Історія однієї істерії

Розділ про те, скільки дурниць здатні накоїти всього три дами, залишені на самоті

Щоб не закричати, я щосили вчепилася зубами в губу. Глухонімий стривожено глянув на мене й ображено загурчав. Здається, він вирішив, що я дражнюсь. Я миттєво розтягла вкушену губу в посмішці та привітно закивала, жестами показуючи Глухонімому, що він може пройти. Той вочевидь вважав мою поведінку дивною, тому знизав мускулястими плічми і ввійшов у квартиру.

«Нічого, потім простіше буде довести, що мені стало зле».

Я вислизнула на вулицю. На щастя, поглиначі пива вже віддалилися й дивуватися з моєї поведінки не було кому. Я з боязко косувала на хомутовські вікна, пірнаючи в кущі, й раптом завмерла біля уламків статуї.

«Ну, й що далі? По ідеї, якщо Вогнище дійсно існує, то знаходиться воно просто під цією спорудою. Не робити ж підкоп? Припустимо, я Алла з Ларисою. В одній особі. Ось я поговорила з лиходієм Хомутовим, ось кинулася до заповітного місця… Стоп! А обидві ж зниклі акторки вчилися в Політеху! Їм не потрібно було розмовляти з Хомутовим, вони й так знали, кому поклоняються в День студента й біля якого місця тричі викрикують ім’я далеких від мистецтва духів…».

Я полегшено зітхнула. Знімати підозри з тих, кого поважаєш, було приємно. І тут я побачила на постаменті напис коричневою фарбою: «Ключі від підвалу в кв. 5». Кому це здумалося таке писати на скульптурі? Крім того, цей дивний напис було зроблено недавно — нанесено поверх видряпаної цвяхом подяки: «Спасибі за зимову сесію 2002-го». Виходить, фарбою писали наприкінці цієї зими або навесні… Оце то Кирило… Ще й скульптури споганює своїми закарлючками…

«Що робити? — розмірковувала я. — Я — Алла і Лариса. Я шукаю Вогнище. Отже, воно в підвалі… Ключі в квартирі номер п’ять. Так! Адже це Хомутовська квартира… Що він там про підвал казав? Віддав молоді під майстерню? Є! Кир попався! І де в них тут підвали, цікаво?».

Я кинулася назад у під’їзд.

«Зараз візьму шановного Хомутова за груди й змушу показати підвал! Ні. Може відмовитися.

І потім, це протизаконно. Потрібно викликати Георгія…».

Я вже ступила на сходи, що вели до парадного виходу, й раптом відчула, як звідкілясь ізнизу тягне вогкістю. Ну, звісно! Куди ще можуть вести сходи, які спускаються на проліт нижче першого поверху? Природно: в підвал.

«Я тільки подивлюся. Тільки одним очком — і відразу побіжу кликати Георгія».

Рухливі від протягу пластівці потрісканої фарби на стінах довгого вузького коридору здавалися живими. Затхле повітря і тьмяне жовте світло електричної лампочки, єдиної на весь коридор, посилювали незатишність і без того страхітливої обстановки. Я зачаїла подих і рушила вздовж підвальних дверей. На кожній з них було написано номер квартири хазяїв.

«Є! Номер п’ять! — я прислухалася, завмерла біля найдальших дверей. Тиша. Якщо пам’ятник кулі дійсно був над цим підвалом, то приміщення доволі довге. — Може, бранки дійсно тут, але в дальній частині підвалу, тому я не нічого й не чую».

Міцні двері нічим не вирізнялися з-поміж сусідніх. Хоча й нічого не варто було їх вибити. Невже Кирило тримав дівчаток зв’язаними? Раптом я помітила клямку. Причому, без звичного в такій ситуації навішеного замка. Звичайна металева засувка. На такі зазвичай замикали приміщення зсередини. Чому ж вона зовні? Крім того, клямку не було засунуто. Силкуючись погамувати тремтіння в руках, я штовхнула двері, що виявилися не надто й важкими. Вони з невдоволеним рипінням відчинилася й відразу спробували зачинитися знову. Я притримувала їх рукою. Відразу за дверима починалися бетонні сходи, що вели донизу. Наскільки дозволяло кволе освітлення, що пробивалося зі спільного коридору, закінчувалися сходи невеличким майданчиком перед ще одними дверима. Цього разу металевими. Вибити такі вже неможливо. Крім того, ці двері, як мені було відомо, мали глушити звук. За ними дуже зручно тримати бранців… Якщо тьмяне світло не дурило мене, то на цих дверях виднілася закрутка звичайнісінького квартирного замка-собачки. От удача! Звідси я могла легко відчинити ті двері.

«Дівчатка! Я йду! Допомога близько!» — прошепотіла я і подумки додала менш оптимістичне: «Якщо ви там є, звичайно».

Я спустилася на дві сходинки й зрозуміла, що не зможу далі втримувати дерев’яні двері.

«От що значить руки короткі!» — весело сказала я вголос. Необхідність залишитися в темряві відгонила жахом. Доводилося підбадьорювати себе подібними безтурботними фразами. Я завжди почувалася краще, щойно починала вдавати, ніби добре почуваюся. З відразою понишпорила вільною рукою по вкритій павутинням потинькованій стіні, але так і не знайшла вимикача. Нерозумно було й далі стояти на сходах. Я власноруч зачинила рипучі двері й завмерла, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Цього щастя так і не дочекалася, плюнула й рушила вниз. Дісталась до металевих дверей, заходилася намацувати замок. Коліщатко відмовлялося крутитись у потрібний бік. Тобто замок виявився незамкненим.

«Нічого дивного! Просто всередині хтось є. Це нормально. Люди, заходячи в приміщення, не замикають його ззовні. А ось твоя наявність тут — це ненормально. Вдираєшся на чужу територію. Скрадаєшся потемки, лякаючи себе і людей. Навіщо?».

На жаль, руки в мене працювали швидше, ніж мізки. Я вперлася долонями в двері й почала їх відчиняти. Плавно й безгучно металеве громаддя зрушило з місця. Відразу посвітлішало. Я знову потрапила в щось на кшталт передпокою. Довгого, вузького, з гладкими білими стінами й офіційними лампами денного світла на стелі. Закінчувався він… дверима, близнюками попередніх. Мені раптом почало здаватися, що послідовність цих дверей нескінченна. Що ж, повернутися ніколи не пізно. Наявність освітлення дивовижно повернула мені колишню рішучість. Я наблизилася на крок до нових дверей і відчула, як попередні повільно зачинилися за моєю спиною.

«Ну, ні! Тільки й бракувало бути живцем похованою між двома дверима!».

Передчуття рідко мене підводило. Я кинулася назад. Ні ручок, ані замкової шпари по цей бік жахливої залізяки не було. Я простромила нігті в щілину між дверима й одвірком. Ризикуючи манікюром, потягла на себе. Вийшло… Хоч і з натугою, але це важкелецьке громаддя піддавалося відкриванню.

«А як могло бути інакше? Чого б дверям було не відчинятися? Ти, Катерино, просто боягузка! Придумуєш бозна-що, видаєш це за велике передчуття і зриваєш важливі справи, — вичитували мені зсередини. — Нерозумно не подивитися, що це все-таки за приміщення. Сказала „а“, то проказуй далі весь алфавіт. Уперед!».

Двері попереду теж мали замка й теж не були замкнені.

«Я поводжуся зовсім уже непристойно, бо ж заходжу без дозволу», — подумала я і штовхнула ці двері. За ними побачила… А ви що подумали? Знову двері! Такі самісінькі, як і двоє попередніх. Це вже нагадувало витончене знущання. Я кинулася вперед і розчахнула їх.

Тої ж миті почувся такий звук, неначе хтось бив посуд, і відчайдушний жіночий лемент.

— Ні! Не рухайтеся! Не торкайтеся ні до чого!

Я слухняно завмерла, нічого не розуміючи, й раптом відчула себе абсолютно щасливою. Переді мною стояла дівчина з фотографії Алли. Бліда й перелякана. Але та сама. Кирпата дівчинка з колючим поглядом і жорсткими рудими патлами, що гостро впиралися в плечі.

