Історія однієї істерії

Розділ про те, що потаємне, стаючи очевидним, зазвичай виявляється ще й небезпечним

Перебування біля під’їзного вікна наодинці зі своїм відкриттям кепсько вплинуло на мій стан. Я думала, що збожеволію від нетерплячки. Здогад про Кирилів задум був настільки театральним, що повірити в нього просто так навряд чи вдалося б. Належало ще раз усе перевірити. Причому, зробити це хотілося негайно. Необхідно було терміново поговорити з Хомутовим. Спостережний пункт не дозволяв себе залишати, і я безглуздо черкала в записнику щось схоже на план майбутніх дій, переконуючи себе, що цим, мовляв, наближаю розв’язку. Насправді план виходив дурнуватий і тільки додавав плутанини до каші в моїй голові. Щось на кшталт: «Хто Кир Хомутову? На фіга?». Малося на увазі — «навіщо Хомутів віддає свою книжку в лапи якогось стороннього сценариста?». Я вже двічі дзвонила Тигрі, яка обіцяла прислати мені Тіма з хвилини на хвилину.

«Власне, чого ти так завелася? — здоровий глузд намагався врозумити мене. — Подумаєш, у рукописі на один розділ більше, ніж у самій книжці. Може, Хомутов дійсно писав цей розділ, а редакція перед віддаванням до друку його викинула. Теж мені, головний доказ проти Кирила…».

«Ось про це я в Хомутова і запитаю. Писав, чи не писав? Ось у чім питання! Виключно для твого задоволення, — огризалась я. — І так же зрозуміло, що розділ цей дописував Кирило. Як пообіцяв Ксенії, що „розчистить“ їй шлях до головної ролі, так і сів писати. Зумисне підробив стиль автора, щоб не викликати підозр у акторок. Зумисне вписав розділ ближче до кінця. Все зробив, аби спровокувати зникнення дівчаток».

«То що ж вони, по-твоєму, зовсім дурепи? Вірити якійсь книжці…».

«Я б і сама повірила. Надто вже правдоподібно описано. Я б і сама, якби знала, де знаходиться описане місце, пішла б перевірити його. Лариса з Аллою, схоже, знали. Знали, пішли перевірити і…».

На те, що сталося далі, фантазії мені забракло. Однозначно зрозуміла тільки, що Кирило дописав нещасний розділ, аби заманити дівчат у пастку. Але ось що це була за пастка, я здогадатися ніяк не могла.

Виявлений мною «зайвий» розділ «Оповідань для тварин» містив поради для початкуючих акторок. З властивою всій книжці іронією автор у психологічних подробицях описував стан такої акторки: «Про мене напишуть у газетах. Столичні режисери клюнуть на галас, приїдуть подивитися і… заберуть мене в професійний театр. Або… подумати страшно… навіть у кіно!», «Усі помруть від заздрощів…», «От тільки б режисер не розчарувався в моїх здібностях», «Як складно все-таки! З одного боку невдоволений режисер, з іншого підпирає цей нещасний другий склад. А раптом ними режисер задоволений більше?», «Умру від занепокоєння. Я повинна впоратися з цією роллю. За будь-яку ціну, будь-якими шляхами…», «Господи, та що ж це? Що більше працюю над роллю, то фальшивішою виходить гра…». Після цього для тих, хто давно впокорився зі своїми тваринними пристрастями й не прагне домагатися перемог лише чесною працею, пропонується фантастичний варіант вирішення проблеми. «Звичайно, це ницо. Звісно — ритуалізм і спекуляція доступом до надприродного. Але ми ж і не приховуємо своєї недосконалості. Чому б не скористатися тим, що дієво? А якщо не дієво? Тоді навіщо б щоразу, починаючи роботу над новою роллю, вдавалася до цього ритуалу пані N?». Наводилося прізвище супер-знаменитої акторки, що народилася, виросла й розпочала свою кар’єру в нашому місті. Далі розповідалося, що в кожнім місті є місця, освячені особливою енергією, котрі відкривають доступ до духів-покровителів мистецтва. Мовляв, у місті пані N — це енергетичне джерело натхнення в потаємній кімнатці глибоко під землею. Акторка, яка прийде опівночі до цього джерела, повинна буде запалити лампаду біля вівтаря, прочитати наведену в цьому розділі молитву тричі та спалити зошит із роллю (обов’язково переписаною власноруч!) на жертовному вогні. Звичайно, автор припускав, що все це пусті вигадки. Стверджував, що впевнений лише в тому, що пані N регулярно користається цим способом «задобрювання муз». А також у тому, що біля вогнища ось уже багато століть чатують охоронці, які підтримують його в належному стані. «Від покоління до покоління передають у одній родині звичайних городян легенди про Вогнище Мистецтва». Автор писав, що розмовляв із нинішнім зберігачем і бачив, що той щиро вірить у чудодійну силу вогнища. «Потрапити до цього загадкового місця може кожен», — говорилося в рукописі. Далі йшов текст «молитви», що складалася з хаотичного потоку складів. Трохи пафосні вказівки на розташування загадкового місця були ненав’язливо розкидані по всьому тексту. У вказівках цих легко вгадувалися реальні риси нашого міста. Але конкретне позначення місця мені ні про що не говорило. А взагалі, увесь розділ було написано так переконливо, так правдоподібно, що всякий читач мимоволі згадував би описані місця й міркував би про те, де ж там може бути таємна підземна комірчина… Якби Аллі з Ларисою вдалося цілком розшифрувати опис місця — вони напевне пішли б перевірити наявність Вогнища Мистецтва. Може, з цікавості, а може, й заради реального здійснення ритуалу. Адже обидві дівчинки мріяли про те, щоб роль Героїні принесла їм успіх…

