Смерть ходить по музею

VI

Коли Бенгт пішов, я ще якийсь час сидів. Колотив ложечкою в чашці з кавою і міркував.

Он як, ти тут? Приємний гість.

Проте, коли Андерс поставив на мій столик чашку кави й тарілку, на якій лежали бутерброди з шинкою, радості на його обличчі я не побачив.

— Сподіваюся, ти добре відпочив на свята?

— Дякую. А як ти? Назад нічого не повернули?

Він скрушно всміхнувся і надкусив бутерброд. Тоді похитав головою.

— Нічого. І в поліції ніяких зрушень. Твій друг, отой Асплунд, не справляє враження найкмітливішого поліцейського в світі. Їм тільки й відомо те, що охорону приспали і що хтось, увійшовши з чорного ходу, відключив сигналізацію й набив валізу або дві чим хотів. Потім утік на краденій машині, яку поліція знайшла в Ловені. За кількасот метрів від Китайського замку. Та все це ти вже знаєш.

Я кивнув.

— І жодних натяків? — спитав я. — Коли трапляється щось екстраординарне, це, звичайно, обговорюють у певних колах. А вони, як правило, добре поінформовані.

— Але вони, ясна річ, не біжать доповідати в поліцію.

— Не біжать. Однак поліція за деким стежить і дещо чує. І часто-густо знаходяться такі, хто згоден поділитися відомостями в обмін на щось інше.

— На гроші?

— Не обов'язково. Є мінова торгівля. Якщо ти мав неприємності, то поліція може дещо «забути» — це й буде плата за відповідну послугу з твого боку.

— А, розумію. — Андерс поклав собі свіжої гірчиці. — Ні, навіть нічого такого немає. Ні донощиків, ні слідів.

— А тут, у музеї, нічого?

— Тут?

— Атож. Під час нашої останньої розмови ти, здається, сказав, що підозрюєш когось із своїх. З тих, хто знає всі ходи й виходи і вміє відключати сигналізацію.

Андерс похитав головою.

— Я не знаю, — сказав він стомлено. — Не знаю, хто б це міг бути. Можливо, поліція щось і розплутує, проте мені вони поки що нічого не кажуть. І на те, очевидно, є свої причини. Зрештою, причетним до крадіжки може бути кожен з нас. Хто завгодно. Так мало знаєш про своїх же працівників! Пробач. Мені пора бігти на засідання. Бувай.

Він пішов

«Хто завгодно», — сказав Андерс. Хто завгодно. Він справді хотів щось цим сказати? Кинув цю фразу тільки для годиться чи думав про когось конкретно? Про Бенгта? Про Діка?

Власне кажучи, і мені пора було «бігти». Хоча стреси й біганина не для мене. Отож я встав не кваплячись, бо ж і причин бігти стрімголов не знаходилось. Клео, напевне, спала у своєму кошику біля батареї, сита і вдоволена після салаки та молока. А напливу покупців не передбачалося. На жаль. Але так чи інакше, треба й мені помалу рушати додому. І я вийшов у велику залу за рестораном, проте ще переглянув там листівки, погортав книжки з мистецтва.

— Ні, ні, — пролунав поряд зі мною чийсь голос. — Нічого не вийде, фру Свенсон. Доробити цю афішу я зможу не раніше ніж у кінці січня. Друкарню зачинено.

Я впізнав його, чоловіка в темно-коричневому костюмі, що говорив з кіоскеркою. Його рідке волосся, утворюючи віночок навколо голої маківки, біліло сивиною, окуляри з'їхали на ніс. Він сякався у велику хусточку. То був завідувач відділу інформації Мугенс Анд, що його в перший день різдва я зустрів у кабінеті в Андерса.

— Доброго дня, — привітавсь я.

Він обернувся, глянув на мене здивовано. Очевидно, зразу не впізнав. Але потім, мабуть, таки згадав, і по його схожому на бульдожачу морду обличчі пробігла усмішка.

— Так, так, звичайно. Ви з поліції.

— Не зовсім. Юхан Хуман. Давній друг Андерса. Ми зустрілися того самого дня, коли сталась крадіжка.

— Ой-ой-ой! — протяжно вигукнув він і знову усміхнувся. — Я — і людські обличчя, я — й імена. Це несумісно. Ну, звичайно, тепер згадав. Але знаєте, нині тут у нас аж надто невесело. — І усмішка в його очах згасла.

— Розумію.

— Самі прикрощі, пане Хуман, самі прикрощі. Ніколи не забуду я того ранку, коли подзвонили з поліції. Застуджений, із температурою та нежиттю, я насилу міг говорити. А вони повідомляють, що зникли корона, держава і скіпетр. Я ледве зрозумів, був геть приголомшений. Просто жах.