— Лар! — гукнула Алла кудись углиб ненабагато ширшої за пройдені мною на цьому шляху кімнати. — Ларо! Прокидайся, до нас гості! Тільки не рухайтеся, добре? — знову звернулася до мене знайдена Героїня.

Про всяк випадок я вирішила послухатись поради.

— А що, у вас тут речі не тільки рухаються, а ще й стріляють? — посміхнулась я.

— Ці двері зсередини не відчиняються, — тремтячим голосом промовила Алла. — Не відходьте, бо вони замкнуться. Розумієте?

«Ах, ось у чому річ!» — здогадалась я.

Цієї миті з-за заставленого банками з консервуванням стелажа вийшла найсправжнісінька, живісінька Лариса. Вигляд вона мала, слід зауважити, препоганий. Але мене де не бентежило. Знайшлися! Я знайшла їх! Я сама особисто розкрутила цю заплутану справу!

— Любі дівчатка! — урочисто почала я. — 3 вами говорить детектив Кроль. Я знайшла вас. Ви вільні.

Отут я почала розуміти, що недавнє передчуття мене не обдурило. Я вперлася однією рукою в одвірок, а іншою — в самі двері й готувалася до смерті опиратися спробам цієї залізяки зачинитися знову.

— Тільки не рухайтеся, — знову попросила Алла. Тут усе дуже хитро влаштовано. Один рух — і ми знову замкнені. Ларо! Піди перевір.

— Кажу ж тобі, — з високими нотками істерії заголосила Лариса на одному подиху, — це система трьох дверей. Я таку бачила…

— Де бачила?

— Ой, та не має значення… Ми з Ксюхою в Кира касету дивилися… У фільмі давньоєгипетські жерці за допомогою такої системи свої мумії охороняли.

— А я думала, там мумії фараонів були…

— Ну, так! А я що сказала? — Лариса на мить збилася з думки, по тому трагічним шепотом прорекла: — Загалом, нам звідси не вийти!

— Перестань-перестань-перестань! — швидко випалила Алла й замружилася. — Не каркай, не каркай, не каркай! А, користі з тебе, — Алла махнула рукою на подругу. — Сама подивлюся.

Алла з переможним блиском в очах прослизнула в мене під пахвою.

— Я знала, що нас знайдуть! — шепнула вона мені й кинулася до виходу з передпокою.

Дівчина діловито підбігла до середніх дверей і зі звірячим запалом накинулася на них. Двері не піддавалися. Алла раптом почала вигукувати дивні напівлайки, напівгарчання, напівсхлипування. Потім вона пильно оглянула стіни й раптом почала бити по них кулаками.

— Як я й казала! Пастка трьох дверей! Ну, не плач! — Лариса безглуздо тупцювала посеред кімнати. — Не плач, Аллочко. Все буде добре… Раз навіть детектив нас знайшла, значить, і хтось розумний теж знайде.

Я збиралася обуритись, але тут Алла заревла вголос.

— І будемо ми тут сидіти дружною юрбою з усіма, хто нас знайде, — голосила вона. — В нас харчів на всіх не вистачить!

— Ну, йди сюди, — вела далі Лариса, — там небезпечно стояти. Можеш залишитися поміж двох дверей, якщо детектив випадково зійде зі свого місця. У фільмі так один і помер…

— Пробачте, пані детектив, а коли до нас приїде допомога?

Я не знайшла, що відповісти. Усе, що відбувалося, здавалось мені нереальним. Я ж власноруч відчиняла ті двері хвилину тому… Чому ж у Алли не вийшло? Підходити й пробувати я не стала — боялась поворухнутися й накликати замикання й цих, останніх, дверей.

— Власне, хто пояснить, що діється? — запитала я по тривалій паузі.

— Ми в пастці, — проревла у відповідь Алла.

— І ви разом з нами, — трохи зарозуміло втішила мене Лариса.

— Подробиці! — зажадала я.

— Пастка трьох дверей, — терпляче взялася вона пояснювати. — Можна ввійти, але не можна вийти. Давайте я намалюю вам схему.

Дівчина заходилась креслити на курній підлозі.

— Є троє дверей. Замки, я думаю, керуються електронікою. Ой, тільки не відпустіть цих дверей, будь ласка, — вона обійшла мене, мов меблі, вийшла в передпокій і особисто оглянула підлогу та стіни. — Точно! — радісно тицьнула пальцем у якийсь круглий отвір в стіні. — Як я й припускала — тут теж фотоелемент. Якби ми попалися до єгипетських жерців, тут би вся підлога в потаємних педалях була. Тому що їхня система — механічна. А наша, виходить, цілком електрична.

— Тим простіше її зламати, — почала заспокоюватись Алла. — Це навіть добре. Якщо замки електричні, виходить, десь повинен бути центральний пульт. Щоб людина, яка знає код, могла відмикати замки.

— Які замки? — я нічого не розуміла й вирішила втрутитися.

— Ось такі, — Лара показала мені на торець дверей. Згори й знизу всередині дверей причаїлися язички замка. Зважаючи на розміри зрізу, могутні й непохитні. І як я примудрилася не оглянути на предмет їхньої наявності попередні двері?

— Звичайно, всі коліщата й клямки, що ви бачили на попередніх дверях, — бутафорія, — провадила Лариса. — Психологічна приманка. Людина бачить, що є можливість відімкнути якийсь замок, і відразу ж відчуває потребу це зробити. Кидається до наступних дверей і підписує собі вирок.

— Красива ідея, — не стрималась я.

— Схема самої пастки ще гарніша. Витрат майже ніяких. Брат нашого Хомутова, батько Кира, власник магазину дверей. Там увесь склад такими забитий. Ось цей триклятий Хомутов і користується братовим багатством… Попросив, скажімо, двері в борг… Звичайно, нікому не сказав, що надивився кепських фільмів і тепер збирається будувати з братового майна вишукану людиноловку.

Лара говорила з неприхованою злістю, й мені захотілося негайно кинутись доводити їй безневинність Хомутова. Але я боялася збити її з думки.

— Ось троє дверей, — вчительські інтонації робили голос Лариси ще вищим. — Відчинені бувають тільки одні. З самого початку замок розблоковано на зовнішніх. Двоє інших замкнуті. Ви відчиняєте перші двері й заходите в передбанник. Відстань між дверима строго розраховано. Щоб підійти до наступних дверей, ви змушені відпустити попередні й дати їм щільно причинитися. Тоді ви перетинаєте межу, від чого спрацьовують світлові датчики й двері, що лишилися позаду, замикаються. При цьому розблоковуються ті двері, що перед вами. Ви знову заходите в і йдете до наступних дверей. Знову перетинаєте риску з датчиками і блокуєте задні, але відмикаєте передні двері. Тепер вам уже не вирватися. Якщо ви зараз причините ці двері й пройдете вперед, вони замкнуться. А перші відчиняться, щоб бути готовими до прийому нової жертви. Розумієте?

— Господи, навіщо так складно? Чому не можна було обійтися двома дверима?

— Тому, що тоді ми могли б вирватися, — включилася в розмову Алла, якій, схоже, Лариса вже не раз усе це пояснювала.

— Як?

— Із двома дверима пастка була б розрахована на спіймання лише однієї людини, — строго провадила Лариса, — інакше є варіанти перехитрувати пристрій. Скажімо, я попалася. Коли наступна жертва наслідує мій приклад, я зупиню її. Ні, крики й попередження в момент вашого перебування в передбаннику марні: звук майже не проникає крізь ці двері, та й вгадати момент візиту наступної людини нереально. Зупиню вже на ось цьому етапі, — Лара показала рукою на мене, і я зрозуміла, що вона має на увазі момент, коли задні двері вже замкнулися, а передні відчинені. — Якщо дверей тільки двоє, то можна вважати, що ми на волі.

