Історія однієї істерії

Розділ про те, що не всі стерви — баби

Вранці мене збудило відчуття, що Георгія немає вдома. Ще не розплющуючи очей, я ретельно обмацала прилеглі околиці постелі. Дивно! Звідколи це Георгій почав самостійно прокидатися ранками? Зазвичай він довго сварився з будильником, збираючись поспати ще з півгодинки. І тільки моє активне втручання з допомогою запаху кави, який долинав із кухні, могло остаточно переконати детектива Собаневського, що час таки піднятися та взятись до щоденних обов’язків. Першою серед них була процедура поглинання сніданку. Цього разу Георгій зрадив усі свої звички. Будильник ще не дзеленчав, а Жорика вже не було. Я глянула на годинник. Нічого собі! Десята. Виходить, Жорик вимкнув будильника, щоб мене не будити… Підозріло.

— Агов, є хтось удома?!

— Нема, — відповів Георгій із коридору.

— А де ж ти тоді? — уже розплющучи обидва ока, поцікавилась я.

— Пішов у справах, незабаром буду.

— У яких таких справах?! — від обурення я прокинулась остаточно.

— Повернуся — розповім. Уже майже повернувся. Цілий ранок бігав по людях. Тепер ще тільки один дзвінок треба зробити… З поштамту, щоб наш номер телефону не світився.

— І що тоді?

— І все тоді. Справу про зникнення твоїх акторок можна буде вважати розкритою.

Не дивно, що Георгій ішов з дому потай. Моя цікавість його б не відпустила. Вона б викинула мене з ліжка, змусила за три секунди підготуватися до виходу, а перед тим ще й випитати в Жорика про заплановані заходи, щоб узяти в них участь.

Значна частина мене була навіть вдячна Георгію за можливість хоч трішки виспатися. Адже вчорашні посиденьки у водному ресторані плавно перетекли до нашого дому-офісу, переросли в бурхливі дебати й скінчилися тільки близько третьої по півночі. По тому ми з Георгієм ще довго дискутували на тему правильності його поводження з замовником. Я вважала, що Шумилов заслуговував на більш коректні звертання, Георгій кричав, що «видавець — не дівчинка, з якою потрібно панькатися, а мужик, якому, коли що, не сором і в пику дати!». На щастя, до мордобиття не дійшло. Навіть навпаки. Взаємна ворожість, у якій зрештою чесно зізнались обоє, була визнана неминучим, але кумедним додатком до заплутаної і без того справи. Встановлену так-сяк рівновагу в їхніх стосунках порушував тільки Георгій, кілька разів не на жарт ризикуючи знову скотитися до етапу первісних суперечок про те, чи будемо ми працювати над цією справою. Про це я й говорила о п’ятій ранку. Георгій засинав і відмовлявся. Через усе це можливість поспати довше, люб’язно надана мені Георгієм, не надто й засмучувала. Зрештою, все відоме він може дослівно переказати мені.

— Не йди! — закричала моя цікавість. — Не переживу, якщо ти негайно не розповіси, де був.

Георгій затримався з відповіддю, а я взялася винаходити страшні покарання, які застосую до нього в разі відмови.

— Змушу пилососити в суботу! — кровожерливо кричала я. — Повбиваю всі ігри в комп’ютері!

Подіяло. Георгій ввійшов у спальню.

— Ну гаразд. Так навіть цікавіше. Я тобі зараз розповім, у чому річ. Як завше, я мав рацію. Справа копійки не варта. До речі, про…

— Поснідаємо пізніше, — нервово перебила я. — Продовжуй про справу.

— А, ну, звісно. Останній штришок ти зробиш сама — подзвониш одній людині та поговориш із Ларисою особисто.

— Зі зниклою Ларисою?!

— А з якою ще? Вони навіть не взяли на себе праці відрекомендувати дівчину під іншим ім’ям. Куди тільки міліція дивиться? Нетями. Починаю приєднуватися до думки твоєї режисерки.

— Не ухиляйся від теми! — закричала я, відчуваючи, як відчайдушно застукотіло серце. — Хто «вони», кому «відрекомендувати»?

У глибині душі було трішечки шкода: моя перша самостійна справа розв’язалося практично без моєї допомоги.