— Мабуть, це в усіх викликало шок. Але треба сподіватися на краще.

— Треба, пане Хуман. На жаль, мені пора.

Я вийшов на вулицю. Мрячив січневий дощ. Хмари сунули низько над замком. Кілька чайок перепливали Стремм. Повз мене промчав автобус з японськими туристами. Віяв вітер. Холодний, неприємний вітер.

Я підняв комір плаща, насунув якомога нижче на лоба свого картатого кашкета і, нахиляючись уперед, поплентав додому під шквалами дощу й вітру.

Не встиг я увійти, як задзвонив телефон. Сердито й деренчливо.

— Куди це ти пропав? — пролунав на другому кінці дроту хрипкий голос Калле Асплунда. — Діловий сніданок, еге? Розкошуєш на прибутки, приховані від властей, про які ти не пишеш у податковій декларації? А я та інші чесні платники податків мусимо фінансувати твою розбещеність. Не кажучи вже про те, що торгівля йде під три чорти, поки ти стовбичиш у ресторані. І Клео, ясна річ, негодована. Соромно, чоловіче добрий, соромно.

— Годі, Калле, — відрубав я, не маючи бажання відповідати в такому ж дусі. — Я щойно поїв риби й випив кефіру в Національному музеї. Недорого й корисно. Але ж тебе, звичайно, цікавить не це.

— Так-так. То ти був у Національному музеї? Це якраз те, про що я й хотів із тобою погомоніти. Заїду через півгодини.

— Не вийде. Приходь пізніше. У мене ще одна ділова зустріч. Поважний клієнт, — збрехав я і поклав трубку.

Має ж бути якийсь порядок. Нехай не вважає, що може крутити мною, як йому заманеться, подумав я роздратовано.

— Якийсь порядок має бути. Правда, Клео?

Вона й не думала відповідати, підняла одну повіку, примружившись, подивилася на мене і знову поринула в сон у своєму теплому й затишному кошику. Я відчув заздрість до неї. Тепло й безпечно. Ні страху, ні тривог.

Пішов дощ. Сильний дощ.

Я глянув на дощову завісу, на потоки, що струменіли по склу великої вітрини, дивився, як вода бурхливо мчить до Чепмапторгет. То зима скінчилась?

Тут він і з'явився. Мало не біг, тримаючи над головою газету, щоб захиститися від дощу.

— Ну й злива! — пирхнув він і протупав по килимку до дверей, обтрушуючись. Тібетський верблюдячий дзвіночок подзенькував угорі, над його головою, а вода бризкала на підлогу.

— Ти геть мокрий, — з осудом зауважив я.

— Дякуй чортові, що це я мокрий, а не ти, — загримів він, стягуючи з себе старий нейлоновий плащ. — Я поставив машину на Чепманторгет, біля старої міської брами. До речі, ти знаєш, що ця площа колись називалася Скваллерторгет[4]? У давні часи служниці ходили до криниць по воду і робили це завжди залюбки. Вранці і ввечері. Чекали цієї години з нетерпінням, там можна було постояти і досхочу побазікати. А потім, піднімаючись у горішню частину міста, вони користалися нагодою й зупинялися відпочити біля крутого пагорка на Чепманторгет. І знову точили ляси. Отак воно.

І він недбало розвалився у вишуканому кріслі стилю рококо, недавно обтягнутому світло-жовтою шовковою тканиною. Вода з його грубих черевиків капала на яскравий афганський килим.

— А от і не так, — сказав я невдоволено, коли він від'їхав із кріслом до стіни. Бильце вісімнадцятого століття підозріло затріщало. Нехай-но тільки зламає, у мене не відкрутиться, заплатить.

— Що не так?

Його великі волохаті руки почали свою звичну мандрівку по кишенях у пошуках люльки й тютюну. Чи він ніяк не може запам'ятати, куди кладе свій мотлох?

— Ти помиляєшся. Адже Скваллерторгет — це змінене Сквальторгет[5], вулиця тут іде під укіс, і в таку погоду, як оце тепер, уся вода стікає до площі.

— Дурниці, — сказав Калле і натоптав люльку, потім поводив над нею запаленим сірником. Люлька астматично засопіла, каламутно-жовта хмарка попливла по кімнаті. Я здригнувся.

— То ти був сьогодні в музеї, — мовив він і задоволено подивився на люльку. — Не знав, що в тебе такі високі культурні запити.

— Я там снідав. І декого зустрів. Андерса Бруна, приміром. Вигляд у нього був кепський.

— Можна зрозуміти… можна. Ось тому я й прийшов. Не через самого Андерса, а через усю цю історію.

