Історія однієї істерії

Розділ про те, що покараний злочинець нагадує жертву й викликає жалощі

Через усі ці переживання день переплутався в мене з ніччю. Ранок наполегливо смикав мене телефонними дзвінками, сонячними променями, що пробивалися крізь жалюзі, лункими голосами якихось відвідувачів, які спросоння не впізнавалися.

Марно. Я просто не могла розплющити очі. Георгій поставився до цього з розумінням і, як міг, охороняв мій сон. У результаті за офіс півдня слугувала кухня, телефон перекочував до Жорика в кишеню і його наполегливі спроби дзвонити миттєво придушувалися залізною рукою колишнього опера.

Загалом, коли я нарешті прокинулась, то виявила цілковиту відсутність у домі людей і кави. На столі красувалася записка від Жорика:

«Не хотів будити. Є новини. Нічого не починай до мого приходу. Зберігай усе в таємниці. Так потрібно для справи».

Ну що ж це таке робиться! Мені що тепер, до кінця життя чиїсь зашифровані тексти розбирати? Не міг зрозуміліше пояснити? Які ще новини? Звідкіля? Що за світ такий: на мить очей приплющити не можна, відразу щось та скоїться…

Мимохідь глянула на годинник і зрозуміла, що про «мить» — то я погарячкувала. На те, аби статися, новини мали цілі півдня.

— Альо, детективна агенція «Order», — оскільки Настуся кудись випарувалась, я знову вдавала з себе секретарку.

— Заняття в театрі пішли вам на користь. Ви вже схоже граєте. Щаслива вітати вас, — усе це режисерка промовляла настільки сумно, що я захвилювалася.

— Чомусь не чути щастя у вашому голосі. Що сталося?

— Маразм триває. Видно, мені час уже звикати. Світ — недосконала структура. У ньому завжди чогось бракує. Знаходиш одне — неминуче втрачаєш інше…

Інтонаціями її монолог дуже нагадував меланхолійні промови віслючка Іа з мультфільму про Війні Пуха.

— Пробачте, але ж ми пришили вашого хвоста. Обидві Героїні знайшлися і виявилися цілими та неушкодженими, — я відразу спохопилася. А раптом саме факт повернення акторок мав на увазі Жорик, коли велів мені «зберігати все в таємниці»?

— Так. Але на відміну від Іа, в мене багато хвостів, — режисерка правильно розгадала мої асоціації з мультфільмом. — Я — багатохвостий віслюк. І під час щасливого повернення одного, відразу зникає якийсь інший хвіст. Героїні з’явилися — герой зник. Кирило без попередження не з’явився сьогодні на репетицію. За багато років занять у театрі з ним такого ще жодного разу не траплялося.

«Ну ось… Як я могла?! Хто дозволив мені відпочивати в той момент, як злочинець розгулює на волі? Поїхав, утік, заховався. Уник відплати й навіть елементарних докірливих поглядів примудрився уникнути. Не кажучи вже про публічне викриття та судовий розгляд. Як я могла відпустити його?».

— Побоююсь, що з ним сталося щось недобре, — провадила режисерка. — Він дуже відповідальна щодо репетицій людина.

«Ага. Схоже, акторки не повідомили Зінаїді, що її „відповідальна людина“ за сумісництвом ще й підступний лиходій. І що в нього, уже викритого, є безліч причин для негайної втечі».

— Може, занедужав? Чи термінові справи які? Я вирішила теж не відкривати поки що перед режисеркою справжнього Кирового обличчя.

— Не схоже, — тяжким паровозом зітхнула вона. — Його всі бачили. Він ішов на репетицію. Розмовляв із хлопцями. Радів разом із ними, що дівчатка повернулися. А потім раптом бац — і зник. І вдома його нема. Знаєте, я так тепер хвилююся… Може, він теж у яку пастку втрапив? Ось, вирішила вам подзвонити, порадитися, чи варто бити на сполох.

— Нічого не починайте. Я вам передзвоню. Зараз усе з’ясуємо.