— І не думай навіть ображатися! — вгадав мою реакцію Георгій. — По суті, справу розкрутила ти. Я лише співставив знайдені тобою факти й провів ряд заходів для підтвердження новонародженої гіпотези.

Я гордовито звела підборіддя. Потім пригадала, що це улюблений жест Жорикової манії величі, та засміялася. Знайшла кого наслідувати!

— Історія виявилася банальною і, на щастя, не настільки вже трагічною, — почав Георгій. — Якщо опустити всі сантименти, то… — Жорик раптом обірвав сам себе. — Ой, тобі так, напевно, буде нецікаво. Але я не вмію красиво говорити… Загалом, шмарклів нехай додає за смаком твоя уява.

— Не турбуйся, — ледь стримуючись, вичавила я з себе. — Ти, головне, розповідай. Не відволікайся…

— До речі, про смаки… Я сьогодні ще не снідав.

Усе зрозуміло: Жорикова шкідливість прокинулася години на дві раніше за свого власника. Ну, все, тепер від нього жодної зрозумілої відповіді не дочекаєшся. Хоча, власне, був у мене один стратегічний засіб. Щоправда, поки не випробуваний…

— Я теж, — якомога спокійніше промовила я. — Піду чого-небудь пошукаю в холодильнику.

— Там нічого нема. Я вже шукав, — Георгія насторожила моя несподівана капітуляція, але він залюбки підтримав тему їжі.

— У твоєму випадку чесніше сказати: «Я там шукав, тому нічого й нема». Вип’ємо кави, а там уже й Сестрицю привезуть. Вона посидить на телефоні, а я збігаю в магазин.

Я чарівно щебетала про буденні клопоти й не ставила жодного запитання. Георгій, звісно, сподівався помучити мене невиразними натяками замість відповідей і стрибками з теми на тему. Тому зараз він мав трохи розгублений вигляд. Я незворушно заходилася прибирати постіль і запихати наше відкидне ліжко в шафу. Спальня миттєво перетворилася на офіс.

— Ти пошту сьогодні дивився? — потай насолоджуючись ефектом, я спокійно рушила до комп’ютера. — Шумилов же повинен був надіслати докладний опис останніх трьох днів спільного життя з дочкою.

Свідчення клієнтів по інтернету були моїм ноу-хау. Я давно помітила, що коли людина щиро налаштована на допомогу слідству, то особистий контакт тільки заважає процесові опитування. У звичних умовах, наодинці з самими собою, опитувані мали можливість розслабитися. Матеріалізації спогадів це завжди було на користь. Факти й домисли, що чаїлися в найпотаємніших куточках пам’яті, куди більш охоче віддавалися комп’ютерові, аніж приватним детективам. «Розслабтеся, заспокойтесь і пишіть усе, що спаде на думку з приводу нашої справи, — наполегливо рекомендувала я. — При цьому переконайте свою свідомість, що ви ще тридцять разів будете перечитувати й „рихтувати“ написане. Але в жодному разі не виправляйте файл. Закінчили думку, відчули, що збираєтеся змінювати фразу — і „клац“, натискаєте „відправити“. Думка надходить до нас у первинному вигляді. З таких ось чесних і недоторканних для коректури спогадів зазвичай спливає безліч важливих подробиць». Крім того, цей метод дозволяв уникнути нудної процедури перенабирання тексту. До того, як я винайшла цей метод, всі свідчення та повороти чергової справи записувалися на папері. Коли справа завершувалася, Георгій жадав від мене перетворення всіх цих нотаток, зізнань і записів у стрункий текст, звичайно ж, аби він зберігався в електронному вигляді. І якщо свої записи я, хоч і з натугою, але все-таки могла розібрати, то спроби розібрати закарлючки Георгія чи когось зі свідків завжди закінчувалися для мене станом найглибшої депресії і бажанням раз і назавжди звільнити себе з цієї агенції.

— Не віриться мені в бажання Шумилова піддаватися твоєму розкриттю, — спокійно перемкнувся й на цю тему Жорик, вступаючи в гру. Що ж, побачимо, хто не витримає першим. Зрештою, Георгію поділитися зі мною відкриттями не менш важливо, ніж мені почути про них.

