Історія однієї істерії

Розділ про те, як робота заважає особистому життю

Телефонний дзвінок відволік мене від похмурих роздумів.

— Де слухавка? — хором вигукнули ми з Жориком, кидаючись на пошуки телефона по звуку. Дзенькало десь далеко. Здається, навіть у коридорі. Ми зіштовхнулися лобами біля виходу з кімнати, тому з досадою потирали забиті місця й кидали одне на одного докірливі погляди. Видно, він теж вважав, що телефон у цьому домі могла не покласти на місце тільки одна людина.

Настуся, вже стомлена від подібного цирку, спокійно підійшла до шафи, попорпалася в складках постелі та витягла залишену там (о, жах — мною!) слухавку. Щоб уникнути гучного судового процесу, я вдала жахливо заклопотану й вихопила із Сестрициних рук знаряддя праці.

— Детективна агенція «Order», детектив Кроль слухає.

На жаль, я натисла кнопку «talk» уже по тому, як той, хто дзвонив, відімкнувся.

— Куди цього разу ти покладеш слухавку? Не неси тільки до сусідів, там точно не знайдемо, — навіть не намагаючись приховати зловтіху, порадив Жорик. Його настрій завжди кращав, коли яка-небудь провина лягала на мене. Не дивно, що значну частину часу Георгій ходив у кепському настрої.

Я розтулила була рота, щоб сказати щось колюче у відповідь, але цієї миті телефон знову задзвонив.

— Катерина Вікторівна, — невідомо навіщо я назвалася повним ім’ям. Вимовляти це словосполучення для мене було настільки незвично, що вийшла якась запитальна інтонація.

— Ні, — розгублено відгукнулася слухавка, — я не Катерина Вікторівна…

— Тьху! — чемно привіталась я. — Це я — Катерина Вікторівна!

— Це ж треба так запрацюватися, щоб мене з собою переплутати! — пирхнула Тигра. — А що це за автовідповідач у вас такий кльовий?

— Який автовідповідач? — я підозріливо скосила око на Жорика з Настусею. При слові «автовідповідач» Сестриця захихотіла.

— Передзвони за три хвилини, я прослухаю, що в твоєму розумінні значить «кльовий».

«Ви подзвонили в детективну агенцію „Order“, — незвично серйозним голосом провіщала Сестриця на плівці. — Це автовідповідач. Усе, що ви скажете після звукового сигналу, може бути використане проти вас».

— Настусю! — я навіть не знайшла в собі сили по-справжньому розлютитися. — Це, звичайно, чудовий жарт, але… Ми ж серйозна фірма, Настусю.

— Це я в Ігоря навчилася. Ну, в того, що з аськи. Новий знайомий. У нього автовідповідач саме такий. І він теж дуже серйозна людина.

Бракувало ще, щоб Сестриця дзвонила своїм віртуальним знайомим!

— Мене оточують шкідники! — Георгій теж не зумів додати голосові належної суворості й тільки зітхнув. — Я всіх вас звільню… Ні, звільнюся сам, а ви будете працювати й мене годувати… Щоправда, тоді я приречений на голодну смерть.

Рятуючи Настусю, телефон знову задзвонив. Тигра відразу перемкнулася на справи:

— Я тут дещо відкопала. Думаю, смачне…

Запал у словах Христини ще більше засмутив мене. Ну ось, розчарувався сам — передай іншому. Нема завдання гіршого, ніж руйнувати чиїсь ілюзії.

— Христино, — спокійно почала я, — мені потрібно дещо розповісти тобі. Георгій закриває справу. Він про все дізнався навіть без нашої допомоги. Ларису вже знайдено. Алла з Ксюшею, гадаю, повернутися самі. І ще. У цій справі не виявилося нічого смачного…

— Як це він закрив справу?! — наївно здивувалася Тигра. — Він не може закрити справу. Не він же продюсер!

— Чого? — не зрозуміла я. — Це щось з математики?

— Ні, з одного фільму, — охоче поділилася Тигра. — Я до того, що справу не закрито, поки є ті, хто її робить. Адже так? Я роблю цю справу. А ти?

На тому кінці дроту почувся звук міхура з жуйки, що лопнув. Дурнувата посмішка прилипла до моїх губів, а від дрібного хихотіння затрусилися плечі. І чому я постійно зв’язуюся з ненормальними? Взяти в помічниці когось, крім голомозої бунтівниці, я не могла.

— На жаль, проти шефа, як проти лома — прийому нема, — скорботно констатувала я. — Підкоряюся волі керівництва. Тим більше, що вона підкріплена вагомими доказами.

— Якими такими доказами? — не вгавала Тигра.

— Безліччю доказів. Усього й не викладеш. Добре, під’їжджай — просвічу.

— Ні, — закомизилася Тигра, — це ви приїжджайте. Слухайте, що я дізналася. Ходила до дядька в офіс і… Дай, думаю, зайду ще в той прохідний під’їзд.

