Історія однієї істерії

Розділ про те, що читання книжок на місці роботи буває не тільки приємним, але й корисним

— Зараз мені необхідно поговорити з Зінаїдою Максимівною, — я вирішила відразу дати зрозуміти, що підкорятися чиїмсь наказам не маю наміру.

— У Зінаїди Максимівни зараз перевірка. Їй не до вас, — його посмішка була надто офіційною, щоб компенсувати презирство в інтонаціях.

Ну й манера спілкуватися зі старшими!! Не дивно, що цього типа так не люблять у трупі.

— Яка перевірка?

— Пропоную бартер. Інформація за інформацію. Я розповім, що за перевірка, а ви чесно відповісте на мої запитання…

І скільки зарозумілості…

— Тигро, — не повертаючи голови, півголосом покликала я. Моя вірна помічниця блискавично виросла за моїм співрозмовником. Звичайно ж, попри те, що ми з Кирилом відійшли від натовпу, Тигра з Настусею прислухалися щосили та намагались не пропустити жодного звуку.

— Так?

— Скажи, що там за перевірка у вашому театрі?

— Двоє з комітету зі справ молоді. Кажуть, плановий візит. Здається, репетиція під їхнім чуйним керівництво буде проходити.

— Дякую, Тигро, — неголосно промовила я, дивлячись просто у вічі Кирилові. Той трохи знітився.

Добре, що Христина з півпогляду зрозуміла мою гру. Нітрохи не образилась за підкреслено сухий тон і спокійно повернулася до трупи.

— Марно ви мною нехтуєте. Професіонали не відмовляються від серйозних помічників, — з докором озвався Кирило. — Я все одно знаю більше за Тигру.

— У твоєму віці й не дивно, — я ще й досі вдавала з себе круту, — але Тигра, на щастя, нічого не вимагає за свої послуги. Тому й влаштовує мене більше.

— Скупий платить двічі, — серйозно повідомив Кирило.

— Дякую за інформацію, — мені вже добряче набридла ця словесна дуель. — Слухай-но, може, годі викаблучуватися? Якщо хочеш запитати — запитуй. Якщо вважатиму за потрібне відповісти — відповім.

Кирило з досадою поморщився.

— А якщо не вважатимете? Мені потрібна гарантована відповідь.

— Співчуваю.

А що ще я могла відповісти? Контакту очевидячки не вийшло. Я вже зібралася повернутись до колективу, як раптом Кир передумав.

— Стривайте, — на одному подиху випалив він, і вже не приховуючи хвилювання, продовжив: — Тільки скажіть, із Ксюшею все гаразд?

— Звідки ти взяв, що я можу це знати?

— Я дзвонив їй учора цілий вечір. Сьогодні зв’язався з її батьком… Той сказав, що ви ведете розслідування. Скажіть, ви вже довідалися, де вона?

— Думаю, там само, де обидві попередні втікачки, — я пильно стежила за кожним м’язом його обличчя.

— Ні, цього не може бути… Тут щось зовсім інше.

«Е, хлопче… Адже ти зовсім не вмієш тримати себе в руках. Ти практично здав себе».

Кирило, здається, прочитав мої думки.

— У тому сенсі, що Ксюша ж сама пішла з цієї ролі, — він відразу кинувся виправдовуватись. — Чому б їй зникати?

«Так собі виправданнячко, не надто вагоме… Хоча якби цей парубок був злочинцем, спілкувався б зі мною дуже обережно. Не дозволив би собі викликати підозру. А тут аж надто відверті заяви. Майже зізнання в поінформованості щодо зникнення Алли й Лариси».

— Виходить, ти впевнений, що Алла й Лара зникли через те, що грали головну роль?

Це був дуже цікавий момент, який відразу привів мене до певних міркувань і планів.

— Упевнений? — Кирило здавався щиро здивованим. — Звичайно, впевнений. Усі впевнені. Ксюша тому від цієї ролі й відмовилась. Боялася, значить.

— Відмовилася, але все одно зникла.

— Ось і я кажу, що дивно це. Як ви думаєте, вона жива?

У голосі Кирила звучала зовсім невдавана паніка. На якийсь момент я навіть перейнялася симпатією до цього хлопця. Уже він би не став догравати свій сет у разі чого…

«Якби він був злочинцем, ніколи не заводив би зі мною цю розмову. Надто небезпечно. Забагато шансів викликати підозру…».

— Якщо живі дві попередні героїні, то, ймовірно, і Ксенія жива.

Кирило часто закивав, заплющив очі й прошепотів.

— Це відплата… Відплата.

«Ні. Все-таки він поводиться дуже підозріло».

— Про що ти говориш? Відплата за що?

Кирило завмер, чи то намагаючись придумати правдоподібну неправду про відплату, чи формулюючи в слова не стримані почуття.

— За підміну цінностей, — промовив він нарешті. — Ми так серйозно ставилися до цих п’єс… Так хотіли грати головні ролі… Тепер ось життя вирішило підтримати нас і довести, що вибір ролі — це дійсно серйозно, — він говорив ніби сам із собою, потім неначе опам’ятався. — Пробачте, це я так, ні про що. Я хотів попросити вас… Все, що довідаєтеся про Ксюшу… Будь ласка… Мені дуже важливо знайти її. Мій батько сплатить за вашу додаткову роботу…

Цієї миті з БК вийшла Зінаїда Максимівна. Слідом за нею — два літні джентльмени. Ось тобі й представники комітету! Невже наша молодь не може сама себе представляти? Які будь-яких перевіряючих, їх вирізняло якесь ніби відчуття власної переваги, що відбилося на обличчях. Гордо підняті підборіддя ніби говорили: «Нас не підкупиш!» Ніхто й не намагався. Підборіддя свідчили, що перевіряючі пустих балачок не люблять і тому збираються йти. Зінаїда Максимівна статечно розкланялася з ними, а по тому чомусь із англійським акцентом, який не знати звідки взявся, гучно проголосила:

— Панове! Ходімо репетувати!

Половина акторів насилу стримували сміх. Замість «репетирувати» — «репетувати», тобто галасувати… чи верещати. Видно, перевіряючим забракло почуття гумору, аби зрозуміти цей вибрик режисерки.