— Далеко ви просунулись?

— На жаль, анітрохи. — І він похмуро глянув у вікно. — Ми знаємо тільки, що хтось набив валізи коштовностями, вибрався через чорний хід і подався геть у краденій машині. Потім біля Дроттінгхольма вони, очевидно, зробили щось на зразок пересадки. Бо там стояла машина з порожньою валізою і буклетом з виставки. І ще ми знайшли там дрібнесенькі скляні скалки.

— Ти певен, що все так просто? Ану, подумай. Ми, очевидно, маємо справу з групою професіоналів. З людьми настільки обізнаними й добре спорядженими, що вони зуміли відключити сигналізацію в музеї, який надійно охороняється, пройти повз поліцію і охорону, взяти цінності державної ваги і потім зникнути, випаруватись. А ти кажеш про сліди, залишені в машині. Треба бути не сповна розуму, щоб у порожній валізі лишити буклет з виставки. Не кажучи вже про скалки. Ні, і налізу, і буклет підкладено, щоб ти подумав, ніби речі завезли кудись недалеко.

Калле був незворушний, тільки замислено смоктав люльку.

— Щось тут не так, — сказав я. — Проводиться нечувано складна й ризикована операція. Уяви-но себе на їхньому місці. Тобі пощастило, але в руках у тебе «найгарячіше» крадене, яке тільки було за всіх часів у Швеції, і анінайменшої надії його збути. Жодна людина не доторкнеться до тих скарбів навіть пінцетом.

— Міжнародний ринок — там усе по-іншому, — заперечив Калле. — Ми знаємо, що є колекціонери дуже нерозбірливі. Згадай-но про відомі крадіжки витворів мистецтва. Там пропадають картини, які є в кожному довіднику з історії живопису. І, мабуть, завжди знайдеться хтось, кому немає більшої втіхи, як розвішувати їх у зачиненій на замок кімнаті. Втіхи на саму лише думку, що ти володієш такою картиною…

— Ну от, бачиш, ти починаєш розуміти, до чого я веду. Має бути мотив — адже королівські корони крадуть не для того, щоб пропонувати їх за високу ціну на Сельгерторзі[6]. Якби пояснення було таким простим, грабіжники вдалися б до чогось іншого.

— Іншого?..

— Звичайно. З їхньою організацією та можливостями було б набагато доцільніше проникнути кудись туди, де лежать гроші чи анонімні цінності, які легко продати без ризику. А вони взяли королівські регалії. Хіба це розумно?

— У твоїх словах щось є, — кивнув він. — Отже, ти хочеш сказати, що якийсь божевільний колекціонер з Люксембурга замовив корону Еріка Чотирнадцятого, яку він раз на рік діставатиме з сейфа, коли сплять жінка й діти?

— Не прикидайся. Ти розумієш, що я маю на увазі. Я думаю, в цій історії не все так просто і ясно, як здається. Викрасти неоціненні експонати надто складно й ризиковано, щоб потім намагатися їх продати. Тут щось не так.

— Я, здається, розумію, куди ти хилиш. І розумію також, що це не буденна історій. Відчуваю, хай йому чорт. Тим-то і прийшов сюди.

— Вельми втішений. Тільки тому й поставлю воду на чай.

Коли я повернувся зі своєї комбінованої кухні-контори, він вибивав люльку просто в остіндське блюдце. Горілим сірником вишкрібав з головки гидотну чорну мокречу. Тоді я вирішив, що дістане він тільки кекс, а не печиво з кардамоном.

— Так от, я вже казав, що хочу трохи побалакати з тобою. Ти ж знаєш того Бруна. І знайомий з іншими працівниками музею. З Бенгтом Хеллерем, Карін Стенман? І Гретою Лінд, і як їх там ще?

Я кивнув.

— Ми, звичайно, допитали їх усіх, — провадив він. — Але досі нічого істотного. В різдвяну ніч усі поза підозрою. Настільки, наскільки це можливо. Декотрі були у твого колеги. У Густафсона — так, здається, його звуть? Це ми перевірили. А потім усі спали.

— Я теж там був. У Еріка Густафсона. Він мешкає навпроти. Його крамницю видно з мого вікна.

— Кажеш, був там? Цікаво. Ну, й нічого тобі не підказує твій хвалений інстинкт? — запитав він іронічно.

— Не знаю… Люди, вони завжди складніші, ніж здаються на перший погляд. От хоча б Андерс Брун. Шеф того відділу, який відповідає за виставку. Владолюбний, здібний. Велика мета його життя — стати директором музею. Двічі був одружений, платить чималі аліменти й, мабуть, залицяється до своєї гарненької секретарки Карін Стенман.

