Історія однієї істерії

Розділ про те, як безглуздо діти стають дорослішими

— Як добре вдома! — зумисне голосно промуркотіла я в передпокої, щоб привернути увагу Георгія до нашої появи. — Ти собі уявити не можеш, скільки на вулиці всіляких неприємностей.

— То сиділа б у офісі, — на весь голос прокричав Георгій, не виходячи з кімнати. Ніщо не могло відірвати детектива Собаневського від напруженої боротьби з комп’ютерними монстрами. — То, чого доброго, й катастроф на вулицях поменшало б.

Настуся, завжди готова підіграти Жорикові, пирснула зо сміху.

— Ти не розумієш, — намагаючись зберігати серйозність, провадила я, — цього разу я нічого не накоїла. Без мене обійшлося. Знаєш, ця справа виявилася не настільки незначною, як ти припускав. Без тебе не впораюся. Необхідне твоє втручання.

Усе це я вигукувала, стрибаючи по коридору на одній нозі. Процес роззування трохи затягнувся. Куплені тиждень тому ботфорти на ногах мали просто вражаючий вигляд, любили на них сидіти й без бою не скидалися.

— Та вийміть мене хто-небудь звідси! — не витримала я. — Я ж не кіт, щоб усе життя провести в чоботях.

— Чого було пхати ноги куди попало? — безініціативно відгукнувся Жорик, якому вже встиг добряче набриднути процес вилучення мене з обіймів дорогого взуття. На жаль, крім Георгія це ритуальне дійство виконувати не було кому. В Настусі просто сили не вистачило б. Комп’ютерним іграшкам довелося трішки почекати.

Настуся помітила, що комп’ютер звільнився, миттю прослизнула в кімнату й полізла в інтернет.

— Уявляєш, спілкувалася півдня з замовником — видавцем Шумиловим, і в результаті виявила, що з усіх задіяних у справі персонажів, він найбільш підозрілий, — довірчо вручаючи Жорику свою ногу, повідомила я, обома руками хапаючись при цьому за ручку дверей.

— У вас із ним це взаємно. Він телефонував кілька хвилин тому. Просив, щоб я стежив за тобою. Ти в нього — головний кандидат у злочинці, — спокійнісінько мовив Георгій.

Від несподіванки я розгублено сплеснула руками. Цієї миті Жорик смикнув за чобіт. У результаті ми з ним обоє відлетіли в далекий кут передпокою. Настуся стежила за нашими пересуваннями з кімнати. Давненько, мабуть, не бачила такого цирку, тому була в захваті.

— Кажуть, після яких слів людина впала, те й неправда, — зауважила вона, ледве стримуючи сміх. — Виходить, Катруся не злочинниця.

— А про те, що гріх глузувати з лежачого, тобі не казали? — в’їдливо поцікавилась я. — Ти негарно поводишся.

Цієї миті дверцята шафи не витримали нашого натиску й рвучко відчинились, а я зігнулася під вагою власної дублянки.

— Я ж казала, — знизала плечима Сестриця. — Все, більше й не писну, поводитимуся пристойно…

Останню фразу Настуся випалила після того, як наткнулася на мій суворий погляд. Дивна для цієї особи слухняність. Розуміє просто з півпогляду!

Ні, справді, чи то я перетворилася на досвідченого вихователя, чи Сестриця виявилася пристойною дитиною. Ненька б нізащо не повірила ні в перше, ані в друге.

— Я окупую на часинку твій комп’ютер? — за кілька хвилин усе-таки вирішила поцікавитися Настуся.

Жорик тяжко зітхнув, але погодився.

— Може, вона як Пєчкін? — з надією запитала я. — Може, в неї перехідний вік і кепська вдача були, поки велосипеда (в даному випадку комп’ютера) не мала?

Сестриця зникла в надрах інтернету, й через це дійсно затихла.

— Схоже, дитина занедужала, — стурбувався Георгій.

