Історія однієї істерії

Епілог

За два місяці по описаних подіях мала відбутися прем’єра спектаклю «Оповідання для тварин».

Зал аплодував стоячи. Героя і Героїню — Кира та Ларису закидали квітами, Зінаїду Максимівну — подяками й поздоровленнями. Хомутов як автор першоджерела дав превеселе інтерв’ю одній із найприємніших газет нашого міста.

Після спектаклю всі ми подалися в «Бульк» відзначати прем’єру. Я поздоровляла, вдивлялася в обличчя, що стали вже рідними, ловила уривки розмов і ніяк не могла позбутися дурнуватого, але приємного відчуття невгамовної радості.

— Не повіриш, після тих десяти днів він став зовсім іншою людиною, — я прислухалася: це Ксенія палко щось доводила Аллі, користуючись тим, що Кир відплив до барної стійки по замовлення. — Агресія зникла. У нього тепер є Річ. Справжня, добре написана… Навіть Зінаїда похвалила. Це казка про гординю, яка з’їла всіх друзів і вмирає з голоду на самоті. Він же на третій день зізнався, що йому й на думку не спадало, як складно насправді сидіти в підземеллі… Так, а власне, до чого я це все? А, ось. Ми збираємося одружитися. Уявляєш? Ти не повіриш, але мені здається, що я буду щаслива.

— Не повірю, — твердо повторила Алла, посміхаючись, — але вітаю.

Цієї миті до їхнього столика повернувся Кирило з галасливою компанією чергових глядачів, що святкували прем’єру. І Аллочка раптом миттєво погарнішала. І запосміхалася, демонструючи приємні ямочки на щоках, і зашарілася. І ввімкнула в широко розплющених очах свої сяючі лампочки. І дивилася ними урочисто й лагідно. А той, на кого дивилася, так само дивився у відповідь, не помічаючи ні людей навколо, ні Кира, ні Ксенії.

— Як добре, що я тебе тут застав. Знаєш, я навіть від роботи сьогодні відмовився, щоб із тобою зустрітися. Скучив уже, — тремтячим від хвилювання голосом говорив наший Аллі закоханий діджей Кілер.

Алла мовчки кивала, посміхаючись, і все дивилася, дивилася, дивилася на Кілера, який уже щось розповідав. А на офіціанта Артура, який діловито підрулював до столика, й не глянула. Не через шкідливість. Через відсутність інтересу.

Легка мелодія телефонного дзвінка змусила відволіктися від спостережень. Дзвонила мама.

— Настуся має певні досягнення, її хвалять учителі.

Сестриця перейнялася небаченою повагою до неньки, яка розшифрувала мій записник, і тепер дуже добре поводиться вдома. А ще організувала в школі гурток детективів-аматорів і займається з молодшими вивченням розповідей про Шерлока Холмса. Заняття проводить, скидаючи навушники.

— Ти, Катько, молодець. Добре з нею попрацювала.

Непомірно горда, я поклала слухавку й продовжила спостереження. Навколо панували щирі веселощі. Зінаїда Максимівна обіцяла Тигрі головну роль у новому спектаклі.

А за всім цим чомусь не з-за столу, а просто з бортика, звісивши ноги в прозору воду, з гідністю спостерігав пан Шумилов. І він теж безтурботно сміявся разом із усіма. Забуваючи на сьогоднішній вечір про всіх графоманів, рекламодавців і податкових інспекторів, він цілком присвячував свою увагу дамі — темноволосій німфі з дзвінким сміхом і таким, як у самого Шумилова, наївним поглядом людини з іншої планети. Ось і з’ясувалося питання, що так мучило нас із Жориком, — про наявність у видавця обручки.

До речі, про Жорика. Я озирнулася. Він займайся тим само — розглядав усіх навколо. Георгій дружньо помахав рукою Шумилову. Успіх спільної справи знищив антагонізм, і детектив із видавцем тепер щиро симпатизували один одному.

Як добре, що все добре закінчується.

— Катерино! — посміхаючись, прошепотів мені Георгій, — Катерино!!!

На цьому чудовому місці я й прокинулася.

«Ну що ти будеш робити, — застогнала подумки. — Ну чому, якщо все добре — значить, уві сні… Га?»

— Катерино! — виявилося, Георгій і справді кликав мене. — Слухай, я тут зараз подумав. Знаєш, я вчора тобі не сказав — зараз скажу. Шумилов просив передати тобі купу подяк. Перепрошував, що не вірив у тебе. Та й від себе хочу повідомити. Ти молодець! Ти — гарний детектив. Мабуть, я навіть довірятиму тобі самостійне ведення серйозних справ…

— Боже борони! — прокинулась я. — Нізащо! В житті я більше не вирішуватиму нічого самостійно.

Отак завжди! Коли мені життєво важливо розкрутити якусь справу — він мені не довіряє. Але як тільки я приймаю рішення назавжди позбавити себе відповідальності, — Георгій миттю перекладає на мене все найсерйозніше.

— Ти жартуєш? Ну добре, не довірятиму.

Ну, оцього вже не буде! Відсутність довіри мені теж не сподобалося. Я кинулася сперечатись і заплуталася у власних бажаннях.

Ми з Георгієм дотепер не можемо визначитися, яку ж усе-таки роль я повинна грати в нашій агенції. Щойно приходжу до якогось конкретного рішення, Жорик миттєво починає наполягати на протилежному. Він, щоправда, вважає, що відбувається інакше. Буцімто щойно він впокорюється хоч із якимось моїм рішенням, воно відразу видозмінюється і перебігає у ворожий табір. Наша нині вже майже доросла дочка, сміючись, називає цю тему «необхідним каменем спотикання». Мовляв, ця суперечка для того й існує в нашій родині, щоб ми ніколи не могли її завершити й узятися до з’ясування стосунків у більш серйозних речах.

P.S. За два місяці по нашому благополучному виходу з підвалу відбулася прем'єра спектаклю «Оповідання для тварин».

Зал аплодував стоячи…