Історія однієї істерії

Розділ про те, що жертва частенько має вигляд злочинця, і навпаки

— Нічого не починай, — буквально стягла я з моторолера Христину, — заспокойся. Справу зроблено, інформацію отримано.

— Що ви дізналися? — хором поцікавилися Тім і Настуся. Після запалих щік блідого Кілера, рожевощокий і кругловидий Тім справляв враження нормальної, здорової людини. Ніколи б не подумала, що зможу нагороджувати такими епітетами представників «кислотної» молоді.

— Нічого особливого, — відмахнулась я, — Ксенія нікуди не поїхала. Ховається в місті. Це не привід, щоб робити необдумані вчинки…

— Раз ховається — значить, боїться, раз боїться, значить, треба рятувати, — не могла заспокоїтися Тигра. — Їдьмо!

— Їдьмо! — неначе бойовий клич підхопила Настуся. Після дискотечного адреналіну Сестриця ладна була підтримати будь-які заклики до революцій, воєн…

— Та їдьте, — байдуже кинула я, — тільки врахуйте: за наслідки відповідатимете самі. Зіпсуєте справу нам і зламаєте плани Ксенії. Якщо такі в неї є, певна річ.

Тигра насторожилася.

— Чому зіпсуємо й зламаємо? Я просто поговорю з нею… З’ясую, що сталося. Поясню, що всі ми хвилюємося.

— Ти вважаєш свою сестру дурною? Вона чудово знає, що ви хвилюєтеся. Ти тільки злякаєш її своїм приходом. Ксенія знову зникне, але так і не пояснить, що відбувається. Ти цього хочеш?

— Ні, — розгублено промимрила Христина, — але, що ж робити?

— Чекати подальшого розвитку подій. Тільки так ми зможемо з’ясувати, для чого твоїй сестрі знадобилося зникати. Сама вона нам, звичайно ж, нічого не розповість. Ні нам, ні батькові, ані міліції. Якби могла — давно вже розповіла б. Розумієш?

Я зверталася тільки до Тигри, але й Тім, і Настуся ствердно закивали у відповідь. Що ж, такий ентузіазм був мені на руку. Я знову й сама починала вірити в раціональність того, що пропоную. Від цього слова мої звучали дуже переконливо.

— Тепер ми знаємо, де ховається Ксенія. Нікому не слід відкривати цю таємницю. Якщо дівчина ховається від когось, то нехай у нього не буде жодного шансу розшукати її. Нас четверо. Пропоную встановити позмінне стеження за горищем. Це наведе нас на слід…

Звичайно, в моїх супутників така ідея викликала захват. Нераціональність її з надлишком компенсувалася тим, що пригоди не закінчаться відразу й не будуть передані чужому відомству. Особисто вони — Тигра, Настуся й Тім — збиралися з’ясувати, що діється навколо нещасної Ксенії, та врятувати її без огляду на те, хоче того втікачка, чи ні. Діти завжди мають одну значну перевагу в партнерських стосунках: ними легко керувати.

— Але Кіл ер? — у голові в Тигри так невчасно проясніло. — Він же повідомить Ксюші, що я шукала її…

— Доведеться переконати його, щоб не повідомляв…

— Але як?

— Не маю анінайменшого уявлення. Мусимо придумати. Ось ти, Христино, цим і займатимешся… Ну, там, переконай його, що Ксенія поїхала, чи ще в чомусь такому. Він буде дзвонити тобі за три години… План такий. Стежити будемо по одному, щоб не привертати уваги. Я — перша. Вирушаю на місце негайно.

Я з сумнівом глянула на Тімів моторолер, однак змушена була здатися. Часу залишалося не так і багато.

— Тіме, підкинеш мене? Тільки без гонки…

Хлопець кивнув.

— А потім поїдеш відсипатися. Зранку почнеться твоя зміна біля горища. Христино, завезеш зараз Настусю додому, гаразд?

Я роздавала суворі розпорядження, й мене просто вражала лагідність моїх колег, тож я почала вже обвинувачувати себе в схильності до надмірної краси сюжету.

Усе, сказане мною з моменту виходу з БК, служило одній-єдиній меті: переконати дітей, аби дали мені спокій, і отримати можливість діяти самостійно. Час був уже пізній, і мені зовсім не хотілося тягати за собою дитсадок. Я хотіла сама перемовитися з Ксенією. Тихо, без свідків. З’ясувати, до чого було писати записки з погрозами, чи знає Ксенія подробиці зникнення Лариси й Алли, до чого було грати всю цю виставу? Бесіда віч-на-віч давала мені шанси встановити істину. І діяти далі, вже виходячи з отриманої інформації. Зайві свідки позбавили б мою вилазку належної безгучності й організованості. Христину я мала намір відправити спати — передзвонити їй і повідомити, що з Кілером поговорю сама. Нехай дасть йому мої координати. Загалом, хоч я чудово розуміла, що обманювати негарно, «неправда задля порятунку» здавалася мені в даному разі цілком доречною.

— Дякую! — сухо попрощалась я з Тімом за півкварталу до офісу Шумилова. — Зустрінемося завтра.

Моторолер віддалився, і я лишилася сама. Вечорами потаємні закапелки центру ставали на подив безлюдними. Не без належної містичної поваги я скосила око на освітлені вікна будинку, у якому жили діджей Кілер, дебелий Здоровань Глухонімий і наш музейний експонат — літератор.

І як тільки цей дім примудряється вміщати в себе стільки божевільних одночасно?

Бруківка так і намагалася захопити в полон мої шпильки, підставляючи під ноги не кругляки, а щілини між ними. Я тихенько бурмотіла собі під ніс скарги на якість дороги, тому зовсім не встигла придумати, яким побитом збираюся потрапити на горище. Усе-таки стояння під колонками якось вплинуло на мої мізки. Вони відмовлялися міркувати логічно. Тому я зовсім не таїлася, поки йшла до будинку, на горищі якого, за моїми припущеннями, спала зараз та, кого я розшукувала. Я зупинилась на єдиній яскраво освітленій ділянці завулка та взялася заклопотано розглядати горищні віконця. Ті не подавали жодних ознак життя. Власне, й не повинні були. Ксенія ж не збиралася афішувати свого нового місця проживання. Підозрілим, звичайно, було те, що світло не горіло в жодному з вікон будинку. Хоча, з іншого боку, один під’їзд цілком був зайнятий офісом Шумилова, в якому ночами нікого, крім Ксенії, котра там ховалася, бути не могло. А в другому під’їзді цілком могли мешкати мирні пенсіонери, які рано лягають спати… Міркуючи таким чином, я дійшла до знайомого під’їзду.

«Треба перевірити. Раптом двері відчинені й потрапити на горище можна, так би мовити, з тилів. Несподівано для супротивника».

Але несподіванка чекала на мене. Так ще й яка! Офісу видавця не було! У буквальному значенні. Козирок з парадного було знято. Отвір дверей закладений цеглою.

Варто зізнатися, що першою моєю думкою було терміново розібрати цеглини.

«Замурували! Живцем замурували видавця! Дай Боже, щоб живцем…»

«Ні. Тут щось не так… Схоже, це все якийсь дурнуватий жарт. Хтось навмисне заклав двері, щоб довести мене до божевілля. Хто? Сам видавець… Намагається замести сліди. Знати, мовляв, вас не знаю, бачити не бажаю, і взагалі в мене навіть офісу тут ніколи не було. Вранці, мовляв, кладку зафарбую, від фасаду її відрізнити не можна буде».

А може, мені взагалі все це привиділося? Не було ніякого офісу, й видавця, й театру теж не було…

Я почала вже сумніватися навіть у власному існуванні, тому замружилася й замотала головою. Тут і без стояння під колонками може дах поїхати! Ну, цього вже не діждете! Не дозволю витворяти з собою подібні штуки! Я набрала номер стільникового Шумилова.