Не розуміючи, що саме наговорили дівчиська режисерці, я не могла продовжувати розмову. Брехати не хотілося. Але й заважати якимось задумам дівчисьок — теж. Що ж усе-таки вони придумали? чому не виказали сценариста? Вони бачили його, розмовляли з ним… А потім? Запропонували йому зникнути з міста, чи що?

Номер стільникового Георгія відмовлявся працювати. «На даний момент нема зв’язку». Телефон, виданий Тигрі, повторював абсолютно те саме. Що за невдача? Знічев’я набрала домашній номер Кира. Назвалася акторкою з театру.

— Знаєте, до нас заходила Ксенія. Кирило дзвонив їй і просив попередити нас і всіх у театрі, що йому раптово трапилася путівка. Він вирішив поїхати, — спокійний жіночий голос, який належав, імовірно, матері Кира, не виказував анінайменших ознак хвилювання.

— А чому ж Кирило сам вам не подзвонив? — насторожилась я.

— А в нас телефон поламався, — незворушно відповіла Кирилова мама.

Я задовольнилася такою відповіддю, повісила слухавку, потім усвідомила, наскільки дивно все, що відбувається, і передзвонила ще раз.

— Якщо у вас поламався телефон, то як же я тоді до вас додзвонилася?

— А його вже полагодили. Майстер сказав, що хтось дроти нам обрізав. Знайшли і змусили склеїти.

— Зрозуміло…

Насправді мені було нічогісінько не зрозуміло, але я передзвонила режисерці й повідомила про почуте.

— Як вам це подобається?! Як із такими людьми можна працювати? — гриміла до мене слухавка. — Тут ночами не спиш, переймаєшся… А вони… То зникають, то від ролі відмовляються, то відпочивати їдуть! Я сама вже теж думаю, чи не відмовитися від усієї цієї трупи! Якась масова істерія в нас усіх…

«Оце вже дійсно масова істерія, — подумки погодилась я, — тільки все розгадали й розплутали, як мої доблесні бійці зопалу нових загадок наплодили… Куди вони поділи Кира?»

Я вже збиралася дзвонити Шумилову й розшукувати Ксенію, як біля дверей завовтузилося.

— Негайно поясни мені, що відбувається, або вчиню грандіозну істерику! — кинулась я до Георгія.

— Боюся, ти зробиш те саме, якщо розповім тобі все… Тільки повір, я тут ні до чого. Це все твої акторки. От дивний народ. З іншого боку, я не міг їм відмовити. Жадання помсти — нав’язливе почуття і нікого ще до добра не доводило. Його краще відразу вдовольнити в нешкідливій формі.

— Ви що, — я витріщила очі, — вбили Кирила?

— Це, по-твоєму, нешкідлива форма? — посміхнувся Георгій.

— Найнешкідливіший із усіх варіантів, що я придумувала для покарання негідника. Але я придумувала їх, сидячи в пастці. Тут, на волі, я вже не надто хочу мститися.

— Ти здивуєшся, але спосіб помсти придумав не хто інший, як твоя Сестриця. Їй набридло бути просто тлом. Вчинків дитині закортіло.

Щоб негайно не знепритомніти, я обіруч схопилася за Жорика.

— Що вона накоїла? — дивлячись прямо у вічі Георгію, випалила я.

Нарешті Жорик припинив мучити мене пустими балачками й почав розповідати. Я уважно слухала і ніяк не могла позбутися думки, що для більшої правдивості до відомого: «весь світ — театр, а люди в нім актори» необхідно додати ще одне слово. Абсурд. «Увесь світ — театр абсурду».

Виявилося, що з раннього ранку на моїй кухні засідав трибунал. Настуся з Тигрою, Алла, Лариса та Георгій. Підозріло мідними панянками мої акторки виявилися. Після скількох переживань, замість того, щоб відсипатися — до роботи взялися. Втім, у їхньому віці це було нормальним. Мене для більшої волі в прийнятті рішень вирішили не будити. Георгія — зачарувати й зобов’язати до ролі помічника.