— Ти знову?! — трішки переграючи, завелась я. — Твоє несхвалення моїх методів їм до честі. Це означає лише, що вони діють. Ти завжди нервуєш, коли не ти, а хтось інший придумує щось путнє! І поклади на місце ручку!

Останнє обурення я висловила вже досить щиро. У Георгія в душі жив дрібний капосник. Він збирав по квартирі всілякі предмети та розпихав їх по своїх кишенях, а також у інші несподівані місця. Всі засоби для писання я давно вже прикріпила до потрібних місць гумками. Якось, коли вже вкотре знайшла слухавку в холодильнику, мріяла прикріпити її також. Але тоді радіотрубка нічим не відрізнялася б від звичайного телефону. Можна було, звісно, почепити на холодильник замка… Це було б корисно з усіх точок зору, але Георгій виявився категорично проти.

Цього разу Георгій виявив рідкісну покірливість і відпустив уже відтягнуту в дальній кут ручку. Натягнута гумка рвучко скоротилася. Металева авторучка зі свистом пролетіла через кімнату й боляче цюкнула мене по лобі.

«У цьому божевільному домі стає небезпечно! Зовсім уже всі подуріли!» — образилась я. І ще — вкотре обурилася. Й запалала бажанням помсти.

— Вибач. Я не навмисно, — Георгій поцінував шкоду, мені завдану, як не надто серйозну та посміхнувся.

— Ти ще й смієшся! — я схопила зі столу телефонний довідник і пожбурила його в усміхнену фізіономію коханого чоловіка. Фізіономія ухилилася, але чоловік зробився трохи менше коханим. Довідник гепнувся об дверцята шафи.

Настуся, що постала на порозі за кілька секунд до описаних подій, захоплено свиснула й спокійно продефілювала до комп’ютера.

Цієї миті потривожені дверцята шафи (цього разу кімнатної, а не в коридорі) так само рвучко відчинилися, випускаючи на волю ліжко, яке розкладалося на льоту. Георгій ледь устиг відскочити.

— Як у еротичному бойовику, — прокоментувала Сестриця, вже звикла до подібного цирку.

— Ти дивишся еротичні бойовики?! — суворо поцікавилась я.

— Ні. Зі слів старших товаришів знаю, — примружилась Настуся. — А нас із уроків відпустили. У школі святковий весняний карантин!

Я тяжко зітхнула, розуміючи, що тепер Сестриця з повним правом чіплятиметься до мене цілодобово.

— Пустіть мене в комп’ютер! Мені в аську потрібно!

Настуся свого часу довідалась про цей спосіб теревенити з цілим світом, не розтуляючи рота, й звідтоді в неї безліч віртуальних друзів.

— Оце вже ні, — заявила я. — Мені комп самій потрібен. І потім, аська — це неробство. Або візьмися до якої-небудь справи, або не чіпай комп’ютера.

— Ні! Ні! Ні! — відчайдушно закліпала Сестриця. — Мені ненадовго, мені тільки з одним-двома перемовитись… Я обіцяла сьогодні вранці зв’язатися… Ну, Катрусенько! Спілкування з людьми, знаєш, як розвиває! Я вже навіть друкувати швидко навчилася… Я вмру, якщо не поговорю з ним!

— Почалося! — хором зітхнули ми з Георгієм.

Горезвісне «О! О!», яке видавала «аська», щоразу, коли Сестриця отримувала повідомлення, вже встигло дістати нас обох і протягом учорашнього дня.

— Тільки цього разу вимкни звук, — попросив Георгій, заспокійливо обіймаючи мене за плечі та скеровуючи в бік кухні.

Наявність у домі дитини підліткового віку неймовірно споріднює всіх дорослих із її оточення. Родинам, що розпадаються, настійно рекомендую брати в своїх знайомих у оренду саме таких дітей. Їм просто часу не залишиться на те, щоб розпадатися. Займатися буде чим: усі сили підуть на сприяння самоствердженню дитинки.

— Ох, як я розумію неньку, — зітхнула я вже на кухні.

Жорик співчутливо закивав. Чомусь мені здалося, що він ось-ось капітулює.

— То ти хочеш довідатися, чим скінчилась ця справа, чи ні? — підтвердив мій здогад Георгій.

— Ну, якщо ти хочеш мені розповісти, — щосили намагаючись не виказати радості, статечно озвалась я.

