Історія однієї істерії

Розділ про те, як погано, коли іскра проскакує поміж чоловіків

— Куди їхати? — Жорик рідко водив авто й завжди напружено почувався за кермом. Пояснював він невласною життєвою мудрістю.

«За час роботи в органах я побачив таку кількість аварій і шизофреніків, які сидять за кермом, що не можу позбутися відчуття, що їзда без подій — суще диво. Не люблю боргів перед Долею», — серйозно пояснював він.

«А ти не думай про це, — послужливо підказувала я, бо сама страшенно любила водити авто, але й не сподівалася, що Георгій не знехтує моїх порад, як завше. — Коли стонога замислилася, в якій послідовності пересуваються її ноги під час ходіння, то заплуталась і не змогла більше зробити й кроку».

— Ти мене чуєш? — повторив Жорик. — Куди їхати?

— У ресторан до Буля і його компанії, — статечно озвалась я. — В народі його ще іменують Бульком.

— А це де? — Георгій не втішав поінформованістю.

— Уявлення не маю, — довелося зізнатись, — зараз спробую довідатися.

Кленучи свою безглузду брехню, я набрала на трубі номер Шумилова. Доводилось викручуватися. Спроби зберегти рештки гідності мали доволі жалюгідний вигляд.

— Едуарде Семеновичу? Поясніть, будь ласка, як під’їхати до Булька на авто. Я не надто часто буваю в цих краях…

Найжахливіше, що ресторан Булька виявився на території міського парку. Щоправда, в найвіддаленішій, нині занедбаній частині. Але все одно, як проїхати до цього місця, міг запитувати тільки якийсь прибулець. Звісно, Шумилов попри ввічливу відповідь, розгадав мій виверт. Мене одночасно з соромом мучило ще й сумління — уявляла, яке тепер справляю враження!

— Ну, й чим ти відрізняєшся від Настусі? — глузливо поцікавився Георгій, якому я ще вдома встигла запхати в руку зразок Сестрициної «візитки». — Та хоча б пише номер неіснуючого стільникового неіснуючим бажаючим подзвонити. А ти працюєш із реальним, живим клієнтом…

— Не труї душу, без тебе тоскно, — відмахнулась я. — Сама не знаю, що тоді на мене найшло…

— Обручка в нього є? — зненацька поцікавився Георгій.

— Що? — насторожилась я.

Жорик незворушно повторив запитання.

— Не пам’ятаю, — відверто зізналась я. — Руки доглянуті, нігті охайні… А ось чи є обручка — не пам’ятаю.

Я сама була здивована. Колись наявність обручки була для мене настільки ж характерною прикметою чоловіка, як, скажімо, колір очей або університетський диплом… Георгій однозначно кепсько вплинув на мою природну спостережливість.

— Кому скажи — не повірять! — озвучив він мої думки вголос. — Зацікавитися чоловіком і не замислитись про його родинний стан! Просто обурливо. Втім, це втішає. Не надто люблю дуелі.

— А ти збирався викликати Шумилова до бар’єру?

— Ні, — терпляче пояснив Жорик, — не його, а тебе. Карати ж потрібно винного.

Якусь мить я розмірковувала над політикою подальшої поведінки. Господи, ну що б мені таке зробити, аби назавжди відучити Жорика від цих дурнуватих жартів! Невже він не може хоч раз виявити себе як галантний джентльмен!

— Але тепер я передумав, — вирішив трохи виправитися Георгій. — Обручка багато чого пояснює. Схоже, ти навіть у думках не зайшла далі легкого флірту. «Теж мені, психолог!» — по думки пирхнула я, однак промовчала. Час було виходити з машини.

— Ну, й де тут цей ресторан?! — здивовано озираючись, запитала я в простору, який відразу відгукнувся тихими акордами сумної мелодії. Я вмовкла, бо ввіткнулась поглядом у вивіску. Шпильки мої миттєво сантиметрів на два потоншали, й чоботи зробилися ще менш зручними, ніж досі.

«Водний ресторан на воді Буль&С» — вибагливим шрифтом повідомляв ганчір’яний банер, натягнутий між двох ліхтарних стовпів, які нагадували старомодні вішаки. За аркою, котра утворилася таким чином, починалася відома донині завдяки своїй граничній занедбаності штучна водойма, в центрі якої страшенно давно вже не працював водограй. Міські перекази доносили, що коли радянська влада ще лагодила в місті водограї та спричиняла неприємності дисидентам, один жахливо талановитий і відомий дисидентський поет побився об заклад, що голяка скупається в цьому водограї. Обурені порушенням усіх норм суспільної моралі працівники міліції безпорадно бігали навколо водограю, не маючи змоги виловити нахабу, що хлюпався собі в центрі водойми. Поет дочекався, поки обоє міліціонерів опиняться по один бік водограю, швидко підплив до протилежного бортика, вискочив із води та кинувся до найближчого прохідного під’їзду, бо на тамтешньому горищі на героя чекали друзі, одяг і виграна пляшка горілки.

— Водний ресторан? — Георгій теж здивувався. — Коли кажуть «Рибний ресторан» — мають на увазі, що в закладі їдять лише рибу. Чи не хочеш ти сказати, що випити кави нам тут не вдасться?