Я зайду в передбанник, а ви тим часом пройдете в кімнату, замикаючи тим самим внутрішні двері та відчиняючи зовнішні. Ось я й на волі. Побіжу за допомогою. Нехай знайдуть, де вимикається цей дурнуватий замок, або виріжуть двері автогеном. Але з трьома дверима такий номер не пройде. Максимум, що ми можемо зробити, — це залишити внутрішні двері відімкнутими, як зараз. Тоді перші двері будуть замкнені й не заманять чергових жертв.

Нічого собі! Я переварювала почуте й нещадно каралася.

«Адже відчувала, що все це неспроста! Адже навіть передчуття щодо хитрих дверей навідувало мене! Ет, якби був зі мною Георгій, напевне щось та придумав би».

Я спробувала уявити себе вдвох із Георгієм і відчути хід його думок. Ось він стоїть і розуміє, що мов Атлант, тримає небо і муситиме вічно притримувати їх собою. Георгій не стерпить!

— Насамперед, давайте замість мене використовувати що-небудь не таке живе, — запропонувала я.

Дівчатка пересунули на моє місце один зі стелажів. Тепер він не дозволяв зачинитися внутрішнім дверям. А відповідно, не давав і відчинитися зовнішнім, що позбавляло героїв, які відшукували б нас, можливості втрапити в пастку.

— Тепер рекомендую всім заспокоїтися та раз і назавжди засвоїти: нас шукають.

— Більше того, — хрипко повідомила Алла, що нарешті опанувала себе, — нас уже знайшли. А користі?

— Відставити паніку! — голос мій пролунав не так бадьоро, як хотілося б. — На те ми й люди, щоб перемагати механізми. Відповідайте на мої запитання виразно й оптимістично. Я буду збирати вихідну інформацію. Ви знайшли, звідкіля керується цей замок? Намагалися підібрати код, про який ти, Ларо, розповідала?

— Не знайшли, — зітхнула Лариса. — Боюся, що його розмістили десь у недоступному для нас, бранців, місці.

— А якщо досліджувати наші фотоелементи? Що ми про них знаємо?

— Вони вмонтовані в стіни. Активізуються тільки у тому випадку, якщо двері, котрі щойно проминула жертва, будуть щільно причинені, а попередні замкнені. Для перших дверей ми вважаємо попередніми треті. Я ж пояснювала, — Лариса нервово намотувала на вказівний палець хвостик волосся, що за відсутності догляду став куцим і сіруватим.

— А може, пошкодити датчики? — якщо відверто — це було єдине, що я вміла робити з технікою. — Зламаємо, розіб’ємо, висмикнемо. Влаштуємо яке-небудь замкнення… Виб’ємо пробки по всьому будинку й змусимо їх звернути на нас увагу… А може, система збожеволіє і сама відчинить нам двері?

— А може, образиться й вибухне. Чи заблокує замки навіки… Лізти в електрику, не знаючись на цьому — суще самогубство.

Алла сиділа з ногами на великому табуреті й курила. З усього було видно, що дівчатка вже обжили цю територію. У дальній частині підвалу з-за стелажів із консервами визирала розкладачка. З якихось дощок було змайстровано стіл, накритий газетами. Під ним на підлозі дивувала своєю недоречністю електроплитка.

— Цей Хомутов непогано підготувався до прийому гостей, — Лариса простежила за моїм поглядом. — Залишив тут купу необхідних речей. Навіть ковдру теплу. Хоча тут спекотно. Одним словом, турботливий маніяк трапився. Лагідний. Тільки ось води вже нема. Ми сьогодні розсолом умивалися. І картопля, до речі, скоро скінчиться. Зате компотів, варення, солінь… Хоч магазин відкривай, тільки ось продавати нема кому.

— Нічого, — замислено прохрипіла Алла. Здається, дівчинка була зовсім застуджена. — Ось незабаром перекочує сюди вся наша трупа та вся розшукова бригада ментів у повному складі… Відразу буде з ким ринкові стосунки встановлювати. А що? Привласнимо собі всі продукти на правах першовідкривачів, і почнуть новоприбулі на нас працювати.

— Ага, — тужливо підхопила Лариса, — ремонт нам тут зроблять… Віконце продовбають…

Ні. Всі ці неконструктивні розмови були тут зовсім ні до чого.

— Яке віконце? — я вирішила негайно раціоналізувати поточні діалоги.

— Наше улюблене, — виважено промовила Алла. — Воно тут єдине, тому не помилитеся. Лар, ти б показала, чи що, гості наші володіння. Я поки докурю…

— Егоїстка ти, Алко, все-таки, — тяжко зітхнула Лариса. — Просиш тебе просиш не курити тут. Мені вже в очах ріже від твого диму.

— Ну, я ж не винна, що в нас лампа тільки тут! А в темряві мені курити незатишно…

— Черства, егоїстична тварина! Якби ти не була такою коровою, я б тебе на правах старшої по терміну відсиджування дідовщиною зацькувала!

— Не сумніваюся. Тому всіляко твоє здоров’я і підриваю. Кволенька ти не така шкідлива! Добре, домовилися ж не сваритись. Відчепися зі своїми претензіями.

— Я з тобою скоро збожеволію!

— То ще ти інших не бачила, — незлобливо захихотіла Алла й раптом зовсім перетворилася. Посміхаючись, ця дівчина з насупленої хуліганки перетворювалася на дивовижно чарівну дівчину. — У нашій общазі я вважаюсь янголом.

Усе зрозуміло, Лариса вперше зіштовхнулася з такою проблемою, як проживання з кимось на одній житлоплощі, й Аллина поведінка здалася їй жахливою дикістю.

— Насправді Алка гарна, — замість очікуваних скарг на співкамерницю, пошепки повідомляла мені Лариса, поки ми навпомацки пробиралися довжелезним прямим рукавом підвалу. — Вона мене, знаєте, як увесь це час підтримувала? Тобто, звідтоді, як ми помирилися. Спочатку вона зі мною цілу вічність не розмовляла. А потім я її розбуркала. Ми все з’ясували. І тут Алла взялася до справи. Облаштовувати приміщення почала. Мене зарядку ранками робити примушує… Загалом, від депресії рятує. Вона — молодець. Це сьогодні в неї просто нерви здали. Вона мені все не вірила про систему трьох дверей. Усе думала, якщо ці двері відчинити, то попередні, як і були, незамкненими виявляться. Ось від розчарування і розревлася. До речі, це Алла придумала сигналізацію з банок поставити. Молодець, правда ж? Адже, якби не банки під дверима, ми б вашого приходу не помітили. І про двері не зуміли б попередити. Правда, що користі з цих дверей?

Стелажі скінчилися, й приміщення поширшало. Доводилося пригинатись — під стелею проходили труби. У цій частині підвалу було дуже вогко.

— Ось і вся наша територія, — промовила нарешті Лариса. — Ми спочатку боялися, сиділи тільки біля входу. А тепер тут уже кожен міліметр знаємо. Не переживайте. Пацюків у нас нема.

Ледь я зачула цю заяву, як відразу почала переживати. До цього про пацюків якось не замислювалася. А тепер… Раптом дівчатка їх просто не помітили?

— А ось і наше віконце, — Лариса задерла голову догори. Високо над трубами ледь виднілося наполовину розбите невеличке віконце, засунуте знадвору чимось, що прилягало не надто щільно. Крізь бічну шпарину між рамою і цим «чимось» до підвалу пробивалося справжнє денне світло. — Ми там уже все облазили. Вікно не відчиняється. Ця жерсть на ньому дуже груба. Ми крізь розбиту шибку руки простромляли й мацали його. Знизу, здається, на петлях тримається, їх нам нічим не відірвати. А згори, напевне, взагалі приварене. Кричати в нього марно. Алка он зовсім голос зірвала…

Цієї миті на мене обвалився оглушливий гуркіт. Ми з Ларисою синхронно втягли голови в плечі й замружилися.

— Не бійтеся, це трамвай! — тонкий Ларисин голосок ледь пробивався крізь могутню звукову завісу. — Він тут дуже часто ходить. Я все ніяк звикнути не можу. Лякаюсь, як маленька…

Я раптом подумала, що ця висока білява дівчинка і є маленька… Без ванни, косметики й живлющого сонячного світла Лариса, що її я бачила на фотографіях у подобі ляльки Барбі, перетворилася на залякану дитину, скуйовджене гидке каченя. Не без натяку на приналежність до лебедів, звичайно, але все-таки жалюгідне й общипане. Навіть Алла-хуліганка мала зараз куди привабливіший вигляд.