— Агов! — із кімнати погукала Настуся. — Катрусю, тобі лист від Шумилова. Я прочитаю?

Головне, вчасно! Найменше мені хотілося збивати зараз Жорика зі сприятливого для мене настрою. Але, з іншого боку, так довго випробовувати шляхетність Сестриці бути негарно. Напевне, Настуся стримувалась із останніх сил, щоб не зазирнути в текст послання.

— Чужі листи читати негарно! Я зараз прийду, — гукнула я Настусі й запитливо глянула на Жорика.

— Дивно, я щойно від Шумилова. Він не збирався нічого тобі писати. Може, що сталося?

— Що значить «чужі листи»? — ображено бурмотіла Настуся, вибираючись із-за столу. — Ти ж моя сестра, виходить, мені все про тебе можна знати…

— Так, але ти ж не сестра пана Шумилова, — резонно зауважив Георгій.

Настусю аргумент переконав. Бурчання припинилося.

«Вирішив скористатися вашим методом, — замість привітання писав Шумилов. — Розслабився, відімкнув телефони, спробував подумати про головне. Хочу сказати: я не вірю. Ні „не хочу“ — „не можу“ повірити в цю історію. Ваш Георгій каже: Алла зненавиділа Ларису, коли довідалась, що та заходила до Артура в ресторан. Чому Ларису, а не Ксенію? Ксенія ж була разом із Ларою під час цієї зустрічі. При цьому в Лариси був постійний хлопець, а Ксюша на той момент ні з ким не зустрічалася. Про це всі знали. Чому б Аллі було не запідозрити Ксенію? Мало там що бачив Артурів напарник… Мало там що йому здалося… Може, Алла накинулася на Артура з якогось іншого приводу».

— Про що йдеться? Що здалося напарнику?

— Напарникові не здалося. Вічно пан Шумилов перекручує факти. Напарник точно бачив, — на ґрунті вчорашнього антагонізму Георгій із Шумиловим стали вже як рідні. Гарчали безупинно, тому й не забували один про одного ні на мить. По-моєму, навіть про мене в той період Георгій говорив не так часто, як про видавця.

— Що він бачив? — я все-таки вирішила з’ясувати.

— Спершу чув, як Артур дзвонив Ларисі. По тому довго ходив і голосив: «Не розумію, що це за подруга така, без якої не можна на зустріч прийти? Добре. З подругою, так із подругою… О, Ваню! — це він звертався вже до свого напарника. — Подругу на себе взяти зможеш? Ну, там „як справи, як погода“? Чи ще які мокасини…» Артур завжди вирізнявся словесними дивацтвами. Ван, людина глибоко сімейна, тільки розводив руками у відповідь і вказував на свою обручку. «Та я ж тобі що? — не вгавав Артур. — Я ж тобі не женитися пропоную. Так, поспілкуватися просто. Ну, й усілякі такі маракаси». Маракасів не вийшло. Лариса прийшла разом із Ксенією. І цього ще замало — вочевидь зацікавилася екзотичним закладом, а зовсім не Артуром. Дівчата чемно подякували за те, що їм показали це чудове місце, та зацікавлено почали спілкувалися між собою. Артур був розчарований. Скаржився, що дівчисько йому сподобалась і «мокасини з нею вчинити було б кльово. А як ні, то ні… Хоча шкода, звичайно». Він укотре повернувся на кухню від столика, який обслуговував (Ларисині відвідини припали на Артурову робочу зміну, тому цілком віддатися боротьбі за «маракаси» він не міг). Бідолаха знову заходився виливати душу з приводу трагічного небажання довгоногої Лариси йти на контакт. У цей момент до приміщення, немов та фурія, влетіла Алла. Вона чула монолог стражденного Артура й нетямилася від гніву. Коректний Іван вийшов, щоб не заважати. Аллу він знав давно. Ще з попереднього місця роботи. Артур разом із Ваном раніше працювали в іншому ресторані Буля. Колись із Аллою Артур теж збирався «крутити мокасини». Потім, видно, закрутив, і дівчина почала бувати в тому ресторані мало не щодня. Останнім часом Алла з’являлася дедалі рідше. Чим скінчилася розмова розлюченої Алли й Артура, розгублений Ван не знав, але бачив, як дівчина кулею вилетіла з закладу та бігцем кинулася до зупинки. Відразу по тих подіях усі в театрі помітили, що Алла з Ларисою не приховують взаємної ворожості. На правах Ларисиної подруги, Ксенія теж порвала з Аллою. Ось так. До речі, твоя режисерка підтвердила орієнтовану дату. Перша гучна сварка відбулася на репетиції в…

— Нема чого так розписувати все це, — поморщилась я. — Не зношу подібних пліток. Як це може бути пов’язане зі зникненням дівчаток?