Ми пройшли під аркою. Музика ледь поголоснішала. Я протерла очі. Міраж не випарувався. На легких хвилях по-буржуйски блакитної водойми, підсвічені ультрафіолетом, погойдувалися різнобарвні столики. Натягнутий над усім водним майданчиком тент із прозорої плівки захищав від можливого дощу, але не затуляв нічного неба. Офіціант на водному мотоциклі, шанобливо підтримуючи на піднятій руці блискучу тацю й білосніжний рушник, повільно під’їжджав до стійки бару, на яку перетворився дальній бортик водойми. У центрі басейну, виграючи відблисками світла, хлюпотів невеличкий водограй. За найближчим до центру столиком, погойдуючись від легкого вітерцю, сидів Шумилов і привітно махав нам рукою.

— Ти іншого місця для зустрічі знайти не могла? — Георгій підозріливо озирався. Він і в звичайних ресторанах почувався незатишно, а тут таке!

Я пожалкувала, що не взяла з собою Сестрицю. От би Настусі сподобалось! Якби не вузька спідниця та високі підбори, які не дозволяють вільно пересуватися, я теж була б у захваті. А як здорово тут буде влітку, коли спека цілком увійде в свої права, повідомляючи про відкриття сезону полювання на життєві сили населення!

— На нас чекають. Он той джентльмен за центральним столиком, — повідомила я офіціантові, який уже покинув свій водний транспорт біля причалу та негайно опинився біля нас. — Як нам до нього потрапити?

Загалом, Шумилов був нині єдиним відвідувачем ресторану, тож місця розташування столика можна було й не уточнювати.

— Сідайте, — офіціант вказав рукою на пластикові крісла, що дрейфували вздовж найближчої до нас стінки басейну.

Вони трішки нагадували водні велосипеди: той самий принцип пересування, ті самі двоє сидінь на поплавці. Тільки значно менші за розмірами та з крильчаткою, вкладеною в кожух, щоб бризки не падали на ноги. Жорик посміхнувся, невпевнено ступив на підніжку нашого з ним сидіння та простяг мені руку.

— Стривайте, стривайте, — заметушився офіціант, перш ніж відстібнути наш «транспорт» від причалу. — В нас, знаєте, планувалося літнє кафе. Зараз ми й не розраховуємо на клієнтуру. Але раз уже народ іде, мусимо підлаштовуватися. Ось, візьміть.

Офіціант дістав звідкілясь із-за стійки дві підстилки зі штучного хутра та постелив їх на наші «стільці». Крісла виявилися на подив зручними.

— Ну що, пане Собаневський, гребіть. Із моїм взуттям це виключено.

Георгій слухняно закрутив педалі, й наш транспорт, маневруючи поміж пластикових столиків, які за ближчого розгляду виявилися пустотілими баками, накритими стільницями, почав стрімко наближатися до Шумилова. Я помітила, що кожен столик закріплено на місці важким якорем.

— Чарівне місце, — привітався з клієнтом Жорик. — Ви завжди проводите ділові зустрічі в настільки екзотичних закладах?

Шумилов пробіг очима по моєму одягу, докірливо похитав головою, остаточно переконався, що я не знала, куди йду, та цілком перемкнувся на Георгія. Доволі сухо він відповів:

— Призначаючи зустріч, я думав, що прийду разом із дочкою. Це місце їй дуже подобалося, — він вирішив, що дав вичерпну відповідь, і знову глянув на мене. Схоже, суворості в його погляді поменшало. Звертаючись виключно до мене, він продовжив: — Тобто, подобається, напевне, й зараз, але… А що, варто було призначити зустріч у іншому місці?

— Ні-ні. Мені тут подобається, — посміхнулась я у відповідь.

— Мені теж, — докинув Георгій, хоча його ніхто не запитував.

— Не впевнений, що можу вам вірити, — зненацька відповів Шумилов, з гідністю простягаючи Жорику його примірник меню.

Я насторожилася, відриваючись від споглядання свого примірника, що його за мить до того, згоряючи від цікавості, вихопила з таці в офіціанта, який під’їздив до столика. Асортимент виявився найзвичайнісіньким, і я вирішила обмежитися філіжанкою кави. Те, що відбувалося за столом, зараз було значно цікавіше за всі меню в світі. Шумилов і далі спокійно вичитував Георгієві.

— Довіра — дуже вразлива річ. Будь-яка тріщинка може цілком розкришити її. Ви не дбаєте про обережне поводження з тендітними речами.

— До чого тоді ця зустріч? — Георгій теж вирішив говорити прямо. — Не довіряєте — не наймайте.

І тут я виразно відчула блискавку ворожості, що проскочила між співрозмовниками. Можна було придумувати тисячу виправдань. Георгій міг заслужити недовіру видавця зайвою відвертістю зі мною. У свою чергу видавець не викликав у Жорика симпатій через мої підозри. Шумилову могла не сподобатися надто колюча Георгієва манера вести розмову… Але я чомусь точно знала, що навіть якби обоє поводилися, мов янголи, все одно не сподобалися б один одному. Досвід попередніх років показував, що антагонізм між особинами чоловічої статі виникає значно рідше, ніж у жінок, але вже якщо виник одного разу, то не вгасає ніколи й здатен звести нанівець будь-який захід.