Мені зробилося гидко. Саме поняття «Людина» за наявності настільки дієвих засобів маніпулювання нею здавалося тепер надто дрібним.

«Усі ми — маріонетки на ниточках. Як легко маніпулювати нами! Достатньо лише виразно побачити коло наших інтересів — і ми в пастці. Кир ловить Ларису з Аллою на обіцянки успіху в театральній кар’єрі. Я намагаюся спіймати Кира на його занепокоєнні щодо Ксенії… Цікаво, а хто й на що ловить мене?».

На щастя, на філософські міркування не було часу. Необхідно було розвивати уявну діяльність іншого штибу. Зіграти з автором тексту в розшифрування місцезнаходження описаного вогнища. Я добре знала місто й цілком могла розраховувати на успіх. Насамперед підкреслила в розділі всі слова, що мали хоч якесь відношення до опису розташування Вогнища.

«У тому місті, де я народився і виріс, є три реальні визначні пам’ятки, — починав автор. — Дві найбільші в Європі клітки й розташоване якраз посередині між ними Вогнище Служителів Мистецтва».

Про першу клітку я здогадалася відразу: в нашому місті найбільша в Європі в’язниця. Ще найбільшою в Європі вважається наша центральна площа… Але чому ж площу названо кліткою?

«Роззява! — радісно заволали у мене всередині ті, хто здогадався. — Її ж вимощено кругляками. Виходить ніби „площа в клітинку“. Крім того, згадай, як Хомутов пише про міста в перших своїх оповіданнях: „Ідіоти! Закували землю в асфальт, посадили у вимощену кругляком в’язницю і жадають від неї допомоги! У неволі не родять!“. Отже, те місце розташоване рівно посередині між центральною площею і міською в’язницею. Як би це уявити краще…».

— Де карта, Біллі? — прокричала я в слухавку, вкотре зв’язуючись із Тигрою.

— Ви помилилися? — чемно поцікавилась Христина.

— Та ні, це була цитата. Я маю на увазі, де Тім? Крім того, хочу попросити, щоб дорогою сюди він роздобув для мене карту нашого міста. Це реально?

— Ні, — твердо відповів хтось за моєю спиною.

Я відчула, як серце зробило гігантський стрибок у мене в грудях, після чого розважливо відступило до п’ят.

«А Георгій ще каже, що я не маю серця. Брехня!» — ще встигла подумати я, повільно повертаючи голову.

— Тім! — полегшеним зітханням не було кінця-краю, я ладна була розцілувати змінника. — Як же ти мене налякав!

— Не хотів. А карту дорогою роздобути не можу, бо я вже тут.

