Історія однієї істерії

Розділ про те, як підозрюваний вселяє нові підозри, а психічне здоров'я детектива — дедалі більші побоювання

«Зброя, можливо, батьківська. Просто пристрасть якась у цих Шумилових тримати мене під прицілом. От же ж, так і не з’ясувала, чи носить видавець обручку… Ой, до чого тут це? До речі, навряд чи Ксенія вміє стріляти, — швидко подумала я, починаючи лякатися. — Загалом, я не боюся зброї, але в руках дилетанта й вона може викликати серйозне занепокоєння. Ксеня випадково може вистрілити… І що, запитується, тепер робити?».

— Чого ти хочеш? — гранично спокійно поцікавилась я.

— Піти геть. Я даремно довірилася вам.

«У, маячня! Вона не просто суперечить сама собі. Вона вже й мене зовсім заплутала… І таки піде, попадеться в лапи або своєму Кирилові, або ще, не доведи Боже, якому справжньому злочинцеві, пристрелить його ненароком, а я мучитимуся потім. Мовляв, як могла відпустити цю божевільну розгулювати по місту з пістолетом».

— Я можу поставити тобі кілька запитань? — я ще не до кінця розуміла, що збираюся почати, але вже починала діяти. — Зараз ти вже нічим не ризикуєш. Сила на твоєму боці.

— Як і справедливість. Запитуйте.

— Навіщо ти викрала дівчаток?

Про всяк випадок я приготувалася до падіння під стіл. Якби моє запитання раптом влучило в точку, Ксенія, цілком можливо, остаточно втратила б контроль над собою і, переживаючи викриття, почала б стріляти. Тоді потрібно було б негайно шукати схованку. Втім, я дуже сподівалася, що Ксюша все-таки не злочинниця.

— Що? — Ксенія мало пістолет не впустила від обурення. — Я?! Та як таке взагалі можна подумати?

— Елементарно. Ти втираєшся до мене в довіру. Спочатку намагаєшся переконати в провині іншої людини, потім довідуєшся, що я, замість того, щоб нападати на нього і саджати, збираюся з ним розмовляти, та ще й тебе хочу повернути додому… Загалом, отут ти й прокололася. Виказала свою злочинну сутність.

— Що тут злочинного?

— Направляти зброю на людей.

Звичайно, здорово було б, якби заради доказу своєї позитивності Ксенія забрала пістолет. Але це було б надто просто. Не з моїм щастям.

— Але ж я не збираюся стріляти… Просто мені потрібно спокійно піти…

Я змусила її виправдовуватися. Це вже було дуже добре.

— Не збираєшся? Чудово. Тоді віддай мені пістолет. Він може ненавмисне вистрілити…

Я вимогливо простягла руку.

— Не рухайтеся! Я стрілятиму! — закричала Ксенія.

«Не вийшло…»

— То ти не збираєшся стріляти, то збираєшся… Визначся спочатку, — я й не приховувала свого розчарування. — Між іншим, ти зараз провалюєш свою власну ідею.

— Яку?

— Ми збиралися стежити за Киром. Але тепер я тобі обіцяю… Якщо ти підеш зараз, я відразу проведу найдокладніший допит Кира.

— Не проведете. Ви й самі не хочете зіпсувати справу. Не станете ви дівчисьок так підставляти.

«М-да. Шантаж не вдався».

— І тут твоя правда. Не стану, — покірно погодилась я. — А ось заявити на тебе в міліцію — можу. Збройний напад. Тебе знайдуть і посадять.

— Що я повинна зробити, щоб ви такого не робили?

— Опустити пістолет, вибачитися й подзвонити батькові.

— Ні! Я не можу цього зробити, й не кажіть мені нічого такого… У нас же, зрештою, вільна країна! У мене вже є паспорт, мені навіть горілку вже рік як можна купувати… Якщо я не хочу повертатися додому, то маю на це повне право… Та зрозумійте ж ви нарешті, мені зовсім не хочеться брехати батькові. А розповісти йому правду я не можу. Він усе зіпсує…

По суті, я розуміла Ксенію. Напевне, вона мала рацію. Не хоче пояснювати Шумилову — нехай не пояснює. По-доброму, мені навіть потрібно було дозволити цій ненормальній спокійно піти. Але…

«Зараз вона піде, а сумління загризе мене на смерть за боягузтво і нездатність впоратися з двадцятидворічною істеричкою», — промчало в думках.

