині — прийшли глянути на вкрадені скарби. В темряві спіткнулися й упали на скло. Про всяк випадок у вас в кишені лежатиме якась невеличка річ, що-небудь із вкраденого. Так, усе це дуже й дуже сумно, Хумане, — такий приємний чоловік, такий симпатичний з виду… І вплутується в таку жахливу історію. Не пощастило. А може, справедливість узяла гору? — Він тішився своєю дотепністю.

— У вас це не пройде, — насилу видушив я з себе. — Не пройде. Вас однаково спіймають.

— Я впорався зі Скіпкою, якось упораюсь і з вами. Не так уже це важко. Візьму тільки з шафи деякі папери. Ні до чого, мабуть, щоб ваш Асплунд добрався до них.

Тут я відчув, як драбина починає сповзати. Мугенс штовхав її вниз. Потім сам він спуститься по крокві й підтягне мене, непритомного, до скляного квадрата в підлозі. Покладе на дерев'яний бортик — і штовхне. В коридорі його ніхто не встигне помітити, та й шукати ніхто не стане.

— Про решту не хвилюйтеся, — почув я з темряви голос Мугенса. — Ваша служниця знайде у вас рештки краденого. А на кухні, у схованці, — «люгер», той самий пістолет, з якого застрелили Скіпку. Не хвилюйтеся. Ніч довга. Часу в мене досить.

— Стривайте, — зробив я відчайдушну спробу вигадати час. Стрибнути в темряву я не наважився. Надто високо. — Стривайте. Ви не розповіли, як усе відбувалося.

— Вас це ще може цікавити? Ну, гаразд. Усе відбувалося так, як ви й казали. Під час війни ми зі Стігом робили всякі справи. Якби не ми, знайшлися б інші. А останні роки я був міцно прив'язаний до Скіпки, час від часу він смикав за мотузочок і примушував мене робити те, від чого я волів триматись якомога далі. І з кожним разом я дедалі глибше вгрузав. За родом своєї діяльності мені доводиться спілкуватися з людьми, які підтримують зв'язок із Національним музеєм. А їхні справи неабияк цікавлять тих, хто спеціалізується на крадіжках витворів мистецтва. Він примушував мене розповідати про них усе до найменших подробиць. Потім відбувалося пограбування, виносили найкраще. А я сидів по вуха в лайні. Решту ви знаєте. У різдвяну ніч Стіг сидів у мене вдома, він і відповів, коли подзвонили, а я був тут. Про «Червоний серпень» я йому не розповідав. А думка була непогана, принаймні, я так вважав. Поліція просто розривалася. Але Стіг злякався, вирішив, що я хочу його одурити. В четвер увечері ми домовилися зустрітись, я прийшов трохи раніше і почув його розмову з вами. Тоді я вбив двох зайців одним ударом, одним пострілом.

— Корону й скіпетр ви тоді принесли з собою в броварню?

— Ні, вони лежали у Скіпки в сейфі. Він так зажадав, бо не довіряв мені. Нарешті я його спекався. Мабуть, смішно було дзвонити Бенгтові й Андерсу, але ж усе майже вдалося.

— А папірець із словом «Помста»?.. Ви приготували його заздалегідь?

— Ні, додумався уже в броварні. Це була імпровізація. Ви багато чого зрозуміли але не досить добре. Сумно, Юхане, сумно.

То було останнє, що я почув, перш ніж зрозумів, що падаю. Лечу вниз, у темряву, а наді мною — драбина. Я закричав, і все провалилось у темряву.