Почула сонне: «Слухаю!» — і відразу ж накинулася з обвинуваченнями.

— І не сором? Начебто доросла людина, а всім голови морочите…

— Ви про що?

— Що ви зробили зі своїм офісом? Замітаєте сліди?

— Так… Тобто, ні… Тобто… Тьху! Катю, що за тон? — здається, Шумилов нарешті прокинувся. — Я не попередив вас. Але й не вважав себе зобов’язаним попереджати…

— Про що?

— Я змінив офіс.

— Як ви могли! Як?!

— Дуже просто. У цьому є щось протизаконне? Специфіка моєї роботи, знаєте, зобов’язує часто переїжджати.

— Графомани набридають? — зрозуміла я.

— І приватні детективи разом із ними, — чемно зреагував Шумилов. — Що ви, що вони — люди, які навряд чи знають щось про ввічливість.

Шумилов надовго замовк, випробовуючи мій телефон на запас юнітів. Зрештою я здалася.

— Гаразд. Перепрошую за брутальність інтонацій. Просто мені ваша гра в хованки здалася трохи дивною.

— Власники приміщення, що його я орендував, давно збиралися викупити весь дім, — зволив нарешті пояснити Шумилов. — Як тільки їм це вдалося, я почав готуватися до переїзду. Не вважаю, що мусив доводити це до вашого відома.

— Ксенія знала?

— Що я переїжджатиму? Навряд чи. А чому ви запитуєте?

— Що тепер буде в домі? — не вгавала я.

— Якщо не помиляюся, єдиний супермаркет. Вхід із боку центральної вулиці.

— А ваші речі? Склад на горищі? Що з ним?

Здається, моя тривога передалася Шумилову і вплинула протилежно до бажаного.

— Негайно поясніть, у чому річ! Де ви? Я відмовляюся відповідати на запитання, причини яких не розумію…

— Тихше, спокійно, — я дала задній хід, — усе добре. Мені просто дуже хочеться знати, що сталося з вашим складом… Я потім усе поясню… Це пов’язано з моїми передчуттями. Дуже прошу вас відповісти…

— Якщо я не помиляюся, всі речі, які належать нашому журналу, сьогодні в другій половині дня перенесли в наш новий офіс.

— Хто переніс?

— Робітники. Та що сталося?

— Робітники. Ну, звісно, вже вісімдесят п’ять років без них нічого не обходиться! Як звичайно. Люди, які ні про що сном-духом не відають, виконують чиїсь необдумані накази, і доводять до…

— Катю, з вами все гаразд?

Ну про що з ним можна було говорити?! Я сказала безвідповідальному видавцеві „добраніч“ і побажала щасливого перебування в новому офісі. На запитання відповідати відмовилася, пообіцяла в свій час усе й усім пояснити. Натисла відбій на слухавці, витерла краплі поту з чола, та заходилась подумки журитися.

„Ну чому?! За що?! Тільки напала на слід, як він миттю стирається. І головне, ким?! Самим клієнтом. Тим, хто найбільше зацікавлений у наявності цього самого сліду. Тим, кому я так щиро хочу допомогти, а замість подяк постійно отримую самі стусани… — мені стало до знемоги кривдно. — Запитується, що мені робити тепер?“ Про те, що тепер робити Ксенії, я чомусь не думала.

Оголосила все, що сталося, диверсією, підлаштованою долею особисто для мене, й вирішила вважати подальшу метушню марною. Якщо вже вищим силам спало на думку не дозволяти мені знайти Ксенію, то чого й пнутися? Звичайно, коли Ксенія зрозуміла, що батько переїжджає, вона поквапилася полишити свою криївку. Тепер вона може бути де завгодно.

Я ще раз задерла голову й навіщось показала кулака горищним віконцям.

— Ну, Ксюшко, ну, постривай! — уголос промовила я, ще трохи глуха після дискотеки, не цілком керуючи гучністю власної мови. — Я знайду тебе, Ксеніє! Ось побачиш, знайду! Для твого ж, Ксеньчиного, блага!

— Не кричіть! — сухим пострілом пролунав низький жіночий голос. Я здригнулася. Від рогу будинку відокремилася постать. Коротка хлоп’яча стрижка, темні напружені очі, що дивляться спідлоба й водночас із викликом, велика дорожня сумка, перекинута через плече. — Заради Бога, припиніть кричати…

Сумнівів бути не могло. Переді мною стояла Ксенія Шумилова. Я ошелешено завмерла. Заплющила очі, потім розплющила знову. Ксенія не зникала. Не відриваючи погляду від її обличчя, я потяглася до сумочки, де лежав стільниковий телефон.

— Стривайте, — я раптом відчула, що Ксенія дуже нервує, — не дзвоніть поки що нікому. Мені потрібна допомога. Мені потрібна конфіденційна допомога. Розумієте?

Я закашлялася. Швидше, щоб виграти час і зміркувати, що ж потрібно говорити, аніж через кволе здоров’я.

— Так… Звичайно… — до мене нарешті почало доходити, що переді мною зовсім не примара й не злочинниця, а налякана дівчина, яка просить допомоги. — На жаль, я залишила машину вдома. Пропоную пройти пішки до мене в офіс. Тут недалеко.

— Ні, — швидко промовила Ксенія, — я до вас не піду…

— А куди ти підеш? — м’яко запитала я. — На горище тепер потрапити не вдасться…

— Звідки ви знаєте про горище? — за весь час нашої розмови Ксенія жодного разу не поворухнулася. Кожен м’яз напружений, руки в кишенях, ноги на ширині пліч… Коротка шкіряна курточка, черевики на дуже масивній підошві. Дивна дівчинка. Дуже дивна. — А, Кілер, — вона здогадалася сама. — Мені слід було б припустити, що він вибовкає.

— Він думав, що рятує тебе, — навіщось я заступилася за діджея. — Ми з Тигрою сказали, що на тебе полює злісний маніяк…

— Майже вгадали.

— Ксюшо, не будемо ж ми вічно стояти тут? У мене вдома зараз нікого нема. Чоловік поїхав провідати батька… Залишиться там ночувати. Ми зможемо спокійно поговорити… Ходімо.

— Чорт! — вилаялася Ксенія і, здається, впокорилася. — На горищі в батька було так зручно. Треба було йому затіяти цей переїзд саме зараз. Добре, я піду. Але врахуйте, я повірила вам. Ви говорили про благі наміри… Якщо обдурите — Господь вам ніколи не простить… Ночами приходитиму. В кошмарах. Зрозуміло?

Я мимоволі сахнулася, бо виразно відчула хвилю затятого божевілля, що виходило від Ксенії. Не люблю зв’язуватися з психами. Їхня непередбачуваність, як правило, губить будь-які надії, а емоційність позбавляє можливості тверезо міркувати. Знаю по собі.

— Ви боїтеся мене, — раптом помітила Ксенія.

— Боюся, що ми не домовимось, — чесно відповіла я. — Подібне зазвичай відштовхується.

— Подібне до чого?

Здивований погляд Ксенії підстьобнув моє кокетування, і я вирішила пояснити:

— Подібне одне до одного. Я теж люблю приходити в кошмарах.

Здається, божевілля дівчини було вдаваним. Бо тепер воно миттєво розчинилося та поступилось місцем найбанальнішій і найдоречнішій у даному випадку підозріливості.

— Вибачте, а ви посвідчення мені не покажете? — Ксенія вже готова була йти, але тепер знову насторожилася. Вона зупинилася з таким уперто-напруженим виглядом, що складалося враження, начебто вона щосили чіпляється підошвами за землю.