Іншого пояснення такій тиші в присутності Сестриці ніхто з усіх, що знали Настусю досить добре, придумати б не міг. Тим часом я раптом згадала, що знаю це «інше» пояснення.

— Знаєш, мені потрібно купу всього тобі розповісти, — я потягла Жорика на кухню, — і про Настусю теж. Вона така тиха тому, що боїться.

— Їй щось загрожує? Накоїла чогось і тепер боїться розплати? У що ти вже втягла дитину? — Георгій сів на підвіконня, що свідчило про його готовність до тривалої бесіди.

Останнім часом у Жорика з’явилася ця дурнувата звичка — змушувати всіх навколо дивитися на себе знизу вгору. Я покірно сіла на стілець і задерла голову. Підвіконня в цій квартирі розташовувалися доволі високо.

— Не «чогось», а «когось»! — лиховісно промовила я і простягла Жорикові останню записку. Для наочності. — Не дивно, що Сестриця злякалася.

— Нічого я не злякалася! — почулося з коридору.

— Ти ж у навушниках?! Ти ж нічого не чуєш? І потім, здається, ти обіцяла випаруватися? — вдавано обурилась я, полегшено зітхаючи подумки. Раз обурюється — виходить, дійсно, не надто переживає.

— Ну, сиділа, — Настуся кокетливо потупила очка, — а потім перестала сидіти. Випадково проходила повз вас, і в цей момент саме випадково скінчилася пісня, тож я випадково почула те, що ти казала…

— Буває, — я нібито закотила очі до стелі, щоб непомітно, але багатозначно перезирнутися з Жориком.

— Отож! — Настуся вирішила, що з виправдальною частиною можна скінчити, і перейшла до обвинувальної. — Неправда! Я не записки боюся! Я тебе боюся! Ти ж можеш звільнити мене… Скажеш, мовляв…

— Настусю, тут стає небезпечно, — перебив Сестрицю Жорик. — Тобі краще буде поки що не втручатися. Прийдеш на стажування коли трапиться спокійніша справа…

— От-от, — ствердно закивала Сестриця, й далі ведучи розмову тільки зі мною, Георгія ж використовуючи як наочний посібник, — саме це ти мені й скажеш. А я не хочу спокійної справи.

— А я не хочу неприємностей! — безапеляційно заявив Жорик.

Вони блиснули одне на одного очима, а по тому втупилися в мене. Знайшли суддю… Начебто я могла запропонувати щось ділове!

— Пропоную компроміс, — виявилося, могла. Мій голос заговорив окремо від мене самої, знаходячи прийнятне рішення. — Настуся від справи не усувається, але в оперативній роботі бере участь тільки побічно. Сидить зв’язківцем на телефоні. Приїздити після школи буде сама. День усе-таки… А вечорами я відвозитиму її додому й передаватиму з рук у руки батькам.

— Із лабет у лабети, — тужно виправила Настуся.

— Що вирішимо? — не звертаючи уваги на Сестрицині репліки, поцікавилась я. Звичайно ж, остаточна відповідь залишалася за Георгієм.

— Для початку, виклади мені обставини справи.

— Тільки спершу поясни, що ти там торочив про дзвінок Шумилова?

— Усе тривіально. Подзвонив, сказав, що хоче працювати з таким детективом, як я. Каже, мовляв, зробив довідки… Репутація нашої агенції не залишає сумнівів щодо надійності й т. д. Просив з’ясувати, хто така детектив Катерина Кроль і що спонукало її братися до розслідування… Переказав вашу розмову. Щиро кажучи, ти дійсно поводилася дуже дивно. Чому не послалася на нашу агенцію?

Ну що я могла відповісти!? Отака вже дивна вродилася…

— Зрозуміло, — Жорик правильно витлумачив моє знизування плечима. — ЗАГАЛОМ, я погодився встановити за тобою стеження.

— Не соромно?