— Добре, кидай свою зброю. Якщо залишиш тут пістолет — я тебе відпускаю.

— Я вам не вірю.

Ксенія задкувала до дверей.

І тут сталося диво: мені спала гарна ідея.

«Гаразд. „Адже це наші гори, вони допоможуть нам“. Буду користуватися своїм знайомством із місцем дії. Тепер би ще пригадати в подробицях усе, що тут відбувалося вранці…».

— Ксюшо, ти одного не розумієш. Якщо я кажу, що тобі варто вдома сидіти, виходить, це чимось серйозним викликане. Виходить, я щось знаю… Я ж безліч усього вже про ці зникнення довідалася…

— Хіба? Ви ж про Кира навіть не здогадувались.

— Про нього — ні. Зате про Хомутова довідалася. Подивись, у мене в кімнаті навіть книжка його лежить. Думаєш, простий збіг?

— Яка книжка?

— «Оповідання для тварин». Навряд чи я просто так стала б нею цікавитися.

— Навряд чи.

— Ходімо, я тобі дещо покажу. У мене в комп’ютері є файл.

Не опускаючи пістолета, Ксенія дозволила мені пройти в кімнату. Сама знову перекинула через плече свою сумку та пройшла слідом. Зупинилася в дверях, так само тримаючи мене на прицілі.

— Спіймаєш із принтера, — якомога буденнішим тоном кинула я, — зараз отримаєш роздруківку.

Так, начебто беззбройні відвідувачі до мене взагалі не приходили. Ксенія слухняно підійшла до принтера. Пістолета, на жаль, так і не опустила.

— Зараз файл знайду.

«Головне, щоб Ксенія не вирішила залишити свого місця біля принтера й не заглянула в монітор».

Усе складалося просто чудово. Навіть поштовика запускати не знадобилося. Настуся, звичайно ж, не позакривала своїх програм. У правому кутку екрана красувалася її «аська» — програма, що дозволяє в реальному часі спілкуватися з безліччю людей. Тепер мені необхідно було непомітно додзвонитися до провайдера, щоб отримати доступ до мережі.

Зазвичай під час моїх спроб вийти в інтернет слухавка починала пронизливо дзенькати, всім своїм виглядом показуючи, що її експлуатують. «Не будемо брати слухавку, нехай дзвонять», — збиралась я сказати Ксенії, котра, за моїми припущеннями, не повинна була здогадатися про інтернет. Адже слухавка видавала б такі самі звуки, як ті, коли й справді хтось дзвонив мені по телефону. Цього ж разу вона чомусь взагалі не видала жодного звуку. Дивуватися було ніколи. Зелененький моніторчик внизу екрана свідчив, що я вже в інтернеті.

«Кому писати, що писати, як писати?» — гарячково міркувала я.

Добре, що ми з Георгієм попросили Настю вимкнути колонки. Звуки не виказували моєї присутності в інтернеті. В «аську» відразу надійшло повідомлення:

«Кроно, вітаннячко. Твоя домомучителька знову дозволила тобі залізти в комп’ютер? Це радує».

Це писав Настусин новий знайомий. Зважаючи на нік, — Гоша. Я здогадалася, що це той самий Ігор із автовідповідачем. Що ж, мені зараз навіть малознайомий тип може допомогти. Як добре, що в онлайні зараз виявилася саме людина з нашого міста.

— Зараз, я дещо підкоригувати повинна, — кинула я Ксенії та почала вистукувати повідомлення.

Ксенія напружено кивнула. Схоже, боялася підходити до мене надто близько. Ще б пак, а раптом я накинуся та силоміць відніму пістолет? Усе-таки добре, що на декого я справляю враження людини, здатної навіть на таке.

«Це і є її сестра. На мене напали. Я вдома. Терміново подзвоніть моєму чоловікові, нехай допоможе».