— Вибач, — кинула я Кирилові, — мені все-таки потрібно поговорити з Зінаїдою. Обговоримо твою пропозицію пізніше.

З грандіозними планами і високо піднятою головою, я задріботіла слідом за трупою. Над підступним Кирилом, я, здається, здобула локальну перемогу. Навіть якщо він таким не був.

— Зінаїдо Максимівно, — зашелестіла я на вухо режисерці, намагаючись робити безглузді стрибки з метою підлаштуватися під її широченні кроки, — я говорила з трупою. Діти впевнені: дівчатка зникли через те, що пробувалися на головну роль у спектаклі.

— І що? Ви тепер також порадите мені закрити п’єсу? Як ці недоумки з комітету молоді…

Режисерка була розлючена. Хтось посмів втручатися в її плани! Їй намагалися диктувати, що ставити! Режисерка збиралася стерти на порох і їхній комітет, і всю молодь, справи якої вони там буцімто вирішують, — за компанію.

Усе це я вислуховувала, на повній швидкості влітаючи в глядацьку залу.

— До всього, через цю сволоту мені довелося перенести репетицію на цілих двадцять хвилин! Та чи знаєте ви, що таке двадцять хвилин для творчої людини?!

— Зінаїдо Максимівно, — я знову спробувала заговорити, — я не хочу, щоб ви скасували постановку. Я хочу, щоб ви взяли мене на головну роль.

— Що?!

З моєї провини початок репетиції відклався ще на п’ятнадцять хвилин. П’ять із них режисерка намагалася зрозуміти, чи не почулося їй. Три — чи не занедужала я. Потім Зінаїда Максимівна громовим голосом висловлювала своє обурення: «Люди по кілька років займаються, щоб отримати хоч якісь ролі, а ви ось так, ні з якого дива…».

І лише після цього було вимовлене заповітне: «Ну, якщо це допоможе відшукати дівчаток».

Ні, я не збожеволіла й навіть не заразилася зоряною хворобою від усіх цих театральних геніїв, котрі мене тут оточували (якщо вже від Георгія досі не заразилася — то ніколи ні від кого не заражуся). На сценічному помості я сподівалася знайти інше щастя: відчути себе на місці зниклих дівчаток. Можливо, такий «погляд зсередини» допоможе краще зрозуміти суть усього, що відбувається.

Коли режисера почула, що я прошу роль на сцені лише для того, щоб поставити себе на чиюсь роль у житті, режисерка буквально розквітла й пообіцяла мені максимальну підтримку.

— Насамперед оголошення: на роль Героїні призначається Катерина Кроль, — почала репетицію Зінаїда. — Вважайте, що вона новенька. Скажу вам відверто, як тільки я побачила цю панянку — відразу зрозуміла: вона створена для цієї ролі. Просто як із її типажу писалося. Правда ж, Кириле?

— Ну… Не з її, звичайно, але…

Принаймні, одного я домоглася: Кирил був зовсім розгублений.

— Кир, ти поки що введи Катю в курс справи: дай усі необхідні папірці, розтлумач суть. Ти ж Автор, тобі й карти в руки. А ми поки що порепетируємо з Героїнею із другого складу. Анечко, на сцену. Граємо початок четвертої картини.

«Отже, в суть справи героїнь цього театру вводить наш підозрюваний. Чудово».

Під обстрілом ошелешених поглядів, я підійшла до Кира.

— Що відбувається? — озвучив він загальний подив.

Я чарівно посміхнулася, швидко заляпала віями.

— Режисер призначив мене на головну роль. Ти що, не зрозумів?

— Але… — Кирило, схоже, вирішив, що сперечатися марно. — А ти хоча б п’єсу читала?

Нинішній мій статус, видно, дозволяв Кирилові перейти на «ти». Незворушне «не читала» змусило його поморщитися.

— Добре, ходімо, — все-таки сказав він. Далі сів за журнальний столик обіч сцени та заходився порпатися в якихось паперах.

І що ж, цікаво, зобов’язані були знати обидві героїні?

— Ось п’єса.

Кирило простяг мені пошарпані аркуші, заляпані незграбним машинописним текстом. Комп’ютера в нього нема, чи що?

— Друкарська машинка робить текст шляхетнішим, — до Кирила знову повернулася його природна зарозумілість. — Справжній автор повинен писати, перечитувати, писати знову. При цьому важливо залишати чернетки.

— Для нащадків?

Я відверто глузувала з його манії величі.

— І для них теж, — серйозно відповів Кир. Чи то він не помітив глузування, чи не схотів помічати.

І тут я прочитала назву п’єси. «Оповідання для тварин». Оце збіг, так збіг!

— Тим часом, — передражнюючи «світську» Кирилову інтонацію, я підняла брови, — що спонукало Справжнього Автора дати п’єсі таку кумедну назву?

Кир спалахнув. Я зрозуміла, що зачепила його.

— У справжнього автора й запитуйте. Я лише сценарист. Переробив збірник Хомутова для сценічної постановки.

«Ну, хоча б не брехун, і то хліб», — подумки похвалила я Кира.

— Писали, перечитували, знову писали. Залишали чернетки, — з розумінням закивала я.

Цього разу Кирило на моє глузування зреагував:

— По-перше, сценарист — теж творець, тож ваша іронія недоречна. По-друге, я, між іншим, свої речі теж пишу. Самостійні. Не для цього театрику, звісно…

«Не забути уточнити це в режисерки! — подумки записала я, журячись через неможливість негайно дістати записника й почати нові нотатки. — Забуду ж бо! Точно забуду…».

— Слухайте, а скажіть прямо, навіщо це вам? Кир потяг аркуші назад на себе.

І знову нещастя помогло. Наша очевидна конфронтація знову примусила цього хлопчиська повернутися до поважного «ви».

— Для загального розвитку. Хочу реалізувати всі свої таланти, — я вирвала в нього п’єсу і притисла аркушики до грудей. — А що, я не підходжу вам у Героїні? А ось Зінаїда Максимівна вважає…

— Лихо в тім, що вважає, а не прораховує! — різко випалив Кирило. — Через вас зірветься вся постановка. Ніхто не зможе працювати при наглядачеві. Ви б ще мента в формі до нас у трупу записали.