— Ти дійсно думаєш, я з міліції? — я зрозуміла, що мимоволі викликала в дівчини недовіру.

— Ні. Про міліцію я Кілеру набрехала, щоб вам на очі не траплявся. Я з вікна бачила, що ви до батька в офіс пішли. Розуміла, що ви його потім розшукуватимете. Але ж у приватних сищиків теж мають бути якісь посвідчення…

— Слухай, не будь дитиною, — обірвала я її вже на підвищених нотах. — Ти кажеш, нібито знаєш, хто я, впізнаєш мене в обличчя й відразу вимагаєш документів, які б підтверджували особу… Це нерозумно.

— Нерви, знаєте. Не лякайте мене більше цими своїми слівцями.

— Якими?

— Ну, там, „люблю приходити в кошмарах“ і таке інше. Я зараз не схильна до подібних жартів.

— Зрозуміло, — терпляче погодилась я. — Ходімо. Не знаю, як щодо заспокоєння нервів, але гарячий чай і смачну вечерю я тобі гарантую.

— Я скучила за чаєм, — Ксенія, здавалося, остаточно відтанула. — Це ви правильно помітили. Але Кілер обіцяв притягти мені завтра електрочайника. Якби не цей бісів переїзд! Тепер просто не придумаю, куди подітися… Може, навіть і добре, що ви тут почали репетувати моє ім’я. Може, цим мені вказують шлях. Подають знак, щоб довірилася вам… Не можна ж усе без кінця тримати в собі. Адже так?

Просто дивно, з якою легкістю ця дівчина переходила в своїх висловлюваннях від піднесених: „Господь покарає“ і „Подають знак“ до суєтного блюзнірського чортихання.

До самого будинку ми більше й слова не зронили. Виходячи з рятівного півмороку безлюдного завулка, Ксенія помітно засмикалася. Я йшла на півкроку попереду й змушена була постійно озиратися. Ксенія побачила якогось запізнілого пішохода й рвучко сповільнила крок та вчепилася очиськами в його обличчя. Немовби чекала на чиюсь появу, шукала знайомих рис, і лише не знаходячи їх, знову погоджувалася йти далі. Знервованість дівчини передалася й мені. Тепер я теж здригалася від найменшого шереху та почувалася препогано. Нарешті я міцно стисла Ксюшину руку й набрала такого темпу, що дівчина вже просто не могла собі дозволити сахатися від перехожих. Так ми дісталися додому.

— Розповідай, — без передмов почала я, ретельно замикаючи вхідні двері.

Ми пройшли в кухню й поставили чайника. Я озброїлася записником і ручкою. Ксенія, здається, не заперечувала проти записування її слів. Щоправда, й говорити не поспішала. Напружено дивилася перед собою і мовчала.

— Слухай-но, припини обійматися з цією сумкою, — не витримала я. — Розслабся, заспокойся. Ти прийшла, щоб усе розповісти…

— З чого починати? Що ви вже знаєте?

— Нічого.

— Не можу ж я починати з усього відразу.

З перших же фраз я зрозуміла, що розмова не клеїтиметься. Потайливій особі дуже складно буває витягти з іншої такої будь-які відомості. Адже для цього варто відкритися самій. Я ж відкриватися не збиралась. Із обережності. Про всяк випадок. Потупцялася ще на кількох фразах і вирішила здати деякі позиції.

— Я знаю, наприклад, що записки з погрозами підкидала ти, — я намагалася й справляти враження людини відвертої, й водночас давити на співрозмовницю. — Міліцію поки що про це не сповістила. Що ти на це скажеш?

— Дякую, — лаконічно відповіла дівчина, поступово доводячи мене до тихого шаленства.

— Ксюшо, ти прийшла, щоб розповісти про деякі важливі речі. Я слухаю. Навіщо ти підкидала нам із Зінаїдою записки?

— Щоб попередити: лихо близько, — Ксенія трималася обома руками за скроні й була зараз дуже схожа на свого батька. — Ну і… щоб вигородити Кирила, звісно.

У голові відразу сплив образ товстогубого згорбленого хлопця з хижим поглядом і копицею довгих чорних кучерів. Цього Кирила я бачила в театрі на репетиції. Чим він, цікаво, не догодив Ксенії?

— Тоді мені ще здавалося, що його варто вигороджувати, — раптове сум’яття на обличчі дівчини змінила впертість. — І зараз здається… Я передумала, — Ксенія рвучко встала. — Мені не потрібна ваша допомога, детективе. Я сама в усьому винна й сама спробую витягти дівчисьок.

— Витягти звідки? — я майже силоміць всадовила Ксенію назад за стіл. В неї поки що не вистачало нахабства, щоб чинити фізичний опір дорослій жінці. — Чому Кирила потрібно вигороджувати?

— Не запитуйте, благаю… Я все одно нічого не зумію пояснити. Я сама мало що розумію. Знаю тільки, що потрібно припинити це божевілля.

Ця дівчинка когось обвинувачувала й захищала одночасно, власноруч чинила йому неприємності й намагалася потім рятувати, підкидала записки з погрозами, ховалася на горищі, додаючи батькові сивини, довірялася приватному детективові й відразу ж силкувалася втекти від нього… Сумнівів не лишалося — Ксенія була не в собі.

— Заспокойся, заспокойся, — защебетала я, обмірковуючи, як би непомітно для гості викликати сюди Шумилова. Зрештою, моїм завданням було — знайти його дочку. А лікує її нехай уже він сам. Я не психіатр. — Ти схоже, дуже перехвилювалася останнім часом.

— Ще б пак.

— Яких дівчисьок ти збираєшся витягати й звідки? Та сядь же ти, врешті-решт! Я не буду нічого в тебе випитувати. Тільки повідомлю кілька фактів. Для заспокоєння. Ні Аллі, ні Ларисі нічого не загрожує. З Ларисою я сьогодні розмовляла по телефону, вона чудово почувається на курорті. В Ялті. Алла, швидше за все, помчала заліковувати душевні рани до яких-небудь екзотичних родичів. За нею таке й раніше спостерігалося. Хобі в неї — раптово їхати кудись. Тому батьки в розшук і не подали.

— Лариска в Ялті?! — очі в Ксенії помітно покруглішали. — Ні… Не вірю. Це якась помилка. До чого йому відправляти їх на курорти…

— Кому — йому?! — схоже, до приїзду Шумилова психіатр знадобиться мінімум двом особам.

Ксенія злякалася мого зойку і вся якось ніби стислася. Я засоромилась.

— Пробач, не хотіла тебе налякати, — я взяла дівчинку за руку. Її напружена кисть здавалася пластмасовою, ніби я торкалася до манекена, а не до живої людини. — Ксюшо, давай я все тобі поясню. А ти потім розповіси, що сама навигадувала, гаразд? Лариса посварилася зі своїм хлопцем і поїхала в Ялту з Артуром. Тим, що з „Булька“…

— З ким ви розмовляли по телефону? — швидко перепитала Ксенія. — 3 Ларискою? А ви її голос знаєте? Так я й думала. У цього Артура дружину теж звуть Ларою. Він поїхав у Ялту з дружиною. А ви на мою Лариску накинулися… Не могла вона так поїхати й нікого не попередити. Я ж бо вже знаю, повірте…

Кілька секунд я усвідомлювала почуте. Жорик помилився?! Струнка теорія про легковажних і жорстоких панянок, які зникають коли їм заманеться, і з тим, з ким на даний момент виходить, дала збій? Мене поступово охоплювала радість. Жорик помилився!

— Ти впевнена, що дружину Артура звуть Ларисою? — я миттю пригадала всі деталі розмови з цією жінкою. — Скажи, а хто такий Тузик? У Лариси був собака?