— Усе чудово, — запевнила я початкуючого оперативника. — Я все сама роздобуду. Тільки зроби послугу, віджени від під’їзду свого моторолера. Об’єкт тебе за ним враз просіче.

— Можна подумати, такий транспорт тільки в мене, — ображено пробурчав Тім, розгніваний власного помилкою. — Об’єкт може подумати, що це не я, а Тигра…

— Тим більше! Віджени цього зеленого гада кудись подалі.

Тім і сам зрозумів, що не правий, і подався ховати свого моторолера.

— Я ж казала подалі, а не подовше! — обурилась по тому, як минуло кілька сторіч і Тім нарешті повернувся.

— Я дуже повільно ходжу пішки. А брати таксі від сусіднього завулка здалося надмірною демонстрацією крутизни.

Після цих слів Тім простяг мені карту міста й мовчки сів на підвіконня. Я згадала всі можливі слова подяки, залишила змінника в засідці та помчала до свого «Форда».

«…розташований строго посередині між ними…» Це як? — міркувала я, на бігу розгортаючи карту. — Якщо мається на увазі автомобільна дорога від центру до в’язниці — то тут посередині річка, — бубоніла я собі під ніс уже в авто. — Не піде. Якби для відвідування джерела натхнення необхідно було займатися підводним плаванням, то рекомендації зі спалювання зошита з роллю були б безглуздям… Ага. Може, мається на увазі географічна середина?.

Авторучка відмовлялася писати на крейдованому папері. Я дістала з сумочки помаду, провела пряму лінію від центру площі до будиночка, який символізував в’язницю. Після цього взялася шукати на отриманому відрізку строго середню точку.

«Приблизно тут… Десь у центрі…» — бубоніла я собі під ніс.

«Приблизно» — не піде! Потрібно точно!

У результаті я остаточно плюнула на цілісність карти й зігнула її на «помадній» лінії. Потім зігнула ще раз і поєднала в’язницю з площею. Блюзнірське, звичайно, поводження з важливими паперами. Особливо якщо згадати, що займалась я такими дурницями через безглузду вигадку якогось казкаря. Це як пришити до штанів вентилятор, повірити в можливість існування Карлсона й стрибати з даху. І все-таки я уважно вивчала хрестик на згині карти. Строгості експерименту було дотримано, і я вже мала приголомшливі результати. Хрестик припав просто на Сквер Поезії! Тобто на те місці, де стояв нічим не позначений на карті будинок Хомутова! Ксенія була впевнена, що зникнення дівчат якось пов’язано з Хомутовим і його глухонімим. Ура! Ми на правильному шляху! Якби «Форд» не був таким важким, я урочисто поставила б його дибки перед стартом. Настрій був відповідний. Перемога майже за нами!

«Потрапити до цього загадкового місця може кожен, — значилося в рукописі. — Один зі зберігачів, передбачаючи війну, розруху та евакуацію зумисне позначив це місце наземним знаком. На жаль, час нещадний, а люди нерозумні. Час зруйнував знак, а люди опоганили рештки вівтаря служінням зовсім іншим богам. Опоганюють і донині. Збираються довкола нього на свій святковий полудень, сімнадцятого листопада, й тричі викрикують ім’я абсолютно стороннього Вогнищеві духа».

— Алло, Тигро? Спиш?! А, щоб не заснути вночі на чергуванні… А хіба не я чергую вночі?

— Ні. Я все розрахувала. Одна людина цілу ніч не витримає. Будемо змінюватися. Виходить по три години на повнолітній ніс. А Крона підійде на сьому ранку. У них же карантин.

Чомусь у тоні, яким Тигра промовила останні слова, мені почувся підступ. Схоже, організація Настусиного карантину відбувалася не без участі мудрих порад старших. Христина цілком могла придумати схему. Втім, зараз було не до того.

— Стривай зі своїми розрахунками. Сподіваюся, нічне стеження взагалі не знадобиться. А зараз кров із носа роздобудь мені інформацію: яке таке свято в нашому місті відзначають сімнадцятого листопада. І взагалі, що це за дух такий, котрому поклоняються вдень?

— Ой, — багатозначно промовила Тигра. Видно, це означало, що їй зовсім незрозумілі причини таких моїх зацікавлень.

— І не запитуй навіть. Поясню пізніше, — випередила я Тигру.