Жорик стверджує, що не міг дозволити собі чинити перешкоди новоявленим месницям. Каже, що, коли я зникла, він жахливо хвилювався, дорікав собі за відсутність чуйності та уваги до мене й обіцяв у разі мого щасливого повернення викорінити власну шкідливість. Викорінив і став нешкідливим. Насправді, як на мене, йому просто припав по смаку задум. Крім того, ну який чоловік встоїть перед проханнями такої кількості дам?

«Зуб за зуб!» — агресивно ухвалив трибунал. Кирила було вирішено заманити в пастку і протримати рівно стільки, скільки «першопроходець» підвалу — Лариса — провела там. Ось тільки як це здійснити? І тут на висоті виявилася Настуся.

— Знаєте, в організації святкового карантину нам дуже допомогла одна властивість батьків, — замислено промовила Сестриця й навіть навушники зняла для повного зосередження. — Предки охочіше вірять, що їхнє чадо занедужало, якщо знають про грипування решти школярів… І ще! Ледь зачувши про хворобу когось із класу, мами миттєво починають підозрювати, що їхня дитина вже заразилася. Їх і обманювати не треба. Лише ствердно відповідати на запитання типу: «А ковтати боляче?». Цікаво, це тільки батьківська, чи загальнолюдська властивість? Я до того веду, що коли всі ми нібито повіримо, то Кирило замислиться й сам накрутить себе до такого стану, що теж повірить. Розумієте?

Настуся ще ніколи в житті не говорила стільки серйозного тексту підряд. Тому її промова й привернула увагу. Перш ніж відмахнутися від «дитячих міркувань не в тему», кожен із присутніх усе-таки проаналізував почуте. Зрозуміла Сестрицю лише Тигра. Зрозуміла, схвалила і відразу взялася складати план дій. Як не дивно, усе вдалося на славу. За кілька годин до репетиції вся трупа студентського театру «Сюр» уже тупцювала біля БК. Ще б пак! Адже Ксенія (котру як єдину, кому могла беззастережно повірити Кирова мама, «месники» взяли в свій клан) ще зранку обдзвонила всіх з радісною звісткою: «Лариса з Аллою повернулися! Вони знайшли історичне місце — Вогнище Мистецтва і через власну необережність потрапили в пастку, що охороняє святе місце». Від зацікавлених відбитися не можна було. Гріючись у променях підвищеної уваги, Лариса розквітла просто на очах. По-голлівудівськи посміхалася, по-королівськи розправляла плечі, по-жіночому мружилася, відповідаючи на нескінченний потік запитань.

— Так. Я перша знайшла це місце. Алла вже потім з’явилася. Звичайний підвал. Може, й чийсь, не знаю… Так. Як і написано у вказівному тексті. Ні. Просто під пізнавальним знаком стоять стелажі. А ось за ними, серед мотлоху — стародавній вівтар із каменю. Відкопати його було нелегко. Так. І скриня зі стародавніми монетами. Я так зраділа, коли знайшла все це! От, думаю, удача… Здам монети в музей, а мені премію дадуть… А потім виявилося, що назад дороги нема. Я була в розпачі.

— Ти ба, чого захотіли, — забурчала, червоніючи, Алла. — Ми це місце тільки археологам покажемо. У нас сьогодні після репетиції вже про зустріч домовлено. І нікому більше ми про це місце не розповімо. Ви ж розорите його запросто. А це — історична пам’ятка!

Цієї миті солідний джентльмен у цивільному, але з посвідченням підійшов до компанії і строго дивлячись на оповідачок, захитав головою:

— Я ж просив — нікому й слова! Ет, треба було вас у камеру на час з’ясування замкнути…

— Ми не сказали, де вівтар знаходиться, — боязко спробувала виправдатися Лариса.

— Значить, так, — звертався Георгій (а людина з посвідченням — це був він) до присутніх, — нікому ні слова про те, що ви почули. Історична пам’ятка знаходиться на приватній території, і поки не буде проведено експертизу, навряд чи можна буде вважати це місце стародавнім місцем поклоніння.