— Ми з Алкою тут, як діти підземелля, — Лариса помітила, що я її вивчаю, і витрусила з-за коміра пожмаканого піджака шматочки тиньку, — зелені й покірливі. Якби мене такою побачила мама, вона б від мене відмовилася…

— Не вигадуй дурниць, дівчинко, — з несподіваною для себе ніжністю раптом сказала я. — Ви обидві маєте чудовий вигляд. Єдиний недолік — дивитися нема кому. І цей недолік ми з вами обов’язково усунемо.

— Ми вже намагалися…

— Ви все-таки, діти. А я — доросла тітка з досвідом оперативної роботи. Я обов’язково що-небудь придумаю. Обіцяю.

З сумніву в погляді Лариси я зрозуміла, що сприймаюся дівчатками як однолітка. У даній ситуації гострого дефіциту оптимізму мені це зовсім не лестило.

— Агов, змовниці! — лунко погукала Алла. — Ходіть-но теплий компот із варенням пити!

І ми пішли. Я намагалася виконати свою обіцянку. Сипала божевільними ідеями, сподіваючись хоч у одній з них знайти здорове зерно. Розсудлива Лара розбивала мої плани на друзки, а високочола Алла набурмошено слухала наші суперечки, всім своїм виглядом виказуючи готовність діяти в будь-якому випадку.

— А що як пошкодити труби!? — запально пропонувала я. — Знайдемо що-небудь гостре і продірявимо трубу на згині. Цілий дім залишиться без води! Сантехніки зобов’язані будуть усунути неполадку й полізуть у підвал.

— Ділова ідея! — суворо заявляла Алла. — Заради того, щоб у цього гада, Хомутова, води не було, я ладна й сантехніків сюди не пустити…

— Ну, що ви таке кажете! — журилася Лариса.

— Поки ми потрапили сюди, зробили вже стільки необдуманих вчинків, що час братися за розум. По-перше, ми не зуміємо продірявити трубу. По-друге, поки до сантехніків дійде, де може бути прокол, а сантехніки дійдуть до нас, може минути дуже багато часу… За який ми тут захлинемося…

— Не пиляй трубу, під якою сидиш, — підсумувала я, все-таки залишаючи запропонований варіант у полі міркувань. — А стільниковий телефон ви до віконця підносити пробували?

Свій стільниковий я, звичайно ж, забула в сумочці у Хомутова на кухні. Залишалося тільки сподіватись, що літератор попри все не виявиться спільником Кира і, як відповідальний громадянин, стурбується через моє зникнення та викличе міліцію. Хоча хто в наш час добровільно викликає міліцію? Хлопців із органів люди побоюються майже так само, як бандитів…

«Але може, Хомутов зміркує і подзвонить Георгію. Номер офісу забитий у мене в пам’яті телефона».

— Був би в мене телефон… — гмикнула Лариса. — Я б тут не сиділа. Хомутову Кир напевно розповідав, що я свій стільниковий влітку на дачі загубила… І ніяких таємних виходів тут теж немає. За першу ж годину свого ув’язнення обстежила тут зі своєю запальничкою кожен міліметр. Дивуюся, як не померла тоді від розриву серця, Ніч, підвал, жодної живої душі…

— А чого ти взагалі сюди вночі поїхала? — поцікавилась я.

— Так Хомутов написав же: «ОПІВНОЧІ». Як і Алла, Вогнище Мистецтва шукала.

— Тільки мені не забракло клепки і я сюди вдень під’їхала, щоб спочатку розвідати обстановку.

— І багато тобі ця клепка помогла?

— Добре, домовлялися ж не сваритись, — знову забуркотіла Алла. — А ви про Вогнище Мистецтва знаєте? — натомість звернулася до мене.

Настав час для довгих пояснень. Я все уявляла правильно. І Ларису, й Аллу після конфіденційної розмови з Кирилом, який пропонував прочитати Хомутовський рукопис для глибшого розуміння ролі Героїні в спектаклі, миттєво полонив живий і яскравий стиль автора. Одним духом кожна з них здолала рукопис і по тому ніяк не могла викинути з голови легенду про Вогнище Мистецтва.

— Ну, яка ж це легенда, якщо все так виразно пояснюється? — виправдовувала хід своїх думок Лариса. — І потім, у мене тоді стан такий був… Хотілося вчудити що-небудь… Усім на зло. Я тоді з хлопцем своїм посварилася. Знатиме, як відмовлятися ввечері мене вигулювати! Йшла по парку, випадково зустріла одного знайомого. Артура. Він мене в кафешку затяг і все споїти намагався. Настрій у мене саме такий був — напитися з першим зустрічним, накоїти чогось жахливого… Але він, цей Артур, такий зануда. Придивилась я до нього, і нудно мені стало. «Ні, — думаю, — такі дурниці я швидше собі, ніж коханому, на зло роблю… Піду краще Вогнище Мистецтва шукати. Коханий потім собі ніколи не пробачить, що я сама такими місцями блукала».

Я раптом побачила аналогію зі своїм випендрюванням перед Георгієм: «Знатиме, як вважати мою справу несерйозною!».

«Ет, Жорочко, а ти там, напевне, хвилюєшся тепер, місця собі не знаходиш. Це я все гралася! Насправді ж зовсім не хотіла завдавати тобі такого клопоту… Якщо виберуся звідси, зобов’язуюся навіть вибачитись за самодіяльність», — по думки проголосила я і раптом відчула гострий напад жалощів до себе. Ну, як можна було попастися! Адже знала, що це пастка! Ні, з такими дурними мізками мені довіку не придумати, як звідси вибратися…

— Загалом, — провадила Лариса, — я в це вогнище Мистецтва повірила. А що? Усе виправдано з наукового погляду. Зосередження певних енергій. Звичайний егрегор. Історія ж знає купу прикладів, коли такі місця дійсно знаходилися й працювали, і виконували бажання… — дівчинка говорила злобливо, ніби глузуючи з самої себе. — Природно, що мені страшенно закортіло скористатися.

— Фе, — мимоволі скривилась я, — і чому ми не бачимо нічого ганебного в бажанні поексплуатувати диво?

— Як чому? — Лариса підняла білясті брови. Відчувалося, що вона багато думала про це. — Хомутов правильно написав: тому, що давно визнали власну недосконалість. Усі ми відбулися як тварини, всі ми, по суті, тварини… «Хочу, щоб у мене все було, а мені для цього нічого не треба було робити», — це наші рідні, тваринні інстинкти. Можна болісно боротися з ними, а можна впокорюватися і…

— Перетворюватись на череду баранів, — чомусь завелась я. — Не забудь, саме завдяки цим рідним тваринним інстинктам тебе змогли заманити в пастку… І навіть не в цьому річ… Просто якесь нечисте це прагнення отримувати, не віддаючи.

Колись чула проповідь американського священика для залучення молоді до їхньої церкви. Основною думкою було ось що: «Дух Христа працює і донині!». Малося на увазі — «працює на нас».

«Це ж як треба примітивізувати людей настільки, щоб сподіватися такою дешевою спекуляцією зацікавити їх?» — подумала я тоді. Потім озирнулася навсібіч і знайшла незліченну кількість слухачів, які вірили і переймалися… І так гидко мені тоді стало!

— Я знаю, — тихо мовила Лариса, — тепер знаю. Не через те, що тепер боюся пасток… Просто, тому що був час усе обміркувати. Вірити не можна з корисливості чи страху. Від цього у Віри обламуються крила.

Зненацька Алла зареготала.

— Вибачте, — підморгнула нам вона, — Ларка так серйозно говорила, а мені уявилося, що вона зараз скаже: «Від цього у Віри обламуються пазурі». Уявляєте?