Я здригнулася. Ось! Оце те, що крутилося в голові й не давало спокою. Не прохідний під’їзд, звичайно, ні… Глухонімий! Глухонімий, літератор і його музей. Шумилов був упевнений, що зникнення Ксенії пов’язане з ними. Я виразно пригадала, що Ксенія навіть сама писала про це в листі: «Це пов’язано з тим, про що я говорила тобі вчора. Як тільки все з’ясується — неодмінно розповім. Тільки не починай нічого самостійно, тату. Заклинаю». У гіпотезі Георгія це ніяк не враховується.

«Може, від’їзд Ксенії ніяк не пов’язаний із любовними пригодами подруг? Може, хоч із однією з дівчаток відбувається щось варте уваги детектива?». Я відразу засоромилася.

— Отож, — провадила Тигра, — не такий уже він і прохідний. Знайдені вами двері ведуть у двір. У мініатюрний закритий дворик. Нікуди звідтіля наш листоноша не здриснув би.

— Непогано, — Тигрин запал передався мені. — Виходить, він там живе? Він, або його знайомі, або… Або він утік через горище.

— Забагато невідомих! — підсумувала Тигра. — Виходитимемо з того, що вже точно знаємо. Я по ходу довідалася в тамтешніх бабусь, хто живе в під’їзді. Один персонаж підходить. І за віком, і за зовнішніми даними. Причому, ім’я його мені знайоме.

— Яке ім’я?

— Кіл ер.

— Що за дурниці? Хіба це ім’я?

— Ні, це професія. Він убиває музикою. Розумієш, навколо квартири персонажа, який нам підходить, увесь майданчик подряпаний назвами груп цілком визначеного напрямку. Я в цьому місті знаю тільки одного знавця клубної музики, який у миру носить назване бабусями ім’я з прізвищем. Насправді це — ді-джей «KILLER». Робить справжню музику. Дуже популярний зараз. Якщо цей листоноша не тезко кілера, то він і є справжній кілер. Не будь я Тигрою! Справжньою Тигрою!

Схоже, вкрай істеричний стан сьогодні був не тільки в мене.

— Чув би ці тексти хтось нормальний! Нас давно здали б у психушку…

— Сьогодні ввечері в нього паті в БК Будівників Комунізму.

— Де? — такого я в нашому місті не знала.

— Ну, спочатку це був просто БК Будівельників, а тепер його перейменували. Для фішки. Ностальгія нині — ознака гарного смаку.

Воістину, світ розвивається по спіралі.

— То ми підемо? — прямо запитала Тигра. — Подивимося — він, не він. Заразом прилучитеся до сучасної культури. Я можу попросити тут одного, він флаєра дістане.

— Чого б не піти, — намагаючись приховати від присутніх безліч розмаїтих почуттів, які охопили мене, я все-таки прийняла рішення.

Зрештою, знайдена Георгієм Лариса — ще не кінець справи. Тим паче, що найбільше клієнта цікавить Ксенія. Мій обов’язок — перевірити цього «кілера». Цього разу я вирішила нічого не розповідати Георгію. Своєю залізною логікою він міг знову занурити мене в апатію і спантеличити. Я ж тільки перевірю, та й по всьому. Якщо кілер чистий — відсторонюся від справи зовсім. А якщо ні… Я уявила, як усе-таки витягнеться фізіономія в Георгія, коли він довідається, що я самостійно розкопала нові подробиці справи.

— О восьмій? — запитала Тигра.

— О восьмій. Біля БК?

— Краще я по вас заїду. Це буде правдоподібніше.

Не цілком розуміючи, до чого тут правдоподібність, я все-таки погодилася.

— Давай біля метро. Отже, о восьмій ми з Сестрицею будемо в бойовій готовності.

Я поклала слухавку.

— У що ти знову вплутуєш Сестрицю? — поцікавився Георгій, скривджений тим, що я не ввімкнула голосний зв’язок.

Звичайно, турбота про благополуччя Настусі на даний момент була лише вивертом, щоб довідатися, про що я говорила. Проте я вирішила не викручуватися.

— Адже справу вже закрито? Небезпека минула. Записки писала Ксенія, щоб залякати слідство і відвести нас від Ларисиної репутації. Так? Виходить, Настуся тепер на волі. Тигра покликала нас на кислотну дискотеку сьогодні ввечері. Я не могла відмовити Сестриці в такому задоволенні.

— Що? Ти не занедужала? У тебе все гаразд? Ти не жартуєш? — одночасно поцікавилися мої домашні. Один із жахом, інша — в стані захвату, наближеного до непритомності.

— Ні. Я не жартую, — з трагічною серйозністю заявила я і раптом розреготалася. — Крокуватимемо в ногу з часом! Зрештою, мені ще не тридцять п’ять!

— Катерино, ти впевнена, що в твоєму товаристві час почуватиметься комфортно? Може, щоб не бентежити дітей, відпустимо їх самих? Ця… м-м… племінниця справляє цілком… м-м… благонадійне враження.