— Ця людина нас визволила. Їхній відділ давно займався пошуками легендарного Вогнища Мистецтва. Знали, що це місце десь у центрі нашого міста… Знали і про те, що такі місця охороняються пастками. Тому наш рятівник був обережний. Мало того, що сам не попався — і нас визволив.

— Я кому кажу, — помітно почав дратуватися рятівник, — ані слова більше! Якщо знайдений нами скарб — дійсно легендарне Вогнище Мистецтва, то незабаром усі ми потрапимо в історію. А поки мовчіть.

На Кирила було боляче дивитися. Немов риба, він то роззявляв, то знову безсило стуляв рота. Потрібно було уточнити, запитати, припинити це божевілля… Але запитувати не можна було, запитання збудили б підозри. Безліч нестикувань не давали Кирилові можливості заспокоїтися. Адже він сам усе це придумав! Сам продумав і змайстрував електронну схему пастки… Тільки встановити двері та закріпити заслінку на вікно попросив допомогти Петровича. Сам своїми руками все це створив… У власному, відданому дядьком під майстерню підвалі. Ні, звичайно, цілком Кир підвалу не досліджував. Там стільки мотлоху всілякого ще з часів будівництва нагромадилося, хто його розбере? І що, виходить, серед цього мотлоху, Ларка знайшла щось коштовне, яке нагадує вівтар? Не може бути! Адже Кир сам придумав легенду про Вогнище Мистецтва. Що ж тоді відбувається? Добре, дівчиська, але ж… Посадова особа… А може, Кир просто вгадав? Як Майстер вгадав думки Пілата. Виходить, Кир Майстер… Він знав, здогадувався. Ні, так не буває. Цього не може бути… Але про що ж тоді всі вони говорять? Єдиний вихід — перевірити. Потрібно піти й перевірити. Негайно!

Кирило нікому нічого не сказав, просто кинувся до будинку свого дядька.

— Звичайно, це було просто нашим везінням. Пацан міг побоятися лізти в свій підвал. Міг не повірити… Але твої панянки впевнені, що інакше бути не могло. «Ми, — кажуть, — добре знаємо психологію нашого Кира. Не гірше, ніж він нашу». Отже, удача на боці правих. Кирило добровільно посадив себе в пастку, — скінчив Георгій.

— Нічого не розумію, — втрутилась я в Жорикові спогади. — Він же повинен уміти боротися зі своїм винаходом. Невже не зміг приборкати пастку трьох дверей?

— Намагався. Перед вторгненням розблокував усі троє і відімкнув електроніку системи. Ми там за підвальним мотлохом Настусю з Ксенією посадили, щоб вони з укриття цей момент відстежили. Ксенія чогось сумніватися почала: а раптом Кирило не винен. От і побачила на власні очі. Й про підвал цей геній доморослий знав, і про схованку, в якій пульт керування зберігається. Загалом, зайшов цей розумник у підвал. А ми його, не мудруючи лукаво, там і замкнули. Без будь-якої електроніки. На звичайні замки усі двері позачиняли.

— І що?

— Та нічого. Сидить. Про гріхи свої міркує. Поки провини не визнає. Вважає, мовляв, він нікого в пастку лізти не примушував. Мовляв, усе це було звичайним жартом. Мовляв, хто ж винен, що дівчата такі тупі трапилися й не відразу про вихід прочитали.

— Звідки поінформованість? — здається, Георгій заразився від мене манерою все трішки перебільшувати й додумувати за всіх їхні мотиви.

— З перших рук. Хочеш подивитися? Ну, поїхали.

Дорогою я з’ясувала, що переговори з бранцем ведуться в письмовому вигляді. Офіційні послання обох сторін передавалися через ті самі шпарини, крізь які ми раніше викидали записки з благаннями про допомогу. Щоб запобігти можливій втечі бранця через вікно, Георгій не надто напружував інтелект. Просто намертво закріпив бляху на віконці.