— Та взагалі-то сімнадцятого листопада — день студентів. Але це не тільки в нашому місті. Крім того, з духами ніяк не пов’язано. І потім, надто просто й банально. Ви, напевне, цікавитеся чимось мудрішим.

Я не переконувала своєї помічниці в протилежному. Отакої! Мої розумові здібності вочевидь не відповідали моїм-таки розумовим потребам. І як можна було забути про День студента? Ет, старість не радість…

І якого ж, запитується, духа наші студенти починають викликати у святковий полудень? І головне, де вони це роблять? Можна було, звичайно, запитати в Тигри. Але я відверто посоромилася. Зрештою, Алла з Ларисою зміркували, виходить, і я зміркую. А якщо ні?

А навіщо тобі, власне, розшифровувати місце? Маєш вагомі докази проти Кирила, то вже можна ні про що не турбуватися. Георгій з’ясує. Залучить своїх «хлопців» і прочеше міліметр за міліметром увесь район навколо будинку Хомутова. Допитають хлопчиська, врешті-решт. Якщо вдасться довести, що цей розділ дописав Кир, то, зважаючи на все вже відоме, сценарист не відмовиться давати свідчення. Зі свого боку я вже була твердо переконана, що винен саме Кирило. До Хомутова належало зайти просто для очищення сумління. Згадуючи, що Кирило говорив про Лару з Аллою в теперішньому часі, я була впевнена, що дівчата поки живі. Виходить, уся ця історія ще може завершитися хепі-ендом. Виходить, я не маю права діяти непідготовлено. Успіх операції залежав тепер від того, чи зумію я переконати Георгія в необхідності «штурмувати» Кира і хомутовський район. Звичайно, гіпотеза про те, що Кир заманив акторок у пастку самим додаванням розділу до якоїсь книжки, з самого початку викличе в нього недовіру. Надто вже незвичайний метод.

«І довести це неможливо, — уявляла я реакцію Жорика. — А за що моїм хлопцям його затримувати? Власне, де склад злочину? Розділ дописав? Теж мені — зловмисник. Якби „убив словами“ — це ще на щось схоже, а тут же ще кумедніше — „викрав силою слова“… І заради чого? Заради того, щоб якась Ксенія отримала роль, котрої взагалі й сама не надто хотіла… Так, так. Раз утекла — значить, не хотіла… Якесь усе це надто хистке…»

Загалом, до розмови з Георгієм належало підготуватися ґрунтовно. Саме про це я й повідомила Хомутову. Річ у тім, що прочитання «Оповідань для тварин» істотно піднесло особистість Хомутова в моїх очах. Тому тепер я трохи бентежилася при спілкуванні. Звичайно ж, намагаючись це приховати, перегравала з бравадою.

— Попереджаю відразу, я до вас із офіційним візитом! Як детектив до літератора, — дуже серйозно заявила я в щілину, що утворилася в отворі дверей квартири-музею.

Хомутов зняв ланцюжок. Хомутов підняв важкі брови. Хомутов подивився на мене, як на дуже цікаву річ. Його трохи риб’ячі, опуклі коричневі очі звузилися й розкрилися знову, як діафрагма фотоапарата під час зйомки чогось цікавого. Усі ці маніпуляції в сукупності з хомутовською незворушністю змусили мене зовсім розгубитися. Нелегко все-таки спілкуватися з великими людьми. Я начепила дурнувату посмішку й почала роз’яснювати й виправдовуватися:

— Розумієте, мені необхідно довести своєму найголовнішому Босові, що я — ще той сищик…

— Я повинен написати сценарій? — з розумінням закивав літератор.

— Який сценарій? — не второпала я.

«Один он уже написав сценарій, так після цього люди зникати почали. Не треба нам такого більше…»

— Ну, — зам’явся літератор, — сценарій ваших подвигів. Щоб начальник знав, яка ви героїчна особистість.

— А ви й таким теж займаєтеся? — цього разу моя реакція була зовсім щирою. Тепер у нас із Хомутовим були однаково банькаті очі.

— І не тільки, — з гідністю відповів літератор. — Повинен же я чимось за квартиру платити. То, власне, чим можу бути корисний?