— Дуже, — сказав Калле, — дуже гарненької. Розумію його.

— І є в Андерса своєрідний помічник, — говорив я далі, вдавши, ніби не почув його репліки. — Похмурий тип, який любить народ і не любить монархів. Не любить він і Бруна, вважаючи його реакціонером і кар'єристом. Картина не змінюється від того, що він закоханий у Карін Стенман. Це Бенгт Хеллер. Бородатий асистент.

Мене урвав пронизливий, закличний свисток чайника. Але невдовзі я знову був у кімнаті, і над голубим чайничком з духмяним жасминовим чаєм здіймалася пара. Я подумав і поряд з кексом виклав на срібне блюдце й кардамонове печиво.

— Отак воно, — вів я далі. — Але це ще не все. Бо в нашій задачці є і невідомі величини. Ще один працівник музею. Грета Лінд. Трохи перестигла дівиця. І коли вже нікуди не дінешся від стереотипів, у ній щось є від горобчика. І вона знюхалась, як ти сказав би своїм брутальним поліцейським жаргоном, з одним тином кур'єром музею.

Калле гучно сьорбав гарячий чай. Кокс із хрумканням зникав між його потужними щелепами.

— Але й це ще не все. — Я відчув себе провінційним пліткарем, який точить ляси за чашечкою кави. — Так от, про того кур'єра. Звати його Дік, а прізвище я забув. Він щонайменше на десять років молодший за свою даму і скидається на манекен, на такий собі еталон чоловічої краси. Вони вважають, що він зловживає її довір'ям. Приїхав як емігрант приблизно рік тому, живе у Грети, і вона, певне, допомагає йому. Між іншим, у різдвяний вечір він забагато випив. Не подужав шведської горілки. Отож його можеш не підозрювати. У такому стані по музеях ночами не лазять. Та й удень теж.

— Ще кого ти знаєш? Я маю на увазі — в музеї.

— Та так, не те щоб знаю… Шеф інформації. Датчанин, колишній торговець антикваріатом. Сюди приїхав у кінці війни. Здається, брав якусь участь у датському Опорі й змушений був тікати від німців. Але нічого певнішого не знаю.

— Цей невеликий каталог і сам по собі досить цікавий, — підбив підсумок Калле. — Проте він, мабуть, небагато дасть. Адже навіть якщо люди заздрять одне одному, і ревнують, і плетуть інтриги, красти корону — то не найкращий засіб звести порахунки. Ні, треба розплутувати з іншого місця. До того ж ти знаєш зовсім небагатьох службовців музою. А їх значно більше. Ні, треба шукати іншу ниточку.

— Наприклад?

— Наприклад, почнімо з тебе. — І він гучно всмоктав у себе рештки чаю.

— Але я до цього не маю ніякого стосунку.

— Не маєш, то матимеш. Не турбуйся. Я пожартував, трошки пожартував. Мені здається, ти міг би стати моїми очима й вухами.

— Як це?

— Тільки як додатковий захід. Ти ж трохи крутишся в тому напівсвіті й зустрічаєш безліч людей, з якими я ніколи не зможу увійти в контакт. Коли я розмовляю з ними, вони ховаються, наче равлик у своїй черепашці.

— Які, ти вважаєш, можуть бути в мене знайомства? — знизав я плечима, і мені стало шкода печива.

— Не те щоб знайомства. Але ж ти ходиш по аукціонах, зустрічаєшся з колекціонерами, з колегами. І в крамницю до тебе чимало людей заходить, теж можна дещо почути. Слівце тут, натяк там. Це надто гучна справа, щоб чутки про неї не поширилися серед людей, пов'язаних з антикваріатом. Ми повинні зібрати всю можливу інформацію, потягти за сотні ниточок. Скрізь розкидано дрібні скалки, які ми змітаємо в одну купу. І коли купа стане чималою, то дещо може й прояснитись. Одне наводить на інше.

— Неповторна картина роботи сучасного поліційного інспектора, — сказав я сухо. — І ти вважаєш, що я стану розгулювати з мітлою і вимітати для тебе сміття з тих кубел, по яких я, по-твоєму, вештаюсь?

— Саме так. Краще б і я не зумів сказати. Хай йому чорт, Юхане, не прикидайся. Ти чудово розумієш, чого я від тебе хочу.

Я кивнув. Я дуже добре розумів, чого він од мене хоче. І так само добре розумів, що знову вклепався в історію. Вона вже почалася, але який буде фінал, я не мав анінайменшого уявлення. І, можливо, на щастя. Бо якби того дощового й вітряного січневого дня у Старому місті я знав, чим усе це закінчиться, то нізащо не став би встрявати. Нізащо в світі.