Історія однієї істерії

Розділ про те, як любовний човен героїні розбився задовго до зіткнення з побутом

Належало закричати, спробувати відскочити вбік, цілком прикрити собою Настусю… Замість цього я тупо спостерігала за дивними рухами Петровича. Предмет, що виймався, зачепився за щось під комбінезоном і ніяк не хотів вилазити назовні.

— Може, вам допомогти? — вражаючись від власної дурості, чемно поцікавилась я. — Тільки врахуйте, якщо ви маєте намір витягти звідтіля зброю, я можу випадково поранити вас, коли допомагатиму…

Він прочитав ці слова по моїх губах, замотав головою ще запекліше й під тріск ниток, які рвалися, витяг на світ Божий невеличку книжчину в твердій палітурці. «Хомутов П.С. Оповідання для тварин» — було написано на обкладинці.

— Це мені? — чемно поцікавилась я. — Красно дякую. Ну, ми підемо…

Варто зауважити, що настільки привітні інтонації мій організм завжди вмикав, коли було потрібно приховати переляк або розгубленість. Задкуючи від усміхненого Петровича, я мало не впала, бо раптом заточилася. Оббризкала себе й сестрицю болотом, непристойно вилаялась і спробувала змусити себе заспокоїтися. На задньому боці обкладинки красувався обіцяний дарчий напис: «Нежданим відвідувачкам від автора».

— А чого так мало? — обурилась Настуся, яка теж прочитала напис. — Іменний же обіцяли! Міг би що-небудь приємніше написати.

— Якби міг, був би відомим автором, — скупо прокоментувала я. — Нині в пошані тільки ті, хто пише щось приємне.

Назва книжки мене, безумовно, заінтригувала.

Цієї миті задзвонив мій стільниковий. Визначник висвічував зовсім не відомий мені номер.

— Слухаю, — здивовано відгукнулась я.

— Це Шумилов, — статечно мовив незнайомий оксамитовий голос. — Чому ви не йдете? Адже домовилися.

— Як це «не йду»? — образилась я. — Саме цим і займаюся. Будьте ласкаві, поясніть детальніше, як знайти вас.

— А де ви самі знаходитеся?

— Два будинки від «Музею одного літератора», — я не відразу зміркувала, що такий покажчик навряд чи може послужити орієнтиром розсудливій людині.

— Це зовсім близько від мене, — незворушно озвався Шумилов. — Бачите попереду чотириповерховий будинок з табличками біля входу?

— Так.

— На третьому поверсі розташовано офіс нашого журналу. Це вам так, для загального розвитку. Мене там нема.

Схоже, Шумилову й на думку не спадало, що під час розмов по стільниковому слід висловлюватися стисло. Він вочевидь не вирізнявся ощадливістю. Не зношу людей, котрі нерозумно витрачають гроші.

— А де ви є? — намагаючись додати розмові жвавішого темпу, поцікавилась я.

— У будинку навпроти. Не кладіть слухавку. Зараз я вийду на балкон і слугуватиму вам за живий покажчик.

Добре, що для мене вхідні дзвінки цієї мережі були безкоштовні.

Не чекаючи появи видавця, я потягла Настусю до зазначеного будинку. З моменту загрозливого наближення Петровича я чомусь тримала Сестрицю за руку. За кілька секунд на одному з балконів другого поверху зазначеної будівлі з’явився високий чоловік у пухнастому светрі.

— Як ви вдягнені? — одночасно з цим запитала в мене слухавка.

— Я вже поряд із вами. У короткому світлому плащі…

— Кгм, — дивлячись у протилежному від нас із Настусею напрямку, озвався Шумилов, — бачу. Авжеж, саме такою я вас і уявляв.

Я стояла вже під самісіньким балконом. Шумилов же дивився на пані поважного віку та не менш поважних розмірів у ясно-сірому плащі, котра саме переходила вулицю.

— Шкода, що уявляли. Тому, що це не я, — повідомила я слухавці. — Я стою просто під вами.

У Шумилова вистачило почуття гумору не розуміти мене буквально й зазирнути все-таки під балкон, а не собі під ноги.

— Ця дівчинка?! — здивовано вигукнув він, коли зустрівся очима з привітним оскалом Настусі.

— Ні. Я поряд, — я вийшла з-під балкону й помахала рукою. — А дівчинка — моя сестра й асистент. Я все-таки небагато старша.

— Не бачу особливої різниці, — пробурчав собі під ніс і мені в слухавку Шумилов. — Я вже відімкнув двері під’їзду. Заходьте, підіймайтеся.

Залишаючи на кручений сходах під’їзду мокрі сліди, ми з Сестрицею пішли за отриманими вказівками. Голос Шумилова здавався на подив молодим. Відверто кажучи, після телефонної розмови я йшла справляти на спонсора враження з ентузіазмом, який дедалі наростав.

— Двері не замкнені, проходьте! — почулося з дверей єдиної на весь другий поверх квартири.

Звичайна двокімнатна квартира, перероблена під офіс. Усе зрозуміло. Афішувати своє місцезнаходження перед широкою публікою Шумилов не хотів. Не дивно, що в місті він користався репутацією людини, зустрічі з якою домогтися доволі складно.

Ми з Настусею пройшли в кабінет, звідкіля долинав голос Видавця. Книги, журнали, журнали, книги. Я задивилася.

