Смерть ходить по музею

VIII

Легенько підобідавши риб'ячою юшкою, якій передували анчоуси на підсушеному хлібі та півпрограми телевізійних новин, я вийшов у темінь провулка. Погода перемінилася, знову стало холодно, і, спускаючись до Корабельного мосту в пошуках таксі, я ковзав по крижаній доріжці, що утворилася після дощу. Я не знав, де міститься Нюрнберзька броварня, до того ж хильнув перед обідом чарчину горілки з решти своїх різдвяних запасів.

Таксі прокладало шлях у транспортному потоці до Слуссена, до пагорбів Седера. У темній воді позаду прибудов для зоопарку гойдались на пронизливому вітрі чорні, тупі, націлені вгору носи буксирів.

Обминувши площу, ми проїхали по Хорнсгатан і опинилися на Сведеборгсгатан. Потім повернули ліворуч, на Хегбергсгатан і зупинилися перед закіптюженим сніговим заметом.

Я вийшов і розрахувався. Таксі повільно від'їхало, засвітилася табличка «Вільне», і машина звикла.

Я лишився сам на тротуарі. На другому боці вулиці височів коричневого кольору будинок. Світла у вікнах не було. Темний, похмурий будинок, темна, похмура вулиця. Розгойдувався, поскрипуючи на вітрі, вуличний ліхтар. Фасад з облупленою штукатуркою, здавалося, слабував на якусь нашкірну хворобу.

Вхідні двері відчинились, і на вулицю вийшов Скіпка.

— Юхане, друже, — сказав він, беручи мене за руку. — Ну, як живеш? Заходь.

Ми ввійшли у двері й опинилися у залі з низькою стелею і тьмяним світильником на стіні. Посеред стелі був отвір, крізь який зяяла чорна порожнеча. Далі зала, розширюючись, переходила в гараж, а праворуч, біля кількох дерев'яних ґратчастих дверей з написом «Для чоловіків», стояв бачок із сміттям. Для дам притулку не було, принаймні тут, унизу, — та вони, певне, нечасто відвідували цей заклад.

З лівого боку виднілися приступки дерев'яних сходів, які вели в горішній морок. Ідучи за вказівками стрілок, ми піднялись і опинилися в проході, відгородженому дерев'яними ґратами, де табличка а намальованим на ній промовистим перстом проголошувала: «Курити й розпалювати вогонь суворо заборонено». Але я не курив і не збирався розпалювати вогонь. За гратами виднілися безладно звалені меблі.

Скіпка відчинив широкі залізні двері, на яких я прочитав заклик: «Щоб уникнути пожежі, зачиняй двері».

— Схоже на те, що вони тут найдужче бояться вогню, — зауважив я.

— І дурневі ясно. Під цегляною оболонкою цього сарая — суцільне дерево. Упусти сірник — і все враз спалахне.

Ми вийшли в просторе, але низьке складське приміщення. Над головою перетиналися величезні сволоки, а з грубезних труб, що висіли під стелею, чулися зітхання, сопіння, шепіт і сичання. Приміщення було завалено всіляким мотлохом — меблями, велосипедами, швацькими машинками та картонними ящиками. Все це громадилося величезними потворними купами, кожну з яких огороджував канат із прив'язаним до нього номером.

— Ти казав, тут броварня, але це, певне, було давно? Що ж до пива, то я чув тільки про Мюнхен, про Нюрнберг не траплялося.

— Авжеж, колись тут була броварня. А тепер склад. Сюди звозять різний мотлох, який припадає тут пилюкою до аукціонного розпродажу. Описане майно, майно, на яке із тих чи тих причин накладено арешт. Іноді тут осідають речі, які господар залишив на збереження і забув або не зміг оплатити послуги. Всяке буває…

— А яким чином здогадуються, що в ящиках? Адже все, окрім меблів, запаковано.

— У цьому вся хитрість. Зваблива невідомість. Усе залежить під того, як тобі пощастить. І ти натрапиш або на картонний ящик з ужитими накривками для банок, або харчами, що їх викинули просто з холодильника, або знайдеш речі по-справжньому цінні. Скажімо, стара бабуся потрапляє до богадільні, а її речі ставлять сюди. Минають роки, вона забуває платити за зберігання або не може. Отоді все це й продається. Ти можеш добре підлататись, оглянувши ці ящики.

Скіпка посміхнувся. Він наче старий гриф, подумав я.

— Глянь-но, приміром, сюди, — показав він, і за канатною загорожею я побачив безформну купу з обдертих стільців, елегантних латунних билець, розбухлих шкіряних крісел та дзеркал химерної форми. — Ось тобі типова картина. Це, певне, з якогось нелегального картярського, клубу. Отож; якщо хочеш трохи вмеблюватись, називай ціну.

Я подивився на широкий розлогий диван, що стояв поблизу, на дзеркало за ним.

— Ні, дякую. Не приваблює.

У приміщенні панувала напівтемрява. Світло від маленьких жовтих лампочок проникало далеко по всюди й губилося в темряві далеких кутків. Меблі пригинались, як причинні хижаки. Десь прошурхотіла миша.