— А що? Замовникові потрібно довідатися, хто ти така й що робиш? Будь ласка, надам йому повну інформацію. Я хіба винен, що людям грошей нема куди подіти?

— Чому ти не пояснив йому, що ми працюємо разом? Це ж нечесно. І ти зможеш так вчинити?

— Дуже старатимуся, принаймні. Гаразд, розповідай, що там сталося й чому ти стала головною злочинницею.

— Про друге нічого не знаю. А про саму справу… Зараз…

Я взялася до приготування кави й одночасно до розповіді. Не так-то й легко, насправді, пояснити ситуацію, нікого не заплутати й самій не заплутатись. Я відіслала Настусю по свого записника. З маніакальною наполегливістю записуючи все почуте, я автоматично позбавила себе можливості пропустити будь-які нюанси. Тобто все, що мені здалося значущим, я й так запам’ятала. Але для Георгія, звісно, вирішальне значення мали саме ті факти, котрі я вважала незначними. І саме з них він зазвичай складав картину, необхідну для блискучого розкриття справи. Георгій був таки талановитим детективом. Якщо вже він замислювався над розгадкою якоїсь таємниці, то доводив справу до кінця. Проблема була в тому, щоб змусити його замислитися. Звичайно, для мене це було найбільшою проблемою. Поки Сестриця виконувала доручення, я кількома словами спробувала описати, що сталося, атмосферу в трупі. Вийшло нібито не надто упереджено.

— Може, за цю справу краще взагалі не братися? — насупився Жорик. — Від такого режисера і я б утік.

Їм там, по-моєму, потрібен гарний лікар, а не детектив.

І потім, із твоїми розхитаними нервами спілкування з такою кількістю подібних вочевидь шкідливо…

— Після чотирьох років спілкування з тобою мені вже нічого не шкідливо, — чарівно посміхнулась я. — І потім… Як це не братися?! А про зниклих дівчаток ти подумав? Ну, подумай, ну, будь ласка… Хто витягне їх із халепи?! Хто, якщо не знаменитий Георгій Собаневський?

Цього разу Жорик чомусь не розтанув від лестощів. Навпаки, насупився ще дужче та зробився раптом неможливо діловитим і офіційним. Ну, просто, як я в кабінеті Шумилова, коли намагалася здолати своє зачарування.

— Досвід показує, що коли сталося справжнє лихо, рятувати слід відразу. Скільки, кажеш, часу минуло з моменту зникнення твоїх акторок?

— З моменту зникнення Першої Героїні — тиждень. Друга зникла на два дні пізніше, — цю інформацію я вже читала в записнику.

— Ось бачиш! — тоном Детектива, Який Усе Знає, з переможним блиском у очах, проголосив Георгій. — І жодних вимог щодо викупу? Жодних звісток від можливих викрадачів?

— Жодних…

— Або з панянками нічого страшного не сталося, або рятувати вже нема кого, — твердо заявив Детектив, Який Усе Знає, так, ніби йшлося про якісь побутові дрібниці. — Вважаю участь у цій справі недоцільною. У першому випадку всі газети радісно заверещать, що агенція «Order» від серйозних справ скотилося до витягань нерозважливих плюгавок із чужих ліжок. А в другому… Навряд чи ти зможеш назвати позитивним результатом виявлення місця перебування двох трупів, чи не так?

Я не розлютилася. Не кинулася на Георгія з обвинуваченнями в жорстокосердності. Не напала з докорами щодо пригнічення моєї особистості (все життя, щойно якась справа викликала в мене зацікавлення, Георгій оголошував участь у ній недоцільною). Я навіть не обурилася з приводу абсолютно невиправданого Жорикового песимізму. Ні. Я подумки порахувала до десяти й вирішила спробувати все пояснити ще раз. І після цього хтось іще береться стверджувати, що в мене нестабільна психіка?!