— Сідайте, — господар жестом вказав нам із Сестрицею на офісні крісла, що стояли біля письмового столу. — Пробачте, мені необхідно скінчити розмову, — додав він, сумно киваючи на телефонну трубку, котра викрикувала щось невиразно-виправдальне.

Я витріщалася на на Шумилова й докладала неймовірних зусиль, щоб не виказати свого хвилювання. І ніякий він не старий. Молодий чоловік, ненабагато старший за мене… Стомлені сірі очі дивилися привітно, трохи здивовано й водночас якось тужливо. Витончені риси обличчя, шляхетна посадка голови, плавні рухи, — все це додавало Шумилову якогось абсолютно нетутешнього вигляду. Здавалося, начебто він прибув сюди зовсім недавно і з якогось іншого світу. Звідти, де не буває похмурої погоди, де люди не кричать у телефон, а юні діви не зникають із рідних домівок без дозволу. Ознаки нашої реальності, здавалося, викликали в Шумилова замішання.

Я мимоволі згадала про зіпсовану зачіску й раптом почервоніла. Подумки пообіцяла самій собі, що поголюсь, якщо ця дурнувата зачіска ще раз дозволить собі зіпсуватися в настільки невідповідний момент. Але цілком мимоволі випросталась і посміхнулася однією зі своїх найчарівніших посмішок.

«Увага! У вага! — горлала сирена Здорового Глузду в моїх мізках. — Нас несе кудись не туди! Опам’ятайся! Звідки ця запопадливість перед клієнтом?».

Довелося змусити себе отямитися. Вираз мого обличчя миттєво став суворим і неприязним. Для переконливості я дістала записника та взялася щось записувати. Видавець нарешті поклав слухавку.

— Перепрошую, — невпевнено почав він, усім своїм виглядом демонструючи наївний подив, — я чимось вас скривдив? Мені здалося, що у вас раптово зіпсувався настрій… Щось не так?

О, ні! Ще й приємний у спілкуванні! Це вже очевидне знущання. Щиро кажучи, я не зношу чоловіків, які мені подобаються. Їхня поява на моєму обрії завжди спричиняла таку масу проблем…

— Усе гаразд, — відрубала я, — на щастя, настрій не позначається на якості моєї роботи. Давайте перейдемо до справи.

Шумилов, видно, вирішив, що перед ним панянка з препоганою вдачею, знизав плечима, й собі поліз по записника. Так ми й сиділи, втупившись у записники та гарячково міркуючи, з чого б почати розмову.

— Чи зіб’ю я вас із ділового настрою, якщо запропоную чаю? — поцікавився нарешті власник кабінету, бо вирішив, мабуть, що для реальності, яка нині його оточує, поява панянки з огидною вдачею цілком природна.

Відверто кажучи, тон був зараз єдиною сухою частиною мене, тому від будь-якого гарячого напою я б не відмовилася. Але образ строгої ділової дами не дозволяв радісно прийняти пропозицію.

— Ні, ні, не зіб’єте. Якщо вже вона має хоч якийсь настрій, то нічим його в неї з голови не виб’єш, — відчуваючи, що ризикує залишитися без чаю, поквапилась запевнити господаря Настуся.

— У секретарки сьогодні вихідний… Я піду поставлю чайник. Чи…

Я зрозуміла Шумилова з півслова.

— Настусю, зроби ласку, розберися з чаєм, — попросила я Сестрицю. — Цукор, заварка й чашки в передпокої на серванті, а чайник на тумбочці біля вішака.

— Звідки ви знаєте? — Шумилов здавався враженим.

— Професія зобов’язує помічати все, — холодно відповіла я і подумки поставила собі плюсик. Насправді я зазвичай не запам’ятовувала взагалі ніяких дрібниць. Просто заздалегідь припускаючи необхідність продемонструвати свою професійну майстерність, навмисно постаралася зафіксувати в голові якнайбільше з тутешнього оточення.

Настуся слухняно вийшла, і ми з Шумиловм залишилися вдвох. Наші погляди раптом зустрілися, і я мимоволі здригнулась.

Ні, ви не подумайте, я зовсім не легковажна особа, що легко закохується. Просто існує ряд чоловіків, які магнетично діють на мою психіку.

Звичайно, наявність у моєму житті Георгія не давала жодній симпатії, що спалахувала в душі, перерости в щось більше. Але факт залишався фактом. У присутності Шумилова моїй легковажній частині коштувало чималих зусиль залишатися зовні холоднокровною і не почати кокетування зі «стрільбою очицями».

Між іншим, я мала повне право на таку поведінку. Манери Георгія останнім часом залишали бажати кращого. Ось я й бажала! І нічого дивного, що коли зустріла цього кращого, не відчула анінайменших докорів сумління. Зрештою, Жорик сам винен! Нехай би не вдавався до своєї улюбленої байдуже-іронічної манери спілкування. Мене потрібно доглядати, носити на руках, мені необхідно призначати побачення й приходити на них виключно з квітами й по ринві! Ми живемо на першому поверсі, й на вікнах у нас ґрати? Ну то й що? Романтика від цього страждати не повинна! Загалом, нічого поганого в антиділовому настрої частини мене стосовно свіжовподобаного видавця не було. Ну, або майже нічого…

— Як називається ваша агенція? — так невчасно відволікаючи мене від боротьби з власним сумлінням, поцікавився Шумилов.