Обстановка розрядилася, а я подумала, що Алла не така проста, якою хоче здаватися. І взагалі, втовкмачена мені Кирилом і театральною метушнею навколо ролей думка, мовляв, Алла з Ларисою — найяскравіші представниці елітарної породи ідіоток, давно вже здавалося мені сущою вигадкою. З цими дівчатками було приємно й цікаво спілкуватися. Я була справді рада, що знайшла їх.

— Годі філософствувати, — провадила друга Героїня. — Я, наприклад, сюди без жодних інстинктів, просто з цікавості пішла. Подивитися, дійсно таке місце в нашому місті є, чи бреше писака. Ну, настільки всі прикмети сходилися, що нерозумно було не перевірити.

— М-да… Немає рівних силі слова, — пробурмотіла я.

І раптом усвідомила все й відчула захват. Це ж треба було так прорахувати!? Оце Кирило… Я одночасно й захоплювалася, і боялась цієї людини. Тепер я розуміла, чому Ксенія була так налякана. Бути коханою такого чоловіка — гра з вогнем.

— Ксенія! — раптом уголос промовила я і пожвавилася. — Дівчатка, радіймо! Сам злочинець незабаром прийде нас звільняти!

— Марить на нервовому ґрунті, — прокоментувала мої слова Лариса.

Алла цитькнула на неї і вся перетворилася на слух.

Довелося розповісти акторкам про мою розмову з Ксенією, про докази проти Кирила, про те, хто насправді все це підлаштував.

— Ні! Цього не може бути! — на Ларису було шкода глянути. Вона просто відмовлялась вірити мені. — Адже Кир був зовсім інший…

— Геній зі складною вдачею. Хам. Але все одно «свій», — підтримала співкамерницю Алла. — «З наших». Із тих, що найнесамовитіше заступатиметься за тебе, якщо зовнішній світ почне атакувати…

— Але факти залишаються фактами, — якомога м’якше промовила я. — Напевне, він теж перечитався хомутовських оповідань і вирішив не боротися зі своїми тваринними позиваннями. Захотів підкорити собі світ — і підкорив. Відігрався за відмову Ксенії, за неслухняність Зінаїди Максимівни. За те, що всі ви вважали його писанину нежиттєвою, неправдоподібною. Вважали, а повірили, чи не так? Мені саме в цьому й бачаться мотиви його вчинків.

— Господи, — прошепотіла Лариса, — хто б міг подумати, що для нього все це настільки серйозно… І потім, до чого тут ми? Ми йому що поганого зробили? Він хіба не розумів, що ми тут з глузду можемо з’їхати? Це ж справжня в’язниця, а не іграшки…

— Ми просто трапилися під руку, — безжально констатувала вже впокорена Алла. — Як гарматне м’ясо. Як розмінна монета. Усі мужики однакові. Люблять тільки себе, а всіх навколо — брутально використовують. Причому, бачать у цьому природний хід подій. Тварюки!

— Не починай знову, благаю, — томно закотила очі Лариса. — У нашої Аллочки проблеми з особистим життям. Точніше, в її особистого життя проблеми з головою і совістю. Я ж бо вже знаю.

Я пригадала історію з Артуром і відчула себе в самому центрі дурнуватої інтриги. Тільки особистих життів нам зараз і бракувало!

— По-перше, в колишнього особистого, — забухтіла скривджена Алла, — по-друге, Артур таке саме моє особисте життя, як і твоє…

— І ось так з моменту появи в цій келії, — Лариса ніби скаржилась, оглядаючись на мене. — Першого дня, я вже казала, ми з нею взагалі не розмовляли. Я мало не збожеволіла! Навколо неї стрибаєш, вимагаєш відповіді про те, як вона сюди потрапила, хто нас сюди засадив, а вона мовчить, начебто нема її тут зовсім. Я спочатку думала, що Хомутов спеціально пастку змайстрував, щоб із моїх предків викуп зажадати. Але коли Алла тут з’явилася, у мене в голові все просто завертілося. Не міг же Хомутов точно знати, хто прочитає його книжку й повірить. Не міг вгадати, бідними чи багатими будуть жертви. «Який викуп? — вирішила я тоді.

— Він просто псих і ставить пастки на дуреп». Я їй це все втлумачувала, а Алла собі мовчала й мовчала. Вирішувала, видно, ненавидіти мене й далі, чи ні, — це Лариса розповідала, вже сміючись.

— Усе точно, — теж засміялась Алла. — А потім ця істеричка як заплаче ридма. І так мені її шкода стало. І запропонувала я поговорити відверто.

— І з’ясувалося, що вся ненависть до мене — через Артура! Звідкіля я знала, що мій нестерпний залицяльник і таємничий Аллоччин коханець — одна особа! Я навіть уявлення не мала про те, що він одружений… Він мені, взагалі, на фіг не потрібен був. Я його чесно відшивала всю дорогу. І ось яка подяка від подруги!

Ще хвилин із п’ятнадцять дівчатка напівжартома з’ясовували стосунки, вочевидь не вперше доходячи висновків, що їхній Артур — рідкісний козел і що обидві вони з ним відтепер будь-яке спілкування припиняють. Ні, добре, звичайно, що дівчатка тут помирилися, добре, що нарешті нагородили Артура гідними епітетами… Але навіщо ж так невчасно? Саме зараз — навіщо?! Я подумала, що, мабуть, наврочила. Щойно, бачся, вирішила, що зовсім Алла з Ларою не дурепи, як раптом…

— Панянки, може, краще повернемося до обговорення власного становища? — несміливо запропонувала я.

Наступні п’ятнадцять хвилин я вислуховувала, як чарівні мудрі дівчатка, то лаючись, то дотримуючись рідкісної єдності, обговорювали свого сценариста і зрадника. В результаті прийшли до суперечливої думки, що Кир, звичайно, останній козел, останніший навіть за Артура, але Ксенію любить щиро й тому заслуговує на полегкості, й витріщилися на мене.

— Він діяв у стані афекту, — суворо заговорила Алла, — тому замінимо йому страту довічним позбавленням волі!

— Ні, — заступилася Лариса, — не довічним. Таким за тривалістю, яким буде наше.

— Оптимістка, — гмикнула Алла. — Гаразд. Домовилися.

Дівчатка скріпили свій вирок рукостисканням, із дуже серйозними обличчями хором промовили: «По руках!».

Ні, все-таки сидіння взаперті кепсько позначається на здатності тверезо мислити.

— Я не думки вашої запитувала, ненормальні! Я вам шлях до волі вказати намагаюся! — закричала я, щоб струсити з себе мікроби абсурду, що вже переповзали з акторок до мене. — Воля прийде до нас завдяки смиренному чеканню. Усі необхідні для цього процеси я вже запустила.

— Себто?

— Заронила сумнів у Кирилову душу. Сумнів — то велика сила. День він помучиться, а потім вирішить усе-таки перевірити. А раптом я мала рацію? А раптом він, Кир, сам того не бажаючи, замкнув свою кохану в темницю? Раптом Ксенія теж дізналася про Вогнище Мистецтва й подалася на розвідку?

— Чого б це? Адже він їй рукопису не підсовував.

— Та хоча б від тебе, Ларисо. Ви ж подруги. Ти могла поділитися з Ксенією своїми намірами відшукати Вогнище.

— Не могла, — сухо відповіла Лара. — Я цьому негідникові слово дала, що нікому не розповім про наявність у мене рукопису. Кир сказав, що, мовляв, навіть від Зінаїди ховає її. Що, мовляв, Хомутов згоди на прочитання рукопису не давав і він, Кир, порушує всі можливі заповіді, передаючи мені цей текст, але заради дружби та в інтересах спільної справи інакше вчинити не може.

— І з мене слово брав, — щиросердно посміхнулась Алла. — Тільки я дурна, чи що, таку нісенітницю виконувати. Пообіцяла для більшого спокою Його Величності Сценариста, а для Зінаїди відразу копію зняла.

— Закласти хотіла! — знову обурилась Лариса.

— А що? Я теж заради дружби та в інтересах спільної справи. Режисеру, напевне, важливо мати при собі примірник такого рукопису, хіба ні?