— Я тут не як детектив, а як… — я зробила багатозначну паузу. — Як жінка, що шукає виходу для власного «я».

Останню фразу я промовила так томливо — сама ледве стрималася, щоб не розреготатися.

— Мені ви голови не задурите, — швидко проказав Кирило, червоніючи при цьому до коренів волосся. — Ну, зізнайтеся. Навіщо вам потрібна ця роль?

Ну, якщо вже ставити себе на роль зниклих дівчаток, то до кінця. Потрібно навчитися думати, як вони. Що б відповіли на це запитання Лариса з Аллою?

— Навіщо? — я посміхнулась якомога звабливіше. — Хочу стати знаменитою. Море квітів, чоловіки біля ніг моєї вечірньої сукні, дорогі подарунки…

«Стоп! Ти переграєш! Дурнувато якось… Звідки у вечірньої сукні ноги? — обурився мій Здоровий Глузд. — Втім, що ще може молоти дівчина, не на жарт захоплена театром?».

— О Господи, невже Шумилов найняв для пошуків власної дочки ненормальну!

— Який їхав, таку й здибав. Може, саме тому я й знайду її. П’єсу я вже отримала, що ще ти повинен був мені дати?

— Нічого, — крізь зуби процідив Кирило. — Вдома вивчите текст. А поки що дивіться, як працює Аня, та запам’ятовуйте розведення.

— Хто кого розводить? — з янгольською посмішкою поцікавилась я.

— Це нестерпно! — Кирило пересів до інших акторів.

Виявляючи нахили витонченої садистки, я наслідувала його приклад. На сцені поки що відбувалася тільки Зінаїда Максимівна. Крокуючи авансценою то туди, то сюди, вона лаяла масовку. І показувала, як потрібно працювати. Оскільки показувала вона це одночасно кожному з акторів, виходило зовсім незрозуміло, але дуже смішно. Втім, крім мене, схоже, ніхто так не думав.

— Вітаю, — шепнула мені на вухо Тигра, що непомітно перебралася в другий ряд і сиділа тепер у мене за спиною. — А що нам із Кроною робити?

— Самовдосконалюватися, — доброзичливо порадила я. — До речі, Тигро, а що таке «розведення»?

— Акторів розводять по ключових позиціях. У тому сенсі, що кожен визначається з дислокацією на сцені. Загалом, вирішують, хто, куди й коли пішов.

— Зрозуміло. Добре, що не «хто, кого й куди» послав.

Настуся з Тигрою запирхали на знак схвалення. Я раптом відчула, що мені це приємно. Ну ось, бракувало ще, щоб у мені виявилася пристрасть до наявності публіки. Я вирішила не марнувати часу і, відволікаючись від незрозумілих речей, що діялися на сцені, взялася до перегляду п’єси. Насправді пан Кирило здійснив дещо велике: нітрохи не спотворив авторський текст і не применшив хомутовського таланту, однак зумів перетворити збірку оповідань на цілісну, абсолютно придатну для постановки п’єсу. Сполучною ланкою між оповіданнями в п’єсі служили Герой і Героїня, — придумані сценаристом персонажі, яких, власне, й охоплювали всілякі пристрасті, котрі мали змусити глядацьку залу разом із героями шукати вирішення дуже дивних завдань. Наскільки я могла собі уявити, дійство мало б вийти доволі цікавим. Ніби на підтвердження моїх думок актори почали прогін обіцяної четвертої картини. Попри обурені вигуки режисерки, що постійно переривали репетицію, і зошит із роллю в руках у Анечки, яка ще не встигла цілком вивчити текст, усе, що діялося на сцені, мені сподобалось.

— А ти талановитий сценарист, — шепнула я Кирилові, пересідаючи на кілька крісел ближче до центру.

— Це ремісництво, а не творчість, — неохоче відгукнувся Кир. — Мої самостійні речі мають значно кращий вигляд. Звичайно, я приберіг їх для труп, солідніших за цю.

Я не встигла відповісти чим-небудь в’їдливим. Зінаїда Максимівна голосно заляскала в долоні й оголосила перерву.

— Катерино, підійдіть сюди!

Я слухняно зійшла на авансцену.

— Дитинко, скажіть, ви маєте намір брати участь у другій частині занять?

Це особливе попередження чимось мене насторожило…

— Має намір, має! — з місця подав голос Кир. — Каже, що хоче серйозно займатися театральним мистецтвом. Я сто разів перепитував.

Я подумки вилаяла режисерку за надто гучний голос, а Кирила — за манеру втручатися, куди не просять.

— То що це за жахлива «друга частина занять» така? Чого ви всі мене лякаєте?

— Нічого особливого. Сценічна мова, пластична розминка, зо два етюди, новачки читають які-небудь монологи, щоб я знала рівень тих, кого навчаю. Загалом, тренувальні заняття. Як у школі. Це мало б бути першою частиною занять, але через тих пенсіонерів із комітету молоді все перемішалося.

— Із новачків — монолог! Який завгодно! — з переможним виглядом під’юджував Кирило. — Мистецтво вимагає жертв. Не навчимо, значить, ніяк не зможемо взяти вас у спектакль. Якщо ви зібралися присвятити себе театру, потрібно відкинути всілякі комплекси…

Невже я справляю враження людини, не здатної вийти на сцену й прочитати монолог? Я кинула на сценариста нищівний погляд і ствердно кивнула Зінаїді Максимівні.

— Перерву скінчено, збираємося! — протрубила режисерка й це почув увесь квартал.

Спочатку була мовна розминка. Дорослі люди стали в коло й почали старанно корчити одне одному пики. Витягали губи трубочкою і починали крутити цим писочком у різні боки. Я почувалася інопланетянкою. На моїй планеті так не поводилися.

— Розминаємо м’язи обличчя, — пояснювала мені турботлива Тигра, час від часу, отримуючи зауваження за балакучість, але все одно вмовкаючи лише на якусь мить. — Це що! А ось моя мама, якщо запізнюється на спектакль, змушена просто в метро розминкою займатися. Усі навколо від жаху розбігаються. Гарний спосіб уникнути штовханини в громадському транспорті, але взагалі, звичайно, страшенно незручно.

Виявилося, що Тигрина мама — справжня драматична акторка і працює в професійному театрі.