— Тому ти боїшся відпустити мене з нею? — чарівно посміхнулась я.

— Але ж моя сестра — Катруся, а не Тигра, — вступила в розмову Настуся. — Виходить, вона й повинна мене супроводити. Коли що станеться, хто відповідатиме перед мамою? Не Тигра ж? Яке б там благонадійне враження вона не справляла!

Я подумки аплодувала Сестриці.

— Схоже, перед мамою відповідатиму я, — тяжко зітхнув Георгій, — причому, за вас обох. Віддавали на перевиховання одну дочку, в результаті отримали невихованих двох. І лису дівку, що справляє благонадійне враження пузирями з жуйки, — на додачу. Збожеволіти можна.

— Ну, Жорику, — благали ми, — ну, нам дуже хочеться…

— Добре, добре, — не встояв Георгій, — тільки я з вами точно не піду!

Я подумки подякувала небу, але заради пристойності ще хвилин із десять умовляла Георгія супроводити мене. На щастя, в суперечках на Жорикову шкідливість завжди можна було покластися. Він не погодився б ні за які блага світу. Зійшлися на тім, що Георгій поїхати з нами ніяк не може, бо просто зобов’язаний навідати сьогодні ввечері свого батька. Давно обіцяв до нього заїхати й не має права знову відкладати візит.

Паніку, зчинену Сестрицею з приводу терміново вигаданої неможливості йти на кислотну дискотеку в «такому відстійному вигляді», вдалося заспокоїти саме на той час, коли вже потрібно було виходити. Вирішили йти в повсякденному.

І навіть запланованих мною з самого початку запаморочливих вечірніх зачісок із бойовими макіяжами не зробили.

— Зараз так не модно! — відмовляла мене Настуся, вочевидь цитуючи чиїсь мудрування. — Зумисне зроблені зачіски вбивають відчуття природності. Начхати, що на голові, головне — що в голові!

Мене такий підхід більш ніж влаштовував.

Рівно в призначений час під вікнами пролунало обіцяне «Біб-біб!», і ми з Настусею вискочили з квартири. Побачене біля під’їзду нас трохи приголомшило. Переді мною з хихотінням та викаблучуванням сиділи на зовсім однакових моторолерах дві Тигри. За ближчого розгляду вдалося встановити, що друга належала до чоловічої статі. Через однакову стрижку й гримаси хлопець здавався Тигрячим братом-близнюком.

— Це Тім, — відрекомендувала його Тигра й без переходу продовжила: — Він мені не брат, не хлопець і не коханець. І взагалі я його погано знаю.

Я не знайшла, що сказати.

— Просто за ті два роки, що ми роз’їжджаємо разом із Тімом, я вже знаю наперед, які запитання ставитимуться, — визнала за необхідне пояснити Тигра.

Я байдуже знизала плечима, демонструючи, що мене, загалом, мало все це цікавить. І навіть те, як можна два роки роз’їжджати разом із людиною і при цьому погано її знати, не перепитала. Прилучалася до сучасної культури, вносячи в усе, що відбувалося, свою частку байдужності, яка іменувалася тут коректністю.

Тім увесь цей час мовчки дивився на всіх нас, і далі посміхаючись і похитуючи головою в такт якійсь своїй внутрішній музиці. Складалося враження, начебто все, що тут діялось, його не обходило й до нашої розмови він не прислухався. Однак коли Тигра владним жестом вказала мені на його моторолер, а я спробувала повідомити, що чудово зможу поїхати в БК на своєму «Форді», Тім зреагував, як живий.

— Машина така громіздка! — томно розтягуючи голосні, промовив він. — Сідайте. Парне катання в моді.

Настуся не дочекалася моєї реакції та хоробро сіла за спину до Тигри, що вже осідлала свій моторолер.

— Модно? Авжеж, модно, — впокорилась я. Зрештою, навіщо даремно бензин палити?

Перш ніж стартонути, Тигра з Тімом перекинулися поглядами, якими ніби взаємно знищували одне одного.

— Я зроблю тебе, хлопчику! — весело вереснула Тигра, і її моторолер загрозливо загарчав.

— І не сподівайся, ця фора надто незначна, — вищирився у відповідь Тім, киваючи на мене.

Стало зрозуміло, що ці двоє збираються влаштовувати перегони. Наша з Настусею різниця у вазі не набагато зменшувала шанси Тіма на перемогу, й Христина, яка, зазвичай, мабуть, програвала, не збиралася втрачати нагоду обігнати суперника.

— Бачила б нас мама! — захоплено закричала Настуся, коли обидва моторолери рвонули з місця.

Моя ненька завжди мала приголомшливу здатність з’являтися саме в такий ось незвичайний час і в найнесподіваніших місцях. Тому згадувати її всує не завжди було безпечно. Сестриця спохопилася, затисла рота долонею, та запізно. Гонки довелося відкласти.