Ну чому мені так не щастить? Чому б Жорикові не запалати ворожістю до кого-небудь зі своїх особистих замовників, справи яких абсолютно мене не цікавили? Раз у житті вирішила взяти відповідальність за розв’язання справи на себе… І маєш, он стільки перешкод…

Я подумки скаржилася на витончений гумор долі, а розмова тим часом тривала.

— Радий, що ми розуміємо один одного, — ще й досі відчуваючи себе лідером у розмові, провадив Шумилов із тонкою посмішкою, котру можна було вважати й ввічливою, і презирливою. — Я дійсно не зможу працювати з людьми, яким не довіряю. Хочу, щоб ця зустріч стала вирішальною. Або ви все поясните, або наші домовленості про спільну роботу будуть вважатися розірваними.

— Я схиляюся до останнього варіанту. Але, на жаль, працюю не сам. Катерину зацікавила ваша справа… Втім, якщо ви наполягаєте, я постараюся переконати її не намагатися допомогти тим, хто плекає власні неприємності.

Господи, про що вони говорять?! Ні на йоту не наблизилися до розгадки, а вже готові все зламати! Світ збожеволів. Схоже, люди в нашому місті залишають свою справжню сутність десь глибоко в домашніх схованках, випускаючи на вулиці лише порожні обладунки з принципів і самолюбства. Це стосується і Настусі з її вигадками про стільниковий, і мене з брехнею про ресторан, і Георгія, через скороминущу образу ладного відмовитися допомогти беззахисним… І Шумилова з його триклятим почуттям переваги.

— Тобто, ви відмовляєтеся пояснювати? — швидше задоволено констатував, аніж запитав Шумилов.

— Тільки після вас, — з вдаваною галантністю заявив Георгій. — Спочатку я хотів би почути виправдання вашої поведінки.

Виявилося, що пан Шумилов чудово собою володіє. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі видавця після настільки нахабного випаду детектива. Мені стало зле. Скидалося на те, що зараз ці чоловіки визнають власну несумісність, і ми з Георгієм виявимося відстороненими від розслідування.

— Тут дійсно гарно, — раптом защебетала я, прагнучи розрядити обстановку. — Дивно, що все місто ще не попереносило сюди свої зустрічі.

— Ніхто просто не знає цього місця. Ресторан поки не рекламується, — зовсім іншим тоном, ніж у розмові з Георгієм, озвався видавець. Здавалося, на мене його ворожість не поширювалася. Навпаки, видно, щоб дужче розгнівати Жорика, до мене Шумилов звертався з доброзичливою посмішкою та обволікаючими інтонаціями. — Урочисте відкриття з галасом збираються проводити ближче до літа. А ми з донькою довідалися про це місце від Лариси.

Я згадала, що так звуть Першу Героїню та сповістила про це Георгія.

— Так-так, — підтвердив Шумилов, — Ксенія з Ларисою дружили.

Скоряючись багатозначному кивкові Георгія, я дістала записника. Одного разу я вже здобула перемогу над видавцем і домоглася дозволу вести цю справу. Тепер мені, очевидно, належало зробити те саме за Георгія. На жаль, Жорик ліз на рожна, не лишаючи мені жодного шансу для врегулювання конфлікту.

— Не треба бути детективом, щоб провести аналогії. За один тиждень дві подруги раптово зникають із міста. Одна пише листа батькові з проханням не хвилюватися, — звертаючись виключно до мене, диктував Георгій. — Гадаю, обидві дівчини поїхали добровільно. Можливо, Лариса теж написала батькам такого листа. Тільки ті краще виконують прохання доньки та дійсно вдають, що хвилюються.

— Виключено, — втрутився Шумилов, який на мить забув про свої образи, — я розмовляв із батьками Лариси. Вони по-справжньому вбиті горем.

— І потім, крім двох подруг, зникла ще й Алла, з якою дівчатка були у вкрай прохолодних стосунках, — докинула я.

— Хіба? — здивувався Шумилов. — Мені здавалося, Ксенія добре ставиться до Алли. Та навіть була в нас у гостях разів зо два. Якщо я нічого не плутаю, звичайно.

— Давно? Тобто, чи давно Алла була у вас в гостях? — я робила позначки в записнику, задоволена тим, що ми нарешті взялися до справи.

— Чи давно й чи ви нічого не плутаєте, нас не надто цікавить, — знову спробував усе зіпсувати Георгій.

— Зараз спробую пригадати… Десь із місяць тому…

Виходило, що Ксенія потай від Лариси підтримувала дружбу з Аллою. Ох, не подобається мені роль дочки видавця у всіх цих подіях…

— Даруйте, — Шумилов ніби отямився, — мені не хотілося б віддалятися від початкової теми. Ми ще не визначилися з тактикою взаємодії.

Проте, зважаючи на тон видавця, він уже був налаштований не так категорично, як спочатку.

— Поясніть, чому ви не сказали мені відразу, що Катерина Кроль ваша… кгм… співробітниця? — суворо звернувся Шумилов до Георгія, відкриваючи йому такі бажані для мене шляхи до перемир’я. — Я вам довірився. Відкрив свої підозри…

Я несподівано для самої себе втрутилась у розмову, знову збиваючи видавця з думки:

— А чого це я викликала у вас стільки підозр?

Шумилов тяжко зітхнув, потім, видно, вирішив, що я все одно не відчеплюся, та усвідомив необхідність відповіді.