Після мімічних і дихальних вправ трупа взялася до звуків. Я ретельно гар-р-рчала і м-м-мукала разом із усіма. Нітрохи не відрізняючись від решти новачків, не впоралася з «л», котре виявилося при спробах розтягування жахливо бридким звуком (вимовляти довго й голосно заповітне «л-л-л-л-л» могли тільки ті, хто мав добрячий стаж занять сценічною мовою). Очі мої дедалі круглішали, мова, зважаючи на докладені зусилля, дедалі кращала, а голова — дурнішала. Коли від вражаючих інтелектуальною насиченістю скоромовок (на кшталт «наш цебер розполуцебрився») трупа перейшла до грудного лементу «а-а-а!» — я майже перейнялася думкою Георгія: шукати нікого не треба, дівчата зникли за власним бажанням. Від таких дивних занять, як театральна майстерність, я б і сама втекла куди подалі. Після «а-а-а!» належало перейти до «ур-р-р-а!». Режисерка постійно звинувачувала нас, що кричимо «зв’язками, а не животом». Я все життя думала, що живіт призначено для зовсім інших функцій, і почувалася безкарно розкритикованою. Сценічним рухом виявився урок, який нагадував заняття екстремальною фізкультурою. У середині будь-якої вправи Зінаїда Максимівна могла різко ляснути в долоні й закричати: «А тепер робимо ці самі нахили, але перелякано! А тепер їх-таки, але замерзаючи!». Коли всім, крім новеньких, було запропоновано взяти участь у колективному етюді, де «кожен повинен був виявити себе через стілець», я відсахнулась і дозволила собі уточнити: невже маються на увазі стрибки через стілець? Режисерка пригрозила вигнати мене, а колектив зустрів запитання вибухом сміху, начебто чарівний жарт. Одна Тигра правильно зрозуміла, що після всього побаченого я ні з чого вже не дивуюся й можу припустити будь-які правила «прояву себе». Христина серйозно розтлумачила, що зараз кожен актор вибере собі якийсь образ, головну рису котрого потрібно виразити шляхом роботи з он тим віденським стільцем. Наприклад, вона, Тигра, зображатиме бездомного, тобто почне жалібно оглядатися й активно намагатись заховатися під стілець. М-да… Нормальна людина на такі заняття добровільно не пішла б. Втім, я себе до нормальних не відносила, тому незабаром почала помічати, що мене все це не на жарт затягує.

— Переходимо до випробування новеньких, — скомандувала Зінаїда. — Хто наважиться перший?

Разом із усіма новачками я позадкувала.

— Не соромно? — гаряче заговорив раптом Кирило, дивлячись при цьому лише на мене. — Ви ж хочете грати в спектаклі? Хіба можна в такому разі плекати власну сценобоязнь? Ні! З нею потрібно боротися…

— Ет, двічі не помирати! — завзятий з вигляду хлопець із рожевими щоками здорованя та наївним поглядом не зніс докорів сценариста. — Я почну. Байка Крилова…

Поступово підходила черга. Не те щоб я бентежилася… Просто придумати, що саме читатиму зі сцени, ніяк не могла.

— Пані Кроль? — режисерка запитливо глянула на мене.

Я кинула миттєвий погляд на Кирила; той радів, спостерігаючи моє замішання.

«Ну, зараз я йому влаштую! Де наша не пропадала!?».

Я згадала одночасно всі дурнуваті жарти, інсценовані нашою інститутською групою в студентські часи, й почала. Чого тільки не вплела я в ту гумореску!

І фразочки конферансьє на кшталт «А зараз ви почуєте трагічну пісню Анни Кареніної: „І знову втекла від мене останняя електричка“», або «Співачка Азіза. Пісня про Чеширського Кота: „Посмішка твоя, мій любий, вабить, ранить, обпікає…“».

І шматочок діалогу цього конферансьє зі співачкою Земфірою:

Земфіра співає «Я искала тебя» під фонограму, котру зненацька заїдає.

Земфіра: Я искала (звук пластинки, яку заїло), я ис-с-кала (знову звук), я ис-ка-а-а-ла, ис-ка-ала…

Конферансьє (роздратовано): Перестаньте, ми вже зрозуміли, з чого ви складаєтеся!

І безліч інших дурниць.

Зал прийняв мене «на ура», актори й акторки щиросердно аплодували. Навіть Кирило сміявся. Невдоволеною залишилася тільки режисерка.

— Ми готуємо вас не на естраду, а в театр! — суворо сказала Зінаїда Максимівна. — Ваша КВК-івщина тут недоречна. Перетягти увагу залу на себе — далеко не подвиг. Важливо, щоб спектакль у цілому сказав залові щось важливе. Крім того, розсмішити завжди легше, ніж змусити замислитися. Розумієте?

— Що ж мені робити? — щиро поцікавилась я.

— Вчитися. Працювати над собою. Ось, спробуйте прочитати цей монолог… Даю кілька хвилин на підготовку.

Зінаїда Максимівна простягла мені якийсь пожмаканий папірець. Я заглибилася в роботу над ним. Досить цікавий монолог дівчини, доповнений примітивними художніми коментарями типу: «Інші думки прийшли до неї разом із тремтячими руками». Я уявила собі величезні Тремтячі Руки, які розгулюють по місту, й розсміялася. Змусити замислитися мене цей текст не зміг.

— Так. Усі вільні. До наступної репетиції, — скомандувала режисерка. — Катерино, залиштеся. Будемо працювати індивідуально.

Видно, трупі не терпілося обговорити події сьогоднішнього дня. Всі миттєво залишили залу та загаласували в коридорі.

— Або мовчіть, або геть на вулицю! — гримнула на них Зінаїда Максимівна. По тому повернулася до мене. — Ну як?

— Жах, — чесно зізналась я. — Ніколи не думала, що стати акторкою так важко. До речі, а що це за дивний монолог?

Я вказала режисерці на кумедні коментарі.

— А, не звертайте уваги, — відмахнулася Зінаїда. — Це наш Кир намагався вчитися режисури. Працював над образами й робив собі позначки.

«Ах, он чому все перенабрано на друкарській машинці», — здогадалась я. Режисерка тим часом провадила:

— Сам монолог запозичено в класиків. Не Монолог Катерини, звичайно, але для роботи над викорінюванням вашого КВК-ізму цілком підійде. Читайте!