— Ситуація така, — я спробувала заспокоїтися і виразно все пояснити. — Скоєно злочин. Я його розкрила. Тепер потрібні ваші свідчення, щоб головний начальник був упевнений у моїй правоті. Я вам це кажу, щоб ви не почали нервувати, щось перекручувати або замовчувати. По суті, мені вже все відомо. Спроби обдурити слідство тільки згубно позначаться на вашій репутації. Ще раз зауважу: ваші свідчення нікого не підставлять і нічого не змінять. Вони потрібні просто «для ключки».

— Вашого начальника звуть Галиною? — стримуючи якусь дивну посмішку, поцікавився Хомутов. — Гаразд. Усе зрозуміло. Точніше, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Ось капці. Проходьте. Будемо пити чай і засовувати.

Я знітилася. Ну чому вічно потрапляю в жахливо безглузді ситуації?

— Е-е-е… Розумієте… Буду з вами відверта. Пройти не можу через проблематичність скидання чобіт.

Хомутов, не розуміючи, підозріливо глянув на мої ноги. Потім про щось ніби здогадався й хитро посміхнувся.

— Шкарпетки драні, чи що? Гаразд, проходьте, не роззуваючись. Я за тиждень все одно підлогу помити збираюсь.

Ще хвилину я роздумувала, чи варто обурено доводити цілість своїх шкарпеток, чи моє «як ви могли подумати?!» звучатиме не зовсім божевільно?!

— Якщо мої свідчення настільки несуттєві, чому б вам не написати їх самій? — озвався Хомутов, миттєво роблячи попередню тему неактуальною. — І взагалі, який злочин? До чого тут я?

— Як, ви не чули про зникнення акторок з театру «Сюр»? А ви взагалі в курсі, що цей театр ставить спектакль за мотивами вашої книги?

— У курсі, — Хомутів галантно підставив лікоть і, витираючи мною шпалери вузького коридору, галантно провів до кухонного столу. — Театр ставить спектакль. Акторки втікають із нього. Нічого дивного. Виходить, такий спектакль… Від мене ось навіть дружина пішла через цю книжку. Пішла з дому й не повернулася…

— Зникла без вісти? — чомусь я перейшла на співчутливий шепіт.

— Якби ж то! — зітхнув Хомутов, підсовуючи до мене заварювальний чайник. — Зі звістками. Регулярно дзвонить, вимагає аліментів. Каже, що я мушу покинути писанину та почати працювати й заробляти. Я кидаю, починаю працювати… але не заробляю. Бачите — карма.

Чай виявився на рідкість смачним. Я перейнялася до Хомутова ще більшою повагою. Як рідко можна зустріти людину, що вміє талановито чаклувати над заваркою!

— Загалом, чув я про зникнення цієї красуні. Зникла кароока білявка в розквіті сил, — Хомутов потягував чай, споживаючи задоволення маленькими різкими ковточками. — Причому, не від негідника Кирюші чув, а від далеких знайомих. Кирюша мені про все це й словом не обмовився.

— Тобто?

— Не з’являвся він у мене вже давненько. Я, коли ще сценарій Кирюхин вичитував, відразу сказав: «Головну роль повинна грати справжня панянка. Така довгонога кокетуха. Щоправда, проблем з такою — не розгребеш». Кир сказав, що така в трупі є. І що її, швидше за все, на роль і призначать. Хоча сам Кирюша хотів якоїсь іншої…

— А звідки ви взагалі Кирила знаєте? — весь план моєї розмови збився й перекособочився.

— З пологового будинку. Ми його звідтіля забирали. Я та мій брат — Кирюхин батько.

— А, — єдине, що я знайшла, аби відповісти. Раз Хомутів — родич, значить, добровільно інформації, котра ганьбить честь і гідність Кирила, надавати не стане. Нічого, ми йому не скажемо, на кого збираємо компромат.

— Беріть печиво, — Хомутов підсунув до мене целофановий кульок із розплющеними ведмедиками та зайчиками. — Вечеряти вам не пропоную, бо нема чим.

У чоловіків, від яких пішли дружини, вечерь, знаєте, не буває.

— Повинні ж ви платити за квартиру, — охоче підхопила я.