— До чого тут собака? — Ні. Не було. А що?

— То виходить, наша теорія про місцезнаходження акторок помилкова! Розумієш, що це значить? — я засоромилася через свій гарний настрій. Це значить, що вони, можливо, в небезпеці…

— Ото ж бо й воно.

— А ти мовчиш і нічого не розповідаєш мені?

— Я не впевнена, що це буде коректно стосовно Кирила.

— Ти все одно вже назвала його ім’я. Я від нього тепер не відчеплюся. Міліцію нацькую.

— Він не зізнається. Він ненормальний. Він здатен на що завгодно…

Ще один всемогутній ненормальний на мою голову!

— Що він зробив?!

— Не знаю. Можливо, нічого. Але я думаю, що це таки він. Він же попереджав. Розумієте?

Я не розуміла, але зобов’язана була зрозуміти. Протягом наступної години я по краплі вичавлювала з Ксенії інформацію. Дівчина то починала говорити, то збивалася, плутаючи власні домисли з конкретними фактами і неймовірно все містифікуючи. З усього виходило, що цей Кирило жахливо залякав нашу Ксенію. Навантажив її схильну до зривів нервову систему найжорстокішим комплексом провини. „Це я в усьому винна. Мені й розбиратися. Не хочу нікого вплутувати“, — разів зо п’ять повторювала мені Ксенія, пориваючись встати й піти. Із усіх цих довгих, переплутаних та важких фраз, витягнутих із неї шляхом відвертого шантажу, погроз і задобрювання, мені вдалося нарешті вибудувати в голові більш-менш зрозумілу картину. Вийшла вона дуже абстрактною, невиразною і хисткою. Але на певні недобрі передчуття все-таки наводила.

Коли Ксенія залишила столицю, вона твердо вирішила не ганятися більше за синицями в небі. „Вступлю до звичайного інституту в спокійному місті. Впокорюся з буднями общаги, знайду хай і невеличкий, але стабільний приробіток. Може, навіть знайду собі нормального хлопця. Сіренького, банального, але надійного. Стану як усі. Годі цих спустошливих спроб підкорити світ. Вони виснажують і вбивають будь-яке бажання жити“, — думала тоді дівчина. Та ба! З першого погляду статечне життя нашого міста виявилося для Ксенії ще вибухонебезпечнішим і більш сповненим провокаційних можливостей. Народженим для пригод спокій, як відомо, тільки сниться. Вперше до театру Зінаїди Максимівни Ксенію затягла приятелька.

„Я так хочу стати зіркою! — гордовито несучи себе інститутським коридором, одногрупниця томливо розтягувала слова. — Але мама не дозволила вступити на акторське відділення. Не хоче, щоб її дочці довелося спати з режисерами. Мама сплатила за вступ до політехнічного. Можна подумати, спати з головними інженерами приємніше“.

Наслідуючи поведінку тієї одногрупниці, Ксенія так комічно поправляла уявні окуляри, гидливо морщила носика та примхливо розтягувала слова, що я не втрималася від сміху. Обстановка на кухні трішки розрядилася, і з цього місця розповідь Ксенії стала більш невимушеною.

„Втім, точні науки мені завжди подобалися, — і далі цитувала вона монолог одногрупниці, — навіть математика, — оповідачка не так давно здала на відмінно залікове завдання, тому на останніх словах на мить завмирала, відчайдушно напружуючи мозок, аби згадати бодай щось. — Особливо ось це: „Корінь із шістнадцяти дорівнює чотирьом!“. Хіба ж не красивий вираз? — Остання фраза одногрупниці, вимовлена з належною пристрасністю в голосі, цілком тягла на гумореску, тому Ксенія не сумнівалася в можливості сценічного успіху приятельки. — Загалом, люба Ксю, маю до тебе прохання“, — нарешті оповідачка перейшла до суті справи. — Одна аматорська театральна трупа проводить набір. Конкурс там і таке інше. Йти самій мені якось незручно. Скажуть ще, мовляв, що це за дурепа прийшла. Ходімо зі мною. Поприколюємося…»

Ксенія не змогла відмовити, тож прийняла рішення теж взяти участь у конкурсі. Хоча дорогою до студії переконувала себе, що йде в театр тільки задля моральної підтримки дурненької подруги. На жаль, коли занурилася в сценічну атмосферу, вже не змогла зупинитися. І ось Ксенію Шумилову зарахували в трупу. Тим часом Ксюшиній одногрупниці запропонували спробувати власні сили наступного року. Мамині гроші успішно допомагали вирішувати проблеми з заліковими завданнями, та ось Зінаїду Максимівну чомусь нітрохи не зацікавили.

Заняття в театрі принесли безліч нових переживань. Для отримання ролей виявилося недостатнім просто бути зарахованою в трупу. Доводилося займатись і займатись… Мовою, пластикою, сценічною культурою… Ксенія і сама відчувала, що дуже відстає від тих, хто пропрацював із Зінаїдою вже хоча б рік. Нічого дивного не було в тому, що спочатку Ксенію не задіювали в спектаклях. Тільки запрошували на навчальні курси. Але Ксюша засмучувалася. Ображалась, мов дитина. Плакала нишком, мріючи про Справжню Роль. Звісно, Кирило не міг цього не помітити.

— То хто такий цей Кирило? — я не втрималась, щоб не перебити. — Чому його ім’я ти вимовляєш із такою значущістю? Просто один із акторів трупи, звичайний хлопець…

— Він не звичайний!

Після такої заяви я вирішила розставити всі крапки над «і», тож запитала навпростець:

— Ти його любиш?

— Я його ненавиджу!

— За що?

— Просто, — лаконічно відповідала Ксенія, знову вся напружуючись і блискаючи очима, — він псих. Натуральний псих. А може, не він, а я… Так. Швидше за все, я. Сама винна в зникненні дівчисьок. Сама й повинна допомогти їм. Без вас…

Це була вже знайома ідея-фікс, яка знову робила Ксенію відлюдьком, і я поквапилася змінити тему. З величезною натугою все-таки вдалося вмовити Ксюшу продовжити розповідь.

На час приходу Ксенії в театр Кирило займався там уже два роки. Безумовно талановитий і енергійний хлопець, він уже давно грав тільки в основному складі й тільки значні ролі. Він не пропускав жодної репетиції. Займався адміністративними та господарськими справами. Поступово став «правою рукою» режисерки й другою після неї людиною в театрі. Саме Кир запропонував свого часу Зінаїді Максимівні прийняти в репертуар трупи, крім консервативних драматичних постановок, експериментальні проекти. Саме завдяки цим проектам театр і донині збирав повний зал глядачів і був добре відомий у місті. Успіхами трупи Кир пишався, як особистими заслугами, вічно підкреслював свою до них причетність і власну перевагу над іншими акторами. Багатьом це було неприємно, його не любили, але не поважати не могли. Надто вже багато ця людина робила для трупи. Тим часом робив він це аж ніяк не з любові до колективу. Марнославство — оце й були внутрішні межі, які не дозволяли Кирилові розслабитися. Якщо вже він грав у аматорському театрі, — трупа мусила стати найкращою в місті. Природно, він, Кирило, повинен був при цьому стати найкращим у колективі. Загалом, позитивна риса. Якби це не мало характеру якоїсь одержимості. У своєму прагненні бути, а точніше «вважатися» найкращим, Кирило не зупинявся ні перед чим. Кажуть, коли він отримав із однієї з інститутських дисциплін четвірку, замість очікуваного «відмінно», Кир накинувся на викладача з кулаками. Інцидент вдалося залагодити завдяки зв’язкам Кирилового батька. Але сам по собі випадок дуже яскраво характеризує Кира. Коли Ксенія познайомилася з Кирилом, вона довго не могла зрозуміти, чому інші хлопці якось цураються цього яскравого, цікавого хлопця. «Так, занадто експресивний і „гострий на язика“… Але це ж він жартома. Насправді він нікого не хоче кривдити…», — думала тоді Ксюша. На додачу, Кир писав дуже цікаві п’єси. Ні, для постановки вони, звичайно, були абсолютно непридатні. Зінаїда Максимівна порадилася з іншою трупою і, як завжди, винесла однозначний вирок: занадто вибагливі, неправдоподібні, натягнуті. Глядач не зможе ототожнювати себе з героями, не повірить у те, що відбувається, отже, не буде захоплений постановкою. Але ідеї в цих п’єсах проскакували просто чудові. Про що Ксенія охоче й повідомляла Кирилові. Так зав’язалася їхня дивна дружба. Виявилося, що Ксенія з Кирилом читали ті самі книжки, слухали ту саму музику, навіть улюблений колір у них був той самий.