— Е… — я раптом з жахом виявила цілковиту відсутність думок у власній голові. — Забула, — чесно зізналась я, відчуваючи, що впадаю в сум’яття від безглуздості власної поведінки, — але обов’язково згадаю. Повинна згадати, принаймні.

Шумилов трішки розширив очі й схилив голову набік, але тактовно промовчав. Рука його завмерла над записником.

— Пишіть просто: «Приватний детектив Катерина Кроль», — порадила я, — до чого всі ці пусті церемонії та грандіозні назви!

— Але… Я хотів би зробити деякі довідки…

І ось тут мене понесло. Звичайно, назву нашої з Жориком агенції я вже десять разів пригадала. Звичайно, могла хоч зараз продиктувати напам’ять номери телефонів наших попередніх клієнтів, які напевно дали б моїй роботі чудові рекомендації. Але робити цього я вже не хотіла. Миттєво згадалося все. І моя відраза до подібних «оглядин», і дорогоцінність часу, що витрачається на них, і зіпсована зачіска, певна річ. Гребля, зведена з благеньких правил пристойності, раптом перестала стримувати обурення, що ринуло казна-звідки нестримним потоком і полилося через край.

— Господи! — не звертаючись ні до кого конкретно, вигукнула я. — Ви дівчаток хочете знайти, чи зберегти репутацію розбещеного типа, який звертається за послугами тільки до наймодніших фахівців?! Ви з ким працювати збираєтеся? Зі мною, чи з тими довідками, які розраховуєте отримати?! Нема того, щоб запитати, скажімо, що я думаю про зникнення акторок… І не подумали поцікавитися моїм планом проведення розслідування… Вам рекомендації давай, та й годі! Та чи знаєте ви, як безглуздо й несправедливо заробляється репутація в нашому місті? Необхідно просто напоїти зо двоє сумнівних знайомих і під великим секретом розповісти їм про справу державної важливості, яку особисто тобі доручено розслідувати. Бажано при цьому вимовляти якнайбільше голосних назв, таких, як Моссад, КДБ, Бен Ладен і «Динамо-Київ». Ще рекомендується наприкінці бесіди вдати, що усвідомлюєш, як багато зайвого бовкнув, і благально глянути на співрозмовника та попросити зберегти все почуте в таємниці. Уже за тиждень виконувати ваше прохання буде ціле місто. Багатозначно посміхаючись і підморгуючи, таємницю дорученої вам секретної справи зберігатимуть десятки впливових осіб нашого регіону. Звісно, в Моссад ніхто не повірить. Вирішать, що чутки, як завше, перебільшені й ви розслідуєте справу, максимум, на рівні міського голови. І ви вірите таким рекомендаціям?!

Під час цього монологу я не всиділа, скочила з крісла та взялася походжати кабінетом, залишаючи мокрі сліди на темно-сірому килимовому покритті. Шумилов дивився на мене сторожко, з домішками співчуття й легкого роздратування.

— Кгм, — чемно озвався він, коли я сперлась на спинку свого крісла та застигла в позі оратора, що очікує оплесків, — кгм-кгм.

Я миттєво знітилася, розуміючи, що передала куті меду. Тут потрібно зауважити, що я просто переспілкувалася з однією подругою дитинства, тож примудрилася перейняти від неї невластиву мені досі пафосність і категоричність. Моя матуся мала рацію, стверджуючи, що я легко піддаюся чужому впливові, причому, віддаю перевагу його негативним сторонам. Нема того, щоб перейняти від подруги ділову хватку чи світські манери… На жаль, я заразилася її рідкісним талантом роздувати трагедії з дрібниць. Тепер варто було мені заговорити про якусь дрібну неприємність, як я захоплювалась і починала розповідати про неї вже як про велику трагедію. При цьому сама починала вірити власним словам, накручувала себе й усіх навколо та робилася зовсім нестерпною. Ось як зараз. Людина лише хотіла дещо довідатися про нашу агенцію… Зараз усі так роблять. Мода така — робити довідки… Що тут, власне, поганого?

Мені стало соромно.

— Катрусю, я посиджу в приймальні, погортаю журнали, ага? — безневинно поцікавилась Настуся, заносячи до кабінету тацю з чаєм.

Підозріла відсутність цікавості в Сестриці мене трішки насторожила. По ідеї, їй мусило бути дико цікаво послухати мою розмову з Шумиловим.

— Поки ви говорили, до нас прийшла моя племінниця, — пояснив Шумилов, киваючи на монітор, що показував простір перед під’їздом. — Напевне, ваша, кгм, асистентка, бажає поговорити з нею.

Зрозуміло, Настуся вибрала чудовий час для того, щоб знайомитися з новими подружками! Втім, так навіть краще. Не заважатиме розмові з замовником. Хоча, власне, чому тут уже можна перешкодити? Все й так безнадійно зіпсовано.

— Пробачте, а чому ви помітили, як прийшла племінниця, а я — ні? — насторожилась я.

— Ну… Ви були захоплені промовою.

— Але не настільки ж, щоб не почути дзвінка! Як працює система допуску до вашого кабінету?

Від такого нахабства Шумилов трішки сторопів.