— З природного почуття обережності. Ви не схожі на детектива. Відмовилися назвати агенцію, в якій працюєте. Ви говорили дурниці. І взагалі, поводилися досить дивно.

— Тільки тому? — посміхнувся Георгій, вочевидь не вірячи. — Коли щоразу, зустрічаючи людей, котрі поводяться дивно, ви наймаєте детектива для стеження, я ладен піти до вас на постійну роботу. Мені просто не потрібні будуть інші замовники.

— Я наймав вас не тільки для стеження, — крізь зуби процідив Шумилов, який, схоже, подумки заприсягся, що не дозволить Георгію збити себе з пантелику. — Спираючись на наявну в мене інформацію, склав певний план дій. Одним із пунктів була перевірка особистості пані Кроль. Далі я мав намір дати вам інші завдання.

— Але ж ви найняли для розслідування мене, а не його! — обурилась я.

Шумилов на мить закотив очі до неба, що підглядало крізь прозорий тент, потім знову себе опанував.

— На вас би я поклав якісь інші обов’язки. Не хвилюйтеся, в цій справі клопоту вистачить для всіх. Власне, з цим я й телефонував панові Собаневському, коли наткнувся на ваш голос, Катю.

Мені підлестило, що до мене видавець звертається на ім’я, немов до старої знайомої, і я, сама того не помічаючи, перекинулася на його бік. Усі мої підозри розвіялися під натиском його виправдань. Він вирішив сам вести справу, найняв і мене, і Георгія, щоб використовувати нас для розв’язання різних задач. Що ж тут дивного? Для проведення розпитувань, наприклад, я підходила значно більше, ніж Георгій, котрий постійно налаштовує всіх проти себе цим ось невмінням спілкуватися. Звичайно, Шумилов був не правий у підході до розслідування, але не настільки, щоб звинувачувати його в посібництві злочинцям, як це намагався робити Жорик.

— Отож, — провадив Шумилов, — я поговорив із Катрею по телефону й зрозумів, що ви, пане Собаневський, просто глузуєте з мене. Я зв’язався з Зінаїдою, щоб уточнити, хто така Катерина Кроль, і довідався, що вона називала ту саму агенцію, що й ви. Власне, мені від самого початку слід було звернутися по роз’яснення до Зінаїди, але я чомусь вирішив довіритися найкращому, як доносить поголос, детективові міста. За що й поплатився.

— Річ у тім, що найкращого, як ви зволили висловитися, детектива міста нікому зроду на думку не спало наймати як простого виконавця, — вирішив усе-таки розкрити причину своєї упередженості Георгій. — А вам ось спало. Чомусь ви побоялися поділитися зі мною всією інформацією.

Слова Георгія теж здалися мені переконливими. Сторожке ставлення до видавця миттю повернулося в мої мізки. Як завжди під час суперечок двох доволі сильних супротивників, я почувалася незатишно. Аргументи обох здавалися мені сильними, і я металася від однієї думки до іншої, не знаходячи в собі сили зайнятися чимось кориснішим.

— То на що ж ви скаржитеся? — тим часом правив своєї Жорик. — Вказівки ваші я виконав якнайточніше. Встановив особу Катерини, почав за нею стеження… Ви ж не дали собі праці пояснити, навіщо вам це потрібно й чим викликаний настільки підвищений інтерес до моєї… м-м-м… співробітниці.

— Ми компаньйони! — грізно нагадала я Жорикові, не соромлячись присутності Шумилова. Кочуючи з образу потенційного замовника до ролі потенційного злочинця та назад, видавець перестав бути для мене персоною, на яку слід справляти приємне враження. Нехай зі своєю репутацією спочатку все з’ясує.

— Хіба? Тепер знатиму, — підморгнув мені Георгій, і далі викладаючи Шумилову свої претензії. — Якщо ви маєте намір одноосібно вести справу, то розраховувати на щось більше, ніж пунктуальне виконання конкретних вказівок, не повинні.

— Будь-яка нормальна людина на вашому місці відразу сказала б мені, що Катя працює на неї! Видавець іще не усвідомлював до кінця, що нормальна людина на місці Георгія ніколи б не виявилася, та обвинувачував і далі.

— Не на нього, а з ним, — я навіщось виправила Шумилова.

— А ви не запитували, — незворушний Георгій проігнорував мою вставку. — Виконавці, знаєте, думати не навчені. Отже, — Жорик трішки підвищив голос для посилення значущості моменту, — мої умови такі: або ви віддаєте мені керування слідством разом із усією вихідною інформацією, певна річ, або розгрібаєте все самі. У мене й без розбирань між подругами вашої дочки справ по горло. Можливо, якби Георгій не промовив останньої фрази, справа ще могла б скінчитися мирно.