— Прямо, — Жорик правив своєї. — Трохи згодом, безпосередньо перед відрядженням, Іван чув, як Артур розмовляв із Ларисою по телефону: «Ну, Ларусю, ну котеняточко, ну поїхали. Пробач мені. Усі захоплення позаду. Мені потрібна тільки ти. Ну поїхали. Море, сонце. Влаштуємо такі мокасини! Вмить усе забудеться». Міліції про ці факти Іван не розповідав, аби не підставити напарника. Опери не описали Іванові всього жаху ситуації. Повідомили просто, що Аллу розшукують. Пояснили, що надійшов сигнал, начебто дівчину часто бачили з Артуром. Розпитали про стосунки Артура з Аллою і про його нинішнє місцезнаходження. Про те, що зникла не тільки Алла, Іванові не сказали. Тому про Лару він нічого не згадав. Розповів тільки, що Артур із Аллою були певний час близькі, а потім почали сваритися.

— А ти, я так розумію, пояснив цьому свідкові, до чого може призвести його мовчання, — з несподіваною для самої себе в’їдливістю поцікавилась я. Мені було неприємно, що факти чийогось особистого життя доводиться розкопувати. Мало там хто на кому був одружений і з ким при цьому намагався налагодити стосунки? Мало хто піддався нав’язливим умовлянням?

— Так. Я пояснив, що мовчання Івана ставить під погрозу три життя.

Я тяжко зітхнула. Так. Георгій має рацію. У нас така робота. Щоб у разі реальної загрози врятувати людині життя, не погребуй довідатися про неї безліч усіляких неприємних речей.

— Отож. Лариса, до її честі, відмовлялася до останнього. На жаль, її особисте життя на той час складалася не найкраще. Її хлопець цілком поринув у навчання і зовсім не приділяв дівчині уваги. Про це свідчить розкопаний міліцією Ларисин щоденник.

— Не втаємничуй, заради Бога, мене в подробиці. Досить приниження для цієї дівчинки й у тому, що опери про цей щоденник усім розтрубили.

— Ну, гаразд. Повернімося до справи. Увечері, напередодні від’їзду Артура в Ялту Лариса телефонує своєму хлопцеві. Начебто востаннє намагається повернути гостроту почуттів. Не виходить. Скривджена Лара збирається їхати ночувати до подруги. Але дорогою зустрічає Артура. Я припускаю, що випадково. Подруга живе просто біля міського парку. Артур міг іти з роботи, коли Лариса підходила до будинку подруги. Куди піти? Де можна присісти поговорити? Я обійшов усі сусідні шинки. Лариса з Артуром до пізньої ночі сиділи в одному з них. Випивали. Видно, в стані сп’яніння вона й прийняла рішення їхати разом із Артуром. Припускаю, вранці її замучило сумління. Тому вона нічого не повідомила батькам. Їй просто соромно стало…

— Так не може бути. Вона не могла не здогадуватися, що батьки хвилюються. Розумієш?

— Отака в нас жорстока Лариса… І видавець теж так пише.

Я знову перемкнулася на читання листа.

«Лариса завжди користувалася в театрі репутацією розсудливої людини. Інкримінована їй поведінка на неї не схожа. Крім того, якби історія і справді зводилася до „любить-не любить“, Ксенія не таїлася б і все розповіла мені. І ми б уже разом вирішили, що почати. Крім того, все, описане Вашим Георгієм, — дурниці, яких моя дочка ніколи не робила б. Їй би таке просто на думку не спало».

— Яке «таке»? — я перевела запитливий погляд із монітора на Георгія.