— Кривдите! — незрозуміло чого обурився Хомутов. — Просто ліньки готувати. Це ж треба магазин відвідати, в підвал по консервацію піти… Ні. Не хочу. Я тут господарством більше не займаюся. Звідтоді, вважай, як дружина пішла, так і закинув усе. Рік уже. А для кого старатися? На біса щось робити? Підвал он взагалі молоді під майстерню віддав. Так мені й треба!

Хомутов раптом на мить завмер, а потім заговорив швидко.

— До речі, про вечерю. Маю одну кумедну історію. Познайомився нещодавно з одним неодруженим джентльменом. Той ось уже кілька років харчується оголошеннями про знайомства.

— Відкрив шлюбну агенцію, чи просто газети жує? — поцікавилась я. Розплющені звірі виявилися з дуже смачного тіста. Я ніяк не могла змусити себе стати пристойною і припинити пхати руки в кульок із печивом.

— Ні. Значно поетичніша історія. Цей тип дав оголошення: «Цікавий, серйозний, розумний, познайомиться з чарівною жінкою середнього віку, яка вміє добре готувати. Наміри найсерйозніші». Звідтоді йому дзвонять дами. А він призначає зустрічі: «О, який приємний голос… Давайте я зайду до вас на обід», або: «Давайте поснідаємо разом. У тихій сімейній обстановці». І ніяка дружина не потрібна. Нас і так непогано годують.

Я автоматично посміхнулася, подумки намагаючись визначитися, як саме ставити запитання про зайвий розділ. Хомутову дуже сподобалося моє мовчання. Літератора потягло на відвертість. На жаль, зовсім не в тих темах, які я вважала актуальними.

— Люблю співрозмовників, котрі вміють слухати, Я вам зізнаюся де в чому. Нема в мене такого знайомого. Я його щойно придумав. Не можу ж я чесно зізнатися про ту пітьму, в яку завели мене мрії про смачний борщ… Я вже навіть не жартома замислююся: чи не дати це оголошення.

— Гарна ідея, — зреагувала я нарешті. Власне кажучи, в невимушеній обстановці здобути необхідні відомості буде значно простіше, виходить, підтримувати тепле спілкування не забороняється. — Знаєте, я б із задоволенням приготувала вам борщ. Є з чого?

Хомутова моя заява чомусь жахливо потішила. Він заляпав у долоні й зареготав. Від звичайної його літераторської флегматичності не лишилося й сліду.

— О ні, — нарешті озвався він, — не варто праці. Ціную вашу доброту. Але я не серйозно. Це була лише проба.

— Що?

— Проба ідеї. Придуманий джентльмен стане героєм мого нового оповідання. Радий, що ви визнали ідею вартою уваги.

Ах, так?! Експериментувати зі мною здумали? У такому разі тривалі бесіди скасовуються. Переходжу відразу до справи! Я гнівно дістала записника й надягла віртуальний скафандр офіційного вигляду.

— Гідно ціную гідні ідей, — серйозно промовила я. — Особливо мені подобається останнім часом казка про Вогнище Мистецтва. Погодьтеся, адже цікаво?

У поведінці Хомутова ніщо не свідчило про напругу. Моя скрадливість виявилася марною. «Не він», — я черкнула це в записнику чомусь по діагоналі.

— Кажучи по правді, не пригадую такої казки.

Точно, розділ писав не він. Теорему доведено.

Для пристойності, звичайно, слід поставити ще зо два запитання.

— Про вогнище мистецтва — це чарівна новелка в стилі «Оповідань для тварин».

— Мені було б приємно думати, що в цієї книжки винятковий стиль.

— Так і є. Скажіть, а ця книжка є у вигляді файлу? Я хотіла б мати її електронний варіант, щоб переслати друзям до іншого міста.

— Звичайно, — літератор був очевидячки улещений. — Якщо у вас із собою є дискети, я скопіюю файл. Втім, навіть сам подарую вам дискету… Можу й автограф на ній поставити. Потрібно?

Я вкотре не поцінувала гумору співрозмовника. Думки були зайняті іншим. Тепер я вже остаточно впевнилася: Кир винен. Необхідно було терміново доповісти про це Георгію.

Хомутов підвівся, щоб іти до комп’ютера.

— Стривайте, я все-таки хотіла б вас про дещо запитати, — зупинила я його, бо вирішила відразу зібрати всі відомості. — Скажіть, чому ви віддали книжку до постановки саме в цей театр?