— Що ж, — Шумилов ледь підняв підборіддя і я раптом помітила, які однакові в них із Жориком вирази. Ображені шляхетні сери холодно дивилися один одному в очі, — виходить, результат нашої зустрічі визначено. Жорик стримано кивнув і вже почав крутити педалі, щоб відплисти від столика Шумилова. Я, не зважаючи на улюблені шпильки, вперлася ногами в свою частину педалей. Чинити опір довго не змогла б, але мене врятував гідроцикл офіціанта. На столі, який ледь погойдувався, було вичавлено спеціальні заглиблення для посуду. Спритним рухом офіціант поставив переді мною філіжанку гарячої кави. Тішило те, що замість уже звичних наперстків із сервізу ляльки Барбі, тут наливали каву в посуд гідних розмірів. Георгій кинув погляд на свою філіжанку та навіщось замовлене ним морозиво, на чималий шматок торта… І послабив опір, тож мої ноги різко крутонули педалі. Наше сидіння поштовхом врізалося в стіл. На щастя, нічого не розлилось. Ямки в стільниці чесно відпрацьовували своє завдання.

«Цікаво, навіщо Жорик стільки всього замовив? Щоб не осоромитися перед видавцем? Чи, може, зі шкідливості, думаючи, що робить замовлення за рахунок того, хто запросив? Якось це не схоже на Георгія…» — подумки дивувалась я. Ще більше була здивована, коли виявилося, що торт і морозиво Жорик замовляв для мене. Не попередив, не запитав про мої бажання? Георгієва поведінка вочевидь пояснювалася єдиною метою: довести видавцеві його, Георгієву, перевагу.

Втішало тільки те, що ми не могли піти й покинути недопиту каву. Я вирішила скористатися виграним часом для спілкування з видавцем.

— Давайте припинимо це дурнувате з’ясування стосунків, — якомога доброзичливішим тоном почала я, — Едуарде Семеновичу, Георгій жодним чином не хотів скривдити дівчаток. Коли він говорив про «розбирання», то-мав на увазі, власне, причини зникнення акторок. Він просто невдало висловився…

Жорик збирався заперечити, але я не дала йому й писнути.

— У нас же спільна мета, добродії. Я так розумію, що обоє ви хочете з’ясувати причини зникнення Ксенії та її подруг, чи не так?

— Так, — кивнув Шумилов.

— Так, — погодився й Жорик, але відразу ж налякався, що поступається позиціями, та знову кинувся сперечатись, — але за виставлених паном Шумиловим умов я вважаю це неможливим. Крім того, його поведінка викликає певні підозри. Він так тримається за своє небажання виразно змалювати будь-кому відому йому картину подій, що я починаю нервувати. Схоже, замовникові не на жарт є, що приховувати, — цього разу Жорик розмовляв тільки зі мною, ігноруючи видавця, що сидів поруч. — Саме тому він збирався наймати двох різних детективів — кожного для виконання частини доручень. Здається мені, пан Шумилов боїться, що в когось вибудується в голові повна картина подій. Запитується, чому? І чи знає про це міліція?

Відверто кажучи, мені було незручно за Георгія. По-моєму, він добряче перегинав ціпок. Обвинувачувати людину в причетності до зникнення власної доньки… Нонсенс. Як мінімум, нісенітниця.

— Я дійсно хотів би вести розслідування сам. Не хочу, щоб ви, чи міліція, чи будь-хто інший ліз у особисте життя Ксенії, — по нетривалому роздумі видавець завважив за потрібне виправдатися. — Знаєте, як вийшло з Ларисою? За ті два дні, протягом яких міліція вела активні пошуки, вони переполохали всіх знайомих. Наробили купу жахливих припущень, які компрометують і оточення, й саму Ларису. Навіть дозволили собі вилучити особистий щоденник дівчини і, не соромлячись, говорити кожному зі знайомих, що саме думала про нього зникла. «Лариса пише, що ви вочевидь охололи в ліжку, — відкритим текстом заявляв слідчий Лариному хлопцеві. — Чим це викликано?». Ксенія була нажахана настільки нахабним втручанням у особисте життя подруги. Жодних результатів ці методи не дали. А Ларисі, можливо, зіпсували життя. Я б не хотів, щоб із репутацією Ксенії сталося щось подібне.

— Щодо цього можете не турбуватися. Ми гарантуємо вам коректні методи роботи, — поспішила запевнити я.

— Я сам собі їх гарантую, — відповів видавець.

— Якщо вже є в житті моєї дочки щось таке, що варто приховати, хай-но краще я наткнуся на це сам. Чи не так?

Скидалося на те, що видавець теж підозрював дочку в причетності до зникнення подруг. Адже Шумилов розмовляв із Зінаїдою Максимівною. Можливо, він навіть знав щось про записки та мої умовиводи щодо того, буцімто їх писала Ксенія. Тоді його небажання допускати нас до повної інформації було зрозуміле.

— Вирішувати вам, — Жорик раптом заговорив зовсім спокійно, без тіні ворожості. Видно, він подумав про те саме, що і я. Знайшов фальш у шумилівській зарозумілості й нарешті зміг дозволити собі повестися шляхетно. Раз видавець атакує, просто намагаючись прикрити слабкі місця свого становища, Георгій, звісно, не добиватиме лежачого. Навпаки, Жорик повинен спробувати допомогти, тимчасово забути про свій антагонізм. — Я зможу взятися за цю справу тільки на умовах, викладених вище. Самі ж ви, швидше за все, нічого не доможетеся своїм розслідуванням. Ігри аматорів тут недоречні. Якщо вашій дочці загрожує небезпека, то не має значення, на які подробиці ми наткнемося під час розслідування. Дівчинці потрібно допомогти. Повірте, життя значно дорожче за громадську думку.