— Мамо, нас там нема! — закричала Настуся вслід мамі, що вже заходила до парадного, бо не зуміла відмовити собі в задоволенні продемонструвати неньці свою супермодність.

Консервативна ненька побачила своїх дочок у товаристві кислотної молоді, та ще й верхи на моторолерах, які нестерпно дирчали, й замислено примружилася, а по тому щиросердно зауважила:

— Краще б вас не було тут.

М-да… На виховний процес наші з Настусею заняття мало були схожі. Я тимчасово залишила чужі стремена, відвела матір убік, витяглася струнко та приготувалась пояснювати.

— Це що? — таємничим шепотом поцікавилася ненька, й далі мружачись на ворожі фари моторолерів.

— Маскування, — зрештою, я майже не брехала.

— Як ти могла посадити туди дитину? — мама оформила нарешті своє занепокоєння в зв’язну мову. — Ти впевнена, що вона нічого не зламає?

— Мамо, вона вже не маленька…

— Це мене й турбує, — ненька зазирнула мені у вічі, ніби оцінюючи, й зробила відповідні висновки. Найімовірніше — невтішні, тому тяжко зітхнула та з кволою надією поцікавилася: — Георгій хоча б удома? Чудово. Виходить, він мене чаєм і напоїть. Я зараз саме з Настусиної школи йду. Ось дорогою зібралася зайти дізнатися, що у вас тут…

— Що вона знову накоїла? — я знала, що ненька навряд чи стала б заходити в школу до сестриці просто так.

— Підозрюється в організації шкільного карантину, — не без гордості повідомила мати. — Я з нею про це ще вдома поговорю…

— Тобто як? — я підозріливо скосила око на Настусю, яка корчила жахливі пики за матусиною спиною. Пики ці свідчили, що Сестрицю не надто тішать мої бесіди з матір’ю і що вона просить мерщій спровадити неньку до Жорика. Про те, яким побитом можна було організувати масовий грип серед учнів школи, ці пики нічого не пояснювали.

— Начебто умовила потрібний відсоток учнів вдати хворих… Не сама, звичайно. Разом із іншими хлопцями. Зараз же й довідки не потрібні. Неявка певного відсотка — і вчителі самі раді оголосити карантин. Когось із однокласниць батьки застукали за нагріванням термометра на настільній лампі. Так усе й спливло. Але ми вже так налаштувалися на карантин, що його офіційно не скасували. Тільки батьків зібрали, щоб сеанси психотерапії з дітками провели. А де ж їх знайти, діток цих? І так удома майже не бувають, а під час карантину й поготів…

— Я проведу з нею всі потрібні сеанси й психотерапії, і чого завгодно ще… — пообіцяла я. — Тільки пізніше. Ми зараз поспішаємо…

— Тоді заразом щодо прибирання з нею поговори. Не прибирала в своїй кімнаті вже тиждень… І про музику цю її… Непристойно вічно в навушниках ходити.

— Цього разу настала моя черга тяжко зітхати. Я подумки «подякувала» Настусі за те, що вона гукнула неньку, закотила очі до вже потемнілого неба й дістала записника.

— Диктуй, — пояснила я матері, — щоб нічого не переплуталося, бо забуду раптом за щось їй вичитати — і ти мені спокою не даси. Чи, не доведи, Боже, вичитаю за що-небудь зайве. Пишу: «влаштувала карантин», «не прибирає»…

— Ходить у навушниках, — зраділа ненька, заглядаючи мені через плече, — з матір’ю брутально розмовляє… Господи, ну куди ти це пишеш!? Хто там потім розбереться?

Вела я ці записи виключно для заспокоєння мамусиних нервів, тож за їх читабельністю не надто стежила.

— Дай я акуратно запишу, — мати перегорнула сторінку записника і не на полях, як я, а на чистому аркуші заходилася ретельно нумерувати сестрицині провини. Мені було шкода часу та місця в записнику. На щастя, мамі скоро набридло писати. Я розпрощалась і повернулася за спину до свого новоявленого водія. На жаль, навіть раптова поява моєї матері не могла скасувати моторолерних перегонів. Коли ми прибули до БК Будівників Комунізму, я вже перебувала в стані крайньої напруги.

— Я з тобою більше не те що на моторолер, у спільний тролейбус не сяду! — прокоментувала я ставлення Тіма до пасажирів. На мій погляд, поїздка не закінчилася масовими аваріями суто випадково.

