Історія однієї істерії

Розділ про те, що можливість «гуляти сміло» іноді отримують і до того, як скінчать «діло»

Я миттєво опанувала себе. Якщо хтось спостерігає за мною, навряд чи варто робити йому люб’язність, демонструючи своє занепокоєння.

«Подумаєш, записка з погрозами! — підбадьорювала я сама себе. — Чи ж мені, хто зветься детективом, боятися погроз? Та я, можна сказати, такі записки щодня пачками отримую! Та в мене, можна сказати, дядько на записково-погрозливій фабриці працює!!!»

Я заразилась атмосферою маразму, що панувала в театрі, й добряче перегравала. У результаті, звичайно, не повірила сама собі й замість того, щоб прогнати занепокоєння, тільки підсилила його.

— Знаєте, — чомусь мене потягло на відвертість із режисеркою, — терпіти не можу погроз…

Вона рвучко зупинилася й пильно глянула мені у вічі, німо запитуючи.

— Пробачте, — опам’яталась я, — це не про вас, це просто…

— Чорний маркер, нахил літер у зворотній бік, друкована «т»?

Я кивнула.

— Підкинули в кишеню плаща, поки він висів у вашій шафі… — я показала записку. — А ви звідкіля знаєте про маркер?

— Швидко ж вони, — замість пояснення зітхнула режисерка й миттєво розгубила всю свою значущість, — виходить, дійсно хтось із трупи. Як жахливо…

— Принаймні, це хоч обмежить коло підозрюваних, — заперечила я, намагаючись підняти настрій розмови.

— А ви цинічні, дівчинко моя, — примружилася режисерка, і я раптом відчула, наскільки сильно ця жінка переживає все, що відбувається. — Це на краще. Тільки цинік зможе розібратися в подіях і не впасти в істерику. Я ось наскільки міцна, а от-от здамся. Кажете, не зносите погроз? — Режисерка, пихкаючи, сходила нагору. Я дріботіла слідом, відчуваючи себе на тлі співрозмовниці ще дрібнішою. — Найжахливіше, що ці погрози збуваються! Перед зникненням Алли мені теж надійшла така записка. Попереджали, що коли хочу залишити дівчинку в ролі Героїні, то не повинна жадати від міліції активізації розслідування. Я не послухалася. Алла зникла. А ця ідіотська міліція так нічого й не активізувала!

Мені вся ця історія подобалася дедалі менше. Втрачати близьких у мої наміри не входило, і я, нікуди правду подіти, навіть збиралася була спасувати. Подумувала про те, чи не вдати, начебто послухалася та відмовляюся братися до розслідування. Зустрічатися з режисеркою могла б тоді таємно, потай проводити всілякі розшуки…

«Ага! А ще зробити пластичну операцію, змінити місце проживання, ім’я і прізвище, а також почати займатися зовсім іншою діяльністю! Що це за посібництво злочинцеві? Він хоче, щоб його всі боялися, і всі слухняно бояться…» — та частина мене, яка рвалася в бій, забрала владу в свої руки.

Шкода, що я вміла роздвоюватися тільки у власній уяві. Перш за все необхідно було бодай трохи заспокоїтися. Мене раптом осяяло. Паралельно намагаючись повідомити про свої наміри режисерці, я полізла в сумочку.

— Знаєте що, — радісно сповістила я, коли та вже почала длушпатися в замку ключем із величезної в’язки, — я дещо придумала. Не стільки терпіти не можу погроз, скільки… — я відчайдушно силкувалася підібрати слова, тому ляпала губами, як викинута на сушу рибина, — скільки не люблю однобічного листування. Завжди потрібно залишати людям можливість зворотного зв’язку, чи не так? Розумієте, — я знову згубила потрібні вирази.

Зінаїда Максимівна припинила війну з замком, жоден ключ до якого так і не підійшов, і з побоюванням глянула на мене.

— Може, води? — стурбовано запитала режисерка.

— Ні, - я втратила надію будь-що пояснити, — краще чорнила.

— Ви п’єте чорнило?! — Зінаїда Максимівна здивовано підняла брову. Якби на таку відстань підняла брови я, то ця деталь мого обличчя просто скотилася б на підлогу з потилиці. Для обличчя ж режисерки якісь сантиметри були сущими дрібницями. Так, то була справді велична жінка.