У барменів скінчилася касета, й останні слова Георгія пролунали в суцільній тиші. Шумилов завмер із філіжанкою кави в руці. Здавалося, нас раптом навідали рештки здорового глузду. Жорикові слова принесли з собою усвідомлення серйозності становища.

— Ваша правда, — нарешті вичавив із себе видавець, який, видно, теж вирішив, що життя доньки важливіше за будь-яку ворожнечу. — Я боюся, що з Ксенією сталося лихо. Інакше вона не зникала б настільки раптово і таємниче. Я згоден. Ведіть справу.

Я мигцем глянула на Георгія, та не помітила очікуваного урочистого блиску в його очах. Скидалося, що він справді не хотів братися до цієї справи. На щастя, віра видавця у власні сили не залишала Жорикові вибору. Обов’язок велів детективу Собаневському переконати замовника, щоб не брав на себе відповідальність за три людські життя й поступився фахівцям. Хтось же повинен був з’ясувати: може, зниклі акторки й вправді потребують допомоги. Він, детектив Собаневський, звичайно, сумнівається, але перевірити зобов’язаний. У такі хвилини рішучості Георгій ставав раптом страшенно гарним, і я пишалася своїм союзом із Собаневським.

— Але, — видавець порушив урочистість моменту, — якщо раптом виявиться, що від’їзд Ксенії якось пов’язаний із її особистим життям… З чимось таким, що моя дочка хотіла б тримати в таємниці… З тим, що могло б зашкодити її репутації… У цьому випадку я жадаю від вас граничної коректності.

— Я ж уже пообіцяла! — обурилась я.

Ні, все-таки, що ми за люди такі? Тут дівчата зникають, а ми… Один раптом про честь родини згадав. Теж мені, консерватор-ідеаліст. Ну точно, з іншого часу до нас прибув. Іншому найважливіше власний статус підтримати. Я, мовляв, мозок розслідування. Не руки, не ноги, не що інше, а саме мозок! І нехай усі це вголос визнають та у відповідних паперах запишуть. Чорт його знає що, а не люди! Я раптом згадала, як кілька хвилин тому сама поводилася так само дивно. Замість з’ясування суті, активно доводила, що працюю «з Георгієм, а не на нього». Згадала і почервоніла.

— А втім, — вів далі Шумилов, — я впевнений, що особисте життя не могло стати для Ксенії поштовхом до необдуманих вчинків. Вона нічого від мене не приховувала б. Гадаю, цієї теми можна не торкатися в розслідуванні…

— Берімося ж нарешті до роботи, — Георгій озвучив загальний настрій.

— Отже, — я прочитала вже занотоване, — це кафе вам із Ксенією показала Лариса. Ксенія дружила з обома зниклими дівчатами. Незважаючи на те, що в Алли з Ларисою не складалося. Так?

— Начебто так. А що в цьому такого?

— Звичайний збір інформації, — я поквапилася запевнити для уникнення купи зайвих запитань і відразу постаралася змінити тему. — А звідки Лариса довідалася про цей заклад?

Дурнувате запитання відкрило новий шар для міркувань.

— Офіціантом тут працював якийсь її кавалер. Точно не знаю.

— Стривайте, — насторожилась я, — який кавалер, якщо в Лариси був постійний хлопець? Геннадій. Студент четвертого курсу радіотехнічного факультету. Вони з Ларисою зустрічаються два роки! Звідки тут узятися новому кавалеру?

— Ну, не знаю, — знітився видавець. — Мені дочка розповідала саме так: «За Ларою упадає офіціант із цього закладу». Я не заглиблювався в інтимні подробиці. І не збираюся…

— А доведеться, — вступила пробуджена від сну Жорчина шкідливість, — інакше ми ніколи не дошукаємося істини. Дивно: правила пристойності радять ігнорувати саме те, що зазвичай керує людськими вчинками. Якби Шекспір боявся слави пліткаря, ми не знали б, за що Отелло задушив Дездемону!

Я штовхнула Георгія носком чобота. Тільки-но почали говорити про справу, як він втручається! Жорик, на превеликий мій подив, послухався. Замовк так само несподівано, як і заговорив, та знову повернувся до розмальовування своєї серветки закарлючками. Але Шумилова ця тема зачепила за живе.

— Насправді, ми й так не знаємо. Приймаємо нав’язану нам автором найправдоподібнішу версію: через ревнощі. Ще й проектуємо її на наше реальне життя. Усі, мовляв, лиха від «справ сердечних». Найпростіше обвинуватити в зникненні дівчинок витівки Купідона, махнути рукою, вирішити, що нічого страшного не сталося… Перепорпати навколо зниклих кілограми брудної білизни для підтвердження своєї думки… Вірогідність забезпечена. У якої дівчини в двадцять два роки не знайдеться таємного шанувальника чи інтриги, яка розбила їй серце?

— Але погодиться, — заступилась я за свою версію, — не можна не вважати підозрілим те, що серце Лариси, яке всі вважали давно зайнятим, відкривається ще для одного претендента…

— Або ви нещирі, або ніколи не були двадцятилітньою панянкою, — наполягав на своєму Шумилов, забуваючи про свої солодкаві інтонації. — В цьому віці в них стільки сердець, що навіть поява дюжини коханих не може вважатися підозрілою. Ні. Я впевнений. Тут справа набагато серйозніша за всі ці «любить, не любить». У іншому разі Ксенія пояснила б мені, що відбувається. У нас були дуже відверті стосунки з донькою. Ми завжди тримали одне одного в курсі всіх своїх захоплень, — цього разу було видно, що він дуже нервує. — Я не знаю, що мало статися, аби Ксюша не могла цього мені пояснити… Знаю напевне тільки одне: це «щось» дуже серйозне.