— Він був для мене іншим, — розповідала Ксенія, і ці слова, схоже, завдавали дівчині болю. — Раніше в мене ніколи не було друзів.

Пізніше Ксенія довідалася, що подібна «схожість характерів» була підлаштована Киром. Він пудрив мізки дурненькій одногрупниці, щоб витягти якомога більше інформації про смаки Ксенії. А ще платив одному з одногрупників, щоб той починав невимушені бесіди про книжки, компакти, квіти…

— Нічого собі! — я навіть не зрозуміла, радіти мені за Ксюшу, чи ні. — Підозрілі методи, звичайно. Але… Це ж добре, що хтось приділяє тобі таку увагу…

— Нісенітниця! — Ксенія насилу стримувалася, щоб не перейти на крик. — Увага приділялася не мені, а лише черговій меті. Я була поживою для його самолюбства. Він не міг собі дозволити не підкорити мене. І саме цьому підкоренню приносив усі свої жертви.

— Чому ти так думаєш?

— Ця людина не вміє любити. Точніше, його серце вже зайняте. Ним самим. І немає там місця для когось іншого. Решту він нехтує. За те, що вони — не він.

Звучало, звичайно, красиво. Але мені були потрібні факти. І аж ніяк не про почуття Кирила до Ксенії, а про його причетність до зникнення Лариси й Алли. Я тактовно нагадала Ксенії про це й отримала нову порцію інформації.

Про підкуп одногрупника та «обробку» приятельки Ксенія довідалася за наймерзенніших обставин. Як і багато про що інше, пов’язане з діяльністю Кирила-завойовника, котрий подумки дав собі клятву, що Ксенія будь-що-будь стане його дівчиною.

Після репетицій трупа рідко розходилася відразу. Основна частина ще надовго засиджувалася у фойє, обговорюючи поточні ролі, світові події, або просто теревенячи ні про що. Одного разу після таких посиденьок вирішили зайти в гості до Кира. Він сам усіх закликав: «предки поїхали», «квартира практично безрозмірна», «ну чого ви, як діти малі, за мамками скучили?», «хто буде співати, якщо всі спатимуть?», «тільки ідіот може не скористатися таким запрошенням». Вечір провели чудово. Гітара, вино, свічки. У Кира виявилася розкішна бібліотека. Поступово всі відшукали собі «посадкові місця» та вляглися. Ксенія з Киром залишилися наодинці у вітальні, освітленій вогниками свічок, які мерзлякувато щулилися від протягу. Незручна мовчанка затяглася. Далі зволікати зі з’ясуванням стосунків не можна було.

— Кире, ти дуже гарний. Ти дорогий мені, як друг. І це важливо, цього не мало. Ти мій тип людини, але не мій тип чоловіка. Розумієш?

Ці Ксюшині слова викликали в Кира цілу бурю емоцій. Тут було й «та за кого ти себе маєш, кому ти потрібна!», і «нікуди не подінешся, будеш моєю, раз я так вирішив», і «ніхто не розуміє тебе краще за мене, адже все про тебе я розкопав» і навіть «та чи знаєш ти, скільки мені вже коштувала ця наша „дружба“?!». Саме з того потоку Кирилових зізнань Ксенія довідалася про підлі методи, якими користувалася ця людина. І про одногрупників, і про те, що Кир робив довідки про Ксюшині «столичні пригоди». Загалом, Ксенія тоді була цілком ошелешена.

— Я дивилася в його божевільні очі. Вслухалась у істеричний шепіт, яким він гордовито зізнавався в безлічі підлих речей. Переді мною був не Кир. Хтось інший вліз у його тіло тієї миті. Я не вірила в усе, що відбувалося, — важко дихаючи, розповідала Ксенія. — Коли повірила, в голові залишилася єдина думка: «Не заплакати. Не заплакати. Не виказати цьому покидькові, що мені боляче від його зрадництва».

Ксенія розвернулася й пішла, та перед цим висловила бажання більше ніколи не зустрічати Кирила на своєму шляху. Наступного дня сповнений каяття Кир спочатку обмивав слізьми гіркого каяття телефонну трубку, потім стояв навколішки під Ксюшиними вікнами та на всю вулицю благав пробачення. Ксенія не пробачила, але табу на спілкування зняла. І недарма. Йти з театру дуже не хотілося. Кирило заприсягся, що зніме з Ксюші стеження, але підлими своїх методів не визнав.

— Я пішов на це, тому що… ти потрібна мені, Ксюш. Ти дуже потрібна мені, — виправдовувався Кирило. — Як ще я міг домогтися твоєї симпатії? Як ще міг довідатися, що ти любиш, куди хотіла б піти? Як ще можна було отримати інформацію, щоб змогти влаштувати для тебе казкове життя?

— Казка — на те й казка, що все в ній відбувається за змахом чарівної палички. Казка не може бути притягнутою за вуха, — сухо відповідала Ксенія. Але все-таки відповідала, й це давало Кирові привід не полишати своїх сподівань.

Брутальність нічного монологу Кир визнавав, благав пробачити й списував усе на кількість випитого. Ксенія намагалася забути все це. Намагалася звести контакти з Кирилом до мінімуму, та він ніколи не залишав початого. Дзвонив, запрошував, просив дозволу провести… Саме в цей час Ксенія познайомився з Кілером. Діджей виявився її типом чоловіка. Але, здається, не її типом людини, бо їхні стосунки були суцільними сварками. Швидше на зло Кілеру, ніж через раптовий спалах почуттів до Кирила, Ксенія кілька разів дозволяла останньому провести її. Цього досі не могла собі пробачити, вважаючи, що дала Кирилові поштовх до подальших дій. Отже, Алла й Лариса постраждали через неї, а значить, вона і повинна особисто виручати їх, не вплутуючи нікого…

— Стоп! — закричала я. У мене виробилася алергія на Ксюшин комплекс провини. — Припини знову замикатися! Розповідай до кінця, і тоді вирішимо, що робити й хто винен. Якщо ти ще раз ухилишся від теми, — я збожеволію.

Схоже, остання фраза була брехнею. А може, й ні. Може, я таки тоді трохи збожеволіла й сама не помітила як. У будь-якому разі, відволіктися від теми Ксенії довелось. У мене задзвонив стільниковий.

— Так? — Тигра, як з’ясувалося, дала розтривоженому Кілеру мої координати. — Знаю, що парадний вхід замурували, а на під’їзд повісили замок. Це нові хазяї. Вони весь будинок викупили. Так, разом із горищем. За такі гроші?! Знущаєшся? Разом із Ксенією було б на кілька штук дорожче.

Я затулила слухавку долонею і запитливо глянула на свою гостю.

— Це Кілер. Стривожений твоїм зникненням. Відіграв сет і відразу примчав тебе рятувати.