— Дивна все-таки людина цей видавець, — пробурмотів він замість відповіді. — Таке відчуття, що мене звуть Ваш, а прізвище моє Георгій. Невже не можна якось шанобливіше про мене писати?

— Пробачмо йому це. Отже, що такого дурнуватого Шумилов побачив у вчинках власної дочки, описаних тобою?

— Ой, та геть усе, — відмахнувся Георгій. — Ксенія поводилася не менш логічно за всіх замішаних у цій історії. Нічого не вдієш, баби.

Я пропустила останню фразу повз вуха, інакше довелося б лаятись, а це збило б Жорика з думки.

— Алла співставила факти й зрозуміла, що Лариса зникла одночасно з від’їздом Артура. Вона спробувала втопити емоції в роботі над новою роллю, назавжди викреслити Артура з життя, вилікуватися від його чарів. Коли стало зовсім над силу терпіти, подзвонила твоїй режисерці. А вона, замість того, щоб допомогти, прийняла Аллин дзвінок за чергову істерику з приводу негідника Артура. Твоя режисерка взагалі не вирізняється тонкою душею. Особливо це помітно на прикладах її спілкування з нашою доблесною міліцією.

— Таке враження, що її звуть Твоя, а прізвище її Режисерка. Чи не можна шанобливіше?

— Пробачимо мені цю слабкість. Загалом, думаю, що Алла поїхала до яких-небудь далеких родичів, у який-небудь далекий куточок країни. Відстань, як відомо, хоч і не час, але теж лікар.

— Логічніше вже припустити, що Алла поїхала в Ялту.

— Ось! — очі в Георгія зблиснули переможним вогнем. — Ксенія саме так і припустила. І саме це Шумилов вважає крайнім ступенем дурості. Що ж, він вочевидь не профі в жіночій психології, найдурніше, що могла вчинити Алла, — це поїхати в Ялту. Навіщо? Її відшили, скривдили, кинули, їй би вирішити триматися подалі від Артура та інших негідників. Але ні — всі особи жіночої статі вважають, що Алла вирішила переслідувати Артура з Ларисою. У цьому випадку, природно, варто побоюватися за здоров’я Лариси.

— То чому ж ти не побоюєшся? Звідки ти взяв, що Алла не в Ялті?

— Думаю, якби вона бажала заподіяти Ларисі яку-небудь шкоду, то досі б уже заподіяла, — цинічно заявив Жорик. — У будь-якому разі, злочину не було, виходить, наміри злочинця можна злочинними не вважати.

— Геніально! — обурилась я, проте вирішила не починати сварку. — То що там про Ксенію та її дурощі?

— Ксенія, схоже, здогадувалася, що Лариса могла поїхати з Артуром. Але нічого не казала слідству. Боялася підставити подругу. Теж рідкісно дурнуватий вчинок. Але апогей жіночої логіки настав трохи пізніше.

— Не забувай, — втрутилась я, — йдеться не стільки про жіночу, скільки про твою логіку. Адже придумав усе це ти.

— Я не придумав. Я співставив факти та прийшов до єдино можливої гіпотези. Ксенія поїхала в Ялту, щоб особисто розшукувати подругу і її новоявленого коханця. Таким чином, дочка Шумилова мала намір убити відразу всіх зайців: і на морі побувати, й відчути, що вирішальна в справі роль — її, а заразом і подругу попередити, що з боку органів і агресивної Алли їй загрожують неприємності.

— Слухай-но, дівчаткам не по п’ятнадцять років, щоб гратися в такий дитсадок. І тобі не п’ятнадцять, щоб висувати подібні гіпотези. Та й мені не п’ятнадцять, щоб…

— Мені п’ятнадцять! — докірливо дивлячись мені у вічі, озвалась Настуся. — Знайшла собі нову лайку! А мені не тридцять п’ять, щоб…

— Мені теж не тридцять п’ять, — образилась я.

— Дівчатка, заспокойтеся! — Георгій перервав наш діалог. — Ідеться не про мої легковажні домисли. Є купа фактів, котрі підтверджують моє бачення ситуації. Приміром, секретарка Шумилова запевняє, що кілька днів тому Ксенія дзвонила з батькового офісу в довідкову службу Ялти. Потім довго обурювалася: «Що ж це за ресторан, у якого навіть номера телефону нема!» Подзвонити в готель, як я, Ксенія не здогадалася. Я попросив Івана довідатися, в якому готелі зупинився Артур. І що ти думаєш? Він мешкає в номері не сам. З дівчиною на ім’я Лариса. Це не факт?