— Ні! — в сум’ятті через кричуще нерозуміння заволала я. — Я ним пишу! Чи знайдеться у вас щось таке, щоб писало, бо в моїй ручці скінчилося?

— Прошу, — режисерка й оком не змигнула, а тільки застромила руку в неосяжну кишеню своєї плетеної кофти й витягла звідтіля чорний маркер.

Подібна схожість знаряддя праці зі знаряддям злочину породила в мені нові виверти фантазії. Здається, в атмосфері цього театру літала якась бацила, що змушувала здоровий глузд випаровуватися з голів і перетворювала людей на жадібних мисливців за красою сюжету. Нічим іншим свої подальші дії я пояснити не могла.

— Чудово! — радісно повідомила я, відчуваючи раптову наснагу. — Зараз ми відповімо цьому негідникові його ж зброєю! Чи не пожертвуєте фольги від сигаретної пачки?

Режисерка знову полізла в кишеню.

— Здається, нічим не зможу допомогти, — пробасила вона, коли ретельно обмацала щось в утробі кофти, — в цих сигаретах нема фольги.

— Ет, — із досади скривилась я, — нічого, скористаюся звичайним аркушем із записника. Хоча, шкода, не вийде так гарно, як хотілося б.

Я видерла аркуша з власного записника, на мить замислилася над формулюванням, по тому написала: «Припиню, якщо поясниш погрозу. Що значить „втрачу близьких“? Через що?» Далі я склала аркуш удвічі, й розмахуючи ним над головою, пошепки поцікавилася в режисерки:

— Як гадаєте, куди покласти, щоб він знайшов?

— Хто? — так само пошепки запитала Зінаїда Максимівна, і я раптом виразно відчула, що справляю на неї враження, подібне до того, яке вона справляє на мене. Іншими словами, режисерка вочевидь побоювалася за моє психічне здоров’я.

— Той, хто написав записку мені. Адже можливий варіант, що він стежить за нами зараз? Йому цікаво довідатися про мою реакцію на погрози і все таке… — я все-таки вдалася до пояснень. — Написала йому відповідь. Потрібно покласти записку в таке місце, з якого, не надто побоюючись викриття, зловмисник зможе забрати її. Розумієте?

— А що в ній написано?

— Так, нісенітниці всілякі. Та хіба не все одно? — страшенно задоволена своєю ідеєю, провадила я. — Ми втягнемо злочинця в листування і зможемо спіймати його, коли він забиратиме чергову відповідь…

— Ну, — режисерка знизала плечима й цим створила навколо себе невеличкий смерч, — покладіть на щит пожежної безпеки біля сходів… Або хтось зі сторонніх прочитає, — тут же, крім нас, ще безліч колективів займається, — або прибиральниця завтра вранці замете. Навряд чи той, хто пише ці записки, так ризикуватиме… Що, як ми вирішимо стежити за цим місцем?

— Але ж він стежить за нами й бачить, що ми не стежимо за ним! У тому сенсі, що ми в іншому крилі будинку.

— Це якщо стежить.

— А якщо не стежить, то взагалі не довідається про наявність цієї записки! Але спробувати все одно варто.

— Спробуйте, — в черговий раз тяжко зітхнула режисерка, — зізнатися, ви лякаєте мене нереальністю своїх надій… Боюся, що маю підстави сумніватися в успіху вашої витівки…

— Бійтеся, — з гідністю кивнула я та помчала до сходів. — Агов, лиходію! — про всяк випадок прогорлала я, стоячи на сходовому майданчику.

— Це ви мені? — долинуло звідкілясь згори.

Наявність когось стороннього на сходах у мої плани не входила.

— Ні, ні, — запевнила я співрозмовника, — я з театру «Сюр». Роль репетирую.

— А я дресирувальник, — долетіло згори, — приборкувач левів. Може, позбавите мене кепського прикладу й не репетируватимете на спільних сходах? Покурити спокійно не даєте!

Я не знайшла, що відповісти й розгублено замовкла, кленучи наш Міноздоров за те, що той попереджає недостатньо активно.