— А такий буває? — ніби й без глузування поцікавився Тім. — Знаю, що бувають спільні вагони. Як і купейні чи плацкартні. А про спільні тролейбуси вперше чую…

Буквально за кілька хвилин мене перестали дивувати Тімові дивацтва. Якою ж іще могла виявитися людина, яка регулярно і з наснагою відвідує такі вечірки? Вражало хіба що тільки одне: Тім не ходив вулицями, скажімо, в яскраво-жовтому водолазному костюмі й на лижах. А що? Людина, яка походжала по сцені й час від часу кричала щось у мікрофон, була вбрана саме так. Чим же Тім гірший? Контролери закивали Тімові й Тигрі як добрим знайомим. Розмовляти ніхто й не намагався. Почути одне одного в мішанині «бумів» та «унца-ундів» та інших складових сучасної музики було складно. Продираючись крізь натовп танцюристів, які ритмічно тремтіли всіма частинами своїх тіл, ми навіщось протискувалися до сцени. Коли виявились поруч із колонками, я відчула, як здатність тверезо міркувати чимдуж втікає з моєї голови. Достатня кількість низьких частот змушувала підлогу вібрувати. Я озирнулася. Схоже, присутнім усе це дуже подобалося. Зал був повнісінький публіки. Міліція пропускала ближче до сцени тільки тих, у кого були спеціальні бейджі. На жаль, у нас вони були.

— Не стоїмо на місці! Кілер розриває нас на клапті! Рухаємося, рухаємося! — кричав у мікрофон гірськолижний водолаз. І юрба відвідувачів вигукувала йому у відповідь щось схвальне.

— Це ЕмСі! — почулося просто біля мого вуха. Тигра задіяла всю міць своїх натренованих театром голосових зв’язок, аби пояснити мені суть того, що відбувалося.

Крім МС, на передньому плані сцени працювала не менш дивно вбрана «підтанцьовка».

— Дивимося, як працюють наші дівчатка, й повторюємо за ними! — невиразно кричав у мікрофон МС. Щоб розчути його слова, доводилося додумувати фрази самостійно. До речі, без останньої репліки я нізащо не визначила б, що «підтанцьовка» складається з осіб жіночої статі. Типово чоловічі рухи, мішкуватий одяг і подоба шоломів від скафандрів на головах стирали статеві ознаки.

— Тобі подобається?! — кричала до мене Тигра.

На щастя, Христина не розчула моєї відповіді.

Не те, щоб я виступала проти нових музичних віянь, але… Просто я раптом виразно зрозуміла, що більше десяти хвилин прослуховування подібного божевілля мій організм не витримає. Я оглухну, отупію, отетерію… Загалом, зі мною неодмінно станеться щось недобре.

Поруч блискала круглими (вочевидь не від жаху, а від замилування) оченятами Настуся. Видно, пристрасть до такої музики — це вікове. Звичайно, Сестрицю вабив насамперед антураж, а ще — факт причетності до чогось страшенно прогресивного й багатолюдного. Але й саме звучання не викликало в Настусі особливих заперечень. Я ж відчувала якесь фізичне неприйняття всього, що відбувалося. На мій погляд, подібне звуковиверження, та ще й із такою гучністю, цілком могло вважатися небезпечною зброєю. Посади-но шпигуна в камеру, де таке гратиме, — годинки за дві в обмін на тишу він зізнається в чому завгодно. Терористи відпустять усіх заручників і добровільно здадуться під впливом такої «музичної» атаки. Якщо наказати всім своїм заткнути вуха та врубати таку музику де-небудь на полі бою, можна змусити ворожі війська покидати зброю та панічно розбігтися. Музика дійсно велика сила. Один мій знайомий свого часу шляхом музичної атаки налагодив стосунки з сусідом. Просто поклав колонку на підлогу донизу динаміком і ввімкнув на повну гучність Pink Floyd, альбом «Ummagumma». Сам знайомий, звісно, на час програвання платівки вийшов надвір. Звідтоді сусід знизу більше ніколи не обурювався з приводу голосного прослуховування моїм знайомим всілякого андеграунду. Кажуть, цей сусід з того дня більше взагалі з жодного приводу не обурювався. Жив собі тихо й нікого більше не чіпав. Хоча до прослуховування Ummagummbi ініціативно з усіма сварився. В часи, коли мені розповідали цю історію, я з сусіда сміялася. Зараз мені було його шкода. Для нього PinkFloyd, напевне, був тоді тим самим, чим для мене музика, котра панувала в цьому БК.

— Як нам знайти цього Кілера?

— Він на сцені!

Я придивилася. У глибині сцени за столом, завантаженим технікою, діловито пританцьовуючи, порпався в якихось речах персонаж, який віддалено нагадував нашого листоношу.

— Треба дочекатися, поки він дограє сет! — прокричала мені Тигра, і я слухняно взялася чекати.

У голові більше не було жодної думки. Я вискочила в хол, де відчула себе трохи краще. Тут «бумцало» не так гучно. В принципі, якщо не стояти під колонками, то можна слухати що завгодно. Щоправда, як і про що розмовляти з людиною, котра грає таку музику, я не мала уявлення. Скалки думок, не вигнані з моїх мізків звуковим терором, категорично відмовлялися збиратися докупи. Залишалося покластися на долю та міс Імпровізацію. Почну розмову, а там побачимо. Здавалося дивним, що вся публіка не емігрує в хол. Звідси ж усе слухалося значно легше! Й навіть слова, що їх вигукував МС, можна було розібрати майже без зусиль.