— Факт, — змушена була визнати я.

Разом виходила абсолютна «Санта-Барбара». На цьому тлі здавалися «чистенькими» навіть ті часи, коли «Order» був ще нікому не відомою агенцією і, щоб мати хоч якусь клієнтуру, ми з Георгієм змушені були найматися для ганебного стеження за зрадливими подружжями. Тоді, принаймні, ніхто не залишався розчарованим. Усі потрібні зради й зрадники знаходилися. А зараз… Батьки постаріли за тиждень на десять років, наречений на межі самогубства, а наша Лара, виявляється, подалася в коханки до одруженого ловеласа, нікого не попередила та й покотила собі в Ялту. Режисера з лиця спала, схудла, бідолашна, аж на півкілограма, міліція всіх родичів на вуха поставила… Аллочка ж, як з’ясовується, просто вирішила перемінити обстановку, поїхала зализувати рани, знову ж таки, чомусь приховуючи від усіх місце свого перебування. Ну й, нарешті, Ксенія. Хвилюючись за репутацію подруги, добра донька видавця, щосили намагається перешкодити розслідуванню. Жорстокосердно приховує від батьків зниклої можливе місцеперебування Лариси. Приховує від слідства купу фактів. Навіть підкидає записки з погрозами. А коли остаточно переконується, що Алла поїхала полювати на щасливу парочку, кидає навчання, театральну студію, що жваво цікавиться всіма справами батька, та їде, щоб особисто поговорити з Ларисою.

Традиційно нікому нічого не пояснює. Пише в листі, мовляв, не хвилюйтеся, все буде добре… Якісь підозріло жорстокі та безвідповідальні дівчатка виходять…

— Факт, — ще раз визнала я, — але якийсь уже надто непереконливий. Якщо все так просто, чому міліція не змогла довести розслідування до кінця?

— Не захотіли. Я дзвонив. Що в них — інших справ нема — тільки чужих наречених по чужих ліжках розшукувати? Як тільки зрозуміли, що нічого серйозного не сталося, так і плюнули на цю справу мої хлопці. Щоправда, неясно, чому той, хто ходив у готель до Артура, відрапортував, мовляв, «усе гаразд, про місцезнаходження об’єкта опитуваний не знає». Хоча, що тут незрозумілого? Ходив, мабуть, місцевий ялтинський дільничний. Йому до всієї цієї катавасії з розшуками й поготів діла нема. Сказали, щоб бесіду провів, запитання поставив. Він і провів, і поставив. Що почув від підлабузника Артура, який, звичайно, подбав, аби представникові органів і випити, й закусити організували, — те й доповів. А наші й раді з такої відповіді. Нема коли їм зараз серйозним розшуком займатися. У хлопців саме угруповання злодіїв-домушників у конкретній розробці. У тих хоч крадене майно можна вилучити.

Останню фразу Жорик супроводив широкою посмішкою. Очі в нього при цьому залишалися серйозними. Іноді я ніяк не могла зрозуміти, жартує колишній опер, чи говорить серйозно.

— Все одно якось негарно все це виходить… — не визнати Георгієвих аргументів я не могла, але щось усередині запекло опиралося цілковитому прийняттю його версії.

— А в житті все й буває негарно. Отже, перейдемо до завершальної частини розслідування. Знаєш, я вирішив, що можна дзвонити і з дому. До чого нам уже конспірація?

— Що ти хочеш зробити?

— Подзвонити Артурові. За моїми відомостями, на роботі він раніше другої пополудні не з’являється. Подзвоню і покличу Ларису до телефону. Скажу, подружка, мовляв, турбує.

— Але в тебе ж чоловічий голос?

— Ото ж бо й воно! Чи я б тобі не до кінця перевірені факти відкривав би, маючи жіночий голос? Дзвонити доведеться тобі.

Я тяжко зітхнула. Найобразливіше, коли жирну крапку, що свідчить про банальне закінчення справи, яка подавала великі надії, доводиться ставити власноруч.