«Нічого. Не може ж він курити вічно!» — промчало в думках.

І негайно ж далеко вгорі почулися кроки та рипіння дверей, що вели в коридор.

— Отож! — продовжила я свій монолог. — Якщо ти мене чуєш, то знай, що я написала тобі відповідь і залишаю її тут, на ящику.

«З таким самим успіхом ти могла просто прокричати свою відповідь у тишу сходового майданчика. Якщо зловмисник тебе чує, звичайно. На його погляд ти поводишся більш ніж підозріло. Нічого з твоєї витівки не вийде», — заявив песимізм.

«Тільки в тому разі, якщо в зловмисника взагалі відсутня цікавість, або якщо в дану хвилину відсутній він сам», — відповіла я та кинулася назад до Зінаїди Максимівни. Та й досі копирсалася в замковій шпарі.

— Уявляєте, згубила потрібного ключа! І як тільки він від в’язки відчепився? Вічно я що-небудь забуваю внизу, в залі! Минулого разу теж цього ключа там залишила. Але тоді він у мене не висів на спільній в’язці… Ет, старість не радість, — гула вона, — гадала, може який інший підійде, в нас тут у БК у всіх двері однакові… Дідька лисого! Як нерідні! Піду, пошукаю. Може, в залі де лишився…

У крайньому разі, у вахтера візьму запасний. Почекайте трохи. Гаразд?

Чарівність режисерки була, звичайно, потужна. Я, поза сумнівом, потрапила під її вплив… Але не настільки, щоб не помітити чогось дивного в її поведінці. Звідкіля в неї раптом чорний маркер? Не ручка, не олівець, не помада, врешті-решт… Саме чорний маркер…

І в пачці від сигарет нема фольги. І ось тепер вона йде до моєї записки. Схоже, ключі — тільки привід…

«Ну, звичайно! — почулося в думках. — Ти так поглинута своєю витівкою з запискою, що тепер у кожному, хто повз неї пройде, бачитимеш злочинця. Геніально! От уже в кого, виходить, насправді роздвоєння особистості. Тобто, твоя режисерка, значить, бореться сама з собою. Половина її хоче розслідувати цю справу й тому залучає тебе до розшуку, інша ж — категорично проти: „щось акторів у трупі забагато, на всіх ролей не настачиш“. Ця друга половина намагається тебе залякати й змусити припинити розслідування. Отут тобі, кажу, не детектив, тут психіатр потрібен!»

Ситуація дійсно здавалася дивною. А може, режисерка перевіряла мене, перш ніж наймати? Підклала записку з цікавості, чи не боягузка я… Або щоб перевірити, чи зможу я обчислити, хто справді написав цю погрозу. Такий іспит на компетентність…

Сама Зінаїда Максимівна тільки підтвердила мої підозри, тому що повернулася зі сходового майданчика надто швидко.

— Знаєте, дійшла до сходів і передумала спускатися, — посміхнулась вона, оголюючи рівний ряд ідеально білих великих зубів (через що я ще більше насторожилася: курець із настільки чудовою посмішкою просто не може не викликати підозр). — Це ж треба, дожила до того віку, коли під час кожного спуску з жахом думаю про майбутній підйом, і навіть не помітила цього. Загалом, ну їх до біса, ці ключі. З дверима ми й так розберемося. Нічого коштовного всередині все одно не зберігаю.

По цих словах режисерка звично зітхнула, підняла своє ручисько, стисла його в кулак і легенько вдарила ним по краю дверей. З характерним тріском жахливо розхитаного дерева, одвірок виломився й безвольно завис. Схоже, таке відмикання кабінету робилося не вперше. Двері з рипінням відчинилися, й режисерка гордовито перемістилася всередину, нітрохи не лякаючись темряви й тютюнового смороду, які струмували звідтіля. За мить по тому Зінаїда Максимівна клацнула вимикачем настільної лампи.

— Прошу сідати, — вона жестом вказала мені на стілець і зайняла місце за єдиним у задушливій кімнатці столом.