— А що, погана трупа? Я, знаєте, жодного разу їх не бачив. Кирюха кликав колись давно, але я важкий на підйом… До дітей якось не йдеться. Що я їм скажу? У них усе життя попереду, навіщо враження від нього заздалегідь псувати?

Насправді Хомутов був зовсім не такий старий, яким хотів здаватися. Спостерігати за його вдаваними стражданнями було дуже цікаво. Але особливою інформативністю вони не вирізнялися. Довелося знову перетворюватись на Цербера й жадати конкретики.

— Чому віддав до постановки? Просто віддав, та й годі. Кирюша все мріяв про власний спектакль. Навіть сам щось пописував. Я зо два рядки прочитав і викинув… Нічого йому не казав. Я, власне, мало знаюся на сучасних літературних течіях. А потім, коли «Оповідання для тварин» вийшли, Кир якось прочитав і почав чіплятися: «Давай я сценарій зроблю і своїм у театр підкину. Ну, давай…». Я й погодився. А що, зникла Героїня, гадаєте, зникла через небажання брати участь у такому жахливому спектаклі?

— Ні, не вигадуйте. Зовсім не тому.

Що може бути дурніше, ніж серйозно реагувати на жарти співрозмовника? Я зрозуміла, що справляю безглузде враження, зніяковіла й відвернулася до незаштореного вікна.

Невеличкий внутрішній дворик дійсно виявився глухим. Дуже зручно для проживаючих у центрі. Бідолашні люди! Вони й кроку з дому ступити не можуть, щоб не потрапити у вир світського життя. Навіть просто виносячи сміття, зобов’язані ретельно вбиратися, щоб не викликати обурення громадськості. А діти? Щоб не хвилювати батьків, їм доводиться гуляти в радіусі метра від під’їзду. Інша річ — у будинках з такими затишними внутрішніми двориками. Тут же можна не побоюватися ні машин, ані хуліганів чи там чиїхось розбирань… Щоправда, на дитячій каруселі споживали пиво не тільки місцеві мешканці.

— Студенти, — прокоментував Хомутов, який стежив за моїм поглядом. — Вони в нас тут, вважай, оселилися. Це їхнє улюблене місце для прогулювання пар. Скільки себе пам’ятаю, чергові двієчники тут сидять. Політехнічний інститут поруч. А ми, мешканці, не скаржимося. Бабусям нашим вони пляшечки залишають. Діток на майданчику не кривдять. Іноді доглянуть навіть, поки матуся в сусідній продуктовий збігає. А мені ці студенти й поготів на користь: наочне приладдя для вивчення зовнішнього світу під вікнами. Де ще таке зустрінеш?

Цього разу відвертість Хомутова була як ніколи доречною. До болю в очах я витріщалася на описаних вище студентів. Припустимо, це вони кричать щось непристойне опівдні в своє свято. Але що саме? На якому місці? І як запитати про це, не викликаючи підозр?

— Між іншим, посиденьки тут мають для них ще й містичний характер.

Хомутов, здавалося, читав думки й добровільно відповідав на всі мої непоставлені запитання. Я ладна була розцілувати літератора.

— Як цікаво! — обережно мовила я, щоб не злякати удачу, і все-таки підштовхнути Хомутова до подальших розповідей. — Де ж там містика?

— У кущах, — серйозно відповів Хомутов. — Он бачите уламок скульптури за кущем бузку?

Я придивилася. На куті невеличкого потрісканого постаменту за вказаним кущем виднівся якийсь круглий предмет.

— Студенти політеху вважають, що це — пам’ятник Шарі. Носять до нього квіти перед сесією й у День студента. Обов’язково залишають біля своєї пані Шари пластиковий стаканчик із пивом, коли прогулюють пари. Загалом, ставляться до цих останків украй шанобливо. Причому, така традиція в них завелася років із п’ятнадцять тому. Тоді одна підпила компанія політехівців випадково наткнулася на ці уламки й проголосила їх своїм особистим політехівським вівтарем для поклоніння Шарі. Перед усілякими відповідальними моментами, або й просто так вони приходять сюди, вигукують тричі: «Шаро, прокоти!» — і вважають, що справу залагоджено. Кумедний люд.