Відверто кажучи, мені жахливо хотілось послухатися. Раз у житті дається можливість поставити над собою такі експерименти. Раптом знайти в собі КВК-ізм і відразу викорінити його. Чи ж це не витончений самоаналіз, віддаватись якому мені так подобалося у вільний час? Але, на жаль, зараз я була на роботі. Усе, необхідне, аби злочинець повірив, що роль Героїні гратиму я, вже було виконано. Якщо Ксенія не права щодо Кира, то я закинула вудку для пошуку нового підозрюваного. Напевне, він спробує тепер вийти на мене як на діючу Героїню. Раз уже всі були впевнені, що дівчата зникли через роль, я мусила спробувати відпрацювати цю версію.

А ось у випадку, якщо злочинець все-таки Кирило, я повинна почати ще дещо.

— На жаль, мушу бігти, вибачилась я, — наступного разу прочитаю.

— Ваша гра в роль щось дала? Напали на слід?

— Пізніше…

Режисерка сприйняла мої слова буквально:

— Чудово, я тут буду до самого вечора. Обов’язково заскочте.

— Постараюся, — уже на ходу, кинула я.

Нічого страшного, потім поясню, що зайти не вийшло. Або й справді зайду. Розберемося.

Актори не поспішали розходитись. Дружна строката компашка час від часу здригалася від вибухів реготу. Що, цікаво, можна було так весело обговорювати? У них тут люди зникають, а вони… Кирила серед реготунів не було.

Настуся з Тигрою нетерпляче тупцювали навколо машини.

— Куди подівся Кир?! — накинулась я на своїх помічниць так, начебто вони обіцяли охороняти його.

— Туди, — Тигра кивнула в бік центральної вулиці, — пішов. А що?

— Дівчиська, дико перепрошую, не до вас зараз… До речі, не губіться, для вас, може, буде деяка дрібна робота. Загалом, я протягом години сюди під’їду та все поясню.

— Нічого собі! — на правах близької родички Настуся вирішила бунтувати. — Цілу годину чекати на тебе?!

— Робота, є робота, — обірвала її Тигра.

Подальших «тьорок» я не розчула, бо кинулася навздогін за Кирилом, який, втім, особливо й не втікав.

— Підвезти? — я наздогнала початкуючого сценариста і розчинила пасажирські дверцята.

— Ні, — Кир відмахувався, — я сам.

— Як же ти сам можеш когось підвезти, якщо в тебе немає авто? Сідай. Розмова є.

Кирило спочатку зазирнув у салон, ніби щоб розгледіти, чи не ховається хто на задніх сидіннях, і лише по тому обережно сів у машину.

— У яких ти стосунках із Ларисою? — з ходу запитала я.

— У гарних. Ми дружимо, я б сказав, — Кирило всією поведінкою давав зрозуміти, що не має нічого проти моїх намагань розслідувати цю справу. А ось коли почну лізти в творчість колективу, тоді, звичайно викличу його роздратування. Можливо, Ксенія все-таки помилялася, й зараз Кир був щирий.

— А з Аллою?

— Теж у гарних. Ну… У поверхово-приятельських.

— А з Ксюшею?

Пауза тривала недовго.

— Я любив її.

— Чому ти говориш у минулому часі? Про Аллу з Ларисою в теперішньому, — а про Ксюшу — в минулому?

Хлопець так нервував, що десь у глибині моєї наївної душі причаїлася надія на його добровільне зізнання у викраденні акторок.

— Та тому… та тому… — Кирило набрав повні груди повітря. — Тому, що Ксюха — розумна. Вона ніколи б не попалася на чиюсь вудку. Лара й Алла могли зникнути через дурощі. Ксюха — ні. Раз вона зникла, значить, сталося щось справді серйозне… А ви в театр бавитеся…

Його поведінку, як і раніше, можна було однаковою мірою вважати як підозрілою, так і природною для даного ступеню хвилювання.

— Таких збігів не буває. Якщо дівчатка зникли майже одночасно, виходить, і Алла, й Лариса, й Ксенія вляпалися в одну й ту саму історію. Якщо вже говорити в минулому часі — то про всіх. Повір моєму досвіду.

— Вам легко! — Кирило раптом перейшов на крик. — Для вас вони всі однакові — випадки для збільшення досвіду… На чужих нещастях досвіду не наберетесь! На своїх набирайтеся!

Подумки я зауважила, що Кирило, до всього, ще й рідкісний хам.

— Припинити істерику! — на правах старшої за віком скомандувала я. — Ти збирався запропонувати мені збільшення гонорару? За що?

Кир усе-таки опанував себе.

— За ретельніший підхід до пошуків Ксенії. Навіть якщо вона влаштувала це своє зникнення навмисно, щоб пограти мені на нервах.

— Що, можливий і такий варіант? Чим же ти заслужив подібну зловмисність? Чи в Ксенії просто пристрасть до спекуляції на почуттях?

— Не знаю. Я припускаю будь-які варіанти. Головне, знайдіть її швидше. Поки я не збожеволів остаточно. Про гонорар я серйозно. Поговорю з батьком і назву конкретні цифри.

— Не варто. Я тільки хотіла з’ясувати, чим викликана твоя підвищена увага до зникнення Ксюші. Шумилов заплатив достатньо за пошуки всіх трьох зниклих.

Я заявила, що не збиралася віддавати комусь перевагу. Тим більше, що була впевнена: Ксенію слід шукати там само, де й інших.

Кирило нічого не відповів. Здається, я домоглася свого. Якщо він знає про місцезнаходження Лариси й Алли, то, поза сумнівом, зобов’язаний перевірити, чи не потрапила туди ж і Ксенія. Звичайно, якщо досі ще не перевірив. Так чи інакше, якщо простежити за Кирилом, можна розраховувати на з’ясування багато чого.

— І як я тільки міг подумати, що ви підете мені назустріч… — по тривалому роздумі буркнув Кирило і, не прощаючи, вискочив із авто.