Вікно кабінету було щільно затулене темною портьєрою. Канцелярський стіл, завалений купою паперів, п’ять крісел, вочевидь поцуплених із глядацької зали, спинками підперли етажерку, до стелі заставлену книжками. На протилежній стіні напроти вікна було натягнуте біле простирадло. Радянський проектор для переглядання слайдів стояв на підвіконні. Комп’ютера, звичайно ж, не було. Загалом, дивний кабінет. Одне слово: комірчина.

Ні, все-таки страшенно дивною була ця режисерка. Що ж це за людина така, котра заради власної примхи згодна ламати двері свого кабінету? Чи як пояснити, приміром, той факт, що на залучення до справи дорогого детектива в Зінаїди Максимівни гроші є, а ось на комп’ютер — нема?

Я остаточно заплуталася й поки що віддала ініціативу в розмові режисерці.

— Скільки вам років? — раптом поцікавилася Зінаїда Максимівна.

«І запитання в неї теж дивні», — образилась я.

— Тридцять із хвостиком, — довелося все-таки відповісти, бо приховування віку здавалося вже зовсім дурнуватим вчинком.

Режисерка відкинулася на спинку крісла, закурила і, видно, відчула себе більш-менш розслабленою.

— Вірю, — коротко засміялася вона, — якби назвали точний вік, ну, скажімо, тридцять три, я не повірила б. Вирішила б, що зумисне перебільшуєте, щоб здаватися соліднішою. А з вигляду ви — зовсім дівчисько… Навіть не знаю, чи можна довіряти вам таке розслідування…

Я не знала, як реагувати, тому мовчки слухала, намагаючись не виявляти жодних емоцій. Власне, виявляти не було чого. Якщо не вирішила досі, чи залучати мене до розслідування, навіщо просила приїхати? Набивати собі ціну, я, звичайно ж, не мала наміру, тому подібні припущення трохи зачіпали. Але все це були не емоції навіть. Так, скороминущі дрібні відчуття… За три роки роботи в агенції я й не до такого звикла. Один замовник, приміром, прямо заявив колись Георгію, що, на його думку, наявність у радіусі двох метрів від серйозних справ легковажних з вигляду білявок із ляльковими очицями неминуче призведе до провалу всього заходу. Ні, звичайно ж, я всім йому подобалася, але ось тільки справи він зі мною вести не збирався. Довелося стиснути зубрі й стерпіти. Жорикові знадобилося навіть вдати, що він відсторонив мене від справи. Власне, це нас і врятувало.

Діючи таємно, я виявилася значно кориснішою.

— Але така форма відповіді свідчить на користь вашої щирості, — провадила режисерка, — після тридцяти перестаєш рахувати довжину цього самого хвостика. Мені, варто зауважити, теж тридцять із хвостиком. Тільки хвостик цей у стократ більший за самі тридцять…

Режисерка знову засміялася, а я раптом зацікавилась.

— А якщо точніше? — не стрималась, щоб не запитати. — Це не для вдоволення цікавості. Моя мама теж сідає на шпагат. Дотепер я вважала це подвигом для її віку… Ось тепер намагаюся визначити, чи рекордсменка вона…

Я раптом зрозуміла, що мелю, й катастрофічно зніяковіла. Настільки, що густо залилася фарбою й потупилась.

— Не турбуйтеся, й так розумію, що в матері вам годжуся, — вона помітила мій стан і вирішила залагодити незручність. — Ваша мама не рекордсменка. Одній моїй подрузі шістдесят сім, і вона в чудовій спортивній формі. Шпагат повздовжній і поперечний. Уявляєте?

Свій вік режисерка все-таки приховала. Хвалити Бога, мені не забракло розуму, щоб дати спокій цьому питанню.

— Не приховуватиму, ви мені сподобалися, — режисерка знову заговорила про справи.

— Мені це лестить, — я не мала підстав, щоб підозрювати її в лесбійському підтексті цих слів, тому остання фраза Зінаїди Максимівни мене дійсно втішила.

— Свіжістю ідей, яскравістю переживань, надміром енергії, врешті-решт, — вела вона далі. — Я вірю в наш спільний успіх. Відчуваю: якщо вже й ви нічого не зможете зробити, то справа безнадійна… Але питання фінансування розслідування вирішую не я. Розумієте?