Звичайно, коли Кирило виявив, що двері замкнено, відразу кинувся до того віконця. Воно не відчинялося. У відповідь на ледь чутну з підвалу лайку, «месники», які вже перебралися до того віконця, передали свою першу записку. Кирилові, проти якого було достатньо доказів, пропонувалося зробити вибір. «Яку в’язницю виберете?» — чемно цікавилися задоволені своєю удачею «месники». Кирилові пропонувалося відсидіти в підвалі півтора тижня, або ж бути негайно переданим у руки правоохоронних органів. «Звичайно, твої батьки постараються відкупитися. Але, якщо не вийде?

Хто може передбачити рішення суддів? Який термін і в якому товаристві доведеться відбувати?».

Однією рукою тримаючись за стіну, самотня Ксенія стояла біля відомого підвального вікна і ретельно вивчала чергову записку. Кусаючи губи, вона, зважаючи на все, ще й ще раз пробігала очима по рядках. Щоки в неї ледь помітно поблискували від сліз. Інші «месники» юрмилися по той бік колії та старанно вдавали, що не дивляться в її бік.

Ми з Георгієм припаркували «Форд» і вийшли.

— Катрусю!!! — Настуся неймовірно зраділа, що я нарешті готова вислухати повість про її подвиги. — В нас вийшло! Я таке придумала… Зовсім смішне… А воно візьми, та й вийди. От здорово!

— Що там? — я кивнула на Ксенію.

— У них інтим. Просили дати можливість поспілкуватися наодинці, — пояснила Лариса. — Ми отримали його письмову згоду просидіти в цьому підвалі десять днів і відчепилися. Усе-таки він діяв у стані афекту. Образа затьмарила світ… Віддати його в руки міліції було б занадто суворо.

— Він переживає? Зізнається?

— Тільки визнає власну дурість. Те, що попався. Намагається зараз переконати Ксенію, мовляв, не міг припустити, що ми так довго будемо шукати вихід… Просить у неї пробачення… Вона присягається, що буде щодня приходити сюди до нього на переговори. Дивна штука любов…

— Ага, — забурчала Алла, — а нам, так права на листування з близькими не давали… Ну та добре, не будемо вже такі суворі.

— Головне, щоб вона його не випустила, — скептично дивлячись на Ксенію, що вже строчила Киру відповідь, кинув Георгій.

— Не випустить. Вона пообіцяла, — впевнено сказала Лариса.

— Я все-таки про всяк випадок замок на засув повісила. Коли що — ключі в мене, — додала Алла.

Ще кілька хвилин ми потупцювали біля нещасливого віконця. Потім вирішили, що чекати на Ксенію марно, й розпрощалися. На душі було гидко. Жива людина мучилася зараз у темниці. Я знала про це, але повинна була забути. Вдавати, що нічого не відбувається. Це важко, майже неможливо, але необхідно. Така моя особиста платня за відновлення справедливості… Усе правильно. З облич присутніх я здогадалася, що вони думають про те саме.

— Стійте!!! — заплакана Ксенія кинулася напереріз «Фордові». Чомусь вона посміхалася. — Він кумедний… Просить полегкості. І я за нього прошу.

— Ми не можемо, Ксюшо. Всі разом вирішували посадити на десять днів…

— Та не про те я! — відмахнулась Ксенія, навіть ніби ображена. — Кир до такого прохання в житті не принизився б. Як ви могли подумати?! Він просить передати йому папір і друкарську машинку. У нього є ідея. А тепер ось і час є. За що дякує нам уклінно… Оце ненормальний, правда ж?

Неприхований захват у її останніх словах чомусь страшенно нас потішив.

— А хто тут нормальний?

Машинку було вирішено видати. Тюремне ув’язнення в такий спосіб із болісного перетворювалося на виправно-трудове. Цей факт кардинально змінив загальний настрій.

— Послухайте, — несміливо почала Тигра, — адже це все. Кінець історії. Ми впоралися. Причому, без втрат.

— У-р-р-а!!! — несподівано для самої себе раптом закричала я. І не на зв’язках, а животом, як годиться. Поганий приклад заразив цю компанію ще до власного народження. — Пе-е-ре-мо-га-а! — підхопили мої пасажири.

«Форд» верескливою кулею промчав по центральній вулиці.