— Ну, знаєте… Це не зовсім коректне запитання.

— Пробачте, — зовсім знітилась я, — для того ви й ставили цю систему, щоб не кожен знав, як вона працює…

— Загалом, саме так, — кивнув Шумилов і посміхнувся.

У нього виявилася дуже приємна посмішка, позбавлена будь-якої офіційності. Домашня, приваблива.

У відповідь на це спостереження легковажної частини мене інша я ще міцніше стисла губи, знову перетворюючись на ділову фурію.

— Знаєте, — не знати нащо заявила ця фурія, — ви поводитеся так, начебто чогось боїтеся.

Фурія не зводила погляду з обличчя господаря кабінету, очевидно розраховуючи, що її погляд змусить його негайно покаятися та зізнатись у чомусь жахаючому.

— Дійсно боюся, — моє зауваження Шумилова нітрохи не збентежило. — Боюся марнувати час. Знаєте, яка кількість графоманів мріє поділитися новими задумами з видавцем літературного журналу? Знаєте, скільки часу витрачається на те, щоб пояснити їм, хто займається добором рукописів для друку?

— А хто? — несподівано для самої себе запитала я.

— Редактори шпальт, — вочевидь дратуючись, відповів Шумилов і раптом перейшов на підвищений тон: — А ви що, пробралися до мене під виглядом детектива, щоб поговорити про які-небудь свої рукописи?!

— Боронь Боже! — категорично заявила я, знову навіки ховаючи літературні амбіції, що були на мить сколихнулися в душі. — Я таки детектив.

Схоже, Шумилова не на жарт дістали бажаючі надрукуватися, бо коли він почув, що я не з них, відразу заспокоївся. Телефон, який раптом задзвонив, змусив видавця знову насторожитися.

— Вибачте, — кинув він мені й поринув у розв’язання буденних робочих проблем. Я так ретельно намагалася не підслуховувати цю розмову, що дотепер можу дослівно відтворити весь текст видавця. От же ж дивно влаштована моя пам’ять: мимовільно записує саме те, про що я намагаюся забути, і вкрай безвідповідально ставиться до збереження важливої для мене інформації.

— Виходить, ви не автор, — повернувся до нашої теми Шумилов, коли поклав слухавку, — просто не цілком врівноважена особа, — це він промовив ніби сам до себе. — А, власне, чого ще чекати від тих, кого посилає Зінаїда? Гаразд. Це істотно полегшує справу.

— Це я неврівноважена?! — зовсім неврівноважено обурилась я, але потім швидко себе опанувала: — Не вигадуйте. Я ділком нормальна. Просто сьогодні випав досить важкий день. Спочатку всі ці чудасії в театрі, потім здоровань-глухонімий, що нас із сестрою переслідував. Тепер ще ви…

На місці Шумилова я б образилася на зневажливу інтонацію останніх слів. Але його зацікавило інше.

— Здоровань-глухонімий?! Гнався? Про що це ви?

— А, дурнувата історія… Довго розповідати.

— Та вже візьміть на себе таку працю.

— Просто ми з сестрою ледь не зайшли в цей «Музей одного літератора». Але все-таки не зайшли. А коли вже вийшли, за нами погнався їхній глухонімий, щоб вручити мені книжку цього літератора.

Шумилов дивився на мене так, начебто я раптом почала становити загрозу для суспільства. Схоже, останні мої слова остаточно впевнили його в моєму психічному нездужанні.

— А як ви, скажіть, будь ласка, знайшли цей музей? Звідки взагалі про нього дізналися? — тоном викривача поцікавився Шумилов.

— Ми ховалися там від дощу, — я не розуміла, що дивного в моєму відвідуванні музею. — А ви що подумали?

— Ховалися від дощу?! — підозріливо примружився Шумилов. — Тобто, ви знайомі з Хомутовим і зайшли до нього, коли почався дощ… А там саме був цей Здоровань, так?

— Ні! — розгубилась я. — Здоровань прийшов пізніше. Коли почався дощ, ми з сестрою зайшли в під’їзд, наткнулися на музейну вивіску й вирішили дослідити експозицію. А Хомутова я не знаю. Навіть не бачила зроду. Розмовляла тільки з працівником його музею…

— Маленький, чорнявенький. Несказанно галантний. Очі трохи витрішкуваті, темні…

— Точно.

— Це Хомутов, — Шумилов перестав підозріливо мружитися і видав дивне «б-р-р» та замотав головою так, начебто намагався позбутися якоїсь мари. — До чого ж дивно все складається! Невже цей тип дійсно влаштував у себе вдома музей самого себе?

— Він божевільний? — з боязкою надією хоч якось втримати світ у звичних межах, поцікавилась я.

Якщо хтось не вписувався в мої уявлення про життя, він мусив неодмінно виявитися психічно хворим. Інакше хворими довелося б визнати мої уявлення.

— Ні. Просто жартівник. Талановитий автор і талановитий жартівник. Щоправда, не для широкого загалу. Звідси безліч матеріальних проблем і клоунада, що ілюструє спроби їх вирішити.

— Шкода, що я відмовилася від екскурсії. Оплати коштує сама ідея.

Видавець, здавалося, не чув. Принаймні очікуваного схвалення мого вміння цінувати красиві ідеї на його обличчі не відбилося. Я трішки образилась. Та чого ж дивуватися? Сама винна.