Я стримувалася, щоб не кинутись до цієї кулі. Ось він, той самий наземний знак, споруджений над Вогнищем Мистецтва. Чому в кущах — зрозуміло: необхідно було позначити місце. Хто ж винен, що на ньому розрослося зело. Але чому така дивна композиція?

— Насправді ця скульптура — пам’ятник піонерці. — Хомутов знову відповідав на всі не почуті запитання. — У нашому домі ще до війни один скульптор жив. Талановитий майстер. Держзамовлення виконував, не покладаючи рук, ще й для душі щось устигав зліпити. Ось і наш двір прикрасив.

— А чому піонеркою? — я була збита з пантелику.

— От уже не знаю… Може, втілення прихованих комплексів? Тендітна дівчинка в коротенькій шкільній формі грає в м’яча. Кажуть, незвичайної краси була статуя. Оригінал цієї роботи у всесоюзних виставках участь брав! Так що це в нас не що попало, — Хомутов шанобливо поклонився вікну. — А це рештки копії витвору мистецтва. У війну зруйнували. Від усієї краси залишився тільки м’яч. От його студенти до своїх ігрищ і пристосували. Подарували каменю, так би мовити, друге життя.

Оце поталанило! Хомутов, сам того не розуміючи, викладав переді мною найважливіші факти. У жодних книгах я не відшукала б про це. Цікаво, а яким побитом Кир розраховував довести цю інформацію до Алли з Ларисою? Навряд чи сподівався, що Хомутов трапиться їм на шляху. Чи… Страшний здогад різонув по моїх нервах.

«Будь-яка нормальна людина, зацікавлена описаним місцем, розшукає автора й уточнить, що той мав на увазі! А якщо… А якщо Хомутов діє заодно з Киром? Охоче розповідає обом Героїням про пам’ятник Шарі та підштовхує тим самим до тенет підступного сценариста. Інакше, звідки б літератор знав, який вигляд у Лариси? Адже на початку нашої бесіди він описав дівчинку доволі схоже… Крім того, адже Кир говорив Ксенії щось таке про літератора… Мовляв, поки є Хомутов, я зможу що завгодно… Як я могла забути?!

Племінник і дядько — спільники! Терміново йти звідси! Терміново викликати Жорика!».

«Він!» — я давно вже зачеркала безладними записами кілька сторінок, і тепер сама не могла зрозуміти, куди потрібно записувати думку, щоб потім знайти її.

Раптом почувся пронизливий дзвінок, який змусив мене здригнутися. Крім того, ніби на підтвердження моїх підозр, Хомутов примружився і з якимось дивним глузуванням у голосі запитав:

— Ви ж нікому не казали, що йдете до мене?

«А й справді… Я нікому не казала… Георгій навіть не знає, де мене шукати. От зникну зараз, як акторки! Подивимося, чи вважатиме він, як і раніше, що ця справа „копійки в базарний день не варта“».

— Чому ж, — силкуючись посміхатися, відповіла я, — в мене робота така, що постійно слід бути напоготові. Керівництво завжди знає, де я.

— А, — промовив Хомутов, як мені здалося, розчаровано. — Тоді це, можливо, до вас. Піду зніму слухавку. Заразом прихоплю для вас дискету.

«Заспокойся! — наказала я собі. — Ну що він тобі зробить? Тим більше, „керівництво в курсі“… Такою відповіддю ти кого завгодно відшила б. Зараз чемно забереш дискету і попрощаєшся».

Розуміння того, що я біля мети, ніяк не давало мені спокою. Бути за два кроки від розгадки й бігти за підмогою?!

«Я тільки подивлюся. Тільки одним очком — і відразу повернуся сюди. Скажу, що запаморочилася голова, і я вийшла на повітря».

Я чудово розуміла: якщо вже йти до Шари, то просто зараз, поки Хомутов зайнятий.

«За моїм виходом з квартири літератор, напевне, спостерігатиме. А ось зараз він не готовий до того, що я можу виявити ініціативу».

Я безгучно прослизнула коридором, схопилася за ручку дверей. І цієї миті вони розчинились і я побачила безглуздо усміхнену фізіономію Здорованя Глухонімого…