— Нехай вдавиться своїм сетом. Не кажіть йому, де я. Будь ласка…

Довелося заприсягтись, що знайду Ксенію, і сказати Кілеру «добраніч».

— Якщо раптом вона у вас, — Кілер, видно, добре знав свою дівчину, — скажіть, щоб не ображалася. Я ж не напризволяще її покинув, а на приватного детектива. Ну, не міг я не відіграти, не міг… Якщо раптом вона у вас…

— А якщо в маніяка? — нітрохи не жаліючи бідолашного діджея, поцікавилась я і відімкнула телефон.

Ксенія опустила голову.

— Начебто з ним і разом, а насправді — в кожного своє життя. Через цю його політику невтручання я не почуваюся коханою.

— Не дивно, — співчутливо зауважила я, бо уявила: якби Георгій довідався, що мені загрожує небезпека, та вирішив спочатку скінчити свої справи, а вже потім кидатися мені на допомогу — що я робила б? Та я б із ним тоді вітатися перестала!

— Рада, що хоч хтось мене розуміє, — кинула Ксенія.

— Пригадую, Кирило хвалився чимось таким, — докинула я, намагаючись повернутися до теми, яка мене цікавила.

— Знати про людину купу фактів й розуміти її — різні речі, — різко випалила Ксюша. — Добре, повернімося до нашого барана. Інакше цього впертого, жорстокосердного гада й назвати не можна. Хоча, чому ж не можна. Можна…

Наступні п’ять хвилин я вислуховувала епітети, якими Ксенія нагороджувала то Кирила, то Кілера, то саму себе, то всіх трьох разом. Вилаялась до знемоги й нарешті повернулася до розповіді.

Днів за два після тієї жахливої сварки з Ксенією, Кирило притяг у театр нову п’єсу. Цього разу вже не власну. Точніше, не цілком власну. Кир узяв цілком пристойну книжку, написану гарним автором, і за її мотивами створив п’єсу. І його старання увінчалися успіхом. Зінаїда Максимівна прийняла п’єсу до постановки. Спектакль повинен був вийти — те, що треба! Потужна річ, блискучий добір акторів (Кир із Ларисою в головних ролях), Зінаїдоччина режисура… Усі зарані вже смакували тріумф. Кир ходив гордий і пихатий. Відтепер він іменувався Автором. Нарешті. Він так давно прагнув цього почесного звання. Трохи згодом, проводжаючи Ксенію додому, Кир раптом завів розмову про акторський склад і буквально витяг із Ксенії зізнання, що вона хотіла б грати головну роль.

— Замість Лариски? — глузливо запитав тоді Кир. Нарешті він знайшов у Ксениній «позитивності» відверту пробоїну.

— Ні… Разом із Ларисою…

— Удвох одну роль, в одному складі? Це як? — Кир виявив Ксюшину слабість.

— Ніяк, я просто так сказала, відчепися, — Ксенії стало жахливо соромно, вона спробувала змінити тему.

Не вдалося. Цілу дорогу страшенно задоволений собою Кир розповідав, як важливо йому ощасливити Ксенію. Ні, натомість він нічого не вимагає. Не просить. Він тільки поговорить із Зінаїдою про неї. Режисер не зможе відмовити Автору. Лариса гратиме в другому складі. Якщо відверто, він, Кир, з самого початку писав цю роль під Ксенію. Як добре, що в Ксюші є тепер можливість переконатися, що він ладен зробити для неї що завгодно. Він завжди прийде на допомогу, завжди буде поруч у тяжку хвилину, завжди підставить своє плече. Не те, що цей смердючий діджей, якому він, Кир ще покаже…

Ксенія зрозуміла, що стеження триває. Кир знову знав про неї все й намагався скористатися цим. Втертися в довіру, здатися близькою людиною. Ксенія тоді накричала на Кира. Щось на кшталт: коли хоча б волосина впаде з голови у діджея, то вона власноруч відірве голову Кирилові… Наступного дня двоє невідомих напали в під’їзді на Кілера і… Ні, не побили. Підстригли. Раніше Кілер носив довгий хвіст. Його й зрізали. Відривати Кирові голову Ксенія не зважилася. Списала все на збіг. Переконала себе, що Кир до нападу на діджея не причетний. Якщо відверто, Ксенія досі ще нікому не відривала голови й зовсім не знала, як до цієї справи підступитися. Тому злякалась і промовчала. Вдалася до самообману, запевняючи себе, мовляв, Кир не може виявитися такою вже сволотою. Даремно себе переконувала.

Наступного дня весь театр знав, що Автор просив Режисера про перерозподіл ролей. Автору було відмовлено, й він, розлючений, намагався навіть «качати права». Кричав щось типу: «Та якби не я, ви б і досі були занюханим аматорським колективчиком! Я маю право вирішувати! Це моя п’єса!». Зінаїда Максимівна підвищила голос у відповідь лише один раз. Але цього вистачило, щоб Автор підібгав хвоста й заходився вибачатись. Перспектива бути викинутим із театру його не тішила. Ксению, що згоряла від сорому, взяли на головну роль у третьому складі. Ксенія намагалася щось пояснити режисерці. Казала, що, мовляв, вона взагалі не збиралася ні про що просити, мовляв, не знає, що на Кира найшло. Зінаїда ніби повірила, сказала, що все сущі дрібниці, Кирило запальний від природи й що це нітрохи не применшує його заслуг перед колективом. Тим більше, що він вибачився за різкі слова. Ксенію ж беруть у третій склад не через це безглузде клопотання, а тому, що роль дійсно того варта, Ксенії не завадить потренуватися. Гратимуть перед глядачами, швидше за все, перші два склади. А для третього ця п’єса стане серйозною школою.

Увечері Ксюші подзвонив Кир:

— Не хвилюйся. Я все влаштую. Не так-то просто піти проти моєї волі в цьому театрі. Я дещо придумав. Тепер подивимося, я чи вони… Давно мріяв про серйозну гру.

Я вже не встигала записувати.

— Ксюшо, ти передаєш його фразу дослівно?

— Ну… майже. Думаю, так. Максимально наближено до його тодішніх слів. І ще — це важливо — він казав, що доможеться свого. «Поки в моєму арсеналі є такі люди, як Хомутов і його здоровань глухонімий — я практично непереможний».

— До чого тут Хомутов?

— Не знаю… Кир підтримує з ним дуже тісні стосунки. Уявлення не маю, чому, але, мені здається… Загалом, Кирило говорив ці слова так значуще… Тепер я майже впевнена — Хомутов причетний до зникнення Лариси з Аллою.

— Та чому ж, дідько забирай? Пояснюй до пуття! Розмовляти з Киром Ксенія не стала. Попросила дати спокій. Після ганьби перед усім колективом взагалі не бажала говорити з Киром. Раптом скаже щось не те, й це його спровокує до нових вчинків, які потягнуть за собою нову гидоту. Кир спокійно повісив слухавку. Наступного дня зникла Лариса. Батьки зниклої кілька разів дзвонили Ксенії. Ксюша в шаленстві помчала до Кирила.

— Це ти?! Ти! Що з Ларискою? Де вона?

Кир незворушно вислухав Ксенію, потім спокійно пояснив, що знати нічого не знає. Але якщо Ксенія ще трохи почекає, роль буде в неї в кишені. Ксюша пригрозила Кирові, що піде в міліцію.

— І що ти їм скажеш? Не здумай. Не станеш же ти кидати на мене тінь підозри? Ми ж друзі, Ксюш… А якщо я не винен? Подумай… Міліція ж рада буде розкрити злочин. Вони хапаються за будь-яку зручну нагоду. Мене заберуть і скалічать, перш ніж батько зуміє заплатити, кому слід. І все через твоє зрадництво… Хіба ти можеш так вчинити?