Я, звичайно, чудово розуміла. Данина часові: щоб займатися чимось, професійних навичок не досить. Потрібно ще й уміти подобатися спонсорам, які найчастіше в суті справи нічого не розуміють. Причому, на жаль, подібний закон діє в будь-якій сфері людської діяльності. Мій колишній сусід на власні вуха чув, як пацієнтка, врятувати котру могла тільки дорога операція, благала медичне світило, яке єдине вміло цю операцію робити, посміхатися та справляти враження приємної людини, коли в палату заходитиме її, пацієнтчин, чоловік. На жаль, подобатися й посміхатись те світило не вміло. Чоловік вирішив, що довіряти свої гроші та здоров’я дружини такому похмурому типові не можна, й усе скінчилося б дуже сумно, якби мій колишній сусід, котрий стажується в світила, не погодився поусміхатись замість свого професора.

Схоже, тепер Зінаїда Максимівна призначить «оглядини». Годину, на котру спонсори прийдуть розглядати того, до кого перекочують (або не перекочують) згодом їхні грошики. Відверто кажучи, мене подібна ситуація зовсім не влаштовувала. Шансів здатися солідною і представницькою я не мала жодних. Крім того, хоча все це й заінтригувало мене, я не мала наміру боротися за таке замовлення. У подібних ситуаціях я свято вірила пані Долі. Якщо справу не передадуть мені, значить, так потрібно. Хоча я погано уявляла, як зможу вийти з цього будинку та спокійно жити далі, знаючи, що дві дівчини потрапили в халепу, і, можливо, моя допомога відіграла б якусь роль у вирішенні їхніх проблем.

— Загалом, із усім батьківським комітетом я познайомлю вас пізніше, якщо ви самі того забажаєте. А ось із головою вам потрібно буде зустрітися якомога швидше… Остаточне рішення з приводу найму — за ним. Це справедливо. Він платить свої власні гроші. Зі свого боку, я, безумовно, повідомлю, що цілком підтримую вашу кандидатуру, — Зінаїда Максимівна раптом перестала бути офіційною. — Катю, я дуже вас прошу, зробіть так, щоб він погодився довіритися вам. Ці виродки з міліції не можуть почати нічого розумного. Повторюють, мовляв, дівчиська пішли з дому за власним бажанням… А я кажу, не може такого бути! Не могли вони, знаючи, що задіяні в спектаклі, просто втекти. Нікого не попередити?! Разом? Це при тому, що перша Героїня (та, котра зникла тиждень тому), не зносила Другої Героїні. Між дівчатками була майже фізично відчутна ворожість.

— Стривайте-стривайте, — не без труднощів зупинила я потік режисерської мови, — я ж уперше про все це чую. Поясніть до пуття. Хто зник? У якій послідовності?

Я дістала записника, без дозволу взяла зі столу першу-ліпшу ручку, що трапилася, і, звично дратуючись у передчутті ненависного для мене заняття, приготувалася записувати. Можете сміятися скільки завгодно. Мені справді потрібна неабияка праця, аби змусити себе конспектувати всі більш-менш важливі розмови. Я психувала, клієнтам доводилося вкотре повторювати сказане, Жорик ладен був роздерти на дрібні клаптики й мене, й зошита, а конспекти, які після цього виходили, все одно більше нагадували витвори вкрай авангардного мистецького стилю. І ніхто, крім мене та мами, не міг цього прочитати…

Але зрештою я майже навчилася. І, слово честі, ці записи не раз ставали нам із Жориком у пригоді…

Отже, я приготувалася конспектувати. Якби взялася записувати не тільки слова режисерки, але й усе, що відбувалося, в цілому, то написати потрібно було б дурнувате: «Стук-стук-стук!» Саме це прокричав хтось із-за дверей, навіть не торкаючись одвірка (навіщо, запитується, вдавати, що стукаєш?).

— Увійдіть! — гримнула знову офіційним басом Зінаїда Максимівна.

— Зінаїдочко Максимівночко! — до кімнати вихором влетіла та сама голомоза дівчинка, за якою ми з Настусею спостерігали в залі.