Далі йшов Жорчин номер телефону. Я збиралася викласти ще деякі відомості, пояснити, що все це дуже серйозно… але тут зв’язок обірвався. Наш провайдер ніколи не вирізнявся гарною якістю зв’язку, але зараз мені вбачалися в цьому лиховісні ознаки.

— Якась проблема? Я краще піду… — Ксенія починала нервувати.

Повторного додзвону в інтернет я собі дозволити не могла. Шкода. Така гарна ідея, і не спрацювала. Ігор напевне вирішить, що Крона пожартувала, й нікуди не дзвонитиме…

— Я більше не можу чекати…

— Я теж, — відповіла я та заходилася імпровізувати, — краще покажу тобі це в книжці.

Плавним рухом я акуратно взяла в руки хомутовський збірник і рвучко пожбурила його в шафу. Сама при цьому про всяк випадок присіла за стіл. Ксенія здивовано провела книжку поглядом. І тут… Ура! Спрацювало! Дверцята шафи, повторюючи ранковий трюк, відчинилася, і вже за мить Ксенія отримала доволі відчутний удар: розкладне ліжко вискочило зі свого укриття та повалили дівчину на підлогу. Почувся безглуздий постріл. Ксенія жахливо перелякалася й відкинула пістолет. Я вискочила з-під столу й перехопила зброю.

Ксенія вилазила з-під ліжка, потираючи забиту потилицю.

— Я, я думала… Я думала, він на запобіжнику. Я не хотіла… Я нікого не вбила? — дівчина присіла навпочіпки й раптом заридала.

— Але могла, — повчально промовила я, перекладаючи пістолет до себе в кишеню.

Відверто кажучи, я була настільки задоволена своєю перемогою, що миттєво забула про всі злочини Ксенії. Як усе-таки мало потрібно людині для гарного настрою — просто впевненість у власних силах. Бентежило лише те, що я зовсім не уявляла, що робити тепер із Ксенією.

— Ви мене здасте? — по тривалій мовчанці поцікавилась бранка.

— Такої тари в нас не приймають, — відмахнулась я.

«Якщо не хочу повертатися додому, то маю на це повне право…» — звучали Ксюшині слова в моїй голові. Чи мала я право змушувати цю дівчинку повертатися додому? — Якщо віддам її зараз батькові, — однаково втече. Тільки зі скандалом і навіки зіпсованими стосунками з Шумиловим. Може, все-таки відпустити? Без зброї навряд чи накоїть якогось лиха…

— Річ у тім, що ідея з твоїм зникненням мені дуже подобається. Хвалю за творчий підхід. Кирила це дійсно може вибити з колії. Якщо він винний, зрозуміло, — я міркувала вголос, — загалом, на публіці тобі показуватися не варто… Пересидиш удома…

— Удома Кир мене вистежить. І потім, невже незрозуміло? Я не хочу втаємничувати батька в цю справу. Не хочу!

Зрештою, це було її право. Від мене було потрібно тільки повідомити Шумилову, що з його чадом усе гаразд.

— Тобі є куди поїхати? — я нарешті прийняла рішення. — 3 міста. Днів на два. Ну там, на дачу яку-небудь…

Ксенія ствердно закивала.

— Телефон там є? Як приїдеш, відразу віддзвонишся, повідомиш мені свої координати. Домовилися? Будемо діяти за твоїм планом, із тією лише різницею, що стеження доручимо здійснювати фахівцям, — про це я, звичайно, загнула, ніяких фахівців у мене в запасі не було. — А ти пересидиш поки що там, зображаючи власне таємниче зникнення. Я подзвоню, коли можна буде повернутися. Проробимо версію з причетністю Кирила, і подзвоню.

— Але я не надто хочу стояти осторонь… Ви без мене не впораєтеся. Я повинна сама стежити…

Я демонстративно дістала стільниковий і почала набирати номер Шумилова.

— Гаразд, гаразд, — впокорилася Ксюша, — не треба нікуди дзвонити. Може, й справді час довіритися професіоналам.

