Смерть ходить по музею

VII

— Тут усе ясно, — сказав Калле і засопів люлькою. Каламутно-жовті клубки диму підіймалися до стелі, валували з жерла його люльки, як сірчані випари з ісландського вулкана, і я закашлявся. — Ясно, що пролунає постріл у темряві, a shot in the dark, як то кажуть американці. — І зовсім не турбуючись про мої змучені легені, провадив: — Навіть сліпа курка час від часу знаходить зерно, от я й хочу пустити тебе по сліду. Та, наскільки я тебе знаю, це зайве. Ти, звичайно, вже чуєш, звідки вітер віє?

— Сам ти сліпа курка. Поз мене ти б уже не раз спіймав облизня. І ти це чудово знаєш. А що ви самі збираєтеся робити? Посилати по всіх усюдах детективів аматорів — цього ще замало. У новій розкішній будівлі поліційного управління, яку ми, платники податків, вам спорудили, мали б винайти і серйозніші методи.

— Аякже. Ще рік тому понад тридцять тисяч злочинів залишали без розслідування, а розкриття впало до тридцяти відсотків. Тепер справи йдуть краще. Але тут — наче зачарував хто. — Він зітхнув і поклав люльку на блискучу поверхню мого стола з червоного дерева. Я мовчки переклав її на тарілку. — От хоча б і ті ж таки відбитки пальців. Їх у нас зареєстровано майже дев'яносто тисяч. Якщо пощастить, ми знаходимо людину за кілька хвилин. За допомогою комп'ютера це дуже просто. Але серед давніх «клієнтів» ми таких відбитків не знайшли. І modus operandi[7] теж нічого не дав.

— А що це за штука?

— Ще один вид картотеки. В неї ми заносимо способи здійснення злочинів. Різні методи, хитрощі тощо. Звідти можна довідатися про почерк кожного відомого злочинця. Але й там — нічого.

— Воно й зрозуміло. Королівські корони не щодня крадуть.

— Та й хвалити бога. Цілком досить і одного разу. Ми вже перевірили всі попередні крадіжки в музеях — нічого схожого. — Калле зітхнув і подивився у вікно.

— Я б на твоєму місці зосередив увагу на тих двох сторожах, — сказав я. — Сам подумай. З цими маніпуляціями щодо їхньої вечері далеко не все ясно. Адже вони могли й не заснути в потрібний момент. Припустімо, в одного не було апетиту. Або тільки-но вони почали засинати, як їх викликали на зв'язок із центру. Це найризикованіша деталь операції. Інша річ — знешкодити сторожів чи, пригрозивши їм пістолетом, зв'язати. Але будувати всю операцію на тому, що двоє хлопців на посту з'їдять начинені снодійним бутерброди з шинкою та фініки, — аж надто ризиковано. Принаймні я на місці злодія на таке не пішов би.

— Але ж ти не злодій. А якщо серйозно, то ми з цих хлопців витиснули уже все, що тільки можна було. Старанні, доган не мають і з чудовими рекомендаціями. Кошик з різдвяною вечерею їм приготували в ресторані при музеї. Що там лишилось, ми піддали аналізу. Навіть апельсини були начинені снодійним. Цілком досить, щоб звалити з ніг коня.

— А як можна апельсин начинити снодійним?

— Шприцом для ін'єкцій. Причому цей препарат зовсім не дає присмаку. Термоси від кави були майже порожні, а хлопці нічого й не відчули.

— Але як із часом? Як злодії зуміли розрахувати, що охоронці заснуть саме в цей час?

— Вони щодня вечеряють близько дванадцятої. А о другій ночі — кава. То молоді, здорові хлопці, які люблять попоїсти, коли є змога. Отож на другу ночі вони вже спали як убиті. Привести їх до тями пощастило тільки о дев'ятій наступного ранку.

— Нехай і так, — зауважив я, підливаючи собі вже холодного чаю. — Отже, охоронці ковтають снодійне і сплять як мертві. Однак це ні на які запитання не відповідає. Чи зв'язані вони зі злодіями? Звідки ті довідалися про розклад чергування? Про час вечері і час зв'язку із центром? Про те, що вони дістануть від музею різдвяне частування? Що з нагоди різдвяного свята їх буде двоє, а не четверо або шестеро?

— Все правильно. Ми це врахували, не турбуйся. Та хоч як ми крутили, хоч як вертіли тих хлопців, до них не підкопаєшся. Снодійне, коли промили шлунок, знайшли в обох. Підлити товаришеві в каву якоїсь гидоти, а потім, коли той заснув, допомогти злодіям не міг жоден із них. А втім, ми їх поки що не відпустили. Хоч ясно — то чесні, порядні хлопці. Бо інакше нам було б легше.