Я дивилася на Шумилова й не могла стримати посмішки. Безумовно, він знову молов дурниці. Але щирість, із якою він сам у них вірив, не могла не зворушити. Те, наскільки палко він обвинувачував міліцію та нас із Георгієм у любові до «брудної білизни», наскільки категорично захищав дочку і її подруг від «липких» підозр, наскільки серйозно намагався взяти розслідування на себе — все це викликало відверте замилування. Уперше я зустрічала такого довершеного ідеаліста серед дієздатного населення нашого Міста. Відчуття, що ця людина все-таки «не від світу цього», вже зміцніло та переросло в тверде переконання.

— Наше розслідування не зрушить з місця доти, поки ви не відмовитеся від своїх ілюзій, пане Замовнику, — на відміну від мене, Георгій не збирався жаліти ідеали видавця. — Статися могло що завгодно, й «знати напевне» ми можемо тільки те, про що свідчать факти. Поки вони вказують на те, що необхідно з’ясувати все про особисте життя зниклих.

— Слухайте-но, — я вирішила переконати Шумилова більш м’якими методами, — я не лукавлю й безумовно була колись двадцятилітньою панянкою. Крім того, в мене з батьками теж складалися доволі відверті стосунки. Отож, Ксенія могла не відкрити вам якоїсь таємниці тільки в тому випадку, якщо ця таємниця була чужою. Ви ж бо знаєте свою дочку? Чи могла вона бути причетною до сердечних справ, скажімо, Лариси? Чи могла зберігати таємницю подруги навіть від вас?

— Ну… Теоретично, так, — підозрюючи в моїх словах чергову пастку для свого ідеалізму, примружився Шумилов.

— Саме ця таємниця могла змусити Ксенію поїхати. Саме цю таємницю ми повинні, на ваше, до речі, прохання, розгадати…

— А ви своїм святенницьким чистоплюйством не даєте нам змоги це зробити, — безнадійно зіпсував уже нібито встановлену довірчу атмосферу Георгій. — Хоча що довше я думаю про це, то більше переконуюся, що ви зумисне приховуєте від нас якісь факти з життя дочки. А мораль — це просто прикриття. Адже так?

Цього разу Георгій відклав серветку та пильно глянув на видавця. Я заходилася зацікавлено розглядати закарлючки, залишені ним на серветці, намагаючись зрозуміти, яким же чином вони привели Жорика до таких ось категоричних висновків.

— Ви будь-якими шляхами прагнете відвести слідство від особистого життя дочки. Це підозріло. Крім того — й тут уже ніяк не викрутитеся — ви підозрювали Катерину в причетності до зникнення Ксенії зовсім не через природну обережність, якою прикриваєтеся зараз. А через що?

— Я вже пояснював, — у голосі Шумилова пролунали залізні нотки, а очі блиснули холодним вогнем, — просто хотів перестрахуватися. А те, що я не хочу дозволяти стороннім колупатися в особистому житті дівчаток, може здатися підозрілим тільки людині, позбавленій будь-якої шляхетності.

Отакої! Видавець перейняв Георгієву тактику й тепер також веде відкриту війну, не соромлячись переходити на особистості. Розмова відгонила вже крайнім ступенем маразму. Подумати тільки, на що може перетворити чоловіків миттєва іскра антагонізму! Жодного з них, схоже, знову не обходило зникнення дівчаток. Єдиною метою обох тепер стало доведення власної правоти.

Виходить, я помилялася. Виявляється, для того, щоб Жориків геній знову прокинувся, недостатньо просто змусити мого чоловіка замислитися. Треба ще ізолювати його від інших особин чоловічої статі, щоб запал вивищення над подібними до себе не завів його в нетрі суперечок, де не виборюють істину, а тішать власне самолюбство. Крім цього, Георгія необхідно годувати, підтримувати й зацікавлювати. Простіше вже самій провести розслідування. Але, на жаль, у мене ніколи не було таланту сищика. Загалом, пошуки зниклих дівчаток переростали у вкрай витратний і безперспективний захід.

— Добродії! — я знову вирішила зробити все, що від мене залежало. — Вам не здається це абсурдним? Усе перекинулося з ніг на голову. Детектив і замовник повинні мати спільну мету. Навіщо ж ви створюєте перешкоди один для одного?

— Я просто хочу обмежити поле діяльності пана Собаневського. Навіщо лізти в справи, які не стосуються Ксюшиного від’їзду? Зрештою, спонсую розслідування я, тож маю право вирішувати, які саме відомості мене цікавлять.

— Йдеться не про відомості, цікаві для вас, а про факти, які цікавлять слідство! — зауважив Георгій. — Або ми працюємо без заборон, або все-таки пошукайте іншого детектива.