Цієї миті в дверях закрутився ключ. Ну ось! Тепер ще доведеться пояснювати все Георгію…

— Тільки не це! — зовсім не звертаючи уваги на пістолет, який миттєво з’явився в моїх руках, Ксенія кинулася до вікна. — У вас на вікнах ґрати? Нічого, я пролізу…

— Стій!

Схоже, інстинкт самозбереження у Ксенії був відсутній. Спрямоване на неї дуло зброї не справило жодного враження.

— На, візьми, — я вигребла з сумочки всю наявну готівку та простягла Ксенії разом із моєю візиткою, у місті не світись. Як визначишся, де зупинитись, подзвони мені. Я про все дізнаюсь і відразу тобі повідомлю. Тільки ніякої самодіяльності. Зараз твоє завдання — заховатися. Зрозуміла?

Ксенія кивнула, взяла гроші і, здається, прошепотіла якісь вдячні слова. Втім, останнє мені могло просто ввижатися.

Я особисто допомогла їй розчинити раму вікна. На подив легко Ксюша просоталася між пруттям і перелізла на козирок під’їзду. Сумки з плеча при цьому так і не зняла. Схоже, тепер я все життя боятимуся квартирних злодіїв.

— Ні, я не розумію! — обурювався Георгій. — Ти її відпустила? Саму, серед ночі? А раптом на неї хтось нападе?

— Нехай сама й відбивається, — з дурнуватою посмішкою відповідала я. — Кажу ж, вона мені погрожувала пістолетом. Зайшла, повідомила, що Артур проживає в Ялті з законною дружиною, а не зі зниклою Ларискою, та зібралася йти. Я хотіла її зупинити, передати батькові, але тут ця дівчинка витягла пістолет… Вистрілила випадково, з переляку відкинула зброю. Потім почула, що хтось відмикає двері та втекла через вікно…

— Ну й сімейка! Але як ти могла нічого не випитати в неї? Навіщо вона ховається? І про записки, знову ж таки…

— Сам винен! — найкращим способом захисту завжди був напад. — Треба було швидше приїжджати, щойно тебе викликали. Тоді б і затримав її, і розпитав…

— Повинен же я був закінчити партію в шахи! Ми з батьком і без того рідко граємо. А в халепу ти втрапляєш щодня.

Я розуміла, що Жорик жартує, але все-таки накинулась на нього з докорами. Слід було тримати його подалі від теми Ксюші. Нехай займається перевіркою Артура. А Кирила я залишу собі. По суті, розгадка справи вже в мене в кишені. Ось роздобуду вагомі докази — тоді втаємничу в них Георгія. А поки що…

«Навіщо ризикувати планом? Жорик може все зіпсувати, вчинити допит Кирові. Хоча, швидше за все, Георгій просто не повірить у Ксюшину версію і заборонить мені „займатися фігнею“, тобто стежити за Кирилом. Загалом, поки втаємничувати Георгія в подробиці нашої з Ксенією розмови не варто».

— Між іншим, я мало не збожеволів, так непокоївся! Ти чого до телефону не підходиш?

І тут я згадала, що на час розмови з Ксенією відімкнула свій стільниковий і потім забула його ввімкнути. «Що не робиться, все на краще. Якби Георгій на той момент, коли я вже відібрала в Ксенії пістолет, до мене додзвонився — я б напевне дала відбій тривоги. І тоді сумління, маючи час для того, щоб усе зважити, не дозволило б мені відпустити Ксюшу саму о такій пізній порі. А для загальної справи все-таки добре, що дівчинка пішла».

Звичайну слухавку, на яку Георгій теж намагався додзвонитися, ми відшукали за двадцять хвилин у кошику з брудною білизною. Жорик автоматично застромив трубу туди під час гоління. Не дивно, що, додзвонюючись у інтернет, я не чула телефонних дзвінків. І ще один доказ: усе на краще в цьому найкращому зі світів.

— Надто пізно, — голосно скомандував Георгій, відволікаючи мене від роздумів про всесвітню справедливість, — по табору оголошується відбій. Але завтра зранку тобі доведеться займатися найнеприємнішими поясненнями замовникові. Сама накоїла — сама і виправдовуватися будеш.