— Так-так, — вдоволено сказав я. — Отже, можна констатувати: ти, оточений у своєму розкішному офісі всілякими розшуками чудес, маючи в своєму розпорядженні весь Інтерпол і всю шведську поліцію, — ти приходиш до моєї скромної крамнички і просиш розв'язати твої труднощі. Мене, правду кажучи, це тішить.

— Не блазнюй, — відрубав він. — Тут як на рибалці. Чим більше гачків та черв'ячків, тим вищий шанс. Принаймні теоретично.

— Дуже мило. — Я вдав ображеного, несправедливо ображеного. — Спершу ти приходиш і просиш мене попрацювати мітлою по темних закутнях, де мешкають мої знайомі, які слабують на світлобоязнь. Потім порівнюєш мене із сліпою куркою, а тепер я став черв'яком. Наживкою, яку ти опустиш у темне, холодне й невідоме тобі озеро, сподіваючись, що на мене клюне щука і ти притягнеш додому величезну рибину, і тебе як героя зустрінуть на кухні. Неприхований цинізм і зневага до людей — ось як називається така позиція.

— Ти маєш цілковиту рацію. Казанок у тебе, як завжди, варить. Такій дрібноті, як ти, і справді судилося допомагати нам, щоб ми, обранці долі, освітили своїми шляхетними діяннями пітьму історії. Твоя правда. А тепер мені пора… Ти ж тільки дивись не влипни.

Він пішов. А я лишився сам на сам зі своїми думами. «Жертва суперечливих почуттів», як писали в давніх романах. Я не плекав ніяких ілюзій, ні в чому себе не обдурював. Звичайно, я відкрию очі й напружу слух, проте шанс спіткнутись об корону Еріка XIV чи знайти державу у сніговій кваші на Стурторгет був мікроскопічним, якщо взагалі був. Хоча, звісно, ніколи не знаєш, де знайдеш… І знову з'явилось відчуття холоду в потилиці. Так буває завжди, коли я збуджений, коли стою перед якимсь ускладненням. Перед чимось небезпечним. Я зайшов у свою маленьку контору, розгорнув телефонний довідник і набрав номер.

Пролунав сигнал, ще один. Я почекав хвилину і вже хотів був покласти трубку, коли на другому кінці її зняли. Ніхто не відповів, я чув тільки чиєсь дихання.

— Алло, — сказав я. — Це Юхан Хуман із Чепмангатан. Чи є там Стіг? Скіпка Стремберг?

— Ти, Юхаве? — почулася швидка, хрипка відповідь. — Якого тобі чорта треба?

Це був він. П'яничка та експерт зі страхування, антикварний торговець, який балансує між правдою і неправдою, між законом і злочином. Він ходив по канату без страхувальної сітки внизу. Хоча в колах, де він обертався, вона б і не допомогла. Серед тих, з ким він спілкувався, ніщо не допомагало донощикові, коли його викривали.

— Що сталося? Чого тобі треба? — Скіпка говорив уривчасто, нерівно. Чи тверезий він?

— Скіпко, друже. Я тільки хотів перекинутися з тобою кількома словами.

— Про що?

— Та так, про се про те. Ти ж заходив до мене перед різдвом і показував фотографії, кілька срібних речей. Пам'ятаєш? От я й хочу трохи поговорити про них. Може, я навіть дещо чув, — збрехав я.

— А, он воно що. То гаразд. — Здавалось, він зітхнув із полегкістю. Наче боявся, що я до нього в іншій справі. Проте, може, це тільки моя фантазія. — Зустрінемося, чом би й ні.

— Можна до тебе зайти просто зараз?

— Гм, — завагався він. — Приходь краще увечері до мене в контору.

— У тебе є й контора?

— Не блазнюй. Ясна річ, у мене є контора. І в тебе ж вона є. Люди роблять бізнес, друже. Я цим займаюсь у Нюрнберзькій броварні на Хербергсгатан, сімдесят один. Якщо прийдеш рівно о восьмій, я чекатиму внизу біля входу і впущу тебе. Ну, мені пора. Бувай…

— Бувай, — повільно сказав я і поклав трубку. — Бувай… Непогано, — мовив я вже до Клео, яка мружила на мене блакитне око над краєм кошика. Ти бач як. Скіпка процвітає, як і в давні часи, навіть відкрив контору. Непогано. Зовсім непогано…