«М-да, схоже, відтепер приємне враження і я — речі несумісні. Принаймні, для Шумилова. Шкода. Подібна думка могла б розвинутися в нього значно пізніше, та й розвиватися мусила б набагато романтичніше», — знову заговорила моя легковажна частина.

«І як, запитується, такі думки пов’язати зі зниклими дівчатками!?» — докірливо поцікавилася в неї інша я.

— А що ви там говорили про глухонімого? Гнався, щоби вручити книгу? Це кумедно, чи не так?

Розкажіть докладніше, будьте ласкаві, — безтурботним тоном поцікавився Шумилов.

Саме ця його безтурботність змусила мене остаточно отямитися. Про яке «кумедно» ми говоримо? Про які «чудові ідеї»? Навіщо гаємо час на обсмоктування потішних моментів того, що сталося? Чи можна дозволяти собі таке, коли потрібно говорити про справу?

— Про це розповім пізніше, — холодно відповіла я, відчуваючи, що знову беру зайве з цією своєю урочистою незворушністю. — Перейдімо до справи.

— Тобто, — обличчя Шумилова стало раптом серйозним, — ви відмовляєтеся пояснити мені випадок із глухонімим?

У голосі співрозмовника виразно почулася насилу стримувана лють. Ну ось! Я, звичайно, знаю, що здатна вивести з рівноваги навіть найспокійнішу людину. Але щоб так швидко й непомітно для самої себе… Це рекорд.

Я щосили намагалася не виказати розгубленості, що виникла в мене з цього приводу. Тому відповідь видалася надто різкою та самовпевненою.

— Ну, чому ж відмовляюся, — чеканячи слова, промовила я, — просто, для всього є свій час. Зараз я хотіла б отримати вашу згоду на моє…

— Поверніть дівчаток, — пошепки перебив співрозмовник, дивлячись просто мені у вічі.

Кілька секунд я осмислювала почуте. Потім усвідомила, що перемогла. Згоду на мою участь у справі отримано. Прохання взятися до розслідування пролунало.

— Поверну, — підкоряючись усталеному ритму бесіди, лаконічно відповіла я. Потім отямилася.

— Точніше, постараюся повернути. Зроблю все, від мене залежне…

Та чомусь я не відчувала належного припливу сил, хоч таки й домоглася довіри Шумилова. Щось у всій цій розмові здавалося недомовленим, недозрозумілим, дурнуватим…

— Скільки? — й досі не зводячи з мене очей, поцікавився Шумилов.

— Двох. Точніше, постараюся двох, зроблю все, від мене…. — я затнулася, бо наткнулась на майже фізично відчутні потоки гніву, що виходили з видавця. Здається, він запитував не про кількість дівчаток, яких я зобов’язувалася знайти… А про що?

— А… Ви про гроші? Поки не знаю. Усе залежить від затратності заходів. Без узгодження бюджету з вами, природно, нічого починати не буду. Відразу ви оплачуєте тільки поточні витрати, якщо такі з’являються. За роботу передоплати не беру. Впораюся — тоді розрахуєтеся.

Шумилов нарешті перестав свердлити в мені дірку очима.

— Досить цікавий метод фінансування, — спокійним тоном промовив він. — Якщо ви все-таки назвете мені цифру, на яку я повинен буду розраховувати, і якщо вона мене влаштує… То будемо, кгм, співпрацювати. Я правильно назвав нашу взаємодію?

Я кивнула, не цілком розуміючи суть його запитання.

— А тепер мені хотілося б поговорити про вашу доньку, — я нарешті перейшла до справи. — Ви знаєте, що сьогодні вона пішла з театру? Сказала Зінаїді Максимівні, що боїться й не приходитиме більше на репетиції.

Шумилов раптом тяжко зітхнув, видав уже знайоме мені «б-р-р» і приклав долоню до лоба.

— Нічого не розумію, — зрештою зволив він висловитись.

— Може, якось конкретизуєте? У чому саме ви нічого не розумієте?

— У вас, у Ксенії, в Зінаїді…

— Не засмучуйтеся, — вирішила я підбадьорити співрозмовника, — всі чоловіка нічого не розуміють у жінках. І чудово при цьому почуваються.

Шумилов не вдостоїв моєї останньої фрази увагою. Цієї миті знову задзвонив телефон, але вже інший. Із самого початку я здивувалася, коли помітила на столі в Шумилова кілька телефонних апаратів. Тепер ситуація прояснилася.

— Це внутрішній. З офісу. Щось важливе, напевно, — ніби вибачаючись, пробурмотів видавець і схопився за слухавку, мов за рятівну соломинку, що дає змогу хоча б на якийсь час позбутися жахливої мене.

— Знаєте що, — швидко промовив він тоном, який не терпів заперечень, коли нарешті скінчив розмову, — ви запевняєте, що збираєтеся займатися розслідуванням? То займайтеся. До чого тут Ксенія? Нема нічого дивного в її рішенні піти з театру. Вона злякана зникненням подруг…

— Чому Ксенія не вірить, що дівчатка пішли з дому за власним бажанням? Міліція ж бо вважає це доведеним фактом. Чого боїться Ксенія?

Гадаю, якби погляд дійсно міг спопеляти, обидва телефонні апарати цього видавця давно припинили б своє існування. Цього разу вони дзвонили хором.