— Усе не так просто, — почала я. — У Першої Героїні були чудові стосунки з батьками. Дуже відкриті. У родині звикли все одне одному розповідати. Дівчинці просто не було через що втікати з дому. Розумієш? Крім того, в двадцять один рік це можна робити не потай. Попередити друзів і батьків. А вона нікого не попередила. Поводилася так, начебто збирається на звичайну прогулянку. Перед виходом подзвонила своєму хлопцеві, сказала, що їй сумно вдома, запропонувала піти погуляти. Він готувався до якогось інститутського семінару, тому відмовився.

— Чому ж міліція вирішила, що дівчина зникла з власної ініціативи?

— Та тому, що міліції ліньки займатися розслідуванням! Раз ніякого злочину не було, то можна відбутися звичайним оголошенням зниклих у розшук і нічого не починати, — я спіймала себе на тому, що цитую режисерку. — Принаймні, так вважає Зінаїда Максимівна. Але вона взагалі налаштована проти міліції. Оперативника, якому було доручено провести обшук у її кабінеті, просто зіпхнула зі сходів. І вигукувала при цьому щось типу: «Брудні свині! Замість того, щоб займатися розслідуванням, вони порпаються в моїх речах! Я вам покажу обшук! Це мої особисті речі!».

Про те, що останній факт мав місце, я довідалася від Настусі й Тигри, захопленої сміливістю своєї «Зінаїдочки Максимівночки». Тигра виявилася мимовільним свідком цієї сцени. Підіймалася до режисери з вкотре забутими тією в залі ключами та наткнулася на розгнівану Зінаїду Максимівну, яка розправлялася з бідолашним оперативником.

— Так і запиши: «Режисерка поводиться огидно. І підозріло, на додачу», — продиктував Жорик. — Боялася обшуку, виходить, було що ховати. Крім того, вже ти ж бо повинна розуміти, що міліція не припинить активних дій просто так, через лінощі. Напевне, наші опери знайшли вагомі докази добровільної втечі твоїх Героїнь. Так. Зазнач, що мені потрібно подзвонити хлопцям, довідатися, через що вони повірили у версію про відсутність складу злочину.

Я зраділа, що Жорик почав нарешті думати, й навіть не сперечалася з ним щодо його сумнівів у порядності режисерки. Колись давно Георгій і сам працював у міліції, там у нього збереглася безліч неоціненних зв’язків. Повідомлення про те, що Георгію потрібно розпитати колишніх колег про нашу справу, я позначила одиничною.

— Чудово! У нас з’явився перший пункт плану дій.

— І не сподівайся! — ображено пробурчав Жорик, коли усвідомив, що піддався на мої провокації і все-таки почав думати про розслідування. — Я не давав згоди вплутуватися в цю справу…

— Ну, Георгію! — хором заканючили ми з Настусею. — Ну, будь ласочка! Ну, ми в тебе віримо!

— Негайно припиніть цей бедлам! — якби Георгій сидів на тому місці, де сидять усі нормальні люди, то напевне грюкнув би кулаком по столі. На жаль, столу під кулаком не виявилося. Намагаючись нас закликати до порядку, розгніваний Жорик щосили вдарив себе по коліні. Спрацювали рефлекси. Георгій з досадою засичав, схопився за ногу й навіть зіскочив із підвіконня. При цьому, звичайно ж, налякав мене. Я й собі відскочила, перекинула каву, обпеклася й теж засичала, намагаючись приховати за цим звуком потік непристойної лайки. А потім він дивується, чому в мене розладнані нерви!

Настуся, котра досі не бачила такого цирку щохвилини, захоплено заляпала в долоні. Я трохи заспокоїлася та заходилась витирати каву, що розлилася з перекинутої турки.

— Є така прикмета, — звертаючись нібито тільки до мене, промовила Настуся, — хто щось неправильно робить чи говорить, того Бог карає. Після яких слів у нас цей бедлам почався?

— Після того, як Жорик відмовився допомагати в пошуках Героїнь, — із серйозним виглядом включилась я в Сестрицину гру.