Я почекала, поки сценарист зникне за рогом, і діловито рушила слідом. Як не сумно, Кир подався просто додому. Переглядаючи складені Жориковими «хлопцями» досьє, я спеціально звернула увагу на його адресу. Хлопець мешкав із батьками в елітній новобудові, населеній суцільно успішними бізнесменами, а тому нашпигованій охоронцями та охоронною технікою. Ховати розшукуваних акторок під таким наглядом було неможливо, тому я засмутилася: до місця подій Кирило після розмови зі мною не помчав, а отже, тепер доведеться шпигувати за його під’їздом, що може протривати вічність. Втім, було б нерозумно розраховувати на щось інше. Ще вчора я вирішила, що до стеження залучатиму Тигру. Настуся і Тім погодяться їй допомогти. А я зміню дітей на нічний час. Ось вам і позмінне стеження, краще за будь-яких оперативників.

Звичайно, не можна було залишати зараз під’їзд без нагляду навіть на п’ятнадцять хвилин. Я вирішила перестрахуватися.

— Агов, малий! — покликала я безпритульного років дванадцяти, котрий насуплено проминав мене, дзвякаючи авоською з пляшками. — Можна тебе попросити про послугу? Постеж он за тим під’їздом, поки я повернуся. Я швиденько. Розповіси, хто входив, хто виходив. Отримаєш п’ятірку. Згода?

П’ять гривень — це, звичайно, не надто багато, але всі пляшки в його авосьці стільки не коштували.

— Той дядечко, що тільки он зайшов, мені вдвічі більше дасть, коли розповім, що його вистежують.

«Ні, ну й дітки пішли?! І що, запитується, тепер робити?»

— А може, й не дасть, — малий ніби радився сам із собою. — Нє, й не просіть. Я ж не дурень за тим під’їздом стежити. Там знаєте, хто живе! Раптом ви паскуда яка, а мені потім вуха накрутять…

Навіть якби я знала, як довести зворотне, робити це вже не було б для кого. Малий утік. Залишалося тільки сподіватись, що він нічого не розповідатиме Кирилові. Отже, не було іншої ради, як на певний час залишати свій спостережний пункт. Ледь встигаючи перестрибувати калюжі та розполохуючи перехожих своїм одержимим виглядом, я кинулася назад до машини.

— Швидко сідайте! — прокричала у відчинене вікно, забираючи з собою всіх майбутніх оперативників, які ще стояли під входом у БК.

Тигра з Настусею так чекали цього моменту, що примудрилися блискавично заскочити в салон і не пошкодити при цьому ні його, ані себе.

— Починаємо стажування, — порадувала їх я.

— Е-е-е… — перебила мене Тигра, — тут така інформація… Ми розуміємо, що це не наша справа… Але просто… Ми хотіли попередити…

Тигра так м’ялася, що мені навіть стало цікаво.

— Розумієш, — Настуся на правах близької родички вирішила, не соромлячись, говорити мені всю, хай і гірку, але правду. — Річ у тім, що в Кира є дівчина.

— Ну то й що? — не зрозуміла я.

— Він її любить, — втрутилася Тигра, — про це всі знають. Негарно ставити перепони коханню.

Протягом п’ятихвилинного з’ясування стосунків виявилося, що всі дівчатка з трупі хором помітили, що я виявляю зацікавлення їхнім Киром. Акторки згадали про Ксенію, одноголосно засудили мою поведінку та заходилися переживати. Вже зібрались були колективно попадати непритомними, якби Тигра з Настусею не пообіцяли поговорити зі мною.

Ох, уже мені ці дівчата! В що завгодно ладні повірити, аби лишень отримати зайвий привід для колективних страждань. На обурення не було часу. Я заприсяглася Тигрі, що нічого особистого стосовно Кирила не маю, пообіцяла накрутити Сестриці вуха за подібні припущення і радісно повідомила, що задля порятунку моєї репутації Христина з Настусею просто зобов’язані взяти близькі стосунки з Киром на себе.

— Ми так і подумали, — виправдовувалася Тигра.

— Громадськість просила поговорити, ось ми й… Я озирнулась і суворо глянула на Христину. Та відразу дала задній хід: — Втім, залишимо всілякі дурниці. Що ми повинні робити?

Я послалася на брак часу для пояснень.

— Потім розповім. І про те, навіщо треба стежити за Киром, і про те, куди вчора поділася Ксенія. Усе поясню, але трохи згодом. Добре?

Отримала позитивну відповідь і зобов’язалася найближчим часом забезпечити це робоче місце стільниковим телефоном, щоб той, хто веде спостереження, міг повідомити про переміщення об’єкта. Пообіцяла також за годинку змінити Тигру, щоб та могла поїхати додому попоїсти й знайти Тіма. Забрала Настусю та й поїхала. Чомусь я довіряла Христині й тепер була спокійна за пункт спостереження. Залишалося зв’язатися з Георгієм. Я розповіла, що взяла на себе роль Героїні, щоб привернути увагу злочинця. Розповідати про Кира поки що не збиралась. Впевненості в тому, що він винен, як і раніше, не було, виходить, не варто було й даремно розпорошувати увагу Собаневського.

— Катерино! — докірливо забурчала слухавка.

— Ти не гратися туди поїхала, а працювати! Хто просив тебе влаштовувати цирк? Було потрібно лише розпитати режисерку й акторів…

«Ну ось! Адже саме про це я й забула… Адже збиралася поговорити з Зінаїдою про самостійні Кирилові п’єси… Доведеться повертатися в театр».

— Дякую, що нагадав, — кинула я Георгію.

— Ти що, знущаєшся?

«Оце вічно так! Кажеш правду — запідозрюєшся в глузуванні… Правильно роблю, що нічого йому не розповідаю».

— Ми з Шумиловим їздили до Ларисиних батьків, — повідомив Георгій. — Нічого нового. Поверни «Форд», мені потрібно їхати ще до Аллиних родичів.

— Нехай Шумилов виділить водія. Він же обіцяв допомогти з транспортом.

— Ну, ти зовсім зледащіла! Працюєш у межах міста й не хочеш поступитися машиною. Гаразд, вимагатиму від замовника. Але тобі має бути соромно.

Загалом, після таких дріб’язкових суперечок просити в Георгія стільниковий телефон було вже неможливо. Він кричатиме, що мені, котра має можливість подзвонити з будь-якого автомата, зовсім не потрібно навіть одного мобільника, не те, що обох. Отже, телефон довелося просити в однієї моєї давньої подруги. На щастя, та вже давно звикла до моїх дивацтв і доволі спокійно погодилася видати моїй Настусі старенький Siemens.