— Ні, це просто неможливо, — довірчо повідомив мені Шумилов.

— Не беріть слухавку, — співчутливо порадила я.

— Але ж це по роботі! — тужливо заперечив він, але жодної зі слухавок так і не зняв. — А нині робочий час. Значить, потрібно відповідати. Я ділова людина й не маю права вільно розпоряджатися своїм робочим часом.

— Але ж розмова зі мною — теж робота! — меланхолійно переводячи погляд з одного апарата, що відчайдушно дзвонив, на іншій, зауважила я.

— Ще й яка! Вищої категорії складності, — тяжко зітхнув співрозмовник.

Цієї миті раптом запанувала тиша. Шумилов занервував ще дужче.

— Ну ось! Через вас я так і не зняв слухавки! Напевне, дзвонили в якійсь надзвичайно важливій справі.

— Передзвонять, — втішила я. Потім навіщось додала: — Вас не зрозумієш! То ви засмучуєтеся, коли телефони дзвонять, то коли не дзвонять…

— Знаєте, мене раптом навідала здорова думка, — замість відповіді заявив Шумилов. — Давайте зустрінемося ввечері. Де-небудь на нейтральній території. Тут я все одно не зможу нормально спілкуватися.

«Да-ва-йте зустрі-не-мо-ся вве-че-рі-і!» — співучо повторила до знемоги задоволена легковажна частина мене. — «Ха! А що ж мені надягти? Треба подумати».

— Чудово. Тільки приходьте з донькою. Заразом з’ясуємо причину всіх її страхів. Повірте, Ксенія напевно знає про зникнення подруг більше за нас із вами, — на зло самій собі заявила я.

— Гарна ідея, — мене засмутила відмова моєї власної шкідливості від зустрічі наодинці. Шумилов сприйняв її зі справжньою наснагою. — Ми з Ксюшею чекатимемо на вас у ресторані «Буль і Компанія». Дехто називає його просто «Бульк».

Шумилов запитливо глянув на мене і після мого ствердного кивка застиг із подивом на обличчі.

— Ви знаєте цей ресторан?

У його подиві мені почулося щось принизливе.

Чотири роки тому, перебуваючи в славетному місті Франкфурті, я потрапила в жахливу автомобільну пробку, піддалася нападу раптом загостреного патріотизму та з гордовитим виглядом заявила своєму знайомому німцеві: «А ось у нас в Україні таких огидних пробок не буває». «Ну, звичайно, у вас же немає автомобілів», — із властивою німцям прямотою відповів знайомий. Вираз поблажливого подиву не сходив з обличчя німця протягом наступних двох годин, котрі я присвятила розповідям про те, що в Україні є й автомобілі, й власне телебачення, й безліч інших ознак цивілізованого суспільства. Щоб пояснити, про яку країну йдеться, доводилося щохвилини повторювати заповітні слова: Чорнобиль, «Динамо-Київ», «брати Кличко»…

Саме такий наївний буржуйський подив відбився на обличчі Шумилова після моєї відповіді. Як, жалюгідний приватний детективчик, така собі Катерина Кроль — і раптом буває в пристойних місцях?! Цікаво…

— Звісно, знаю, — з гідністю збрехала я.

— Приємно здивований. Пан Буль відкрив цей заклад трішки більш як тиждень тому, й там зараз бувають тільки свої. А ви ось про нього знаєте.

— Робота така, — насупилась я.

— О сьомій вас влаштує?

Я вже хотіла була обурено підняти брови й запитати безневинно: «Так пізно!?» Нехай знає, що я не з тих, хто займається діловими зустрічами у власний вільний час.

Але цієї миті двері без стукоту відчинились, і я так і застигла з роззявленим ротом і піднятими бровами.

— Скільки можна ляпати язиком? — безцеремонно заходячи до кабінету, поцікавилася Тигра, розтягаючи губи в своїй дурнуватій усмішечці. — Ми вже стомилися підслуховувати!

— Кгм! — вичавив із себе власник кабінету.

— Жарт, — швидко відступила нападниця, — ми просто дивилися журнали. Я зайшла запитати, чи довго ще вас чекати…

— Кого? — поцікавився Шумилов підозріло спокійно.

— Катерину Кроль, — тоном добре навченого дворецького вагомо заявила Тигра, — я влаштувалася до неї на стажування. Помічником асистента.

Я хотіла була закричати, що мене нахабно оббрехали. Ні на яке стажування цю Істоту, що так обурливо поводиться, я не приймала… Але видавець не дав мені вставити й слова.

— Як люб’язно з вашого боку намагатися залучити її хоча б до якоїсь справи, — посміхнувся він. — Тепер бачу, що ви, можливо, дійсно хочете повернути дівчаток. Напевне, дуже любите дітей. У противному випадку товариства нашої Христини ви б не витримали. Моя племінниця трохи химерна дівчинка…

Племінниця?! То он що мала на увазі Істота, пропонуючи допомогу в спілкуванні зі спонсором… Я суворо глянула в очі Тигри, що переможно світилися, і непомітно для Шумилова показала дівчинці кулака. Як вона могла не сказати мені все відразу?!

Тут у двері тактовно постукали. На порозі виник тендітний юнак із купою газет. Він пильно оглянув нас і запитав безглуздо:

— Даруйте, хто з вас Едуард?