— Гаразд, годі, — завив Георгій, — я не відмовлявся! Просто вважаю це дурнуватим заняттям. Але ви, я так розумію, легко не заспокоїтеся. Добре, а якщо я доведу вам, що акторки зникли за власним бажанням? Тоді ви дасте мені спокій?

— Обіцяємо! — дружно зраділи ми.

— Катерино! — тоном Найголовнішого Шефа наказав Жорик. — Продовжуй доповідь.

— Після телефонної розмови зі своїм коханим Перша Героїня повідомила батькам, що піде гуляти з подружкою, і, можливо, залишиться в цієї подружки ночувати. Дівчина дала щигля по носі молодшому братові та зачинила за собою вхідні двері. Була восьма вечора, надворі було на подив тепло й сухо. Більше Першої Героїні ніхто не бачив.

— А наступного дня мала відбутися репетиція в театрі, — нагадала мені Настуся, побоюючись, що я тільки читатиму свої записи й забуду про роздобуту нею інформацію.

— Зінаїда Максимівна довго не могла повірити, що Головна Героїня може дозволити собі не з’явитися на репетицію. Нікого не попередити?! Що за немислиме хамство? — знову наслідуючи інтонації режисерки, продовжила я. — У стані граничного обурення режисерка віддала головну роль Другій Героїні. Щоби був другий склад, на випадок чергових примх із боку Першої Героїні. Друга Героїня, поки п’єса розроблялася в театрі, мріяла про цю роль. Вона не зносила Першої Героїні та вважала, що та не гідна ролі. Друга Героїня жила в студентському гуртожитку й за ніч встигла довести до істерики всіх сусідів. Безперервно репетирувала. Читала текст уголос і просила когось послухати збоку, що виходить. Читала дуже емоційно та досить голосно. Незабаром півгуртожитку знало текст ролі та кляло всі театри в світі. Наступного ранку Друга Героїня відмовився йти на навчання, заявила, що не для того так довго чекала цієї ролі, аби витрачати дорогоцінний час репетицій на інститутські будні.

— Так, — і досі наказовим тоном перервав Жорик, — записуй: «Друга Героїня поводиться підозріло». Те, що людина може цілу добу щось репетирувати, характеризує її як стовідсоткового маніяка, якого слід ізолювати. Схоже, заради отримання цієї ролі твоя Друга Героїня могла піти на що завгодно.

— Прибрала суперницю, а потім не встояла під тиском каяття? — скривилась я. — Неправдоподібно! Якщо міркувати подібним чином, виходить, що вся їхня трупа — суцільні маніяки, котрих слід ізолювати від суспільства. Кожен із них репетирував би нову роль не менш активно. Зінаїда Максимівна вміє заражати ентузіазмом.

— Може, все-таки тобі не варто з нею спілкуватися? — тоном не начальника, а просто чоловіка промовив Жорик. — Ні? Ну гаразд, продовжуй.

— Наступного дня всі сусіди по гуртожитку помітили, що бурхлива радість Другої Героїні змінилася напруженою замисленістю. Пізно ввечері дівчина відклала роль і спустилася в хол, де зробила кілька дзвінків з телефону-автомата. Глухувата вахтерка все-таки випадково почула, що розмовляла дівчина обидва рази з чоловіком.

— Пиши, — розпорядилося керівництво в особі Жорика: — «Глуха вахтерка поводиться дуже підозріло». Не настільки вже вона й глухувата, раз таке почула. Або бреше про дзвінок, або про власну глухоту.

