Смерть ходить по музею

V

Перший понеділок після різдвяного тижня, який я дозволив собі провести поза містом, цілком виправдовував свою назву — будень. Похмуро й сумно. До обіду в моїй крамниці побувало всього троє покупців, та й то двоє з них не були покупцями, вони хотіли «тільки подивитись». Ну, звісно, ласкаво просимо. Але ті, хто «тільки дивиться», не допомагають мені сплачувати податки. Щоб я міг зводити кінці з кінцями, потрібен вагоміший внесок публіки, яка цікавиться антикваріатом.

Коли настав час обіду, я подався до Національного музею. Не тому, що в мене була там справа, просто не міг утриматись. Я знав, що мені не слід цього робити, що я вплутаюсь у якусь історію, зовсім мені не потрібну, а може, й небезпечну. До того ж у всіх пригодах та дивних історіях, в які я повсякчас даю себе вплутувати, я звичайно програю і в матеріальному відношенні. Табличка з моїм автографом «Скоро повернуся», яка часто з'являлася на дверях крамниці, аж ніяк не пожвавлювала торгівлі. Все це я знав, про все подумав, але, незважаючи на голос здорового глузду, ноги самі понесли мене до музею. Мене вабило до забороненого, як метелика на світло.

Власне, а що тут особливого, міркував я, йдучи по мосту через Стромм і раз у раз ухиляючись від фонтанів, які порскали з під коліс машин, із крадіжками має справу поліція. До мене це не має ніякого відношення, і від того, що я тільки подивлюся, шкоди по буде.

Так я думав, обдурюючи сам себе. Проте в глибині душі, всупереч усім заспокійливим міркуванням, я знав, що діло зроблено. Що мене зваблять, утягнуть у нову історію, з якої я невідомо чи й виплутаюсь.

Та хоч би як там було, а я вже піднімався сходами музею. Пройшов через високий вестибюль, де за віконцем каси манірна дама в зеленому плела червоний шарф. Попрямував далі, повз кіоски, де продавали книжки з мистецтва, листівки та репродукції. У дальшому кінці був ресторан чи, точніше, закусочна.

Людей за круглими столиками, що були накриті картатими скатертинами, сиділо небагато. Я замовив рибу. Кефір, смажену рибу і сухарики. Корисна противага різдвяним надмірностям.

А тут добре, подумав я, сідаючи за наріжний столик. На кожному. столику поряд із гіацинтом горіла невелика свічка, створюючи враження домашнього затишку. І годували смачно.

— Привіт. Можна підсісти?

Спершу я не впізнав її, але потім згадав. Карін Стенман, Андерсова секретарка, яка вивчає історію мистецтв і згодом працюватиме в музеї.

— Прошу, прошу… Як ваші успіхи в науці?

— А що мені тепер вивчати? — Вона скривилась і розіклала на колінах червону паперову серветку.

— Так, ваша правда. Але треба сподіватись на краще. Адже експонати, може, ще й знайдуться.

Вона випила молоко, утерла рот серветкою і серйозно подивилась на мене. Темне, майже чорне густе волосся з проділом посередині обрамляло бліде обличчя з великими блакитними очима. А вона схожа на мою Клео, подумалося мені.

— Сподіватись можна завжди, але, як на мене, шанси мізерні. Дрібніші речі вже, напевне, полетіли із Швеції або лежать десь і дожидають спокійніших часів. А от корона і скіпетр, боюсь, зникли назавжди.

— Звідки такий песимізм? — спитав я.

— Самі подумайте. Такі речі небезпечно тримати. Найдоцільніше викинути їх куди-небудь. У Стремм, наприклад.

— Тоді їм годилося б раніше про це подумати. А поліція нічого не знайшла? Ніяких слідів? Я на тиждень виїжджав з міста і знаю тільки те, що було в газетах.

— Я, власне, теж. Вони багато не кажуть. Це я про поліцію. Андерс теж мовчить. Геть пригнічений. Вважає все своєю помилкою.

— А хіба це не так?

Похмурий Бенгт Хеллер поставив на наш столик тацю з оладками, политими брусничним варенням. Я відсунув свою склянку з кефіром, остерігаючись його незграбності.

— Привіт, — сказав він. — Ми бачилися востаннє, коли я показував вам виставку Андерса. Вам пощастило, що ви тоді прийшли, адже тепер окрасу програми вилучено, — додав він з усмішкою.