— Де Лариска?

— А якщо я винен, то тим більше ти не можеш віддавати мене в руки органів, — вкрадливо провадив Кирило. — Не думаєш же ти, що я вбив Ларису? А якщо ні, то, ізолюючи мене, ти позбавиш свою подругу необхідної підтримки. Їжі, наприклад. Голодна смерть — це дуже тяжко…

— Кире, припини знущатися. Скажи, це ти сховав Ларису?

— Ні. Але не турбуйся, перший склад незабаром буде твоїм.

— Кире, до чого ти докотився? Тебе посадять! Ларка ж бо в чому винна?

— Оце вже не знаю. В дурості, напевне. Все не так страшно, заспокойся. Слухай-но, а чого ти вирішила, що мене посадять? Ксюшо — я зроблю для тебе що завгодно. Але повір, мені складно буде витягти тебе з психіатричної клініки. Якщо ти з таким одержимим виглядом з’явишся в міліцію, тебе просто віддадуть лікарям…

Розмова нічого не дала. Ксенію охопив жах. Вона й вірила, й не вірила в причетність Кира до зникнення Лариси. «Може, все це дурнуватий жарт? Сценка, гра?» — чомусь думала вона. Ксенія теж втяглася в цю гру. Стала цілими днями надзвонювати Кирові або жадати від нього особистої зустрічі. Якщо він бачиться з Ларисою, то Ксенія повинна вистежити його. Встановити справжнє стеження не вдавалося. Єдиним способом контролю Кирових переміщень було переміщення разом із ним. А ще — дзвінки, щоб переконатися, що з дому він не виходив. У розмовах Ксенія ще й досі сподівалася вивідати в Кира всю правду. Кирило говорив про все й водночас ні про що. Одне Ксенія усвідомила — якби одного разу не дала Кирилові приводу для упадань, якби не відповіла ствердно на його пропозицію грати в першому складі.. Ситуація зараз була б зовсім іншою. Ксенія намагалася виправити власні помилки. В одній із розмов їй здалося, начебто Кир майже зізнався. Він говорив щось таке про міліцію. Про те, що за нормального розкладу, ніхто б ще не починав пороти гарячку, але Зінаїда Максимівна намагається тиснути на органи. Загалом, Ксенії здалося, що Кир натякає, буцімто він не може відпустити Ларису тільки з тієї причини, що тепер усе це вже не пройде як безневинний жарт. Із самою Ларискою Кир, можливо, навіть змовився (ну, не вірила Ксенія, що Кирило може силоміць утримувати Ларису), а ось із міліцією домовитися буде складно. Тоді Ксенія написала Зінаїді Максимівні записку з погрозою. Сподівалася, режисерка послухається і зупинить слідство. Наступного дня зникла Алла. Тепер Ксенія розуміла, що все це далеко не жарти. Лариска дружила з Киром. Могла вже незрозуміло за які медяники погодитися стати учасницею його плану. Але принципова та правильна Алла — нізащо. Тим більше, в одній команді з ненависною їй Ларискою. Ксенія, котра тепер почала грати в першому складі, ще раз зажадала від Кира однозначних пояснень. Кир попросив не турбуватися. Ксенія насилу стрималася, щоб не задушити його. І тут вона усвідомила, яку дурницю зробила, коли написала записку режисерці. Якщо справа набере дійсно серйозних обертів, то її, Ксюшин, почерк, стане вагомим аргументом на користь версії про причетність її до зникнень. Тим більше, що вона мала мотив — отримання ролі.

— Я відчула себе в пастці. Я зовсім не знала, що робити. Похід у міліцію тепер іще міг обернутися й обвинуваченнями проти мене самої. Я сахалася від власної тіні й понад усе хотіла зникнути. Випаруватися, бо спілкування зі мною, як я зрозуміла тоді, може скінчитися для всіх жахливими неприємностями.

Далі події почали розвиватися зовсім нелогічно: Ксенія жахливо нервує, впадає в абсолютно безглуздий стан. Вирішує, що мусить негайно вивести Кира на чисту воду. Цим вона врятує подруг, відведе від себе жахливі підозри та переможе ненависного Кирила, котрий настільки витончено вирішив помститися за її, Ксюшину, відмову від його любові…

— Він висмоктав із мене всі почуття! По ниточці, по жилці… Знищив у мені й розсудливість, і довіру до будь-кого. О, ці жахливі розмови… Ні так, ані ні… Він гарний актор. Він так уміло тримає в напрузі! Створює ілюзію, що все це просто жарт, що за хвилину все розкриється. Пояснить, де дівчиська. І пояснення це виявиться таким простим, таким зрозумілим, що думки про якусь там міліцію здадуться маренням. Але ця ілюзія залишається ілюзією. Він ні в чому не зізнається, але й не відмовляється ні від чого…

У голові в Ксюші дозріває план. І тут, як на зло, в гру вступаю я. Ксенія розуміє, що приватний детектив легко встановить автора записки. А ще Ксюша не вірить, що я зможу докопатися до Кира. Надто вже спокійно той поводиться. Напевне, підстрахований по самі вуха. Тоді Ксенія пише записки мені. Намагається пригрозити втратою найдорожчого. Знаходить мою відповідь із проханням уточнити, що значить «втрачу близьких». Уточнює вже в батьковому кабінеті, куди потрапляє через горище. Ключ від входу на горище з боку звичайного під’їзду Ксенія відібрала з батькової в’язки заздалегідь. Сподіваючись, що, можливо, я все-таки відмовлюся від розслідування, вона силкується залякати мене. Вирішує будь-що-будь сама знайти Аллу з Ларисою. План у неї простий: вдасть, що сама зникла. Для всіх це стане закономірністю: раз виконавиця головної ролі, значить, повинна зникнути. Для Ксенії — чудовим алібі: сама зникла, отже, інших не викрадала. Для Кира — шоком. Він-бо знає, що сталося з попередніми зниклими дівчатами. А з Ксенією що? Кир напевне розпочне пошуки. І напевне якось викаже себе. Десь припуститься помилки й випадково виведе на місцезнаходження Лариски з Аллою. Залишається тільки стежити за кожним його кроком. Власне зникнення подарує Ксенії цілковиту волю. Вона зможе весь час присвятити стеженню. Справжньому, ретельному стеженню. Тільки ось батька шкода — хвилюватиметься. Тоді Ксенія пише Шумилову листа. Крім того, виникає ще одна проблема: у Ксюші зовсім нема грошей. У цьому випадку доводиться покластися на Кілера. У того грошей теж нема, та є їжа, приготована Кілеровою бабусею. В дім до діджея Ксенія вирішує не йти. Кирило може розпочати пошуки саме звідти.

Вона чаїться на горищі та приміряє вилучену з театрального реквізиту перуку, смакуючи подумки прийдешні події: Кир що не день більше нервує через її зникнення, аж поки не настає час для стеження за ним… І тут з’ясовується, що горище віднині переходить до чужих людей і ці люди збираються робити там ремонт, тобто криївка перестає бути криївкою. Після доби сидіння на горищі Ксенію це навіть втішає. Здоровий глузд потроху повертається, і вона вже сама не рада, що все це зчинила. Цілий вечір Ксенія блукає затишними двориками центру та розмірковує, що робити далі. Нарешті вирішує розповісти все батькові. Або його детективу. Тобто мені. По прийнятті такого рішення дівчина відразу наштовхується на мене, бо я репетую на всю вулицю її ім’я. Вона вбачає в цьому добрий знак і зважується підійти до мене та відкритися.

— Ви собі уявити не можете, чого мені варто було прийняти таке рішення…

— Ну, вже не менших зусиль, аніж мені довелося затратити, щоб витягти з тебе всю цю розповідь.