— У тому-то й річ! — мене вразила Жорикова нетямущість. — Глуха — й почула. Ти уявляєш, як це треба було говорити? Так би мовити, «розмова на підвищених тонах». Після цього дзвінка Друга Героїня з розгубленим виглядом повернулася в свою кімнату. Цілу ніч прокрутилася в ліжку. А рано вранці зібрала рюкзак. Усе мало такий вигляд, начебто вона збирається на кілька днів до батьків, що мешкають за дві години їзди від міста, в якомусь селищі. Загалом, сусідка по кімнаті ще дуже довго думала, що Друга Героїня поїхала додому. Пізніше міліція встановила, що вдома Друга Героїня не з’являлася. Батьки зниклої дівчини дали безліч адрес, за якими могла поїхати Друга Героїня. Виявилося, що в цього сімейства родичі ледь не в кожному містечку нашої області. І з усіма Друга Героїня підтримувала теплі стосунки. В усіх могла з’явитися, але… так і не з’явилася. Батьки вважають, що дівчина могла поїхати ще до яких-небудь родичів. Наприклад, у Крим. Заяву про зникнення Другої Героїні писала режисерка. Батьки в розшук подавати й не збиралися.

— Здорово! Познач, що батьки Другої Героїні теж підозрілі. Що було далі?

— Що-що… Ось уже цілу вічність дівчата в розшуку. Результатів жодних. А, забула сказати: коли батьки Першої Героїні заявили про зникнення дочки, Зінаїду Максимівну, звичайно, навідали працівники органів. Режисерка, як почула, що міліція вважає, буцімто дівчина пішла з дому за власним бажанням, висловила категоричну незгоду з такою версією. Вчинила грандіозну істерику, вимагаючи шукати Першу Героїню ретельніше. Після цього почалася епопея з записками. Зінаїді Максимівні підкинули в пачку від сигарет записку з текстом: «Не хочеш, щоб усі зникли? Не напружуй ментів». Режисерка відразу сповістила органи про цю записку, але ті ніяк не зреагували. Мало там хто що нашкрябає на фользі від сигарет? Наступного дня на репетицію не прийшла Алла. Так звали Другу Героїню. Режисерка вважає, що, якби вона не розповіла міліції про записку, можливо, Алла нікуди не зникла б.

— Так, запиши, що й міліція поводиться вкрай підозріло. Може, вони самі підкинули цю записку? З метою самозахисту. Щоб припинити режисерчині наїзди.

— А навіщо їм потім ще й мені записки підкидати? Тим самим почерком, що й режисерці…

За кілька хвилин, дві сторінки мого записника були пошкрябані нескінченним переліком тих, хто поводиться вкрай підозріло. До списку підозрюваних потрапили навіть ми з Настусею, не кажучи вже про Тигру, котру, як на Георгія, вже за саму тільки зачіску давно слід посадити за ґрати.

«Так… Видно, Жорик ще не остаточно активізував свою мозкову діяльність. Як би все-таки змусити його ретельно подумати? Може, й справді не годувати до перших важливих результатів? Ні. Це може бути небезпечним для життя. Для його й для мого теж», — промайнуло в думках.

Чомусь я була впевнена, що варто Жорикові змусити себе зосередитися, як ми негайно розгадаємо таємницю зникнення акторок. Як і всі жінки, я вважала, що моє місце виключно поряд із неабияким чоловіком. Тому іноді я трохи перебільшувала Георгієві чесноти.

«Та-ак… Старіємося… Колись, варто було зіштовхнутися з тим, що чоловік не цілком відповідає моїм запитам, я змінила б чоловіка. Тепер змінюю запити…» — сумно подумала я та чомусь згадала Шумилова. Кинула погляд на годинник, і це викликало в мене цілковиту паніку.

— Спізнююся! — голосно закричала я та кинулася вдягатись. Задуманий мною для вечірньої зустрічі з Шумиловим діловий костюм сидів сьогодні трохи строгіше, ніж звичайно. Раптом схотілося дозволити собі щось трішечки легковажніше. Зрештою, в ресторан же йду!

«І не думай навіть! — повчально озвався хтось усередині. — Діловій жінці не личить чепуритися. Ресторан — це тільки місце, де люди колективно поглинають їжу та обмінюються інформацією».

Вечірня сукня з карколомними вирізами на всіх місцях, запланованих для збивання з ніг, уже рік висіла недоторканною. Я мимоволі зітхнула та застібнула піджак на всі ґудзики.