Ми з Тигрою, не змовляючись, пирснули зо сміху.

— Ох, пробачте, запрацювався. Двадцять другий офіс за сьогодні… Я — кур’єр. Вам просили передати ось це…

Кур’єр вручив Шумилову довгастий поштовий конверт без написів і рушив до виходу. Отримувач здивовано оглянув конверт, насупився, нервово глянув на маленький монітор, що стояв на столі, й насупився ще дужче.

— А як ви потрапили в під’їзд? — запитав він у кур’єра.

Нічого не відповідаючи, тендітний юнак кинувся геть, спіткнувся та впустив і розсипав усі газети.

— Що в листі? — озвучила моє запитання Тигра.

— Подивлюся пізніше, — впевнено відповів видавець, запихаючи таємничий конверт у внутрішню кишеню піджака. З усього було помітно, що наша присутність уже обтяжувала Шумилова, — вибачте, чи не могли б ви зараз більше не ставити мені ніяких запитань? Я хочу зосередитися на роботі…

— Могла б, але не хочу цього робити, — мені добряче набридло все, що тут відбувалося. — Якщо я не хочу робити чогось, то при всьому бажанні не зможу цього зробити як слід. Тому запитань вам все-таки не уникнути!

І тут знову задзвонив один із телефонів.

— Ви ж бачите! — заволав видавець. — Увечері. Все ввечері. Я прошу вас. Давайте ввечері.

Мені раптом стало шкода Шумилова. Я вирішила бути гуманною. Мовчки підвелась і рушила до дверей.

— Коли дядько чогось не хоче, то цього й не буває, — шепнула мені Тигра. — Як у вас. Вичерпної відповіді від нього можна домогтися, тільки якщо він дійсно згоден її надати.

Я відчула себе зовсім розчавленою.

— Не забудьте, — кинув услід Шумилов, — сьогодні о сьомій!

Я б і рада була забути, але, на жаль…

Настусі в приймальні не було. Не було її також на сходовому майданчику біля входу в офіс-квартиру. Зате була записка в кишені мого плаща. Тим самим почерком, що й першу погрозу, на клапті фольги від сигарет було написано: «Дорожиш сестрою? Відмовся від справи». Якби Тигра не схопила мене за руку, я, напевне, беркицьнулася б зі сходів.

— Що з вами? Вам зле? — тоном цілком нормальної людини стурбовано запитала Христина.

Замість відповіді я простягла Тигрі клаптик фольги від сигарет. Обережність і підозріливість кудись випарувалися. Гострий напад занепокоєння через зникнення Сестриці зробив мене дурною і нерозважливою.

— Спіймаю — приб’ю! — грізно прошипіла я та кинулася сходами донизу.

Цієї миті я побачила голову Настусі.

Ще за мить слідом за головою з’явилися й інші частини тіла Сестриці. Пихкаючи і щось бурмочучи собі під ніс, вона сходила нагору.

— Куди ти зникла? — знову озвучила моє запитання Тигра. Теж мені, «фахівець зі зв’язків із громадськістю».

— Не повірите! — урочисто заявила Сестриця. — Я таке бачила! Цей газетяр, знаєте, куди побіг? — на щастя, витримувати театральних пауз Настуся ще не навчилася, тому відразу перейшла до справи: — Він від вас вибіг і відразу на сходи. Я вирішила простежити. Отож, він сховався в тому під’їзді, де наш страшний музей! Уявляєте?! Катрусю, — голос Сестриці раптом став жалібним, — ти чого так дивишся? Я щось не те кажу? Ти чого, Катрусю?

Правильніше було б не лякати Сестрицю завчасно. Але цього дня, схоже, я все робила неправильно.

— У тебе одна сестра в цьому місті? Може, все-таки йдеться про яку-небудь іншу? — з надією поцікавилась Настуся, коли вивчила записку. — Шкода. Виставлю претензії до мами.

Усе це Настуся гукала вже на бігу. Не уявляючи, що робитиму зі спійманим листоношею, я все-таки кинулась на його пошуки. У описаному вище під’їзді панував протяг. Тягло звідкілясь із підвалу. Мимоволі я зробила кілька кроків підвальними сходами.

— Не ходи туди! — раптом вигукнула Сестриця і вчепилася обома руками за мій плащ. — Там моторошно!

Я й сама відчувала, що моторошно. З дитинства привчена боротися з пустими страхами, я рішуче відсторонила Настусю та спустилася вниз. Нічого страшного не відбулося. Якщо не враховувати дверей, що гойдалися від протягу. Ліворуч, у стіні обіч прольоту сходів, що вели в підвал, зяяв вихід на вулицю. Ох, уже мені ці халупки, вибудовані в центрі! Тут усе не як у людей. Усе перевернуте й абсолютно несиметричне.

— Ми гаємо час, — сповістила я дівчаткам, підіймаючись назад, — під’їзд прохідний. Наш листоноша зайшов у нього, щоб заплутати сліди.

Петляючи поміж калюж, пішоходів та інших дрібних неприємностей, наша мальовнича трійця подалася на стоянки. Джинсова тінейджерка з плеєром, «модно-кислотна» голомоза дівчина на моторолері й дрібногабаритна панянка з білою блямбою на місці зачіски, що стрибала між ними. Нічого не скажеш — сищики! Залишити свій диво-транспорт у дядька в гаражі Тигра категорично відмовилася.