Ми підійшли до дверей у кінці складу й дерев'яними сходами піднялися ще на два поверхи. У вікно було видно внутрішнє подвір'я, ще занедбаніше, ніж фасад будівлі. Внизу, над вантажним майданчиком, висіли на гаках лискучі туші тварин, і чоловік у фартусі завантажував їх у контейнер машини. За високими склепистими вікнами виднілись обриси колеса страхітливих розмірів.

— Що це? — показав я вниз, на колесо.

— Фантастична річ. Паровий компресор. Німецька машина початку дев'ятнадцятого століття. Обертається від шкіряного паса і примушує працювати холодильну установку на даху. Охолоджує і пиво, і продукти, і багато іншого. За технологією тут раніше використовувався аміак, і страшенно смерділо котами. Тепер, хвалити бога, трохи вивітрилось.

Я обвів поглядом подвір'я. Ліс звивистих охолоджувальних труб, схожий на зарості телевізійних антен, виростав із прибудов до будинків XVIII століття, і я подумав, що нам слід би якось зберегти індустріальну панораму початку віку. Але скоро й тут зроблять стоянку для машин. Або спорудять будівлі під контори.

Скіпка відчинив ще одні двері з табличкою. Ми увійшли в невелику кімнату. Брудне вікно виходило на подвір'я. Зів'ялий гіацинт на підвіконні нагадував про минуле різдво. На зеленому сукні стола я круглими розводами від склянок красувалася попільниця, наполовину заповнена роздушеними недопалками. На стіні висіла в рамці стара афіша, а в одному з кутків стояв громіздкий сейф із листового заліза. Просиджене старе крісло поряд з письмовим столом довершувало обстановку.

— Сідай, — запросив Скіпка і показав на крісло. — Будь як дома, а я відчиню сейф.

Он як, подумав я. То така вона, контора Скіпки. Вмебльована, мабуть, найкращими зразками з нижнього складу. Ось де він облагоджує свої справи. Життя повелося з ним не дуже ласкаво. Адже не так багато років минуло відтоді, коли контора Стіга мала інший вигляд. Тоді він продавав шведське срібло XVIII століття, на картинах у його вітрині стояли підписи Сорна і Хіллестрема. А тепер він скнів в цій дірі, сварячись з іншими торговцями через партію описаного майна, яке лишилося від розтягнених по клаптях домівок та розірваних шлюбів, живе в атмосфері, насиченій духом тліну й гниття.

Я поглянув на нього. Шкіра на обличчі лущиться. А очі сумні, попри всю позірну молодецькість. Страхувальні компанії, як видно, давно вже не консультувалися з ним. Не давали заробити свої відсотки. Але тим краще. Виявить більше завзяття, буде поступливіший.

— Ясно, — сказав я, оглядаючись. — Отже, тут і сидиш.

— Іноді. Але частіше в крамниці на Естерлонгатан. Тут я буваю тільки тоді, коли пахне великими грішми або коли податковому інспекторові хочеться зі мною побалакати. Для такої зустрічі немає кращого місця. Сидимо тут, розмовляємо про прибутки та видатки. Елегантна обстановочна, котячі пахощі. І дурневі стає зрозуміло, що хазяїн ледве зводить кінці з кінцями, що з нього багато не візьмеш. Повчився б у мене, друже. Коли хочеш, я зумію влаштувати тут контору і для тебе. І клієнтам це місце подобається.

— Які клієнти? Адже тут нема антикваріату. Я нічого такого не бачу.

— Ну, дехто займається не лише цим.

Він відкинувся на спинку стільця, загадково подивився на мене і дістав пачку «Гітар». Закурив, і до столі поповз солодкуватий голубий сигаретний димок. Запахло Парижем, юрбою, метро. Він примружився на мене крізь димову завісу.

— Ти маєш на указі додаткову роботу для страхувальних компаній?

— Не тільки це, друже. Не тільки. Бачиш, я працюю і з грошима. Все, до чого торкаюсь, перетворюється на гроші. — Він усміхнувся, ніби підсміюючись над собою.

— Он як, — обережно мовив я, бо не хотів його образити. Зрозумів, що він не жартує.

— Атож, гроші. Я даю в борг.

— Даєш у борг? Але ж… Я хочу сказати…

— Ти хочеш сказати, що я не можу давати в борг, бо сам нічого не маю? Ну що ж, признаюся тобі відверто. — Скіпка засміявся. — Твоя правда, грошей у моне нема, але я саме та ланка, якої бракує. Сполучна ланка між добром і злом.

— Не знаю, чи правильно я розумію.

— Ясно, що не розумієш. Твоє здоров'я. Випий скляночку, і в голові проясниться. Бачиш, річ у тім, що я, можна сказати, посередник. Є люди, які мають кошти і хочуть отримувати на них ренту, тобто грішми заробляти гроші, але не люблять тримати свої капітали в банку. Бо, по-перше, проценти надто низькі, а по друге, і ті старі йолопи а податкового відомства можуть перевірити банківські вклади. А цього наші хлопці не люблять. — Він припалив нову сигарету від уже докуреної. — А є люди, у яких нема грошей, — провадив він. — Проте гроші їм потрібні, от і доводиться позичати. Ти ж знаєш, як воно буває. Якщо тобі конче потрібні гроші, банк ніколи не зацікавлений у цьому до такої міри, як ти. Здається, Марк Твен назвав банки установами, що роздають парасольки, коли гарна погода, і вимагають їх назад, коли йде дощ.