— Якщо Лариса там, то можна просто назвати її батькам номер телефону. Аллу варто шукати або десь поблизу від Артура, або в яких-небудь супердалеких родичів. Ксенія знайдеться сама, щойно Лариса перестане ховатися від батьків, Алла ж відмовиться від можливих планів на помсту. Справу скінчено. Лише за добу. Це майже рекорд.

Поки Георгій задирав носа, підборіддя, брови та решту, я тремтячими пальцями набирала номер. Уже не знаю, чого я так нервувала. За подальшого розгляду Жорикова гіпотеза здалася мені цілком життєздатною і навіть звичайною. Чи варто було через це так переживати?

— Алло, хочу поговорити з Артуром.

— Я біля телефону, — слухавка миттєво розпливлася медяними інтонаціями. — Хто ви, о прекрасна незнайомко?

— Я не прекрасна, крім того, ми знайомі, — навіщось брехала я. Не зношу чоловіків, які вважають своїм обов’язком липнути до всіх підряд особин протилежної статі. — Нас Лариса познайомила.

Зважаючи на відсутність реакції, співрозмовник відчайдушно силкувався пригадати, про що йдеться.

— Я Ларина подруга, — гнула я на своє. Не те, щоб мій голос міг виявитися схожим на голос Ксенії… Але ж у Лари не одна подруга! Мало там із ким він коли знайомився. — Покличте Ларису до телефону, мені потрібно передати їй інформацію підвищеної таємності.

— Ой, Лариса зараз у душі. Розкажіть мені, я передам.

На мить у мене перехопило подих. Вона в душі! Тут люди божеволіють, а вона в душі! Може, все-таки помилка? Може, цей тип бреше?

— Ні. Я повинна розповісти все особисто їй. Коли мені передзвонити?

Лариса вийшла з душу за три секунди.

— О, та вона вже йде.

— Так? Слухаю? — озвався незнайомий голос. Отже, перша акторка знайшлася. Вона виявилася цілою, неушкодженою і цілком задоволеним життям.

— Ви знаєте, що батьки хвилюються? — тільки й змогла вимовити я, раптово захриплим голосом.

— Як?! — подив у незнайомому голосі здався мені нещирим. — Але ж я залишала листа. Не прочитали? Тузик з’їв? У будь-якому разі, дякую. Я їм зателефоную.

Я недовірливо дивилася на слухавку й по тому, як вона вже запіпікала короткими гудками.

— Ну що, з’їла? — поцікавився Георгій. — Ларису знайдено, добродії!

Я з’їла. Я не відповіла. Не давала спокою думка, що зріла і зріла в моїй голові.

— Ні, ну а цей Артур, який, га? — Жорик уже розслабився, уже був у доброму гуморі, вже ласо поглядав на своє спорожніле крісло. — 3 однією одружений, шкарпетки прати іншу примушує, а по курортах роз’їжджає з третьою… Просто Казанова якийсь…

— Нічого він не Казанова, — роздратовано обірвала я чергову плітку. — Звичайний покидьок. Покидьок і стерво!

У повсякденному житті подібні «міцні» вирази не були мені властиві. Я сама не знала, що на мене найшло. Істерика в чистому вигляді. Я не хотіла, щоб акторки виявилися такими дурними, як припускав Георгій. Не хотіла, щоб через якісь «мокасини з маракасами» дівчата були готові видряпати одна одній очі, а їхні батьки не спали ночами. Не хотіла, щоб світ виявлявся влаштованим так «мильно-серіально».

Здоровий глузд вирішив мене трохи протверезити й зауважив, що незрозуміло, як із таким світоглядом можна набратися нахабства й обвинуватити Шумилова в ідеалізмі. Я посміхнулася, вирішивши все-таки не бути схожою на видавця. Зрештою, розв’язка справи виявилася набагато кращою, ніж я припускала. Зрештою, слід радіти, що насправді дівчатам не загрожує небезпека. Ми нарешті заспокоїмо нещасних батьків.

Але стерво Артур все-таки дратував неймовірно. Я цілком могла собі дозволити гніватися на таку людину. У тому, що не всі «баби стерви», я в силу статевої приналежності була впевнена ще з дитячого віку. Тепер переконувалася й у тому, що не всі стерви — баби.