«А твій Шумилов, між іншим, ошуканець і нікчемний шпигун», — навіщось прошепотіли мені зсередини. Від цих слів трохи попустило.

— Я майже готова до виходу, — голосно повідомила я домашнім і співробітникам. — У кого які напутні слова чи побажання?

— Я з тобою! — голосно повідомила Настуся, кидаючись до мене.

— Ти що, вечеряти вдома не будеш? Можна доїсти увесь плов? Я щасливий, — голосно повідомив Жорик і кинувся до холодильника.

— Можна, — я вирішила піти на деякі жертви, — тільки спочатку давай визначимося з долею Сестриці.

Жорик пильно глянув на Настусю. Та безневинно заляпала віями та виструнчилася, зображаючи готовність до послуху. Звістка про плов, видно, розслабила Георгія.

— Гаразд. Нехай залишається працювати. Тільки з офісу — ні на крок. Нехай опановує комп’ютер і відповідає на телефонні дзвінки.

Настуся спершу зраділа була, та по його останніх словах раптово знітилася й пішла в кімнату. Георгій тяжко зітхнув їй услід. З усього виходило, що Жорик не хотів скривдити Сестрицю.

— Не переживай, — я вирішила підбадьорити його, — вона, я думаю, зрозуміє, що ми праві.

— Сподіваюся, — розвів руками Георгій. Він стояв біля дзеркала та спостерігав за моїми приготуваннями до зустрічі з підступним видавцем. — Ти намалювала різні очі, — в’їдливо зауважив Георгій, коли я вже перейшла до фарбування губів. — Це зумисне? Для більшої таємничості? Зазвичай ти не вбираєшся так ретельно для ділових зустрічей…

Я завмерла з роззявленим ротом. Частково тому, що так було зручніше наносити помаду, частково від подиву. Невже? Виявляється, Георгій помічає, коли і з якою старанністю я збираюся на ділові зустрічі. Оце новина!

— Мовчиш? — трохи напружено поцікавився Жорик.

Я дійсно мовчала. Сказати не було чого, й мені це діяло на нерви нітрохи не менше, ніж Георгію. Телефон, який задзвонив цієї миті, позбавив мене ганебних виправдовувань. Керуючись єдиним бажанням вирватися нарешті з цієї бридкої мовчанки — я схопила слухавку. Настусині навушники цього разу добре стали мені в пригоді: дитина на телефонний дзвінок не зреагувала.

— Детективна агенція «Order», — я забула з переляку про необхідність змінювати голос та інтонацію.

— Катерина?! — на тім кінці дроту мій голос вочевидь викликав обурення. — Що ви там робите?

Я миттю зрозуміло, хто телефонує.

— Полегшую детективу Собаневському його працю, — я миттєво перетворилася на саму холоднокровність. — Погодьтеся, зручніше стежити за тим, хто під рукою.

Відверто кажучи, я була жахливо розгнівана на цього типа. Бракувало ще, аби через нього спалахнула сварка в сімействі. І потім, навіщо було приховувати від мене свої підозри?! Невже не міг просто запитати, чи я не злочинниця? Навіщо влаштовувати комедію? Втім, я і сама не надто прагла поділитися із Шумиловим своїми підозрами щодо нього. Навіть послала Тигру стежити за дядьком…

— Знаєте, Катерино, — він, мабуть, вирішив бути відвертим, — ви починаєте надто турбувати мене. Гадаю, вам доведеться дещо пояснити…

— Вам теж. Я надам вам цю можливість за сорок хвилин. Сподіваюся, наша домовленість про зустріч у силі?

— У силі…

— До речі, навіщо ви дзвоните?

— Повідомити панові Собаневському про те, де вас можна буде знайти сьогодні ввечері… — розгубився видавець.

— Дякую, я йому вже доповіла.

— І ще. Я хотів попросити його зустрітися зі мною…

— Я йому передам.