— Нітрохи не сумнівалася, — буркнула я у відповідь. Загалом, навіть коли «накоїти» випадало Георгію, перед замовниками виправдовувалась я. Мені вони пробачали більш охоче.

Легко сказати, «відбій»… У моїй голові крутилася тепер така кількість інформації, що мріяти про спокій і сон не доводилось. На жаль, стомилась я рівно настільки, що поспати було просто необхідно: нічого путнього надумати все одно не змогла. Дурнуваті думки сновигали туди-сюди по моїй бідній голові, заважали спати й нітрохи не допомагали у веденні справи. Поруч мирно посопував Георгій. Ет, навіть посваритися нема з ким!

Зрештою вирішила трохи почитати. Відволікти свідомість. Може, заспокоюся трішки й зможу заснути, врешті-решт. Уся література, що містилася в квартирі, була мною вже неодноразово прочитана. Крім, хіба що, книжки Хомутова, притягнутої мною в дім тільки вчора. Щоб не будити Георгія, перебралась я з «Оповіданнями для тварин» на кухню. Там і застав мене ранок. Книжка виявилася дуже… м-м-м… незвичайною. У передмові автор повідомляв, що Людині, тій самій, котра пишеться з великої літери «Л», читати викладений нижче текст необов’язково. Оскільки текст цей призначено для Тварин, з великої «Т». Отож, «для душ, у яких правлять інстинкти. Для тих, хто давно вже впокорився з власною тваринністю й припинив силоміць тягти свою свідомість до піднесеного. Для тих автор пише все наведене нижче». Після такого досить пафосного вступу йшли дуже просто і з гумором написані оповіданнячка-рекомендації про те, як людина (та, що з маленької «л»), може задовольнити свої потреби, котрі вважаються негативними в загальноприйнятій системі цінностей. Способи вибиралися найбільш «фішкові», завжди з родзинкою та інтригою. Самі потреби — дуже різноманітні. Від дитячого «як красиво зірвати пари в інституті», до приголомшливого своєю цинічністю «як знешкодити суперника/суперницю». Читати було цікаво. Як із медичним довідником, перегортаючи який, відразу знаходиш у себе всі хвороби. Читаючи «Оповідання для тварин», я відразу знайшла в собі безліч прихованих тваринних інстинктів.

Глянула на годинник і виявила, що маленька стрілка вже наздогнала шістку, тож видала здавлений зойк, побігла в спальню і миттєво заснула. Снився мені інститут, у якому ми з Сестрицею збиралися зірвати пари з допомогою описаного в Хомутова способу довести до божевілля реле в ліфті.

— Чи не зволить шановна леді прокинутися і якщо не зварити каву, то хоча б випити її?

Зазвичай Жорик таким красномовством не вирізнявся, особливо ранками.

— Не зволить. Вона бажає ще поспати, — чесно зізналась я, але все-таки почала вилазити з-під ковдри.

— Ти не занедужала?

Георгієва дбайливість теж виявилася для мене новиною.

Виявилося, що вже була друга пополудні. Жорик намагався мене будити й раніше, та я бурмотіла дивне: «Облиш мене, тварино!» — й знову засинала. Георгій стурбувався. Якщо я оголошу страйк, ким же він керуватиме? Довелося продирати очі. Настуся привітно помахала мені з-за комп’ютера.

— Що написати Ігорю? Жорик тебе врятував, чи що то була навчальна тривога? — Я сама себе врятувала!

— Навчальна тривога! — хором порадили ми з Георгієм.

— Значить, так, — заявив Жорик, — я про все дізнався. Лариса — не наша.

— А чия?

— На жаль, Артурова. Законна дружина. У розшуку не перебуває.

— Чому ж «на жаль»? — не втрималась я. — Це ж добре, що чоловік нарешті взявся за розум, налагодив стосунки з родиною… Це добре, що він із дружиною в Крим поїхав. І що вона не значиться в розшуку, — теж добре…

— Усім, крім нас. Нам же тепер доведеться шукати нашу Ларису. Є пропозиції?

— Треба краще розпитати в батьків. І в трупі театру.

Я була страшенно рада, що пошуки Ксенії Георгій поки що не вважає найнагальнішою справою.