— Ніхто не сидить! Усі танцюють! Віддаємося музиці! А тепер усі піднімаємо руки! Ось так! Усі! Залишають руки внизу тільки сексуальні меншини!

Я раптово пожалкувала, що вийшла в хол. Текст, вигукуваний МС, не заслуговував на виразне звучання.

— Не зупиняємося! — і далі агітував публіку цей балакун, що розбушувався. — А зараз усі дружно поаплодуємо нашій доблесній міліції, за те, що нас охороняє! А тепер усі мовчать! А доблесна міліція аплодує нам!

Після цієї фрази музика раптово стихла. Ріденькі, але голосні оплески змусили мене розсміятися. Бідолашна міліція… Від такого чергування вони, звичайно, зовсім отетеріли. І тепер ладні виконувати вказівки кого завгодно, не те що скаженого конферансьє…

— Ось ви де! — у хол вискочила Тигра й схопила мене за руку. — Добре, що знайшла. Ходімо.

— Я краще тут почекаю… Свиснеш, коли наш підозрюваний звільниться.

Тигра запхала до розтягнутого в посмішці рота два пальці й засвистіла. Після дозвілля під колонками жоден звук уже не здавався мені пронизливим. Я меланхолійно відірвалася від споглядання завіконних просторів і кволо поцікавилась:

— Що?

— Кіл ер вільний. Саме час із ним побалакати.

Виявилося, що діджеї змінюються в цих клубах непомітно, без пауз і оголошення. Пробираючись через зал, я марно силкувалася знайти різницю між «бумами», що звучали тепер, і музикою часів нашого Кілера. Можливо, я була зовсім не пристосована до прослуховування сучасних композицій.

— Кілер гарний діджей? — поцікавилась я в Тигри, остаточно зриваючи голос.

— Убивчий! — проволала мені у відповідь Христина.

Настусю вирішено було залишити під чуйним наглядом Тіма. Сестриця не заперечувала, до знемоги захоплена костюмованим шоу на сцені. Тицяючи всім у обличчя якоюсь спеціальною перепусткою, що надавала право на вільне переміщення, Тигра потягла мене в одну з артистичних. Музика звучала тут навряд чи тихіше, ніж у залі. У півмороку кімнати розмірно поблискувала всілякими змійками, кнопками і заклепками вітрівка діджея, що підстрибувала разом із усім цим. Кілер стояв до нас спиною. Кошлата потилиця виражала крайню стадію заклопотаності й напруги. Кілер ніяк не зреагував на нашу появу. Він її просто не помітив. Діджей, котрий давно виріс із дитсадківського віку, був зосереджений на екрані монітора й запально давив на кнопки клавіатури, граючи в Діггера — дитячу комп’ютерну гру. Своїм бездоганним примітивізмом ця іграшка завоювала безліч дорослих умів. Ми з Тигрою дурнувато завмерли на порозі, очікуючи, поки діджей покінчить із усіма життями свого комп’ютерного героя. На жаль, Кілер грав доволі вправно.

Всупереч очікуванням у кімнаті не юрмилися нероби, не розливали спиртне в пластикові стаканчики, нікого не вітали з виступом. Загалом, на звичні для мене післяконцертні сейшни це нітрохи не було схоже. Звісно — я ж бо, стара галоша, звикла до рок-н-рольних концертів.

— Усе це в іншій гримерній, тій, що для танцюристів, — пояснила мені Тигра вголос. — Інші діджеї теж там. А Кілер тут. Він завжди цурається юрби. Це його кредо! У кожного порядного діджея повинне бути своє кредо…

Діджей, як і раніше, не реагував на нашу присутність.

— А ти звідки знаєш? — я вирішила продовжувати розмову з Христиною, ніби нічого не сталося.

— Батько Тіма — хазяїн цього клубу. Я вже два роки тут ошиваюся. Всіх знаю. Багатьох навіть у обличчя.

— А інших? — насторожилась я.

— З іміджу, за чутками. Фіг при такому освітленні пики розгледиш.

— А-а…

Цієї миті останнє життя Діггера стало жертвою діджеєвої неуважності.

— Чорт! Ніяк не можу цей рівень пройти!

Тендітний юнак із блідою шкірою і тонкими рисами обличчя. Той самий листоноша. З розгубленого погляду було видно, що мене Кілер упізнав через Тигру. Він спантеличено покрутив головою, так, начебто розминав шию, зробив кілька кроків до дверей. Я злякалася, що він просто втече. Ні, діджей тільки щільно причинив двері й клацнув вимикачем. Спалахнуло світло, атмосфера в артистичній відразу значно покращала.

— Ну от! — серйозно дивлячись на мене, мовив діджей. — Знав, що ви мене дістанете. Не знав тільки, що через клуб. Це ви, так?