— Ви ж домовлялися не сваритись! — нагадала я. — Йдемо далі. Я вважаю, що Кирило ще трохи помучиться відсутністю Ксенії і з’явиться до нас сюди її визволяти. Відімкне замок і випустить нас із миром.

— Ну, вже ні! — хором заявили бранки. — 3 миром ми звідси не підемо! Кір ще пожалкує…

— Думаю, він уже жалкує, — припустила я. — Одна справа — придумати красивий сценарій зникнення двох осіб. Зовсім інша — втілити в життя. Напевне, ваш сценарист страждає через свій вчинок… Я б навіть сказала, що навіч бачила, як він нервує…

— Фігня! — так, не надто чемно прокоментувала мою сентиментальність Алла. — Я Кирила добре знаю. Він із породи тих, хто настільки боїться залишитися в програші, що навіть очевидні мінуси оголошує виграшем. Він переконає себе у власній правоті та почне свято в неї вірити. А нервує він тільки через Ксенію. Тільки йти по неї, думаю, не стане… Прийти сюди — значить, визнати свою участь у організації нашої пастки. А він нас знає.

Ми й придушити ненароком можемо. Заради Ксенії ризикувати життям?

— Він її любить більше за життя, — здавлено заперечила Лариса, заздро зітхаючи, — він сам мені казав… Ет, хто б мене так полюбив!

— Цур, не я! — Алла знову зареготала. — Залишаєтеся тільки ви, детективе. Решта жителів планети навіки відділені від Ларки толстелезними підвальними стінами. Ах, наша королева краси залишилася без почту поклонників і в’яне в самоті…

— От дурепа! — Лариса незлобливо махнула рукою на реготуху і кокетливо повела плічми. Звання королеви краси їй очевидячки підлестило. — А по Ксенію Кир прийде. Якщо повірить, що вона й справді тут могла виявитися. А що? Почне розбиратися, довідається, що в Зінаїди є копія його підробленого рукопису, вирішить, що Ксюша її читала… Приповзе сюди, як миленький. Ще й рятівника з себе вдаватиме. Мовляв, розгадав таємницю і прийшов нас визволяти. Потрібно тільки дочекатися, поки він остаточно звариться.

— Такі жилаві варяться довго, — зі знанням справи озвалась Алла. — І жерти їх потім гидко. Тим більше, що поки він варитиметься, ми тут устигнемо постарітися й збожеволіти.

Так, чекання милості з боку тюремника — не найкраща стратегія втечі. Потрібно було думати далі. Ми усі втрьох посерйознішали, замислилися й породили на світ купу несусвітніх дурниць.

— Є ідея! — знову палко проголосила я. — У шпарину між жерстю і віконцем може пролізти папір. Записка з проханням про допомогу.

— Робили, — понуро відрапортувала Алла. — Шарпак. Це ж єдине місце в місті, де трамвайні рейки так близько від будинку. Тому люди там не ходять. А трамваї читати не вміють.

— Ну, може, якийсь перехожий заблукає випадково… А! Знаю! До записки потрібно причепити гроші. На купюри в наших перехожих погляд вигострений. Під будь-яким трамваєм знайдуть.

— Спробувати можна, — видала резюме Лариса.

Але й ця витівка прирікала нас на чекання.

Може, хто-небудь, коли-небудь… Ні, потрібні були ще варіанти.

— А давайте стукати по трубах! — вирекла геніальна я. — Коли-небудь мешканцям це набридне, і вони прийдуть відривати нам голови… Після того, як усі можливі місця обшукають, здогадаються ж у підвал спуститися… Повинні!

— Робили, — вражала розмаїтістю відповідей Алла. — Тут якісь неправильні труби. Вони видають неправильний звук. Його й нам не надто чути…

— Ну, мало там що, а раптом нагорі в кого-небудь слух загострений.

— Ось що! — Алла заразилася моїм «нетриманням ідей» і теж почала молоти щось таке маразматичне. — Потрібно підпалити що-небудь біля вікна… Якщо довго й старанно підтримувати вогонь, то ті, хто живе нагорі, помітять дим і перелякаються.

— Поки вони будуть лякатися, ми тут задихнемося або згоримо, — цього разу не схвалила плану і я.

— Краще смерть, ніж це нескінченне сидіння, — зітхнула Алла. — Слухайте… У нас же електроплитка є… Може, з її допомогою можна вибух влаштувати? Щось таке ми з хімії проходили. Якусь речовину активізувати — воно й вибухне…

— От же ж терористка-мрійниця, — перезирнулися ми з Ларисою. — Якби так легко було з допомогою підручних засобів вибух вчинити, жоден бранець довго у в’язниці не просидів би.

— Ет, треба було хімію краще вчити, — не слухала нас Алла. — Я б тут зараз із усіх цих консервацій такий феєрверк влаштувала!

І отут мене осяяло.

— Слухайте! — я закликала до порядку співкамерниць. — Знаю, що робити. Все, що ми зараз тут говорили — правильно. Під лежачий камінь вода не тече. Виходить, потрібно діяти. Ми обдуримо систему трьох дверей.

І все-таки ці акторки були зовсім діти. Мої впевнені інтонації миттєво вбили в них усю іронію. Із широко розплющеними очима ковтали вони зараз кожне моє слово й ладні були виконувати будь-які мої забаганки. Втім, клин клином вибивають. Потрапили вони сюди, бо повірили в одну нісенітницю, виходить, якщо повірять у іншу, можливо, й виберуться. Я й сама свято вірила в те, що придумала.

— Перше: ми використовуємо всі можливості для привертання уваги. Спати будемо по черзі. Той, хто не спить, стукатиме по трубах.

— А як же спати під цей стукіт? — завередувала Лариса. — Може, краще вдень стукати…

— Вдень і без нас усі стукають. Удень це ні в кого не викликає належного роздратування. Ми своїм стукотом повинні дістати мешканців настільки, щоб вони не полінувалися, відірвали дупи й подалися скаржитись у ЖЕК. Ет, головне, щоб наш стукіт по трубах хоч трохи було чути на поверхах… Далі. Обов’язково щодня писатимемо штук по п’ятьох записок, пояснюючи ситуацію. Я тут десь банку з борошном бачила. Зваримо клейстер і будемо клеїти наші записки до купюр. І у віконну шпарину їх під трамвай викидатимемо. Може, зрештою, помітить хто…

— У мене є тільки дві по гривні й десятка, — занепокоїлась Лариса.

— Дві по гривні — це добре, а десятку доведеться на дрібні розміняти! — відрубала я і відразу зашарілася, коли усвідомила сказане. Зовсім запрацювалася, неборака. От звільню цих дурних дівчисьок і в житті більше в жодну справу самостійно не полізу. Нехай Жорик розслідує, а я йому каву варитиму, промови його конспектуватиму та іншими марними справами займатимуся. Головне, моєму сумлінню не потрібно буде ні за кого відповідальність нести.

— Добре, всі, що є, — викинемо за борт, — повернулась я до питання про гроші. — Яка-не-яка, а спроба. До речі, десятку наші громадяни точно знайдуть. У них на більші купюри тонший мисливський інстинкт. Я знаю одну пані, в якої сечовий міхур працював приблизно так, як нюх у собаки. Точно завжди визначала, де гроші заховані. Як сечовик здобич зачує, так господиню й притисне, їй подітися нікуди, в кущі або в підворіття мусить бігти. Й жодного разу ще не було, щоб вона при цьому гроші не знайшла. Уявляєте?

Дівчатка не уявляли, але, зважаючи на погляди, дуже вірили. Мало там що? Чому б такій пані не вирішити на трамвайних рейках примоститись і нашу десятку знайти?

— Крім того, спробуємо, не влаштовуючи пожежі, газети наші підсушити й підпалити. Раптом допоможе? Тоді одна з вас буде постійно чергувати біля віконця й підтримувати вогонь. Дим дійсно може увагу привернути. Тільки пожежі не влаштуйте, будь ласка…

— А чому це одна з нас? — примхливо вигукнула Лариса. — А ви що робити будете?

— Не рахуй чужі заслуги, — обсмикнула я. — Не хвилюйся. Собі я підготувала іншу долю. Я, дівчатка, від вас піду.