— Катерино, не клейте дурня, покличте Собаневського до телефону. Будь ласка. Знаєте, мені зараз не до ваших… кгм… фокусів. Я хотів би залучити детектива Собаневського до пошуків моєї дочки.

— Що? — я ледь не впустила слухавку. — Скільки ж у вас дочок?

— Одна. Ксенія. І вона зникла, — Шумилов намагався говорити спокійно, але навіть байдужа телефонна мембрана не могла приховати зусиль, яких коштував видавцеві такий тон, — залишила листа. Просила не хвилюватися.

Я прикрила слухавку рукою та цитькнула на Настусю й зробила знак, аби вона покликала Георгія.

— Такого самого листа? — запитала я, вже натискаючи кнопку голосного зв’язку на апараті.

— Ах, так. Ви ж були присутні при загадковій втечі гінця. Щойно ви пішли, мене знову оточили телефони. Потім із офісу принесли папери на підпис… Втім, це не так важливо. Відверто кажучи, я думав, що в конверті якийсь черговий рукопис невизнаного генія і не надто турбувався з приводу цього листа. Поява вашої загадкової персони з розповіддю про музей і глухонімого насторожили більше. Намагаючись знайти спосіб вашого розсекречення, я зовсім забув про цей конверт.

— Але чому?! Що дивного в моїх розповідях про музей літератора?

— Та є дещо, — видавець просто вражав «конкретикою». — Спробую пояснити. Якщо ви, звичайно, зумієте виправдатися. Отож. Я наткнувся на конверт щойно… Це виявився лист від Ксенії. Просить не хвилюватися, пробачити їй. Пише, що їй необхідно зникнути на якийсь час. Як вам таке? Ще просить, щоб я нікому не казав про листа.

— Погано ж ви виконуєте прохання дочки, — дорікнула я.

— Так. Погано, — погодився Шумилов, — але мені потрібна допомога. Я впевнений, Ксенія втрапила в халепу. У нас нема звички нагонити стільки таємничості. У нормальному становищі вона б не обійшлася без пояснень. Ви дасте мені поговорити з паном Собаневським?

Георгій напружено мружився, дивлячись просто перед собою. Бажання перехопити ініціативу в розмові не виявляв.

— Так, — рішуче відповіла я, — причому, особисто. Чекайте на нас, як домовлялися. Ми зараз будемо. І ще… Ви не турбуйтеся. Не переживайте. Жорик обов’язково що-небудь придумає. І потім, Ксенія вже велика. Вона має право вирішувати, що робити. Сама може постояти за себе.

— Я все це знаю, — швидко промовив Шумилов. — Але бажаю знати більше. Для цього мені й потрібен пан Собаневський. Чекатиму.

— Домовилися.

— Знаєте, я не хотів вас скривдити. Це все нерви. Ніяк не можу усвідомити, що Ксенія вже доросла. Хочеться ставитися до неї, як до дитини… Піклуватися…

На цьому Шумилов вирішив закінчити розмову.

— Я правильно зрозуміла, ми виїжджаємо? — з безневинним виглядом поцікавилась я в Георгія, відчуваючи все-таки докори каяття за те, що не порадилася, перш ніж обіцяти.

— Обставини потроху з’ясовуються. Ксенія поїхала з власної волі, — повчально підняв вказівного пальця до стелі детектив Собаневський. — Наслідуючи подруг, я так розумію. Обидві попередні панянки, швидше за все, теж поїхали самі. Я це доведу!

Жорик миттєво зібрався та вискочив із дому. Я ледь встигла натягти чоботи й задріботіла слідом. Тільки доторкнулась гребінцем до волосся й тепер виблискувала несиметрично нафарбованими очима. І чому це завжди, коли хочеш мати гарний вигляд, натомість перетворюєшся не знати на кого? Я всадовила Георгія за кермо та вдесяте за сьогодні зробила спробу дати собі раду.