— Згоден. Тільки я в театр не піду! А раптом божевілля заразне…

Це мене цілковито влаштовувало.

— Чудово. Трупу беремо на себе ми з Настусею. В них там саме сьогодні репетиція.

— Переглянь тоді електронну пошту. Мені хлопці повинні були дещицю інфи про членів трупи підкинути.

Я кинулася до свого рятівника — комп’ютера. Ніякої особливо важливої інформації «хлопці» Жорику, природно, не підкинули. І за що ми їм, запитується, хабара даємо? Втім, ретельно виписані телефони, адреси, склад родини кожного та місце навчання всіх акторів театру «Сюр» — теж інфо. Не варто марно кривдити своїх інформаторів. Що могли, повідомили.

Дуже доречними виявилися фотографії зниклих акторок. Лариса — біляста лялька Барбі з кокетливим смутком у опущеному погляді, викликала мимовільне бажання захистити. Алла — вогненно-руда крупна дівчинка з разюче синіми, ніби підсвіченими зсередини очима, трохи вульгарно вищирялася в об’єктив і вселяла чомусь надію на те, що все буде добре, така, мовляв, себе скривдити не дасть…

— Ура! Справа продовжується! — радісно заволала Сестриця, коли я скомандувала їй видзвонювати Тигру й домовлятися про зустріч перед БК.

Уже в «Форді» я зрозуміла, що зовсім не знаю, з якого боку підступитися до Кирила. Звичайно, заплановане Ксенією стеження могло дати результати, але крім цього необхідно було зробити довідки й іншим чином. Але як же примудритися не виказати нікому з оточення, що я підозрюю Кирила?

— Передбачаю складнощі, — буркнула Настуся, котра вже кілька годин смертельно ображалася через мовчанку.

— Які?

— Народ юрмиться під дверима, — Сестриця мала на увазі трупу театру, яка чомусь не заходила в БК, а урочисто зустрічала наш «Форд» біля входу. — Чи репетицію скасували, чи ще яка гидота скоїлася…

— Чи просто погода гарна. Не впадай у депресію завчасно.

Ми припаркувалися та сміливо кинулись у гущавину гомінких акторів і акторок. Кирило, що спершу стояв до нас спиною і не бачив машини, коли вона під’їжджала, тепер випадково озирнувся й чомусь здригнувся. Потім ніби отямився, запосміхався, кивнув мені на знак привітання. Як не силкувався цей хлопець себе опанувати, все-таки було помітно, що наш приїзд не залишив його байдужим.

«Тільки не вирізняй його з-поміж решти! Взагалі не дивися на нього! Тебе все одно цікавлять усі присутні…» — подумки наказала собі я.

Організм відмовлявся слухатися наказів. Очі дивилися туди, куди вважали за потрібне. Невже цей, по суті, ще хлопчик, міг виявитися цинічним злочинцем, який заради власного самоствердження позбавляє волі (дай-то, Боже, щоб тільки волі!) безневинних дівчат. Відкрита посмішка, курточка наопашки, пластичні довгі пальці (на правій руці охайний манікюр, видно, для гри на гітарі) — звичайний собі хлопець. Усе в ньому просте й навіть приємне. Якби ж лишень не ці очі: дві темні щілинки, різко виділяються на блідому обличчі; десь там, глибоко усередині них, металися занепокоєння і гранична напруга.

Ми з Кирилом пильно дивилися одне на одного, й цим уже привернули загальну увагу. Усі навколо припинили гомоніти й зацікавлено очікували, чим же скінчиться наша гра «хто кого передивиться».

«Негайно придумай що-небудь! Ти повинна виправдати свою поведінку… Чого ти витріщилася на нього? Негайно щось скажи!» — кричав хтось мудрий у моїй голові.

— Нам з вами потрібно поговорити, — мовив Кирило з якоюсь майже наказовою інтонацією.

Я полегшено зітхнула. Ось воно — виправдання.

— Тому ти так безпардонно мене розглядаєш?

Мої слова звучали якось аж надто зухвало.

— І тому теж. Втім, як і ви мене.

Тепер уже здригнулась я. Невже він підозрює, що попався?