Шумилов збирався розлютитись. Шумилов збирався остаточно розірвати стосунки з цим нахабою. Шумилов жалкував, що поступився на початку розмови. Шумилов хотів сам узятися до пошуків. Шумилов хотів, а я не хотіла. Дівчаток було шкода. Та й куди правду подіти, справа мене вже встигла добряче зацікавити. Раптом я згадала, що в суперечці двох чоловіків вирішальне слово завжди належить жінці, тож зважилася остаточно взяти ініціативу в свої руки.

— Давайте пошукаємо компромісу, — випередила я Шумилова. — Ми ж визначилися з метою ще на початку розмови…

— Методи теж викликають суперечки, — сказав Жорик, і я зрозуміла, що йому теж не хочеться відсторонятися від цієї справи, інакше він не допомагав би мені в спробах врегулювати ситуацію. Жорика загризло б власне сумління, коли б він зараз покинув зниклих акторок напризволяще перед кричущим ідеалізмом Шумилова.

— Жах! — щиро обурилась я. — Скільки дорогоцінного часу марнуємо тільки на те, щоб навчитися розуміти одне одного. Едуарде Семеновичу, повірте, ні я, ані Георгій не прихильники підживлення хвилі пліток навколо вашої доньки. Але якщо всього до кінця не з’ясуємо, можемо загубити щось важливе, здатне допомогти в її пошуках. Розумієте? Давайте домовимося так. Ми обіцяємо конфіденційність. Обіцяємо розпитувати будь-кого з Ксюшиних знайомих тільки в разі крайньої необхідності. Ви, в свою чергу, обіцяєте бути цілком відверті з нами та налаштовувати на відвертість усіх, кого зможете. Згода?

По суті, моя пропозиція мало чим відрізнялося від Георгієвих вимог, але, схоже, на даний момент проблема полягала не в тому, що говориться, а в тому, хто говорить. Насправді видавцеві давно вже хотілося погодитись (адже він дійсно був зацікавлений у пошуках дочки), але впокоритися з перемогою Георгія він не міг. Погодитися зі мною було простіше.

— А як будемо проводити межу між крайньою необхідністю і нездоровою цікавістю?

— Будь-які переговори вестимемо тільки з вашої згоди.

Жорик відчайдушно замотав головою. Видавець, швидше скоряючись інстинктові протиріччя, аніж приймаючи зважене рішення, кивнув ствердно.

— У свою чергу й ти повинен зрозуміти, — взялась я до Жорика, — що Едуард Семенович має право жадати від нас коректності. Він не хоче ставити під загрозу репутацію своєї дочки. Що ж тут поганого?

— Репутація людини створюється її вчинками, а не оцінкою оточення, — стояв на своєму Георгій. — Я таки обіцяю зберігати всі отримані відомості в таємниці, але хочу мати право «порпатися», як висловлюється наш замовник, у будь-яких темах, що цікавлять слідство.

Я глянула на годинник і відчула цілковитий занепад сил. Сподівань на те, що вдасться розбудити Георгіїв геній і «розкрутити» справу, дедалі меншало. Ось уже годину ми займалися перетягуванням линви. Навіть ті зачіпки, що манячіли на обрії слідства майже виразно, дотепер не було обговорено. Такі як, скажімо, під’їзд, у якому сховався хлопець, котрий приніс листа від Ксенії, або сам зміст листа… Усі мої спроби врятувати становище виявлялися марними. Чоловіки незмінно поверталися до теми відстоювання власних інтересів. З моменту першого різкого «обміну люб’язностями» за нашим столиком не пролунало жодної нової думки.

— І перше, в чому я хотів би порпатися, — Георгій зробив театральну паузу, — це мотиви вашої, пане Замовнику, поведінки.

«О, ні! — тільки й змогла подумати я. — Знову! Схоже, крім особистості Шумилова, Жорика зараз ніщо не обходить. Зрештою, ця марна лайка починає навівати нудьгу!»

— Скажіть, у вас є дозвіл на зберігання зброї?

І відповідайте, будь ласка, за що ви збиралися пристрелити Катерину? Не змушуйте мене спантеличити цими запитаннями моїх колишніх колег із органів. Упевнений, що вони доможуться від вас зізнання. Щоправда, їхні методи мені не надто до вподоби…

«М-да… Щодо нудьги я, схоже, погарячкувала», — безглуздо проскочило в думках.

— Про що ви говорите? — Шумилов поставив запитання, котре мучило й мене.

— А ви не знаєте? — посміхнувся колишній опер. — Що ж, не копирсатимусь у заборонених для мене темах. Надам це коштовне право людям із міліції. Гадаю, їм досить буде почути, що протягом усієї розмови з Катериною, ви ні на мить не випускали з руки пістолета. Того, що лежить у верхній шухляді вашого столу. Одного цього достатньо, щоб зацікавитися. Чим же так налякала вас людина, яка збирається розслідувати справу про зникнення подруг вашої дочки?

До цієї тиради я вважала, що схильність до перебільшень і хвороблива уява — моя прерогатива. На жаль, Георгій бив усі рекорди, вигадуючи щось уже геть несусвітне. І як тільки йому таке в на думку спало?

— Не напружуйтеся марно, — по хвилинному роздумі промовив Шумилов, — нічого не доможетеся. Дозвіл на зберігання зброї в мене є. А в тому, що я вирішив покрутити її в руках, нема нічого протизаконного. Я ж нікому не завдав шкоди. Катю, підтвердіть. Я ж навіть не погрожував вам?