— Значить, так, — міркувала я, — у передпокої, де висів мій плащ, побували всього троє сторонніх.

— Не троє, а п’ятеро, — виправила Тигра.

— Ми з Настусею — не сторонні, — відрубала я. — Із тебе підозри теж можна зняти.

— По блату? Несправедливо, — образилася Тигра, якій, схоже, подобалося бути підозрюваною.

— Ні. Тому, що ти була всередині репетиційної зали, коли підкидали першу записку, — аргументувала я. — А її підкидали ззовні!

— Але вона може бути в змові, — підказала Настуся.

— Виключено, — впокорилася з власною невинністю Христина, — не можу. Мені переконання не дозволяють.

На тім і скінчили. Хоча, зізнатися, беззастережно вірити в безневинність Тигри я поки що не збиралась.

— Усе одно, найпідозріліший — оцей кур’єр, — наполягала Сестриця.

Я кволо погодилася, думаючи про своє. Настусю належало негайно відправити під охорону Георгія. Нехай сидять разом у офісі, на телефонні дзвінки відповідають. Крім того, мені не давав спокою цей загадковий лист, отриманий Шумиловим. Надто вже багато дивного.

— Тигро, — зважилась я нарешті на остаточне прийняття Істоти в команду, — дуже мені цікаво, що в тому листі… Сумніваюся, що твій дядько зізнається мені добровільно. Впораєшся?

— Постараюся, — невпевнено промовила дівчинка. — Дядько, звісно, в мене класний і мене дуже любить… Але в справи втаємничувати не буде. А будь-яку хитрість легко розкусить. Але можна спробувати.

— Зроби ласку.

Цим пострілом я вбила відразу безліч зайців. Тигра отримала завдання й нарешті відчула себе «при ділі», тож без зайвих суперечок погодилася тимчасово дати мені спокій. Настуся наслідувала позитивний приклад старших товаришів і теж почала виявляти дива слухняності: погодилася залишитись при Георгії. Крім того — чого на світі не буває — жевріла все-таки надія, що Тигрі дійсно вдасться довідатися про зміст таємничого листа. Сама ж я збиралася найдокладніше переповісти все Георгієві й витрусити з нього план подальших дій. Нарешті, мені необхідно було продумати всі нюанси майбутньої розмови з Шумиловим і Ксенією.

Своїх підозр щодо причетності дочки Шумилова до написання записок із погрозами я вирішила поки що не висловлювати. Ксенії це однозначно не сподобалося б. Видавець же й без цього досить дивно реагував на мої розпитування про дочку. Втім, і на решту запитань. І не тільки запитань.

Я раптом уявила нас із Шумиловим — який вигляд ми мали б збоку, та, силкуючись давати об’єктивну оцінку всьому, що відбувалося, прокрутила в пам’яті минулу розмову.

Він взагалі був химерний, цей видавець. Не здивуюся, якщо навіть…

«Так, — протверезила мене самоіронія, — підозри щодо своїх наймачів, схоже, уже стають твоєю кепською звичкою. Навіщо їм звертатися до детектива, якщо не хочуть, щоб справу було розплутано?»

Втім, я ж ані слова не зронила про те, що розслідування вестиме Георгій Собаневський. Підсвідоме бажання зачарувати видавця, схоже, змусило мене здаватися трохи самостійнішою, ніж я є насправді. З усього, що я тут наговорила, Шумилов просто зобов’язаний був зробити висновок про цілковиту мою непридатність до розслідування. Найняти мене могла б лише людина, яка палко бажала б саме заплутати справу…

Негарні передчуття змусили мене додати газу. Мерщій до Георгія. Уже він-бо зуміє в усьому розібратися. Зуміє захистити мене й Сестрицю, зуміє знайти зниклих дівчаток, зуміє поставити на місце негідника, що підкидає мені свої мерзенні записки. Ні, я не змінила прийнятого ще вранці рішення зробити справу режисерки своєю особистою справою. Просто кожен вирішує проблеми, що виникають, власними методами. Я — шляхом залучення Георгія. Якщо мені вдасться привернути Жорикову увагу до зникнення акторок, то він, поза сумнівом, докопається до істини. Від цього справа не стане менш «моєю», адже саме я змушу Георгія де зробити. Швидше ж бо до Жорика!

«Нічого не скажеш, гарний цей видавець! Зовсім заморочив мені голову! Як я тільки могла йому повірити?» — обурювалася змучена підозрами та розчарована в усіх на світі моя легковажна частина.

Під’їжджаючи до свого дому, я зі смутком констатувала, що всі мої симпатії до Шумилова цілковито випарувалася. Як завше, коли чергова закоханість виявлялася скороминущою, я трішки засмучувалася. На додачу до загального негативного стану ще й ця неприємність остаточно знищила рештки гарного настрою. Ет, а вранці театральна справа здавалася такою приємною і привабливою…

Настуся, видно, відчула мій стан і принишкла, задивилась у вікно. Щоправда, звуки з навушників її плеєра конкурували з моєю автомагнітолою… Але попри це поведінку Сестриці можна було назвати навдивовижу тихою. Схоже, я робила перші педагогічні успіхи.