— То ти, виходить, посередині?

— Авжеж. Даю парасольки, коли йде дощ. Я посередник між тими, хто має, і тими, хто не має. Налагоджую зв'язки, дбаю про те, щоб боржники не затримували виплат. І перебиваюся на свої скромні відсотки. Але в моєму становищі краще не виставляти на загальний огляд надто розкішні апартаменти. Куди вигідніше мати отаку от скромну обстановку.

— Виходить, і твоя антикварна крамниця просто камуфляж для твоїх комбінацій?

— Камуфляж, комбінації… Ти вживаєш якісь підозрілі слівця. І дарма. Я тільки даю. позички. Потім стежу, щоб гроші повернули. З процентами. Всі задоволені. У цьому нема нічого вартого осуду. Твоє здоров'я!

Спокійно, вмовляв я себе, пересилюючи відразу й роблячи ще один ковток.

— Як я вже тобі казав, трохи приробляю і в страхувальних компаніях, а моя крамниця в Старому місті не така вже й погана, отож сяк-так живемо, крутимось помаленьку.

Цікаво, подумав я. А комісійні, мабуть, трапляються не так часто. Тоді він тим більше має клюнути на мою пропозицію.

— Скіпко, — сказав я й подивився на нього. — Я маю до тебе цікаву пропозицію.

— Справді? Може, знайшов щось із моїх срібних речей?

— На жаль, ні. Йдеться про інші речі. І. про інші гроші. Про зовсім інші гроші.

— Спокусливо. У таких справах можеш на мене розраховувати.

— Ти чув про крадіжку в Національному музеї? Тут ідеться про коштовності, яких по відшкодуєш, а застраховані вони більш як на п'ятдесят мільйонів крон. Добрячі дістануться відсотки тому, хто зуміє знайти корону Еріка Чотирнадцятого. Тобі не здається?

Скіпка не відповідав. Він сидів мовчки, відкинувшись на спинку стільця, і я не міг бачити його очей при світлі настільної лампи.

— Це велике діло, — вів я далі. — Грандіозне. І я розумію, що ти не зможеш діяти, як звичайно. Доносити було б небезпечно для життя. Але річ у тім, що поліція попросила мене допомогти. Я повинен дивитись і слухати. Отож інформація від тебе піде до мене, а потім уже далі. Тут ніякого ризику, ніхто не дізнається, чия це робота.

— А ти потім одержиш гроші? Думаєш, я на таке погоджуся?

— Я покажу тобі всі квитанції, — сказав я зверхньо. — Та коли не хочеш, умовляти не стану. Я встряв у цю справу не з корисливих міркувань. Було б катастрофою, коли б якийсь дилетант переплавив експонати і перешліфував камінці. А оскільки ти так званий консультант зі страхування, то я, дурень, і подумав: тебе це неодмінно зацікавить. Особливо якщо я влаштую так, що ніхто не зможе вистежити тебе. Коли ніякого ризику для тебе не буде.

— Не розумію тільки, з чого ти взяв, що я тобі викладу твої скарби? Ти, звичайно, розумієш: такі крадіжки роблять не малі діти. Я не чув ані звуку, хоч про це вже й мали б гомоніти. Там то почуєш, там — те, і складаєш ото докупи, як два та два. Я майже певен, то орудували не наші хлопці. Мабуть, фахівці з-за кордону.

— Заспокойся, Скіпко. Я тільки хотів сказати, щоб ти зв'язався зі мною, коли тобі хто-небудь щось натякне. Тобі навіть не треба приходити до крамниці. Досить подзвонити в будь-який час. І якщо це дасть наслідки, то дві речі я можу гарантувати. По-перше, ніхто не довідається про нашу розмову, а по-друге, свої гроші ти одержиш. Я думаю, страхувальні компанії виявлять щедрість. Неабияку щедрість.

— Цікаво, чи розумієш ти, на що йдеш… — повільно промовив він. — Одне діло легенький натяк страхувальній компанії про кілька густавіанських кавників, які кудись пропали, і зовсім інше — отаке пограбування. Воно ретельно сплановане, і ті, хто його здійснив, ішли на надто великий ризик, щоб погладити по голові детектива-аматора, який щось винюхує. Ні. Послухай ради старого чоловіка, який знає життя. Тримайся від цього далі, друже! Якнайдалі. Інакше в тебе будуть усі шанси опинитися на дні Нюбрувікену. Гарантую… Твоє здоров'я.

— Ну, а ти сам? Це ж як небезпечно — сидіти тут увечері самому-одному й давати в борг!

— Дарма, минеться. Мені якось напророкували, що я дуже далеко піду… Досягну більшого, ніж багато хто із смертних. Та до цього ще дуже далеко. Кому судилося бути повішеним, той не потоне.

І, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб, він обдарував мене своєю неповторною усмішкою.