— Так, — брехати не було сенсу.

— Ви з міліції, так?

— Припустимо, — ще не знаючи, чи є таке твердження моїм козирем, я не особливо переконувала діджея.

— Чорт! Чорт! Чорт! — діджей раптом відчайдушно застрибав на місці. Я злякалася, що він вдариться головою об стелю, й жестом запропонувала йому сісти. Кілер слухняно опустився на стілець. — Мене Ксюха попереджала. У дядька, каже, зараз баба з ментури, не ходи… А я на стрілу до одного лоба поспішав. Кажу: «Та тю на тебе, зараз зайду, під листоношу закошу — онде скільки газет у бабці в тумбі пропадає — кажи мені код під’їзду та не дрейф».

— А вона? Ксенія? — я боялася злякати говіркого діджея, тому ставила запитання дуже обережно.

— Що вона? Мало там що. Попередила, й добре…

— А чому вона сама не зважилася батькові листа занести?

— А я знаю?

— А чому ви погодилися їй допомогти?

— А я знаю?

Тьху! Картина виходила зовсім дурнувата. Дві особи слабкої статі схилялися над похнюпленим хлопцем, що сидів на єдиному в приміщенні стільці та виголошував своє вельми інформативне «А я знаю?». Тлом до всього цього було нескінченне «бумца-бумца», далеке, але ще доволі дратівливе.

— Та не з міліції вона! — втрутилася Тигра. — Катю, поясніть же йому… Чого він отут комедію ламає…

— Не з міліції? — Кілер миттю випростався, вираз його обличчя знову став нормальним, людським. — А чо треба тоді, га?

— Мені Ксенію потрібно знайти, — навпростець повідомила я.

— Співчуваю. Допомагати не збираюся. Треба буде — сама знайдеться, — теж навпростець відповів діджей, галантно поступаючись місцем Тигрі. Христина відмовилася.

Ах, он як?! Виходить, якщо я з міліції, то треба слинити й дурника з себе вдавати, а раз ні, — можна гордовито підіймати голову й ігнорувати мої розпитування! Эт, Георгія нема на цього Кілера. У нього миттєво заговорив би!

— Слухайте мене уважно, молодий чоловіче, — я намагалася говорити якомога переконливіше. — Я вам зараз усе розповім начистоту, а потім вирішуйте самі, будете ви мені допомагати, чи ні. Тільки врахуйте, йдеться про велику таємницю. Усе сказане повинно залишитися між нами.

Тигра зачаровано стежила за моїми губами. Вона, схоже, була єдиною в цій кімнаті, хто беззастережно вірив мені. Христина чекала, що я відкрию їй таємницю.

— Отож. Я — детектив, найнятий батьком Ксенії для задля безпеки дочки. Напружте-но свій розумовий апарат: чи став би Шумилов витрачати гроші та наймати когось просто так? Якби справа не була надзвичайно серйозною? — я витримала належну паузу й продовжила: — Ця дівчинка — сестра Ксенії. Як гадаєте, чи може Христина бажати зла сестрі?

У очах Кілера промайнула іскра розуміння.

— Так, Ксюха казала, що її двоюрідна сеструха до нас у клуб ходить… З паничиком ошивається. То це ти і є?

— Тигра, — Христина подала діджею руку. Дуже серйозно і значимо. Кілер трохи подумав і потис протягнену долоню. Здається, це свідчило, що назріває взаєморозуміння.

— Продовжую, — суворо перервала я сентиментальності, — як бачите, ми бажаємо Ксенії тільки добра й не розшукували б її без крайньої необхідності.

— А що вона хоча б зробила?

І тут мене понесло. Я завелася та взялась до банального самонакручування.

— У тім-то й річ, що нічого. Вона нічого йому не зробила, а він, собака, уже вийшов на полювання.

— Хто? — очі в діджея покруглішали.

— Маніяк! Ти що, газет не читаєш? Із їхнього театру вже дві дівчинки зникли. Нам достеменно відомо, що тепер Ксенія на черзі. Маніяк знає, де вона ховається, дзвонив її батькові та погрожував! Якщо Ксюшу негайно не знайти, не попередити — вона буде наступною жертвою. Це не жарти, невже не ясно? Хочеш стати співучасником злочину? Від твоїх слів життя людини залежить! Будеш тільки при ментах говорити? Можу їх викликати, якщо потрібно. Зв’язки є деякі. Ти не маєш права піддавати Ксенію такій небезпеці!

— Врятуй мою сестру, Кілере, — ляпаючи вологими очицями, які стали раптом абсолютно наївними та ясними, промовила Тигра. — Вся надія на тебе.

Якби я була чоловіком, то після такого Тигриного погляду зізналася б у місцезнаходженні навіть тих, кого взагалі ніколи не знала. Усе-таки Зінаїда Максимівна добре навчала своїх акторок.