— Віднесеш Тигрі й чекатимеш на мене разом із нею — грізно настановляла я Сестрицю. — Тільки не здумай загубити телефон тітки Віки!

Втім, Настуся напевне почепить трубу на груди.

І присвятить їй усю свою увагу. Якщо хто з перехожих не обдарує телефон належним захопленим поглядом, Сестриця відразу кинеться перевіряти, чи ж він на місці. Тож позичений телефон буде під постійним контролем.

Режисерку я застала в її комірчині. Зінаїда Максимівна перебувала в творчій депресії. Зінаїда Максимівна нервувала. Зінаїда Максимівна намагалася відволіктися, занедбати режисерські справи і героїчно перечитувала «Трьох мушкетерів».

З натугою продираючись крізь сигаретний дим, я протиснулася до столу.

— З’явилися! — привітала мене режисерка. — Це добре, що з’явилися. Може, поясните хоча б щось. Другу добу працюєте, а результатів ніяких. Я навіть готова заплющити очі на те, що Анечка не тягне на Героїню й постановку можна вважати зірваною… Але зберігати спокій, розуміючи, що Алла в небезпеці, не можу… Ви були моєю останньою надією, Катерино.

— А ви — моєю, — з самого початку я вирішила притягти до відповідальності Зінаїду Максимівну.

— Тобто? — манірні нотки стражденної пані миттю випарувались. — Потрібна моя допомога? Я готова. Бездіяльність для мене — найстрашніше покарання.

— Хочу поговорити про Кирила. Дуже складна вдача у хлопця.

— Замість того, щоб шукати дівчаток, вивчаєте чиїсь вдачі? — завила Зінаїда Максимівна, і я відразу зрозуміла, чому міліція так не злюбила режисерку. Втім, Зінаїда Максимівна швидко отямилася. — Вибачте, це нерви, Я вже ні в що не вірю… Ну, що вам сказати про Кирила? Насправді він дуже гарний. Просто хоче всього одночасно й жахливо гнівається, коли не отримує. Гадаю, це вікове. Минеться з часом. А чому саме він вас зацікавив?

Я воліла не відповідати, а продовжувати розпитування.

— Він казав, що пише самостійні речі. Якщо не помиляюся, для іншого театру. Це так?

Зінаїда Максимівна розреготалася.

— Дитинко, я була б жахливо рада, якби це виявилося правдою. Але, на жаль, ті власні Кирилові п’єси, які він пропонував нам до постановки, не витримують ніякої критики. Не життєво, награно… Склад непоганий, згодна.

Але не можна ж говорити про те, що це «схопить» глядача… Розумієте? Загалом, ніякий інший театр, я впевнена, так само, як ми, не візьме цих п’єс. Кирило жахливо засмутився, коли я остаточно відмовилась від постановки його речей. Знаєте, в психіки є така властивість: придумувати собі виправдання. Гадаю, Кир придумав собі цей інший театр. Ні, він не брехав вам. Він і сам вірить, що речі насправді талановиті, просто не підходять конкретно нашій трупі. «Я пишу не для цього театру!» — це така сама «відмазка», як «Я пишу не для цього часу!». Усі невизнані вважають себе геніями. Це ж відомий факт. Інакше чому Кир так і не зважився показати свої п’єси якомусь іншому режисерові? Хоча це моя особиста думка. До речі, я зараз говорила тільки про ті речі, які він приносив мені торік. Його оформлення Хомутовських оповідань я б назвала блискучим. Можливо, й нові самостійні твори теж будуть такими. Кирило талановитий хлопець. Просто самолюбство заважає поставитися до власних робіт критично. Ви, схоже, незадоволені. Кривджу бідолашного хлопчика, не захоплююся його творіннями? Мовляв, радіти слід, що не в підворіттях із матюками й арматурою в руках розгулює, а писати намагається? Ви, напевне, вважаєте мене монстром?

— Ні. Чому ж?

З усього виходило, що для режисерки це дуже важлива тема. Необхідну інформацію я вже отримала й тепер не знала, як відповісти таким чином, аби заспокоїти розбуджені моїми розпитуваннями емоції.

— Усі вважають, а ви ні?! — обурилася режисерка. — Це мене дискваліфікує. А про Кира… Коли людина дійсно талановита, то підмінювати лестощами здорову критику — злочин. Я знаю, що він здатен на щось, варте уваги, тому домагатимуся від нього лише цього. Говоритиму правду у вічі й не вважатиму це жорстокістю. Як би там Кирило не ображався. В остаточному підсумку він мені подякує.

— Я розумію, — намагаючись заслонитися від її гарячковості, я поквапилася змінити тему, — даруйте, мені потрібно ще дещо уточнити. Припустимо, я не на жарт узялася б готуватися до ролі Героїні. Я отримую на руки п’єсу, вивчаю її, вчу текст, вислуховую ваші обурені репліки з приводу моїх інтонацій… І що, цього достатньо, щоб вийти на сцену і влитися в спектакль? Я намагаюся зрозуміти, з чим пов’язана була для зниклих дівчинок робота над роллю.

— Практично після кожного заняття ми з Кирилом і Героїнями залишалися на індивідуальні заняття. Разом обговорювали образи. Знаходили красиві нюанси, вивчали характери героїв… Звичайно, будь-яка роль зобов’язує до глибокого підходу й по-доброму з кожним актором варто проводити індивідуальну роботу. Але я поки що працювала так тільки з головними героями…

Я взялася записувати.

— Конкретніше, що значить «поглиблене вивчання образу»?

Режисерка глянула на мене так, ніби вважала безнадійним недоумком.

— Скажемо так: у кожного вчинку є приховані мотиви, на які автор п’єси лише натякає… їх треба знайти. У кожної сцени існує закулісна передісторія. Її потрібно уявити… До речі, й саму книжку Хомутова для кращого розуміння п’єси варто прочитати. Кир же багато в чому спростив авторські думки.

Режисерка пошукала в столі й простягла мені чергові папірці. Цього разу — ксерокопію машинописного тексту.

— Це що? — не зрозуміла я.