Тепер варто було поставити деякі навідні запитання, аби з’ясувати, що в цій розповіді просто марення, плід Ксюшиних страхів і прихованих почуттів до Кирила, а що — реальні факти. Я підливала Ксенії чай і намагалася не косувати на її голову надто підозріливо. Як у такій маленькій голівці може вміститися така кількість протиріч? Реальність із вигадкою перемішалися там настільки, що відрізнити їх одне від іншого, здавалося, просто неможливо.

— Ну, ось що, — почала я. — Необхідно провести цілу купу заходів. Насамперед потрібно повідомити твоєму батьку, що ти жива.

— Він знає. Я писала йому про це.

І знову цей вираз непохитної упертості на обличчі. І вона ще когось бараном називала!

— Коли в тебе будуть власні діти, тоді зрозумієш. Побачиш, чи набагато твій лист полегшив батькові страждання.

— Ми з татом звикли довіряти одне одному. Якщо я написала йому, щоб він не хвилювався, виходить, він не хвилюється…

— А мене він, по твоєму, від надміру зайвих коштів найняв? — посміхнулась я.

— Ні. Це через зникнення Лариси з Аллою. Він же голова батьківського комітету театру.

Найважче доводяться зазвичай найочевидніші речі. Необхідність подзвонити Шумилову здавалася мені настільки очевидною, що я навіть уявити собі не могла, як довести її Ксенії. Мусила вдатися до силової аргументації.

— Роби що хочеш, а я подзвоню йому. Мій обов’язок — повідомити клієнту, що його дочка жива-здорова.

— Не робіть цього! Ви зіпсуєте мені стосунки з батьком. Навіщо? Вони ж тільки налагодилися…

— Чим зіпсую?

— Він ніколи не пробачить мені, що я відмовляюся втаємничувати його в суть справи. Не уявляю, як скажу йому у вічі, що не хочу ділитися інформацією.

— Ну, то поділися…

— Що? Щоб він здійняв бучу? Я не зможу втримати батька, й він обов’язково чим-небудь викаже Кирові свою поінформованість. Ми зіпсуємо цим справу, розумієте? Ми змусимо Кира насторожитися! Не дзвоніть батькові. Я ж сама прийшла до вас, сама все розповіла, то слухайте мене… Ваш клієнт — мій батько, він просив знайти мене, але… Я все розумію. Просто зараз у мене грошей нема. Потім, коли все залагодиться, я попрошу батька збільшити ваш гонорар за те, що ви підтримали мене в настільки складний момент.

Ще одна намагається найняти собі олов’яного солдатика! Генетична пристрасть до лідерства, яка призводить до купи дурниць і помилок… Скидалося на те, що Ксенія впевнена, нібито її з’ява з повинною та обіцянки щодо збільшення гонорару автоматично переводять мене в її підпорядкування.

— Заспокойся, будь ласка, — я вирішила не дратуватися. — Дуже добре, що ти розповіла мені про всі свої спостереження. Шкода, що тільки зараз. Якщо Кирило дійсно винний, ним потрібно було займатися значно раніше.

— Що значить «займатися»? — голос Ксенії помітно здригнувся.

— Поки що не знаю. Узяти під нагляд, допитати, надавити… Не хвилюйся, ми обов’язково що-небудь придумаємо.

— Його не можна допитувати!

Зважаючи на тон, Ксенія вирішила, що на Кирила очікують катування і болісна смерть.

— Якщо він не винен, йому ніхто не заподіє шкоди…

— До чого тут це?! Не можна допитувати, бо він зачаїться, нічого не скаже, але стане значно обережнішим. Тоді ми нізащо не знайдемо дівчаток. Може, він взагалі плюне й вирішить залишити цю справу. А голодна смерть — знаєте, яка болісна?

— Ксюша, він залякав тебе. Заморочив голову, щоб ти нікому нічого про нього не розповідала.

— І мав рацію! Ви тільки зіпсуєте все! Не лізьте до нього!

Що довше ця дівчинка говорила, то підозріливішою здавалася її гіпотеза. Думці людини, яка настільки не керує власними емоціями, довіряти не можна. Можливо, Кирило сказав колись щось незначне, а воно впало на родючий ґрунт Ксюшиної підозріливості та розвинулось у її уяві до впевненості в його, Кировій, провині. А тепер, коли Ксенія відчуває, чим можуть скінчитися для Кирила її підозри, боїться відповідальності й хоче переграти все назад.

— Ксюшо, скажи, ти не до кінця впевнена в причетності Кира? Це важливо. Заспокойся і подумай гарненько.

Як не дивно, вона послухалася.

— Я не знаю, — зітхнула вона нарешті. — Якщо моє зникнення приголомшить його і змусить робити дурниці, тоді буду впевнена. Його не можна зараз налякати підозрами з вашого боку, розумієте?

У будь-якому разі перевірити Ксюшину гіпотезу було потрібно.

— Добре. Розумію. Раз ти така впевнена, що відкриті запитання все зіпсують, я їх не ставитиму. Але баш на баш. Я піду тобі в цьому назустріч, а ти натомість не будеш заперечувати проти мого дзвінка твоєму батькові… Зрозумій, він дуже хвилюється. Та й, відверто кажучи, ти зараз не в тому стані, коли можна десь тинятися. Тобі потрібно заспокоїтися, отямитись. Прийти додому, прийняти ванну, виспатися… Тоді й думатиметься краще. Миттю прищучимо твого Кира. А вдома переховуватися значно простіше. Уже там тебе точно ніхто не знайде…

— Чого ви зі мною говорите, як із божевільною?

Вона мала радію. Я дійсно перейшла на вдавано лагідні інтонації.

— Гаразд, скажу, як дорослій людині, — я вирішила виправитись, — у тебе нема іншої ради. Я все одно передам тебе батькові. З рук у руки. А далі можеш робити, що хочеш. Просто краще, щоб ти сама прийняла рішення повернутися. Краще зробити цей крок за обопільною домовленістю.

— Але ж, — Ксюша, схоже, не очікувала такого повороту. Губи в неї затремтіли, очі розширилися і зволожились, — але це зрадництво… Я довірилася вам. Вивернулася, описуючи навіть ті ситуації, у яких не надто гарний мала вигляд… А ви вирішили скористатися моєю відвертістю… Це підло.

— Ну ось! — я сплеснула руками. — Тепер і в мені тобі ввижається підла зрадниця. Кепська звичка бачити ворогів у кожному зі свого оточення.

По суті, якщо ця панянка не хотіла повертатися додому, то мала на це повне право. Я розуміла її, але все-таки говорила далі.

— Це вже, знаєш, якісь твої приховані комплекси. Цілий комплекс комплексів. І як, запитується, можна не ставитися до тебе, як до божевільної?

Я суворо глянула на Ксенію, зупинилася на половині думки й раптом здавлено засміялася. Ну чому всі найбезглуздіші історії відбуваються в цьому світі тільки зі мною? За що природа нагородила мене такою безмежною дурістю? Я власноруч притягла цю ненормальну Ксенію до себе додому. Зумисне вибрала момент, коли ми залишилися з нею наодинці. Не повідомила нікому про її появу. Не викликала Жорика для зняття свідчень… Не набрехала цілу торбу про свою вічну відданість і готовність коритися. Замість цього чесно зізналася в наявності власних планів. Нічого дивного в тому, що Ксенія вирішила скористатися цими моїми промашками. Її божевільні очі, не кліпаючи, свердлили дірки в моєму обличчі, на яке вона націлила дуло пістолета.

Ненька все життя вчила мене не зв’язуватися з психами, а тим більше — не приводити їх до себе в дім…