— А чо ж вона мені не призналася, га? Ми ж із Ксенькою начебто туди-сюди… друзі в тобто, — розгубився Кілер.

— Не хотіла тебе хвилювати, гадаю, — знайшла я виправдання для Ксюшки. — А що вона тобі говорила, до речі?

Кілер невідривно дивився на Тигру.

— А ти точно та сама Тигра? Точно, Ксюхина сестра?

— Можу переказати тобі весь її родовід аж до прапрапрадідів.

— Не треба… Краще скажи, який диск вона тобі на бездник подарувала? Це я вибирав…

— Ти?! — Тигра підскочила й кинулася діджею на шию. — Дякую!

Після купи незрозумілих мені слів, які означали назву вищезгаданого диска, між Тигрою і діджеєм встановилося повне взаєморозуміння.

— Справа така. Вона мене просила нікому про притулок не казати. Так потрібно їй — ось і ховається… Я її до себе кликав — відмовилася. Каже, бабця проговоритися може. Що правда, то правда. Бабик Морозов у мене, ледь що — в ЖЕК скаржитися біжить. Ксенія батькові листа сама не понесла — боялася, що він її затримати спробує… От і змушена була до мене звернутися.

— Стривай-стривай, — втрутилась я, — тобто, до тебе приходить Ксенія, каже, що в неї великі неприємності й що вона змушена залягти на дно, а ти навіть не з’ясовуєш, у чому річ?

— А що? Я ж не мент, щоб у душу лізти. І не приватний детектив навіть…

Ну ось, тепер мене ще й ображають!

— Загалом, якщо хочете, я, коли хавчик їй завтра понесу, заразом і записку від вас передам. Чи усне повідомлення…

Є! Значить Ксенія ховається десь у місті! Виходить, вона не поїхала в Крим! Виходить, її можна знайти і змусити прояснити багато речей…

— Ти що, рідної мови не розумієш?! — хором заволали ми з Тигрою, передчуваючи швидку перемогу. — Попередити Ксенію зараз треба!

— Цієї миті!

— Смерті її хочеш?! Маніяк уже знає, де її шукати…

— Врятуй мою сестру, Кілере!

Діджей затулив долонями вуха й замислився. Наша тріскотнява заважала йому зосередитися. А мені здавалося, що вже кому-кому, а йому будь-який галас повинен шепотом здаватися.

— Ну гаразд, — я жестами показала Кілеру, що більше не збираюся кричати. — Раз ти нам не довіряєш, то просто піди зараз до неї сам. Або подзвони… Не можна так. Потрібно терміново попередити дівчинку.

— Дзвонити нікуди. А мені сьогодні ще один сет грати…

— Тобі що, якийсь сет дорожчий за Ксенію?

Діджей знітився. Занервував, заметався по кімнатці.

— Але я не можу… Я не встигну до свого виходу туди й назад… Мені грати потрібно… Я ж над речами цієї серії так довго працював… І потім, зал сьогодні той що треба. Тут знаєте, які люди… Мені треба, щоб вони почули…

Я взагалі не розуміла, що він таке говорить, а Тигра співчутливо кивала. Так, начебто вислуховувала від хворого докладні скарги про симптоми якоїсь невиліковної хвороби.

— Слухай, — зрештою, зважився Кілер, — ти ж її сестра. Виходить, ти це… на нашому боці. Так?

Тигра серйозно закивала.

— А за неї ти поручишся, так? — Кілер кивнув на мене.

Тигра кивала безперестанку.

— А вона детектив, самі впораєтеся. Ксюху переховаєте й усе таке? А я за три години буду. Як штик. Тільки скажіть, де…

— Зідзвонимося, — Тигра простягла невдасі Кілеру аркуш зі своїми координатами, — не переживай. Це нормально. Єдине, чим не може пожертвувати справжній музикант заради своєї жінки, — це музика.

Діджей гірко посміхнувся.

— Ксенія не «моя». Вона своя власна. Завжди хотіла тільки такою бути.

«Видно, розуміючи, що не витримає конкуренції з цими „унца-унцами“», — подумки куснула я. А вголос вирішила обірвати лірику.

— Давайте ближче до справи, дітки…

— Загалом, так, — Кілер кусав губи, — під твою, сестричко, відповідальність. Ксюха ховається на горищі над кабінетом свого батька. Там у Шумилова склад. Туди можна потрапити через сусідній під’їзд або через сам офіс. Шумилов, уяви, туди взагалі не заглядає. А Ксюха до нього в кабінет спускається частенько. Ніхто її поки що не помітив. Отак.

Ми з Тигрою чемно подякували й помчали геть. Придумана мною історія з маніяком ще кілька хвилин здавалася нам обом правдоподібною. Хапаючи за руку Сестрицю і вибігаючи на вулицю, я потроху приходила до тями.

«Стоп! Маніяка ж не існує! Усе це мої вигадки… Треба негайно заспокоїтися і привести до тями ще й Тигру», — я змусила себе подумати тверезо.