— Книжка Хомутова. У вигляді справжньої книги її не дістати. Рідкість. Тому Кир випросив у автора один примірник рукопису.

Я насторожилася. За моїми відомостями, Хомутов мав чимало справжній книжок. Навіщо йому віддавати рукопис? Крім того, я твердо пам’ятала Кирів монолог про взаємну любов із друкарською машинкою. Звичайно, могло виявитися, що й Хомутів теж не зносить комп’ютерів. Але все-таки…

— Скажіть, звідки вам відомо, де Кирило взяв цей рукопис?

— Від Алли, — розгубилася режисерка, що відчула мою напругу. — А що? Наскільки я зрозуміла, розумака Кир побачив, що Алла не цілком справляється з роллю, і вирішив допомогти дівчинці осягнути суть п’єси. Для цього дав їй ксерокопію рукопису. Причому, що на Кира не схоже, зробив це дуже тактовно. Не кричав на всю залу, що Алла кепсько грає, а запропонував допомогу, так би мовити, конфіденційно. Вражена не властивою Кирові коректністю, Алла розповіла мені про його вчинок. А я, в свою чергу, зняла ксерокопію з ксерокопії. Ось тепер віддаю її вам.

Усе це мало підозрілий вигляд. Можливо, Кир і справді журився за долю спектаклю. Але чому ж тоді видрукуваний на машинці рукопис, а не книга чи хоча б її комп’ютерна роздруківка? Раз виходила книга, значить, був і комп’ютерний файл. Роздрукувати текст із файлу було значно простіше, ніж перенабрати його на машинці. Звичайно, далека від техніки режисерка не здогадувалася про подібні нюанси. Алла ж могла просто не надати цьому жодного значення.

— Чи була така сама роздруківка в Лариси? — запитала я нарешті.

— Не знаю… Ні, напевне… Лариса чудово справлялася з роллю. Навряд чи Кирові спало б на думку «підтягувати» її. Хоча… Зараз я пригадую Ларису, яка вивчає стосик ксерокопійованих аркушиків. Причому, це було вже після того, як вона освоїлася в спектаклі й знала свою роль назубок. Чого б їй тоді знову так ретельно вивчати п’єсу? Можливо, Ларі до рук теж потрапив рукопис Хомутова…

— А ви самі це читали? — я потрусила в повітрі лже-хомутовським рукописом. Тепер була майже впевнена, що Кир набрав цей рукопис сам. Але навіщо? І як це пов’язано зі зникненням акторок? Не заклинання невидимки ж він там написав.

— Звичайно, — режисерка знову закурила.

— Дивно, читали й не зникли.

— Зараз уже не здивуюся, якщо виявиться, що зникла, — вочевидь не дбаючи про моє психічне здоров’я, серйозно промовила Зінаїда Максимівна.

Я оглянула її з тім’я до шиї (від подальшого разглядання неосяжної режисерки помірковано відмовилася заради економії часу) і переконалась у наявності розглянутого об’єкта, тож вирішила не дозволяти заплутати мене остаточно.

— Ні. Ви на місці. Я ж бо вас бачу.

— А раптом ви теж зникли?

Ці дурниці вкотре загнали мене в глухий кут.

— Ні, — я нарешті знайшла, що сказати, — я цього поки що не читала. Виходить, зникнути не могла.

— Логічно, — впокорилася режисерка. — До речі, саме ось цього рукопису я теж не читала, а читала сам збірник. У книжці, в читальному залі міської бібліотеки. Не могла ж я прийняти п’єсу й не переглянути первинних джерел. А в продажу Хомутова ніде нема. Випрохувати ж у автора рукопис для мене Кирило чомусь посоромився.

І ще одне очко на користь моєї гіпотези. Я чемно подякувала режисерці й буквально втечею врятувалася від її розпитувань та по-дитячому наївного: «Але я ж вам усе розповідаю! А ви мені?».

Лже-рукопис я конфіскувала з наміром податися з ним просто до Хомутова, щоб з’ясувати авторство.

«Не смій! Спочатку прочитай, що там. Не можна зчиняти паніку завчасно», — скомандували мені зсередини, і я була змушена підкоритися.

Завбачливо полишила «Форд» у одному з завулків центру, набрала номер мобільного, який уже, за моїми припущеннями, було надано в користування Тигрі. Слухавку довго не брали, і я вже почала хвилюватися.

— Блін, та що це за фігня така! — почувся раптом голос Сестриці. — Як же ж її ввімкнути?

— Ти вже ввімкнула, — повідомила я. — Забула тебе попередити: тут кнопка без напису. А що ти зробила з Тигрою?

— Вона чергує біля вікна. Ми в під’їзді напроти потрібного будинку. Об’єкт не виходив. Нам нудно вже.

Спираючись на докладні Настусині описи, я знайшла потрібний під’їзд лише з третьої спроби.

— Навпроти будинку три під’їзди, — зауважила я.

— Але ти ж знайшла, — безневинно посміхнулася Сестриця, — виходить, я пояснила правильно.

Сперечатися не хотілось. Я відпустила дітей на заслужений відпочинок і домовилася, що Тигра пришле мені Тіма за три години. Побоюючись забруднитись, я скинула світлу куртку й запхала її в пакунок. Видерлася з ногами на підвіконня в під’їзді, ще трохи потренувалась, приловчилася переглядати рукопис, не випускаючи з-під контролю під’їзд, із якого міг вийти Кирило. Виходило досить нервово, але продуктивно.

Уже за п’ятнадцять хвилин я почала перегортати сторінки, не читаючи. Один в один передрук із оригіналу. Я прочитувала перший і останній абзац сторінки, і, знаходячи неповторно-хомутовські слівця та звороти, пригадувала, що вже читала їх.

Виходить, на цій сторінці Кир нічого не змінював. Звичайно, річ потребувала докладнішого вивчення. Але обставини не сприяли заглибленню в читання: це могло завадити стеженню.

«Стоп! — засигналило в мозку ближче до другої частини рукопису. — Цього, начебто, в книзі не було».

«Швидше за все, було, але ти не пам’ятаєш. Стиль очевидячки хомутовський. Неможливо так підробити».

«Почитай цей розділ уважніше!» — наполягали зсередини.

Я погодилася — і розкрила грандіозний злочин.