Тепер я мала можливість розгледіти це диво зблизька. Перше враження оманливе. Про те, що це створіння належить до жіночої статі, свідчила не тільки пелена темно-бордового сарафана, надягнутого поверх смугастого светра «під горлечко», але й багато чого іншого. Довгі вії, навіщось пофарбовані в яскраво-синій колір, досить м’які риси обличчя і, що найголовніше, темно-синій колір довжелезних нігтів — усе це не залишало сумнівів: істота була дівчиною літ вісімнадцяти.

— Ключика залишили, — весело повідомила істота, ні на мить не зупиняючись, урочисто виклала ключа на стіл і без тіні ніяковості втупилася ясно-сірими очима в мене, — я це…

Істота посміхнулася, засоромлено знизала плечима і почухала страхітливим манікюром своє підборіддя знизу. Продовжувати дивну фразу вона вочевидь не мала наміру. Мені залишалося тільки вирішити, що дівчина так відрекомендувалася. Дивне, однак, прізвисько «Це». Якби мене друзі так прозвали, образилася б.

— А я — Ка-те-ри-на, — я тицьнула себе в груди, намагаючись говорити якомога зрозуміліше для Істоти.

— Ги-ги-ги, — видала дивні звуки Істота, — не смішно! — обірвала вона себе наступної миті. — Чо знущаєтесь, га?

Я могла б поставити їй те саме запитання, але це здавалося зовсім дурнуватим.

— Так, — не чекаючи на відповідь, правила своєї Істота, — я це… Ну, загалом… Якщо…

Як сформулювати відчуття, що раптом накотило, мозок Істоти, до таких гостей, як думки, мабуть, не звиклий, здогадатися не міг.

— Тигро, ти всіх затримуєш! — почала дратуватися режисерка.

Кілька секунд мені знадобилося, щоб отямитися від подиву й усвідомити, що Істота мала таку загадкову назву.

— Коротше, — сама собі скомандувала Істота, постаралася зосередитись і знову вперлася в мене поглядом, — якщо чим-небудь зможу допомогти — то. Тому що для мене пропажа дівчисьок — у як!

Підозріле «у як!» супроводилося роз’яснювальним жестом: Істота (чомусь називати дівчину на ймення мені й на думку не спадало) зробила «козу» з середнього і вказівного пальців правої руки, після чого кілька разів тицьнула цією «козою» собі в горло. Загалом, не подобалося Істоті зникнення театральних панянок. Не подобалося, і край.

— Дякую, звернуся неодмінно, — чемно запевнила я.

— Домовилися! Клич мене Тигрою. Тіна Гранкіна. Зрозуміло?

На західний манір нинішня молодь творила собі прізвиська з перших літер справжніх імен. Втім, саме ім’я Тіни здавалося мені не менш екзотичним за всіх цих «тигрів», «киць» та інших хижаків.

— Добре, — Істота знову розтягла губи в своїй дурнуватій усмішечці й примружилася, — ходім-но, покуримо, га? Тобто, я віддаляюся. Бай!

Викаблучуючись у такий спосіб і дивлячись, головним чином, на мене, Істота примудрилася промахнутись і врізатися лобом у двері. Вона відлетіла, пирснула зо сміху й довго ще не могла зупинитися. Її трусило дрібним хихотінням.

І тут я зрозуміла, де бачила цей образ раніше. Дівчинка, поза сумнівом, копіювала манери головної героїні знаменитого на весь Інтернет мультсеріалу «Про Масяню» — такої собі «модної» хуліганки з дуже добрими намірами та їхніми лихими наслідками. І говорила так само скрипливо, й посміхалася, і плічми стискала… Ну просто як намальована! О часи, о вдачі! У наш час діти прагли бути схожими на куди глибші образи.