Вперше бачу його задоволеним, подумав я. Правда, зустрічались ми лише один раз, але він видався мені тоді вельми похмурим типом. Я пильно роздивлявся Бенгта, поки він, іронічно всміхаючись, розрізав хрусткі, добре підсмажені оладки.

— З цим можна й не погодитися. З тим, що Андерс винен. У світі нема жодного музею, який міг би вберегти себе від пограбування. Це обов'язок організації, яка відповідає за охорону, і поліції. Якби в них уночі біля всіх входів та виходів стояли люди, нічого б не сталося.

— Не розумійте мене так буквально. Звісно, я не збираюся твердити, що в пограбуванні винен Андерс. Але це наслідок його помилки. Вся експозиція була безглуздою — через те він і зв'язався з короною, скіпетром та іншими дурницями. Його турбував тільки особистий успіх. Замкова скарбниця не хотіла передавати експонати, проте Андерс використав деякі зв'язки і таки домігся свого. Найшикарніша виставка десятиліття, організована найчарівнішим головним хранителем десятиліття! — і Бенгт Хеллер підняв склянку з молоком. — За здоров'я нового директора.

— Тобто?

— Невдовзі тут зміниться начальство. Пенсійна сокира вже зависла в старого над головою. І є чимало претендентів. Але ніхто так цього це прагнув, як Андерс. Тут йому й мала допомогти виставка, він так розраховував. Зірка першої величини в його послужному списку.

— Ви несправедливі, — урвала його Карін. — Не можна звинувачувати в усьому Андерса тільки тому, що він не бажає схвалювати ваших вульгарних поглядів на мистецтво. Так, він честолюбний, але здібний фахівець. Не знаю, про кого ще в музеї можна таке сказати.

За столом запанувала тиша, ми їли. Карін замкнулася в собі, її голубі очі потемнішали. Бенгт був схожий на собаку, якого зігнали з колін. Час. від часу він тривожно й прохально дивився на Карін, але вона прикидалася, ніби не бачить, не помічає його.

— Є ще новини? — запитав я Бенгта, намагаючись розрядити обстановку.

— Нічого. Тільки те, що поліція вважає, ніби тут працювали не якісь рядові грабіжники. Здається, вони схиляються до думки, що це міжнародна банда. Але, зрозуміло, бредуть у тумані, час від часу посилаючи нам сигнали, щоб ми вірили, ніби вони на правильному шляху. Та, як кажуть, будьмо оптимістами. Не заради Андерса, звичайно, а заради музею.

— Ну годі, — сказала Карім тихим, але сповненим гніву голосом. — Годі про Андерса. Він у багато разів достойніший і за вас, і за багатьох інших. Ви, дрібні кар'єристи, тільки й нюшите, звідки вітер віє, а вдаєте із себе радикалів. Слините палець і виставляєте в повітря. А Андерс учений. Він дослідник, і такому, як ви, годилося б його поважати. Бувайте, Юхане. Мені треба йти. Зустрінемось якось іншим разом, коли буде трохи спокійніше. І товариство приємніше.

Карін усміхнулась мені, взяла сумочку й пішла.

— Звичайно, — кисло пробурмотів Бенгт, — Андерс узяв Карін секретаркою не тільки за те, що їй подобається друкувати на машинці.

— Що ви хочете цим сказати?

— Хіба не ясно? Андерс використовує її. Її відданість. Точнісінько так само, як він використовує решту службовців. Адже цей занюханий музей служить одній-єдиній меті — його кар'єрі. Єдине, що для нього існує, це він сам. Головний хранитель Андерс Брун. Тому я страшенно радий, що сталася ця подія. Нарешті голка прохромила роздутий міхур. Повітря вийшло, і він став морщитись. Дістав своє. Це гріє мене, Юхане, навіть серед зимової холоднечі. Дуже гріє.

Невже все це пояснюється так просто, думав я: Бенгт любить Карін, Карін любить Андерса, а Андерс любить самого себе. Я згадав, як асистент дивився на Карін, як звучав його голос, коли він говорив про неї та про Андерса. Чи не звідси слід розплутувати клубок? Що тут — буря в склянці води, спричинена любовною драмою, чи ми пливемо в глибших водах?