— Що-що?

— Набридло мені тут із вами сидіти. Я ж далеко не студентка вже, щоб по общагах перекантовуватися. Буду окрему жилплощу завойовувати.

— Агов, ви що, занедужали? А де тут гумор?

— Нема тут гумору. Суцільна сувора правда життя. Ось подумайте. Раптом спрацює не записка, в якій усе докладно можна пояснити, а якийсь інший метод. Привернемо чиюсь увагу. І що? Вони сюди спустяться, двері посмикають — замкнено. Може, до Хомутова причепляться, мовляв, що там у твоєму підвалі. Той відповість — племінник ключа забрав, нічого не можу вдіяти. Поки здогадаються кудись заявити чи Кира знайти, ми тут будемо нудитися. Оце вже ні. Краще ці наші двері причинити, пройтися перед твоїми, Ларочко, улюбленими датчиками, щоб замок спрацював, і бути впевненими, що зовнішні двері відчинилися.

— Але ж цим ми просто ще когось заманимо сюди. Якщо хтось зверне увагу й вирішить перевірити, що тут діється, він дійде до середніх дверей, зовнішні за ним зачиняться, і край… Плюс одна мишка в мишоловці.

— Ні. Мінус усі мишки, — урочисто заявила я, страшенно задоволена своєю пропозицією. — Я зараз вийду в простір між дверима й залишуся там підстерігати гостей. Розумієте? Я візьму зо дві порожніх банки, варення для душі, ковдру у вас заберу та влаштую собі там окреме житло. А ви тим часом замкнете свої двері. Що відбуватиметься далі? Для сигналізації поставлю я під середні двері порожні банки. Як тільки хтось їх відчинить, я його перехоплю. Поясню ситуацію, вручу йому письмовий звіт про наше горе та змушу залишитися між зовнішніми й середніми дверима. Сама щільно причиню середні двері й підійду до внутрішніх. Потраплю сюди до вас. Зачиню ваші двері й відчиню тим самим найперші. І наш гість кинеться по допомогу. А вже ті, кому він усе розповість і записку передасть, розберуться, як нас звідси витягати. У них і Кир під руками, і, коли що, вибухівка для дверей знайдеться. Як ідея?

— Клас! — захоплено вигукнула Алла. — Тільки не можна так робити. Раптом ніколи ніхто не прийде. Ви що, все життя там сидітимете? Тут хоч їжі багато й тепло від труб. Плюс колектив усе-таки. Ви там навіть задихнутися можете.

— І потім, а раптом Кир прийде Ксенію визволяти? Відразу на вас наткнеться. Раптом він вам що погане зробить?

— Нічого, впораюся. Кирові скажу, що Ксенія тут, у вас, і він миттю розповість, як замки відімкнути. А не розповість — нехай нарікає на себе. Нас усе-таки троє…

— А звідки ви взяли, що він буде сам? Ні. Я так не можу. Ви ж не робот, а жива людина. Негоже вас на вулицю виганяти, — журилась Алла.

— Живу людину негоже тут тримати, — відрубала Лариса. — Як детектив скаже, так і буде. Їй видніше. Ми слухатися повинні. Тільки якщо моя думка когось тут цікавить, знайте… Я теж не хочу, щоб вона туди йшла. Страшно мені за неї. Не можна такі необдумані кроки робити. Не можна…

Ну, просто цілий спектакль влаштували. З оплакуванням, з проводинами.

— Годі песимізувати! Нічого зі мною не станеться! І ще я їсти хочу. Рятівників людства тут годують?

— Годують, — заметушилась Алла, — у нас всіх годують. Тільки дуже специфічною їжею.

Вечеряли тушкованою в розсолі картоплею з соліннями. На розсолі ж Алла спекла хлібоподібні коржі. Просіюючи поїдене хробаками борошно, заплющували очі, аби не бачити, що збираємося споживати. Зате запивали неймовірно смачним порічковим компотом. І цілу банку трояндового варення поглинули. З метою завдання найбільших збитків майну тюремників. Через усю цю смакоту я згадала свою маму й раптом зрозуміла, що нам усім просто необхідне повернення дружини Хомутова.

Якби в моєї мами в підвалі завелися сторонні, гадаю, вона б відразу це помітила. Якби її улюблене варення хтось нещадно винищував не як делікатес, а як звичайну їжу, вона б підвал по цеглинках розібрала, але врятувала продукт від наруги. Не через жадібність. Із любові до прекрасного. Прекрасне варення повинні споживати прекрасні люди в прекрасній обстановці й прекрасними маленькими дозами… Я поділилася своїми думками з співкамерницями, й усі ми міцно затисли кулаки за те, щоб пані Хомутова негайно вирішила повернутися до чоловіка. Як справжня господиня вона відразу полізе перевіряти своє продуктосховище.

З моїм переїздом вирішили почекати ще добу: раптом Кир прибіжить, або Хомутова прийде варення рятувати, чи хтось із сищиків здогадається в гості зазирнути. А якщо ні, то подамся завтра в добровільне заслання, в холодну камеру-одиночку. Якщо відверто, мені категорично не хотілося туди йти. Але потрібно ж було хоч якось збільшувати шанси на успіх. Я дуже сподівалася, що не одні ми такі ненормальні. Хтось ще просто зобов’язаний був заблукати в ці краї. Може, режисерка вирішить прочитати ксерокопію рукопису та про все здогадається… Може, який випадковий сантехнік набреде на двері з не засунутою клямкою і зацікавиться. Зрештою, раз ми знайшли, значить, і ще хтось та знайде. І той, хто знайде, повинен стати рятівником, а не подібною до мене черговою жертвою. Заради цього я ладна була вирушити на безлюдний острів.

Як не старалися, влаштувати людського багаття так і не змогли. Газет було жалюгідно мало і згоряли вони миттєво. А придатних дрів не знайшлося. Вирішили поки що просто сушити дошки від стелажів над плиткою. Може, ще займуться.

— Розпочинаємо музичні вправи! — скомандувала я. І всі ми перемістилися в темну частину приміщення. Відразу з’ясувалося, що в цьому підвалі зовсім нема чим стукати по трубах. Просто абсолютно не обладнаний для пристойних занять підвал! Дошки не звучали нітрохи. Лунко грюкали, передавали трубі дуже слабку вібрацію. Банки стукали гучно, весело, легко… Але якось уже надто локально. Сама труба залишалася майже цілком спокійною. Звук, напевне, не перетинав фатальної межі перекриття.

— Є! — голосно закричала я, подумки посилаючи подяки всім шевцям світу. — В нас є чудовий інструмент! Розумієте, мої чоботи знімаються настільки важко, що я навіть у гостях залишаюся взута…

Акторки перелякано перезирнулися.

— Я не скинула чобіт у Хомутова! Не влізла в його м’які повстяні капці, якими не те що стукати по трубах, навіть затупотіти по-людськи не зможеш. Тому й на Шару дивитись я пішла в чоботях, і до вас сюди в них потрапила… Адже ж яке везіння!

Алла скосила око на свої фірмові кросівки, Лариса прискіпливо оглянула свої модні черевички.

— А на моїх шпильках справжні металеві набойки! Розумієте тепер, до чого я веду? Розумієте?

З цими словами я схопилася обома руками за трубу і люб’язно віддала дівчатам свою ногу. Вони дивом не відірвали мені стопу, але таки впоралися. Звук виходив чудовий. Гучний, виразний стукіт, що змушував усю трубу ледь помітно здригатись і невдоволено густи. Тільки б перекриття не заглушили й цих звуків. Я роззулася, стала на картонку, й ми з Аллою взялися вистукувати на трубах усілякі ритми. Навіть у специфічне «Вгадай мелодію» примудрилися пограти. Одна з нас вистукувала якусь страшенно відому мелодію, а інша повинна була здогадатися, що це за хіт. Лариса намагатися заснути. Години за дві мала настати її черга стукати. Власне кажучи, я теж повинна була лягати. Але, чудово розуміючи, що не засну, вирішила розважити Аллу. Уже за сорок хвилин виявилося, що стукотіння — найскладніше й найненависніше заняття в світі. Нам набридло стояти, не було більше сили вдаряти по трубі, ми разом тихо зненавиділи мене за дурнуваті ідеї та звуки за їхнє існування. Лариса ходила по колу й благала хоча б на півгодини зробити перерву на сон чи видати їй який-небудь звукоізолюючий шолом.