Проте розмова з Істотою зненацька вселила в мене тверду впевненість, що я просто зобов’язана взятися до пошуків зниклих акторок. Як мінімум тому, що крім мене жоден сищик не витримає спілкування з такими ось Істотами-свідками та режисерками-клієнтками. Якби не довгі місяці тренувань у спілкуванні з Настусею, я б, певне, теж не витримала. Втім, «Масянею» діставала мене не Сестриця. А… Георгій. Авжеж, не дивуйтеся… З завзяттям щирого маніяка скачував він кожну серію цього мультика, який уже снився мені в кошмарних снах, і по кілька разів прокручував її, прагнучи ввімкнути звук якомога гучніше. Я розуміла б, якби цей продукт сучасної індустрії подобався Жорикові. Ні. Жорикові мультфільм не подобався категорично. Жорикові подобалося його критикувати. І заради цього ми витрачали безліч часу й грошей на скачування кожної нової серії… Розумом чоловіка не осягнути…

Загалом, гарт для спілкування з не цілком нормальними персонажами я вже отримала, й це зобов’язувало до дій.

— На чому ми зупинилися? — незворушно перепитала режисерка, коли двері за Істотою все-таки зачинилися. Її тренування в спілкуванні з такими персонажами здавалися воістину неймовірним.

— На викладі подробиць справи, — чемно підказала я. А потім раптом вирішила іти навпростець. Якщо вся ця катавасія з запискою дійсно спроба перевірити мене — нехай Зінаїді Максимівні стане соромно й вона, що, до речі, теж не менш важливо, справді переконається в моїй компетентності та дасть належні рекомендації перед спонсором. А якщо не перевірка, то тим більше належало з’ясувати всі нестикування. Якщо навіть із клієнтом стосунки будуть натягнутими, як же тоді працювати?

— Тільки колись… — перебила я вже Зінаїду Максимівну, яка саме зібралася з думками (Жорик уже давно мене вбив би: одне з головних його правил — ніколи не перебивати співрозмовника; мало в який момент із нього випливе НАЙВАЖЛИВІША інформація!?), — колись спробуйте все-таки відповісти мені відверто на двійко запитань. Ви справді хочете залучити мене до розслідування?

— Ну, звісно…

— Тоді навіщо всі ці виверти з записками?

— Ви про що?

— У вас є чорний маркер. Нема фольги в сигаретах. Ви відразу ж побігли на сходовий майданчик, щойно записка з відповіддю лягла на пожежну скриню…

Якби яка завгодно більш-менш розсудлива людина почула останні фрази, то впала б у прострацію, але Зінаїда Максимівна до тонкощів зрозуміла, що я мала на увазі.

— Дійсно, — ошелешено мовила вона, — я б і сама себе запідозрила. Не роблю цього тільки тому, що точно знаю: записки не писала… Маркер… Він у мене завжди. Всі знають, що я ним користаюся… Фольгу з сигарет могли витягти, щоб підставити мене, або просто через брак паперу. З ключами простий збіг.

— Так, — безжально вела я далі, — але під час репетиції я сиділа практично біля шафи й не могла не помітити, якби хтось поліз у неї. До шафи підходили тільки ви, коли вішали мого плаща. Тільки ви одна!

— Виходить, не тільки я! Виходить, не одна! Виходить, записку підкинули не в шафі! Значить, — Зінаїда Максимівна раптом заспокоїлася: — даруйте, перейняла вашу манеру й теж почала кричати. Як ви гадаєте, я при здоровому глузді? — поцікавилась вона вже нормальним тоном. Запитання риторичне. Я, проте, думаю, що при здоровому. І даю чесне режисерське слово, що записки вам не підкладала… Стоп! А чи не можна було пробратися до шафи якось у обхід вас?

Цього разу Зінаїду Максимівну вже не злякала необхідність ще раз сходити нагору. Вона легенько вдарила кулаком у одвірок, у такий спосіб повернула його в звичне положення, зачинила двері, й ми з нею хоробро помчали в глядацьку залу. Вже спустилися на половину сходового маршу, як раптом я згадала про записку й повернулася назад. Понишпорила рукою по ящику й наткнулася на свій клапоть паперу, засмутилася та кинулась наздоганяти режисерку.

— Відповідь на записку лежить на місці, — сумно повідомила їй, — хоча… Ні! Як же я відразу не помітила!