— Тепер я розумію, чому ви хочете втекти між двері, — сказала мені нещасна дівчинка. — Алло, давай я тебе зміню, ти вже нежива.

Ще за годину я здалася.

— Добре, години зо дві спочиваємо, потім повторимо концерт. Будемо сподіватися, мешканцям він настільки ж огидний, як і нам.

Виснажені й уже готові все життя провести в цьому підвалі, аби позбутися необхідності піднімати й опускати руки, ми безсило попленталися в обжиту частину підвалу. Лариса впала на розкладачку, Алла зайняла спальне місце на нижній полиці й запропонувала мені розчистити таке саме.

— Ми вам курток накидаємо, буде м’яко. Хоч трохи треба поспати.

— Спасибі, як стомлюся, ляжу неодмінно, — нервово озвалась я. — А взагалі, я сюди не спати прийшла.

— У першу ніч тут усі так міркують, — вже в напівсні пробубоніла Алла.

Лариса теж, здається, спала.

«Ні, ні, ні! — металося в мозку. — Не можна сприймати це місце, як справжнє пристановище. Варто заснути, й ти вже, можна сказати, впокорилася з тутешньою пропискою. Я не згодна! Я стіни виколупаю, якщо іншої ради не знайдеться… Треба щось робити. Треба щось робити».

Про те, щоб намагатися прилягти, не було й мови. Крім принципів, заважав ще й мій до краю збуджений стан. Я б усе одно не заснула.

«Ось зараз вип’ю чаю. Тобто, компоту теплого. Півгодинки посиджу й знову піду стукати», — вирішила я перш ніж мій погляд упав на акуратний стосик машинописних сторінок. Аркуші були білі, свіжі, текст видрукувано на механічній машинці…

— Що це? — сама в себе запитала я — від несподіваного відкриття зайве голосно.

Алла ліниво розплющила очі, простежила за моїм поглядом.

— А, це твори нашого згубника. Вони на столі лежали, коли Ларка сюди вселилася. Старі п’єски, ті, що Зінаїда не прийняла… Ми їх подалі забрали, щоб не замурзати, — й тут до Алли дійшло. — Ой!

Вона підскочила, бо її так само, як і мене, розривав на клапті несподіваний здогад.

— Ви думаєте, це він зумисне? Як із вогнищем Мистецтва? Адже й правда… Ларко, вставай, тут таке!

Ніколи ще твори Кирила не користалися таким попитом. Вириваючи одна в одної аркуші, ми з Аллою кинулися до найосвітленішого кутка нашої в’язниці — під лампу.

— Значить, так, — командувала я. — Тут, здається, чотири п’єси. Поки беремо кожна по твору й підкреслюємо все, все, що може мати до нашого нинішнього становища хоча б якесь відношення…

— Ні, — прокинулася нарешті Лариса й усвідомила суть того, що відбувалося. — Це неправильно. Кир писав ці п’єси дуже давно. Не міг він заздалегідь передбачати, як далеко зайде його власна підступність.

— Виходить, він міг приписати кудись новий розділ. Хомутов же свої оповідання теж давненько породив, — від появи нових надій у мене рвучко поліпшав настрій. Я вихопила зі стосика нижню п’єсу й весело потрусила нею перед носом у Лариси. — Розумієш? До речі, за станом паперу можна визначити, що ці аркуші ще не дуже давно були незаймано чисті й лежали в пачці серед своїх побратимів… Виходить, Кир передрукував свої тексти наново. Чергова авторська редакція, так би мовити. Треба всі їх вивчити. Тут мусить бути зазначено, що нам робити. Адже ваш Кирило аматор подібних поворотів сюжету.

Алла в суперечку не вступала. З виглядом божевільної обдивлялася, обнюхувала й ледь не куштувала на смак кожну з чотирьох п’єс. Навіть скріпки з них навіщось знімала й уважно вивчала під лампою.

— Він аматор своїх творів, — і далі вередувала Лариса. — Підозрюю, він підклав їх сюди, щоб просто збільшити кількість своїх читачів на дві особи. Він же розуміє, що від нудьги й не таке прочитаєш. А може, він нам їх залишив для тортур. Пам’ятає ж, напевне, як ми кривилися під час прослуховування…

— І все-таки спробуємо! Не заперечуй, читай. Що швидше ми переглянемо всі ці аркуші, то швидше вийдемо звідси. У вас же повинна жити потреба в читанні. Ви ж театром захоплюєтеся… Як можна було не прочитати все це раніше?!

— Ми ж не знали, що в Кира, що не текст, то злочинна махінація. Ми ж думали, нас сюди заманив Хомутов. А ці п’єси ми по кілька разів у театрі вже чули. Господи, ви уявляєте, що за муки: переглядати аж чотири жахливі п’єси серед ночі в стані цілковитого занепаду сил? Я цього не переживу.

— І не треба! — твердо заявила Алла. — Тобто, переживай, звичайно. Я мала на увазі, що не треба їх усі перечитувати. Упевнено заявляю, що свіжонадрукована річ — тільки верхня. Іншим — сто літ в обід.

— Чудово! Відстежимо поки що тільки цю річ.

— Це вже щось, — замислено пробурмотіла Лариса. — Якщо Кир навмисно підмішав у старі п’єси нову, то, це неспроста. Давайте читати! — вона швидко переглянула аркуш. — Це одна з його старих речей… Ой! Він, здається, додрукував до неї щось про Вогнище Мистецтва. Це натяки, авжеж?

— Підкреслюємо все, що може бути про нас, — я відібрала аркуші та взялася читати їх уголос. Щоб усі чули, а я сама ще й бачила на власні очі. Акторки час від часу перебивали мене й радили щось підкреслити. П’єса була дуже важка для читання. Дійові особи говорили одноманітно, неприродно й пафосно. Але для нас нині це був найбажаніший літературний твір у цілому світі. Адже відразу після перших двох аркушів п’єси Кирило остаточно обирав за місце дії в’язницю. Дві заблукані душі потрапили в пастку й нудилися тепер у в’язниці, охоплені спогадами про тяжкі гріхи, які вони вчинили в попередніх життях. Приміром, бажаючи позмагатися між собою у віршуванні та дотепності, скривдили колись генія, піддали жорстокому словесному катуванню його найкращу річ. Тепер вони жалкували про це. Думали, що й річ була непогана, й геній приніс би світові радість… Але ж так хотілося виявити власне красномовство… Це був очевидний докір Аллі з Ларисою за їхнє неприйняття Кирилових творів. Ще серед спогадів затесався епізод про те, як душі ці прогнали білу дівчину. Боялися, що її хвилююча білість увиразнить їхні брудні патьоки. Боялися, що вона відкусить більшу частину пирога за назвою Слава. Боялися за свої теплі місця й прогнали її. Не пустили в своє товариство. Це вже були натяки на Ксюшу. На те, що тій відмовили в ролі Героїні.

Сумнівів не лишалося. Цією хаотичною і недолугою п’єсою Кирило хотів звернутися до своїх бранок. Пояснити, чому зважився так жорстоко з ними вчинити.

— Але ж це неправда!!! Ми не виганяли Ксюшу, що він вигадав? Як він взагалі міг таке подумати?

— Та він просто псих. Скривдили ми його! Сам би свої п’єси збоку послухав. Природно, що ми з Аллою брали участь у обговоренні. Раз уже виніс автор річ на раду трупи, то мусить бути готовий до будь-якої думки… А він… «Скривдили генія!». Це ж треба…

Дівчатка обурювалися й виправдовувались, а я тим часом гарячково повторювала про себе слова, які перечитувалися. Щось підказувало: крім пустих обвинувачень, крім розмазування власних комплексів, Кир мусив спробувати сказати п’єсою щось іще. І в цьому «ще», можливо, крилася надія на наше звільнення.