Вигукуючи все це вже на ходу, я знову кинулася до ящика. Щільність паперу! Щільність того клаптика, що лежав на ящику, була зовсім іншою. Моя записка зникла. Замість неї я дістала з шафки нещасну фольгу від сигаретної пачки. Без написів. Зовсім порожню. Що це? Свідчення того, що зловмисник відмовляється зі мною розмовляти, звичайний збіг? Адже записку міг забрати хто завгодно… І хоча мені здавалося, що, коли я клала на шафку свою відповідь, клаптя фольги там не було, я все-таки не була впевнена в цьому.

«Як можна було не дослідити місце?!» — подумки нагримала я на себе та знову кинулася вниз.

У Зінаїди Максимівни тим часом з’явилися новини.

— Ось! — переможно відчиняючи дверцята шафи, повідомила мені режисерка.

Довелося протиснутися повз Зінаїду Максимівну й залізти в шафу. Ось тобі й маєш! Виявляється, в фанері, що закривала тильний бік шафи, була проламана чимала дірка.

— Про цю дірку ми всі, звісно, знали. Щоразу бачили крізь неї стіну, коли вішали речі. Але ось про те, що до шафи є доступ ззовні…

У тому місці, яким шафа притискалася до стіни, колись було віконце. Крізь дірку, виявляється, було видно аж ніяк не стіну, а віконницю на ньому, котру, як встановилося в ході проведеного тут-таки експерименту, легко можна було відчинити, якщо стояти між дверима при вході до зали.

— Можливо, це вікно планувалося для встановлення освітлювального приладу. Скажімо, звичайного пістолета, — думала вголос режисерка. — Ми давно світимо згори, з рубки, тому й не здогадувалися про наявність за шафою цього вікна.

— Видно, все-таки хтось та здогадувався, — виправила я. — Пригадайте: звідколи тут стоїть ця шафа?

— Ой, та цілу вічність.

— Хто з акторів займається стільки років? — поставила я заздалегідь заготоване друге запитання, хоча не встигла ще переварити відповідь на перше. Виникла незручна пауза. По тому режисерка, видно, вирішила не зважати на мої дивацтва й продовжила свої душевні виливи.

— У тім-то й річ! — із виглядом одержимої Зінаїда Максимівна раптом заляпала в долоні. — У тім-то й річ, що наявність цієї дірки знімає підозри з моїх акторів. Принаймні, з тих, що були в залі. І це втішає! Надзвичайно втішає! Я б навіть сказала… — тут режисерка набрала в груди повітря і я мимоволі замружилася та затулила вуха руками. — У-р-р-а!!! — на весь голос прогриміла жінка, що годилася мені в матері, й навіть кілька разів для переконливості підстрибнула на одній нозі. — Я завжди вірила своїм акторам!

Не в змозі приховати власного скептицизму, я відстежувала вияв чужої радості. Не те, щоб я не була задоволена з приводу розвіяних підозр щодо трупи… Просто тепер коло підозрюваних із усіх, хто в момент підкидання записки перебував у глядацькій залі, розширювалося й включало тих, хто був поза цим приміщенням. А якщо за час мого перебування в БК на вулиці не сталося якого-небудь страшного НП, то таких, безперечно, було значно більше. Погодьтеся, радіти в такій ситуації здавалося, щонайменше, нерозумним.

— Стривайте, — цієї миті я дещо пригадала. Адже ця дівчинка… Ксенія… Слухайте-но, я зараз точно пам’ятаю, що між тим, як вона вийшла з зали, й тим, як ляснули другі двері, що виходять у коридор, минуло досить багато часу. Я ще подумала, що дівчинка намагається заспокоїтися, перш ніж показатися людям на очі…

— Ксенія?! — Зінаїда Максимівна стала раптом дуже серйозною. — Ні. Я не думаю… Але, — режисерка напружено завмерла, — до речі, в неї ж був чорний маркер. Ми ще всі сміялися, мовляв, ну ось, у режисера з’явилися наслідувачі.

— Негайно треба поговорити з Ксенією, — із швидкістю, зайвою для холоднокровного детектива, яким хотіла здаватися, випалила я.

— Може, поговорите все-таки з нашим спонсором? — тактовно нагадала мені режисерка, знову акцентуючи увагу на тому, що моя участь у справі поки що під сумнівом. — Тим більше, що він — батько Ксенії.